Над північним містом переможені дощі

Вона вже майже спустилась на темне дно забуття. Раптом крик… Маша й сама не пам’ятала як тоді звелася з ліжка, як боролася з полум’ям, намагаю-чись урятувати небожа із сестрою. Єдине, що встиг-ло закарбуватися у пам’яті – червоні вогненні язи-ки. Вони захопили усю кімнату. Велика, колись ро-зкішно обставлена спальня палала. Цигарка зати-снута у руці сестри Олександри. Наляканий погляд Захара.

Опам’яталась Маша уже надворі. Сутеніло. Олов’яне небо поливало землю бридкою мрякою. Поруч із нею стояв чоловік у військовому однострої. Маша впізнала його. Це той самй молодик, за якого вона випадково зачепилась поглядом, ідучи з лікарні додому. Щоночі дівчина змушена працювати там санітаркою. Простіше, доглядати за хворими. Холод продирав її до кісток. Маша зіщулилась, як раптом… Його тепла рука на її скам’янілому від холоду і напруження плечі.

- Як вас звати? – спитав військовий.

- Маша… - Вона наче збоку чула свій голос. Був він ламкий і невпевнений.

- А сестру вашу?

- Олександра… - вона вимовила це із якоюсь претензійною гордістю.

- Яка істотна різниця, - всміхнувся військовий, аби розрядити обстановку.

- Сестра Олександра на десять років старша за мене, - пояснила Маша.

- Опіки серйозні, та ваша сестра житиме. Я пок-лопочуся про лікаря, а поки що… - Він віддав їй свого наплічника. Там був сухпайок.

- У вас є де жити? – спитав він на прощання.

- Є де…

- А будинок був розкішний… Все згоріло до тла, геть-чисто, - сказав він.

- Це єдине, що лишилося нам у спадок після смерті батьків… Будинок у якому жила уся наша щаслива родина.

- Бачу, що минуле у вас було світле… - зітхнув вояк.

- Так, справді світлі були часи… - Маша на мить замріялась, відлітаючи у ті далекі дні, коли світ стелився їй до ніг. Ще і Олександра була здорова… Вона не помітила, як її рятівник загасив цигарку й розвернувся вже аби йти.

- Зачекайте! – кинулась за ним Маша. – Я ж не знаю навіть імені мого рятівника.

- А нащо вам знати? – усміхнувсь молодик. – Мо-го однострою і шеврону буде достатньо.

- Хіба ви не признаєтесь мені на ім’я? – спитала Маша.

- Ні, можу й признатися як вам так цікаво, та…

- Що?

- Нічого… Не зважайте… Це мої особисті дивац-тва… Я Северин.

- Українець… - Зітхнула трохи розчаровано Ма-ша.

- Я цим пишаюся… Та річ не в тому… Я зайду ще до вас…

Вона бачила його струнку постать, що помалу роз-чинялась у сірому тумані сутінок.

Северин ішов похмурими вуличками міста із одні-єю лиш думкою. Він все згадував-згадував очі Маріїної сестри Олександри. Та, схоже, ненавиділа його навіть за те, що він урятував їй життя. Северин ніколи й подумати не міг, що бувають такі люди.

- Хорунжий Ватра! – почув він голос у себе за спиною.

- Я! – рвучко розвернувся до командира. У ній він упізнав сотника пані Познячевську.

- Де ви були, пане хорунжий? – вона свердлила його поглядом.

- Як і годиться воякам нашого підрозділу – роз-відував територію. Обстановка у місті, знаєте, пані сотнику, вельми непроста.

- Знаю, та щось із тобою, Северине не так, - сот-ник уважно затрималась поглядом на своєму підле-глому.

- Що не так?

- Шмаленим пахне від тебе, хорунжию. У якій перепалці в чергове ти побував?

- Я місцевим поміг пожежу загасити… - чомусь опустивши очі додолу мовив Северин.

- Це добре звісно ж… Та будь обережний… У нас кожен вояк на вагу золота.

- Знаю.

- А ти тим паче здібний командир і маєш бути прикладом для свого підрозділу, - наголосила вона.

- Та ж не можу я пройти повз людську біду! – він звів очі на пані сотника.

