Частина друга IX

IX

А пригоди цих двох не закінчуються. Самій цікаво, куди приведе їх доля зараз.

Перед ними постає Енкрем. Те саме місто, яке повинні були знищити перевертні. Хоча звірі до нього таки не дісталися. Тепер же це невеличке спокійне місто, де всі про все знають. Тут не можна пройти непоміченим. Через хвилину про твій наступний крок знатимуть усі, крім тебе ж самого… Хоча зі «спокійним» я перебільшила:

— Забирайся! Щоб очі мої тебе не виділи!! — низенький рудочубий чоловік викинув якийсь портфель зі свого подвір’я на сусідське.

— А ти згинь із мого життя!! І стукнуло мені тобі колись допомогти!! — кричав у відповідь і підбирав речі, що висипалися з сумки, високий, огрядний, золоточубий чоловік.

— Що?! Це ти мені допоміг?! Та це я змилувався над тобою!

— Ти?! Та ти далі свого носа не бачиш!!

— Я не бачу?! Та ти своїх ніг сто літ не бачив через своє кремезне пузо!!

— Я?! Та ти такий низький, що твоя жінка мусить тебе завжди підсаджувати!!

— Мене?! Ходи сюди, товстопикий бовдуре!! — чоловік вийшов на вулицю.

— Це ти ходи сюди, курдуплику нещасний!! — той також вийшов і вони зустрілися на вулиці, знову розмахуючи руками.

Довкола знову зібралися люди. Усім же цікаво побачити бійку. Хтось робить ставки, хтось бідкається, хапаючись за голову. Родини ж цих двох суперників ідуть слідом за ними й готуються розбороняти не на жарт розгніваних чоловіків.

— Зараз буде вистава, — шепче якась літня жінка.

— А що сє сталося? — питається інша.

— Пропийко з Небийком знову щось не поділили.

— Ой біда! — хапається за голову третя.

Чоловікам же байдуже на глядачів. У них важлива справа. Двоє репетують на цілу вулицю, активно розмахуючи руками. Уже доходить до бійки. А навколо збирається дедалі більше люду. І ніхто не йде розбороняти!

Пропийко, той, що рудий, замахується кулаком на Небийка, який вдало ухиляється. Потім по лиці першого проїжджає рука другого, залишаючи кремезний червоний слід на щоці. Низенький чоловік не стримується й накидається на суперника, який валиться з ніг і починає відбиватися від нападника. Тепер у суперечку втручається родина й розбороняє їх.

— Пустіть! — кричить і намагається видертися з рук рудочубий. — Я цьому пузаню зараз покажу! Бахур сируміцький!

— Тьфу на тебе! Карлик тупоголовий!

— Перестаньте! Зараз же! — у справу втручаються жінки. Дружина першого показує пальцем на золоточубого: — Заберіть свого ненормального!

— Мого ненормального?! — обурюється дружина другого. — Та це ваш із божевільні явно втік!

— Мій?! Та ти на себе подивися! Курко необщуплена! Та тебе десятою дорогою всі обходять!!

— Мене?! Та ти така красива, хоч мордою пацюків бий! Найшлася мені радниця!

— А ти хоча б раз послухала, цаца недороблена! І як тільки на тебе чоловік позарився?

— Що ти сказала?!

— Що чула!

Тепер уже дружина високого напала на жінку рудочубого. Вони вчепилися у волосся один одного й верещали, як ненормальні. А їхні чоловіки продовжили сперечатися. Довелося молодим знову їх розборонити.

Через хвилину великими зусиллями дві сім’ї були розділені. Усі глядачі розійшлися по домах. Лише Еля й Бішоп, які також стали свідками їхньої суперечки, стояли як укопані.

— А ви чого стоїте? — запитався їх якийсь перехожий. — Вистава скінчилася.

— І часто вони так чубляться? — Бішоп заледве стримує сміх, витираючи сльози.

— Майже кожного дня, — перехожий зневажливо махнув рукою на їхні будинки. — Найкращі друзі.

— Та невже?

— Та... З дитинства ходять разом. А як засваряться, то тижні зо два веремію закручують… А ви не тутешні?

— Ні, — відказала Еля. — Ми подорожуємо в пошуках роботи.

— Тоді вам до Мотрі. Вона гору золота заплатить тим, хто її сусідів (цих двох) заспокоїть.

— А де вона?

— У саду, певне, своєму. Третя хата звідси. Он там, — він показав на один із будинків поряд. — Якщо Пропийко з Небийком сперечаються, то вона йде в сад і щось наспівує.

— Дякую.

— Прошу. Удачі, як на те йдете, — чоловік попрощався й пішов у напрямі до свого дому.