- Звісно ні, людям треба помагати, та зауваж… Ситуація тут дуже непроста. Як місцеві до тебе пос-тавились? – вона подумала, що розумніше буде по-чати політінформацію із власних емоцій Северина.

- Нормально поставились, дякували за допомогу.

- Бувають і такі випадки, та тобі ж відомо, що місцеві чинять інакше, зовсім інакше, Северине!

- І? Я знаю це.

- А чи ти готовий отак задурно розпрощатися із життям?! Зрозумій, ти потірбен мені як живий і ці-лий, неушкоджений талановитий командир підроз-ділу.

- Я зрозумів.

- Северине, я бачу, мої слова не мають жодного на тебе впливу, та пам’ятай, хлопчику, я рідко по-миляюся, адже за плечима бойовий досвід.

- Я зрозумів вас, пані сотнику! – він виструнчив-ся.

- Ви вільні, пане хорунжию! – розсталися вони холодно.

- Северине… - Дорогою до дешевого кафе, де йо-му, як офіцеру, дозволялося бувати попри режим, Северин зустрів Ярину.

- Яринко… - Не встиг він розтулити рота, як во-на напалась на нього із розпитами:

- Ти де був? Що з тобою? ти пожежу гасив?! Я чу-ла розмову із пані сотником! Що, скажи мені що?!

- Яринко, я… Зі мною все добре! Я хотів лиш по-просити тебе допомогти цивільним, яких я уряту-вав.

- Що лікарів мало довкруж?

- Яринко, та ж це також входить у клятву Гіпок-рата. Хіба ти лиш військовим помагаєш? – він за-тримав на ній свій уважний і водночас докірливий погляд.

- Тільки заради тебе, Северине, адже і так маю купу справ! – поспішила поправитися Ярина.

Наче витончена львівська панянка, вона кро-кувала вулицями північного міста. Людей на-вкруги майже не було. Сірий сльотавий вечір. Сум та й годі.

- Все буде добре, Олександро… - Заспокоювала сестру Маша.

- Справді, мамо, що має статися?

- Він не просто так це зробив… Вони ніколи не мали добрих намірів, я цю підлоту добре знаю! От жалко все те… Що згоріло у будинку… Нині Захар мусить уміти захистити себе і свою сім’ю, там була добра зброя.

- Сашо! Припини! – урвала її Маша, дослухаю-чись до кроків на сходах.

- Добривечір! – поцокуючи елегантними підбо-рами, що зовсім не пасували до польового одност-рою, у підвальну кімнату ввійшла Ярина.

- Добрий вечір… - Захар різко звівся на рівні і став у бойову стійку.

- Тихше, хлопче, я лікар, - Ярина, здається, була цілком готова до такої «теплої» зустрічі.

- Лікар… - Захар пильно придивлявся до Яри-ниних рухів.

- За вас мене Северин просив, не зі своєї волі це роблю, тому хлопче, відійди убік, бо…

- Бо що? – спитала грізно Олександра.

- Бо погано буде, я не люблю, коли хтось над ду-шею стоїть. Тим паче бути чемним це у його ж інте-ресах.

- Жити будете, візьміть от мазь… - По п’яти хвилинах мовила Ярина, обертаючись до Маші.

- Дякую… - Лиш спромоглась відповісти та.

- Тільки контролюйте як часто вона оброблятиме опіки, адже від цього залежить наскільки швидко вони загояться.

- Спасибі… - У слабкому голосі Захара з’явилась вдячність.

- Нема за що, - пані лікарка тихо причинила за собою металеві двері.

- Тепер і повечеряти можна, - Маша дістала зві-дкись похідний наплічник.

- Це він дав? – спитала сестра.

- Сашо, перестань! Припини, ти ж розумна жін-ка!

- Я розумна жінка, яка добре знає, на який підс-туп вони готові, Машо! Тому…

- Мамо, і справді… Обережність твоя зайва, - За-хар втомлено присів коло тітки.

- Зайва? Не чекала, синку, що ти виявишся… Я ж тебе виховувала справжнім лицарем, а ти що?! Їжа – це не найголовніше у житті, запам’ятай!

- Та без їжі довго не проживеш, - прагматично відповів Захар.

- Може й так… Приймати милість із рук ворога – ганьба!

- Не хочеш, як хочеш, а він лиш помогти тобі хо-тів! – Маша відвертається, аби сестра не бачила та-кі зараз невчасні сльози. Чомусь сестрина дурну-вата обережність і Северинові справжні почуття викликали у ній зворушення. Воно ще від самого вечора розросталося у молодому Маріїному серці. Тепер вона відчувала знак, закодований у її імені. Ці гіркі сльози і гірке значення не давали їй спо-кою.

Проте, рішення «не приймати милість із рук воро-га» Олександра таки прийняла і дотримала свого слова. Ні Маша, ні Захар не розуміли її вибору. Спочатку вони намагались переконувати її, а потім закинули цю дурну і марну до того ж справу. Нехай робить що хоче.

Разом із їжею Маша знайшла у наплічнику шоко-ладку. Це була не проста шоколадка. Не місцевого виробництва. На обгортці красивими золоченими літерами було написано «Королівська ніч». Під ка-ліграфічним написом містилися три картинки. Ошатний старовинний Київ під куполом вільної блакиті; зелена і зваблива Хортиця, що купається у суворих могутніх Дніпрових водах; пишні, сповнені чарівної краси Карпати.

Цей майже твір мистецтва ніхто так і не нава-жився з’їсти.

Від підвального холоду Маша й Захар якомога ра-ніше втекли надвір. Лиш Олександра лишилась удома. Тепер ця невеличка комірчина, яку і кімна-тою назвати важко, була її домом. А колись багата й успішна, здорова і приваблива дочка грошовитого тата Олександра Холодова. Про це боляче навіть згадувати. Тоді і вона сама, і місто, і зрештою цілий світ були інакші. День мінився веселками, радощами і задоволеннями. Тепер за вікном хмарилося, дощі падали важкими кулями на переможене місто. Її світ упав. Переможене місто, а вона у ньому. Знедолена і хвора, вона дивилась у сіре вікно свого убогого мешкання із образою на цілий світ.

Рипнули двері. Олександра напружилась. Ні, Ма-ша, ні Захар ще не мали вернутися із прогулянки. Крім того у її невеликій родині ніхто не носив важ-ких військових чобіт.

- Доброго ранку, Лесю! – до напівтемного підва-лу увійшов Северин.

- Це ви? – спитала вона ламким голосом.

- Прийшов навідати вас. Лікарка учора прихо-дила?

- Так, - Олександра пильно дивилась воякові у вічі.

- Як ви почуваєтеся, Лесю?

- Я вам не якась там Київська дівка, тому будьте ласкаві звати мене на ім’я! – вимогливо, навіть із викликом мовила жінка.

- Добре… Вам хіба не подобається?

- Це тільки вашим дівкам недолугим може спо-добатися таке звертання! Я народилась Олександ-рою, нею і помру!

- Прошу вас не висловлюватися різко на адресу моїх співвітчизниць! – тепер вуже Северин відбив словесну атаку.

- Ох, як же тут різко не висловитися? Он хоч би та пані, що учора приходила… - У її голосі Северин чув лиш насмішку, приперчену зловтіхою.

- Олександро, будьте їй вдячні за допомогу, коли не хочете поважати, то хоч подякуйте за зроблене… Вона лікар…

- І що тепер? Поважати її? ха! Теж мені фіфочка!

- Припиніть! Я не дозволю вам глумитися із моєї бойової посестри! – він рвучко звівся на рівні. Рука сіпалась, та пістолета усе ж не дістав.

- Заспокойся, молодчику, знаю я ваші посестринсько-побратимські стосунки! – вона розсміялась йому у обличчя.

- Що ви собі дозволяєте?! - руки уже тремтіли, та все ж вояк не спішив хапатися за зброю.

- Було би правильно, коли б ви, замість того, щоб корчити із себе лицаря, зробили те, для чого призначені.

- Тобто вас тут… На місці розстріляти? – він зди-вувався на таку зухвалість.

- А що ви ще можете? Ви ж їй-Богу не гуманіст задрипаний! Ви ж армієць!

- І що ж? Я вам помогти хотів лише, життя ваше порятувати, а ви… Не чекав я ляпасу від вас, Олександро… - Він похилив голову, наче це не він має розстрілювати, а його. Сотник була права. Знала ж вона усе, знала і намагалась попередити його.