Еля з Бішопом ще раз оглянули вулицю. Тут було пусто. Лише троє старших жінок сиділи на лавці й перешіптувалися, спостерігаючи за ними. Певне, уже перемивали їхні кістки. А будинки тих двох чоловіків були кремезними й багатими. Подорожні помітили також, що вони мали спільне подвір’я. Хоч по землі була проведена межа.

— Ідемо до тієї жінки? — запитав Бішоп, показуючи великим пальцем у сторону будинку.

— Ходімо... — Еля ще раз оглянула будинки перед собою й задумливо кивнула. Дівчина хвилину помовчала, а потім усе ж запитала: — Вовку, можна запитати?

— Валяй, — безтурботно кинув той.

— Куди подівся Картер?

Її питання його засмутило. Він різко змінив вираз свого обличчя. Звична посмішка кудись зникла, а брови повисли над очима. Його очі наче щось шукали.

— Він... — хлопець задумався, а потім, важко зітхнувши, видав: — Він же вовк. Тому рано чи пізно Картер би забажав вернутися до свого звичного життя в лісі… Він наче попросив мене, щоб я його відпустив.

— Попросив?

— Він став переді мною й подивився своїми сумними очима в мої. Я зрозумів, що й до чого. Тримати його не став. Це його право. Може, ми ще зустрінемося.

— Обов’язково, — підбадьорила його Еля. — Він, як справжній твій друг, безумовно, тебе навідає…

— Спасибі.

Той знову усміхнувся. І що стало тому причиною? Може, її засоромлені очі, які так кумедно бігали від його. А, можливо, те, що вона знову починає з ним розмову.

Після того інциденту ніхто з них навіть не наважувався пробувати обговорювати їхні стосунки. Хоча й обидвом серце так нило, жоден не зумів пересилити свого страху все зіпсувати. Бішоп боявся поспішити й нашкодити їхнім і без того крихким стосункам. Еля ж через страх минулого, яке повинно було рано чи пізно постати перед нею знову, не могла почати те, що так бажало її серденько. Тож обидва знову перейшли на нейтралітет.

Так чи інакше, але вони дійшли до саду тієї Мотрі. А тут панував неймовірний запах квітів, хоч надворі була зима. Що ж могло цвісти в цій порі року? Відповідь подорожні знайшли в саду. На одній із численних клумб росли незвичні квіти. Вони мали безліч бутонів із яскраво-синіми пелюстками, а їхнє стебло неначе було зроблене зі скла. Це справжнє чудо природи!

Еля й Бішоп звичайно не могли їх оминути. Дівчина захоплювалася красою цієї квітки, а хлопець дивувався умовам, за якими та цвіте. Їхні мовчазні оглядини перервав жіночий голос:

— Сподобалися квіти?

— Так, — вихопила Еля.

— І як вам вдалося вивести зимові квіти? — поцікавився Бішоп.

— Я їх не виводила, — відповіла жіночка.

Це була не надто висока і старша жінка, одягом якої слугували жилетка, штани та сорочка в клітинку і грубе хутряне пальто. На її ногах були легкі довгі чобітки. Її русяві кучері прикривав кумедний капелюшок. Очі жінки були прудкими й, здавалося, відразу ж оглядали всього тебе. Однак доброзичлива усмішка не зникала з її рум’яного лиця.

— Це мій чоловік привіз зі своєї батьківщини — Крижмісу.

— Крижмісу? — перепитав Бішоп, здивовано округливши очі. — Я провів там чималу частину свого життя, однак не бачив таких квіток.

— Вони вимирають. Чому, мій чоловік і досі це виясняє… Ах! — та, стукнувши долонею по своєму чолі, раптом неначе щось згадала й додала: — Де ж мої манери? Я Мотря Дешир.

— Я Еля. Це Бішоп, — представилася дівчина. — Ми чули вам допомога потрібна.

— Ох! Ви, певне, чули той скандал, що влаштували мої сусіди, правда ж? Вони мені спокою не дають. Весь час репетують. А я так уже не можу… Я готова будь-що за спокій заплатити! — жінка так емоційно говорила. Її руки показували це. Вони були плавними, акуратними, а рухи — ритмічними.

— А ви не пробували з ними розмовляти? — поцікавилася дівчина.

— Ох! Дитино, я стільки разів пробувала! І просила, і погрожувала, і навіть розбороняти й мирити їх ходила. Як горох об стінку! Уже не знаю, що робити. Як розбили глека на Дні народження Нечипора, то досі не годні схаменутися. Ніхто попуститися не хоче.

— А Нечипір? — перепитала Еля.

— Спільний знайомий. Вони хотіли разом подарунок один дати. Договорилися, скинулися, купили. Старший Пропийко мав його принести, але по дорозі щось сталося й річ не донесли. Небийко подумав, що то його друг продав подарок, а ті гроші собі забрав. Пропийко ж у молодості ще той злодюга був. І от як почали сперечатися з того вечора... Досі не перестають. Але їм то таке. Старість їхня не нудною буде. А от дітей шкода. Син Небийка й дочка Пропийка хочуть одружитися, а їхні батьки наперекір відмовляються. Уже навіть молодих на домашній арешт посадили… Що то далі буде?

— Настільки все погано? — поцікавилася Еля. Вона співчутливо нахмурилася.

— Ох! — вона важко зітхнула й подивилися в сторону їхніх будинків. — Я вас прошу, допоможіть їм. Вони хороші люди, лиш, бачте, якась напасть хапається.

— Ми зробимо все можливе, — пообіцяла Еля.

— Я вам постелю у своїй вітальні. Вечоріє. Не будете йти розбиратися вночі, — жінка зміряла очима подорожніх і направилася до свого будинку. Еля й Бішоп пішли услід за нею.

Наступного дня, коли Еля вмивалася, на сусідському подвір’ї здійнявся галас. Дівчина відразу вийшла назовню й очима почала шукати джерело звуку. Услід за нею вийшов і Бішоп. Мотря ж давно вже сиділа в саду і чула крики.

— Ви що там подуріли чисто?! — обурювався на весь голос Пропийко.

На їхньому спільному подвір’ї знову почалося протистояння двох родів. Усі члени родини повиходили. А на вулиці почали збиратися люди. Старший Пропийко і його жінка були синіми. У прямому сенсі цього слова. Їхні обличчя, волосся й руки були зафарбовані синьою фарбою. А старший Небийко з дружиною тримали в руках мертвих курей і качок. Ті також були злі не на жарт. Вони настільки скреготіли зубами, що, здавалося, зараз іскри підуть. А очима так косо поглядали один на одного, що, певно, поглядами б спалили своїх суперників, якби тільки могли з них вогонь пускать.

— Це ви подуріли!! — вересканив на весь голос Пропийко.

— Ваші дітиска нам бомбочки синюхи підкинули. Тепер увесь будинок цього кольору! Хоча це не дивно з таким вихованням! — продовжила дружина Небийка.

— Та ви б на своїх подивилися! Ваші молодшенькі нам щось у годівниці підкинули і всі кури з качками здохли! Чисто совісті не маєте!! — відповіла жінка Пропийка.

— Ми не маємо?! Та ви минулого тижня нашу льоху поросну собі вкрали! І навіть не соромитеся!!!

— Це за нашу теличку, яку ви собі привласнили!!

— А це за сіно, яке ви покрали!

— А це за межу, яку ви порушили. Собі цілий аршин землі привласнили!!

— А ви…

Аргументи не закінчувалися. Схоже ці сім’ї довго вже ворогували, раз стільки компромату знайшлося. Хоча Еля помітила, що сперечаються лише старші. Їхні молодші діти винувато опустили голови донизу. А дочка Пропийка із сином Небийка переживають, страшне. Дівчина взяла хлопця за руку й нервово поправляла своє довге чорне волосся. А юнак засмучено потирав голову.

Через мить братія розходиться. Правда з криками й погрозами. За ними порозходилися й глядачі. Еля рішуче повернулася до Бішопа. По її очам видно було, що в неї вже була якась ідея. Тож хлопець приготувався слухати.

— Треба з молодими обох родин переговорити. Я бачу, вони не дуже раді суперечкам їхніх батьків.

— І ти хочеш, щоб вони протистояли батькам? — з недовірою перепитався Бішоп.

— Щось не так?

— Ці старші вперті, як барани. Думаєш, вони поступляться?

— У них не буде іншого виходу, — знизала плечима Еля й попрямувала до будинку Пропийка. Бішоп же, зневажливо зітхнувши, почимчикував за нею.

А будинок цей був красивим і багатим. Величні побілені стіни обмежували численні кімнати. Коли заходиш всередину, відчуваєш неймовірно сильний запах мандаринів і апельсинів. Кімнати були не надто сильно умебльовані. Вони просторі. Переважали світлі тони. Меблі також були дорогими й ошатними.

Еля з Бішопом зайшли до передпокою. Вони почули, як на верхньому поверсі продовжили обурюватися голова сімейства зі своєю дружиною. Вони й досі гнівалися на своїх сусідів. Дівчина вже хотіла була піднятися уверх сходами до них, але її спинила дочка Пропийка:

— Не ходіть. Нехай трохи заспокояться.