- Пробачте, я мушу віддати вам те, що залиши-ли у наплічнику… Дякую вам за рятунок… - Олек-сандра відвернулась до сірого вікна, за яким мутно плив сірий день північного міста.

- Спасибі… - вояк дивився на неї здивовано. Олександра помітила, що заскочила його зненаць-ка.

- Тут був ваш рукопис і книжка… Я знаю, що ро-блю дуже нечемно. Та я читала ті вірші.

- І що ж? сподобались? – його лице осяяла соняч-на усмішка.

- Ну так… Непогано…

- Це мій найулюбленіший поет, - він обережно взяв до рук книгу.

- Мені теж певні місця сподобались… Полюси мого світу – карамель і полин…

- Поміж ними пустельні поля магнетизму і нема тут ні наслідків ані причин…

- Навіть межі означено дуже приблизно, це віт-чизна де часу і місця нема

- Де і метод єдиний – молися і дихай де один плюс один, не це один, а не два…

- Де скрижалі й закон непомітні і тихі, каравели пливуть у гіркаівій імлі розчиняє їх морок немов карамельки і не видно землі, бо немає землі окрім жменьки піску, окрім попелу жменьки…

- Бєзконєчний цей світ мій безмежно малий боз-на що надає йому ємкість і місткість, на його полю-сах карамель і полин

- Після смак призабутої доброї звістки, - закін-чили вони разом. Поки декламували цей вірш: вона наново засвоєний, а він – читаний-перечитаний – відчули, що навіть дихають у одному ритмі.

- Іздрик – це незабутньо… - Видихнув Северин.

- Я також його полюбила, хоча й не дуже тямлю вашою… Мовою, - вона спіткнулась об його засте-режливий погляд. Попри все Олександра не могла дозволити собі зіпсувати такий момент!

- То може треба оволодіти цієї мовою? Я допомо-жу вам її опанувати, Лесю, - він знов назвав її так. Сам не встиг навіть схаменутися.

- Може… Я знаю, що давним-давно мої предки були із вашої землі… - Вона пропустила повз вуха таке неприємне для неї звертання.

- А як ваше прізвище? Звідки інформація?

- Холодова… Колись тато розповідав мені про козака Холода. То був ледве не міфічний герой. Я присягаюся вам, що чула стільки різних бу-вальщин про нього…

- А чого ж тоді так?... – Йому не стало сил до кін-ця вимовити питання. Та Олександра зрозуміла без слів.

- Не знаю, я мушу так робити… Який приклад я показую синові?

- Такий же як показував вам ваш батько, - не втримався Северин.

- Можливо, ви праві. Та я не маю дороги назад.

- Чому? Дорога завжди є. Поповертатись додому ніколи не пізно.

- Пізно, на жаль, мені уже пізно… А Київ ваш красивий… Я бачила світлину на обгортці, вона справжня?

- Авжеж справжня… Ці світлини діло рук фотог-рафа, мого доброго друга.

- Справді? І ті дві інші світлини також?

- Так, він знімає багато такої краси… Періодич-но роздає маркам на обгортки, обкладинки…

- Я закохалась у вашу красу… Жаль, що мені ні-коли там не побувати!

- Лесю, ви раптом так змінилися…

- Не знаю, що зі мною… Та я відчула, що гірко-солодкий світ вашого поета полегшив мої страж-дання. Ви дали мені змогу виговоритись… І за це я вам вдячна.

- Не дякуйте, я й сам знаю як це важливо…

- Знаєте, я думала, що життя вже скінчилося для мене. Після смерті батька і цих останніх подій, я раптом зрозуміла, що непотрібна нікому крім сина й сестри. Так гірко усвідомлювати, що ти не живеш, а доживаєш… - Вона дивилась у мутне сіре повітря за маленьким бруднуватим віконцем підвалу.

- Знаєте, Лесю, я також сам один. У мене нема нікого… Та я не думаю, що доживаю.

- Авжеж, ви потрібні армії, державі, команди-рам… Ви потрібні для того, аби боротися, аби поко-рювати ваших ворогів.

- Можливо й так, та я знайшов себе у цьому жит-ті. Я живу, а не збуваю дні від ранку до ночі. Так, звісно, у ваших словах є доля правди, та я ніколи над тим не замислювався, адже гіркота рідко на-здоганяє мене. Зазвичай я вчасно ховаюся від цього стану. Я намагаюсь вчасно зачинитися із друзями у своєму комфортному коконі призначення, поваги, любові. Це рятує… Не можу сказати чи надовго, та однозначно рятує. Лесю, ви у кращих умовах ніж я… Маєте сина… Сестра он як вас підтримує…

- Так, син то щастя… Та чи буде цьому щастю життя тут?

- Якщо по-людськи, то ні… Та ви ж наче дав-нього козацького роду.

- І що мені це дає?

- Права, - коротко видихнув Северин. Він погано вчив право у школі, а зараз тим паче до законів вносили нові і нові зміни, тому… Чи йому говорити про права. Він лише натякнув Лесі про вирішення майбутньої долі її сина.

- Лесю, ви уже другий день не виходили на-двір…

- Бувало, я й за кращих часів могла місяцями не виходити з дому.

- Ні, так не годиться. От сьогодні і правда краще побути вдома, адже сльота і бридко якось… Бр-р-р… А завтра я вас запрошую… - Він міг далі не по-яснювати. Із чуток і новин, що приносила Маша, Олександра знала уже, що завтра відбудеться гра-ндіозне дійство на головній площі. Були б інші об-ставини, вона б ні за що не пішла б туди, а тепер… Відмовити Северину вона не могла. До того ж їй самій потрібна була прогулянка на свіжому повітрі. Крім того вона мала ретельно обдумати долю сина. Зараз є можливість… Северин не відмовить їй, чомусь твердо знала це. Він пішов, залишивши по собі тепло у душі і трохи холодного повітря з вулиці.

Сказав, що йому час на вишкіл. Вона й сама добре це розуміла. Олександра-Леся лишилась на одинці зі своїми думками. За вікном плакав переможений дощ… Сльози іноді очищають. Леся-Олександра теж плакала. Вона не переможена, ні вона просто очищає власну душу.

Вона мріє побачити веселку. Та веселка після дощу – це не про їхнє суворе північне місто. Воно спов-нене сірого, графітового, чорного, навіть білого, та лиш ці кольори становлять його скупу палітру. Начебто пізня осінь. Олександра вийшла на про-миту дощем вулицю. Попри сірість навколо, вона бачила сонце, що сяяло, даруючи тепло і радість. Неочікувано вона зрозуміла того фотографа, чиї світлини бачила на обгортці елітного українського шоколаду. Той чоловік любив сонце, яскраві кольо-ри, любив красу…

А чи вона любить красу? Чи за все життя у цьому суворому місті півночі вона розпізнала його красу?

Тримаючись за синову руку, Леся йде вулицею. Те-пер це наймення їй подобається більше. У Севери-нових устах воно звучить наче музика. Ніхто у ці-лому світі не здатний так його вимовити.

Вона стоїть перед могутньою рікою… В урочистому строю ідуть тисячі таких як її Северин. Леся нама-гається знайти його поглядом. Зрештою, всі ці українці схожі їй наче на одне лице сотворені. Захар дивиться на матір здивованими очима. Він ще малий аби зрозуміти істотну переміну у її поведінці. Вчора вони утрьох таки спробували того смачнющого шоколаду. Те що «Королівська ніч» - найсмачніший шоколад у його житті - Захар може сказати із залізною впевненістю.

Сонце лагідно пестить Лесю… Вона раз за разом пошепки вимовляє своє ім’я… У ньому багато сон-ця, м’якості, звабних чарів.

Тепер вона Леся… Олександра, а тим паче Саша – просто дратує її. Жінка іншими очима дивиться на світ. У небо білими зграйками здіймаються міські голуби. Осіння блакить просвічує пухнастою пери-ною хмар. Леся упевнена, що сьогоднішній день минеться без дощу.

Вона раптом усвідомлює… Розуміння струмом про-ходить по тілі, зачіпаючи кожен нейрон.

Великий круглий місяць золотою тарілочкою ви-сить у небі. Зорі розсипались блискітками по чор-ному оксамиті, наче думки полковника Холода. Він все ж погодиться вірно служити москалеві. Родина чимала…

Тепер написано його Холодовим. От як благородно прізвище змінив!

Глафіра Холодова витанцьовує на балу у пишній рожевій сукні. Тут тобі і наречені заможні, і світські манери, і вже ніколи-ніколи Глафіра Іванівна не згадає, ким були її діди… Про козака Холода жодних розмов.

Та й бувальщину про козацьке минуле слід опові-дати тою мовою, якою козаки думали, з якою моли-лися і шаблю здіймали. Нема уже тієї мови. Ні Глафіра Іванівна, ні Іван Максимович не знають її. У їхньому домі це не прийнято. Це прадід міг би розказати, та й він, здається молодій Глафірі, не дуже був до того охочий.

От від кореня, до крони. Зараз молодий пагінець їхнього геологічного древа тільки ступає у самос-тійне життя. Ні, Захар ще малий для цього, та він наймолодший нащадок роду Холодових. Чомусь ні-коли Олександра не розповідала йому тих буваль-щин, що чула від батька. Та у батькових устах було все те наче казочка… Якось дуже ідеально. Олек-сандра, тодішня інтелігентка і донька грошовитого тата сприймала ті «літературні шедеври» за прості собі казки. Може так воно і було?

Із задуми її вирвав голос Северина:

- Ти бачила?

- Бачила…

- Може ходімо прогуляємось?

- Авжеж… - Вона йшла повільно, тримаючись за його міцну руку. Парадний однострій… Її Северин. Він щойно здійснив те, про що мріяли покоління його предків. І Лесині предки також мріяли про це. Вона все ще не могла оговтатися від того, що раптом упало на неї і придавило шаленою відповідальністю. Отже, її далекий предок козак, а згодом і полковник Холод продався лише для того, аби отримати дворянські привілеї?! Йому треба було годувати родину. Лесі подумалося, що вона ж, коли стане на ноги звісно, родину годувати може, то чого б їй не спробувати повернутися до коріння. Крім того поряд із нею є чоловік, що може допомогти у цьому.

- Багато ж перемінилося у мені самому з того ча-су, як я спробував ризикнути і стати у стрій нашої сотні.

- Ваша сотня особлива, еге ж?

- Особлива, - кивнув Северин. Леся не розбира-лась у знаках розрізнення, та бачила шанобливі ві-тання, адресовані Северину.

- А ти значне звання маєш?

- Я хорунжий! – у його голосі дзвеніла сталь, чи-стісінька собі криця. Це гордість досвідченого воя-ка, набута на виснажливих тренуваннях і у боях.

- Не розумію що таке хорунжий?

- Хорунжий це лейтенант по-вашому… Та тепер і по-вашому буде «хорунжий». Скоро навчитеся. Якщо поставити людину у певні умови, вона швид-ко вчиться.

Чистенько прибраний заклад. Тут багато сонця і мало відвідувачів. Леся уважно дивиться в очі співрозмовнику.

- Знаєш, Северине, я зрозуміла дещо за ці кілька днів.

- Лесю, я також зрозумів… Спасибі, що поверну-ла мені щоденника, я без нього не зміг би осмисли-ти свого життя, дійти правильних висновків.

- Я не могла цього не зробити… Адже я зрозумі-ла те, що мушу повернутися до коренів.

- Це добре, та до коренів вертатися можна по-різному, - зітхнув Северин. Він обережно вимовив цю фразу, бо знав: його учорашні слова не лиши-лись без уваги. В першу чергу Леся – турботлива матуся, яка усе зробить задля свого сина. І це абсо-лютно не залежатиме від того, чи хоче вона верну-тися до коріння чи ні. Северин зрозумів, буквально прочитав жінку. Про все воякові розказали її очі. А пані сотник не дарма змусила його оволодіти нави-чками фізіономіста. Так значно легше.

«Мої заступники мусять бути добрими психоло-гами, аби ефективно управляти підрозділом», - говорила вона. Військо і сповнення його місії, виконання поставлених задач – були для пані Світлани на першому місці. Усіх своїх підлеглих вона буквально змушувала опановувати дві-три корисні навички поза функціональною сферою офіцерів. Іноді цей список міг розширюватися до найнеймовірніших розмірів. Пані Світлана зрештою виховувала справжніх професіоналів. Серед її підлеглих не було несвідомих людей. Взагалі несвідомих свого обов’язку не брали до лав збройних сил.

- Северине, - почала Леся, зібравшись із думка-ми, - я зрозуміла, що була неправа з приводу… Я зазирнула у історію свого роду… Розумієш, я хочу віднайти власні корені. Тато розказував мені ті бу-вальщини замість казочки на ніч, то я знаю, що ві-дбувалося те все десь коло Києва. Я мушу поїхати туди і спробувати щось розшукати.

- Лесю…

- Не перебивай мене… Я зрозуміла, що якби там не було та я хочу бути з тобою поряд.

- Лесю…

- Зачекай, Северине, я ще не все сказала. Я не про кохання. Я про те, що… Буває ж таке, правда, коли людина не може жити без іншої людини?...

- Лесю… Я… - Северин спустив очі долі. Біла мережана скатертина на столі. Вони ще не встигли нічого замовити. У кафе грає притишена музика. Десь дзижчить осіння муха.

- Лесю, на жаль, це не можливо…

- Северине, я думала… Я думала, що двом лю-дям аби просто бути поряд кордони не завадять.

- Лесю, ти чудово знаєш цю процедуру, ні ти, ні я не будемо порушувати установлені законом порядки.

- Северине, я не можу жити без тебе! Я не уяв-ляю свого життя без сонця, котрим ти освітив мою душу! Я нащадок козацького роду Холода, козака, а згодом і полковника Холода.

- Пізно… Ти зробила цей вибір, та долю вже не повернеш. Якщо ти справжня Холод, то чим тобі не життя тут? Ти ж і тут і там Холод. Козацька гідність і шляхетність є всюди, вона не обирає собі теплих домів.

- Чи ти не зможеш помогти мені? Я розраховува-ла на тебе… Ти ж можеш дати майбутнє і мені, і молодій ще Марійці, і найголовніше ні в чому не-винному Захару.

- Я розумію, та єдине, що можу для тебе зроби-ти…

Речі були спаковані. Власне кажучи, і речей тих було у Захара небагато. Він востаннє дивився на сі-ре місто. Пізній осінній вечір. Холодно, вогко, мі-сяць і зорі заховались за щільними хмарами. Мря-чить.

- Так буде краще для тебе… Слухайся дядька Северина і будеш добре жити… Пиши хоч зрідка.

- Мамо, я не хочу! Не хочу я у той Київ! Як я бу-ду сам? Як буду без тебе?! – не соромлячись начебто й великого вже для сліз віку, Захар плакав.

- Ти у мене уже дорослий самостійний хлопчик, все буде добре, - втішала його Леся. вона тепер дос-теменно не знала, хто вона: чи Леся а чи о Олекса-ндра.

- Прощай, Лесю, дякую за все! – потужний вітер доніс до її свідомості вихолоділий здається зовсім чужий голос Северина. Вони із Машою лишалися на пероні. А потяг ішов у сонячну далину. Олекса-ндра раділа лише з того, що Захаркові пощастить побачити край, сповнений сонця. Вітер холодними голками впивався у шкіру. Відчуття самотності бу-ло нестерпним. Наближалась зима. Суворе місто вдягало зимові шати. Власне кажучи, зими вона боялась не через люті морози, а через самотність. Затишшя і німоту природи, через блискучий наче дзеркало лід, що оголює найтонші струни душі, ба-чить всі недоліки і хиби наче дзеркало…

Сидячи у комфортабельному вагоні Захар зрозумів раптом що двері у це сіре місто зачиняться за ним назавжди. Він лине до сонця. Плакала мама, ниш-ком стираючи сльози; плакав дрібний бридкий дощ за вікном, розмазуючи по шибі ліхтарне світло; плакала осінь і саме велетенське північне місто. Плакав і він, Захар. У нове життя мусив вступити очищеним, із душею що наче написана на порож-ньому аркуші. Ні, він не відкидав усе що мав, прос-то в чергове біла сторінка повинна розпочатися із нового рядка. Це звичайний аркуш його історії без клітинок і ліній. Відтепер лиш він творець своєї долі. Світло пливло у сльозливих потоках дощу на шибі вагону. Захар придивлявся до обрисів міста, аби запам’ятати їх… Темна вуаль і дощова пелена заступали все. Отак невиразно спогади і закарбу-ються у його пам’ять. Ні, закарбуються, то зовсім не про ці спогади. Ці ж м’яко увійдуть, прослизнуть до його таємної комірчини пам’яті, де житимуть до останку…

Щось у ній змінилося. Леся сама верталась додому. Тихі вулиці, втомлені люд і вона… Із розчиненим серцем на долоні. Вона довірливо простягає його осені. Згодом прийде зима, витворюючи скляні за-мки. Леся і від неї нічого не сховає.

Тиха музика, що здається завжди жила у її серці. Олександра повернула голову. У переході сидів чи то чоловік чи то дід, він був як на її думку, неви-значеного віку. Із-під пальців його текла дивна му-зика. Ожила пам’ять… Вона про щось спитала му-зику, він відповів…

Марія, вся вимокла до нитки, зазирнула у спальню сестри. Вона лиш обережно прочинила двері. Ні, помилки бути не могло з-під Лесиних пальців ли-лась чудова музика, значить вона медетує.

Сонячне світло заливало велику кімнату. Маша трохи постояла на порозі. Її сестра відтепер не ли-ше змінила ім’я у всіх документах, вона ще й опа-нувала цей дивний, вельми складний і надто ви-шуканий інструмент. Лесині пальці лагідно пере-бирали струни бандури.

«От на що здатна бандура… Леся і сама змінилась і круто змінила моє життя», - Марія не могла наслухатися тієї музики. Сонце так і струменіло із кожного акорду.

Повний надії і сонця будинок… Марія давно поки-нула сірий негатив, що часто свинцевою хмарою навалювався на її плечі. Тепер жодна сірість, і на-віть північна нескорена сірість цього міста не ста-нуть на заваді її шляху до сонця. У кишені три листи.

Один від Захарка для неї, інший від нього ж таки для мами, а третій від Северина.

Марія не змогла устояти перед спокусою прочитати всі три листи поки сестра медетує. Та шляхетність, набута відносно недавно не дозволила їй це зроби-ти.

Високі вікна їхнього відремонтованого будинку пропускали вдосталь сонця, аби їм вистачало для життя. У кожному своєму листі Захарко згадував про те неймовірне тепло, що повсякчас освітлює ці-лий Київ і душі тих, хто із ним поряд.

Писав юнак головним чином про своє навчання у престижній гімназії. Северин в усьому допомагав йому. Марія і досі не розуміла, чому цей добрий чо-ловік так допомагає їхній родині. Світ перевернув-ся на сто вісімдесят градусів.

Над північною столицею плач3уть переможені до-щі… Та тільки вони обидві у цьому місті неперемо-жені… Непереможні!... у кожної в грудях є кавалок сонця. Ні, саме кавалок, адже уламком це ніяк не назвати. Осінь знов гортає свої сторінки. Гортає показово, аби усі північани знали про її існування, про її сльозливий, та іноді все ж суворий темперамент… Та жоден північанин не знав, що осінь споріднена із Лесею Холодовою… Вона протилежно до осені існувала у паралельному сонячному вимірі. Перед лицем юрби – сувора і стримана, а всередині… М’яка і сльозлива. І от знов вона плаче над Севериновим листом. Марійка так і не змогла розібратися у їхніх стосунках. Що сталося між Лесею і Северином… Та вона знала напевне: якби там не було, Леся Холодова ніколи не здасться. Вона повернула собі предківську шляхетність, дала синові квиток у щастя, відправивши його у «точку на карті, де цвіте каштан»… Вона не чекає його повернення. Просто щодня дихає, даруючи людям сонце.

Марія пам’ятала останній у північному місті кон-церт Лесі. Такою щасливою Марія, колишня Маша, сестру ще ніколи не бачила. Лесині очі світилися… Величезний зал, де зійшлися різні люди. Леся усім їм дарує щастя. За кілька концертів усім стало зрозуміло, що ця дівчина – маестро… Від неї віяло сонцем і степовими травами. Мабуть, ніколи й нікому Леся Холодова не розкаже таємницю діда Максима. Він також шукав порятунку серед суворої півночі. Знайшов і передав магічний секрет тій, кому він по-справжньому потрібен.

Гарячий чай із степового зела, тиха і затишна кім-ната… За вікном дощ, а в серці – сонячні струни, гама звуків, світла, духмяна і суперечлива…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.