— Я хотіла поговорити...

— Знаю. Однак зачекайте трохи. Ходімо на нашу кухню.

І дівчина повела Елю й Бішопа до своєї кухні. Ця кімната також була не менш красива. Стіни вкрилися білою візерунчастою плиткою. Кухонні тумби — зроблені з дуба й мали безліч дрібниць. Такими ж були й шафи над ними. По центрі кімнати стояв дубовий стіл з шістьма величними кріслами. На ньому стояла миска з цитрусовими.

Еля й Бішоп зайшли до кімнати й побачили там сина Небийка. Він нервово перебирав пофарбованими в синій пальцями. Дочка Пропийка підійшла до нього й сіла поряд.

— Я Катя Пропийко. А це Клим Небийко, — представилася дівчина й, зітхнувши, почала розказувати: — Ви були свідком однієї з численних суперечок наших батьків. І я бачила, як ви розмовляли з Мотрею. Тож, думаю, ви у курсі справи.

— Ти права, — відповіла Еля й сіла навпроти них.

— Наші батьки — найкращі друзі, — продовжив Клим. — Однак чомусь вони не можуть дійти згоди вже цілі два роки. Так, вони й колись жартували один з одним, робили капості, але це все було необразливо… Тепер це переходить усі межі.

— Ви намагалися їх помирити?

— Безліч разів, — відказала Катя. — Але вони вперлись на своєму.

— І вони від того зловісного Дня народження так чубляться? — запитав Бішоп.

— Угу. Якби хтось поробив, — відповів Клем. — І якраз тоді, коли ми з Катьою вирішили одружитися.

— Ми думали наше весілля їх зблизить, а вийшло навпаки. Вони посадили нас на домашній арешт і навіть чути про наше кохання не хочуть.

— Ми вже не знаємо, що робити.

— Я знаю, — рішуче відказала Еля. Її очі загорілися. — У мене є план, але потрібна ваша поміч. Кличте малих, треба ще рук…

Еля почала розказувати свій план. Він здавався шаленим, але у їхньому безвихідному становищі, молодята хапалися за кожну гілочку. До виконання приступили відразу ж.

Наступного дня сім'я Пропийків пішла у місцевий шинок. Катя їх запевнила, що вона хоче відзначити річницю весілля батьків так, щоб усі обзаздрилися, й вони на це купилися. Яке ж розчарування їх зустріло, коли Пропийки у головній залі шинка зустріли своїх лютих ворогів — Небийків. У кімнаті було темно, проте постаті один одного вони могли розрізнити:

— Що ви тут робите? — злісно поцікавився Небийко.

— Наш син хотів нам подарунок зробити й відзначити нашу річницю весілля в шинку. А ви, якої мами, тут робите?

— Це наша дочка хотіла нашу річницю весілля відзначити тут! Так що киш звідси! — пригрозила дружина Пропийка.

Знову здійнявся галас і почалася суперечка. Майже дійшло до бійки. Однак в останній момент у кімнаті стало світло. Перед двома родинами з'явилися Катя й Клим. Дівчина була у весільній пишній сукні. Вона мала довгу фату. А Клим одягнув найкрасивіший свій костюм. Двоє усміхалися й трималися міцно за руки. Ззаду них стояли всі їхні сусіди й Еля з Бішопом. Над ними висів плакат з надписом: "Щасливого подружнього життя Катерині Пропийко й Клементину Небийку!"

— А це що має бути?! — з острахом запитала дружина Пропийка.

— Мамо, тату, — звернувся Клим, — пане Іване й пані Василино, ми зібрали вас тут, щоб відсвяткувати не тільки річниці ваших весіль, а й наше свято. Вчора ми з Катею стали чоловіком і дружиною.

— Адже ми кохаємо один одного. І цього не зміниш, — підтримала його Катя.

— У сенсі чоловік і дружина? — не усвідомлював сказане Небийко.

— Як це вчора? — підтримав його Пропийко.

— Отак, батьку, — відповіла Катя. — Ми вже дорослі й можемо вирішувати, — продовжив Клим.

— Дорослі вони! Ви подивіться на них! — обурювалася мама Каті.

— Та у вас ще молоко на губах не висохло! — підтримала її мама Клима. — Весілля вони надумали справлять!

— Ще й без нашого відома! — поскаржився Пропийко.

— За нашою спиною! — підтримав Небийко.

Молодята на це ж відповіли усмішкою. Їхні очі горіли від щастя. А Еля задоволено споглядала, як суперники об'єдналися проти спільного ворога — дорослішання дітей. Бішоп також радів, бачачи цю хорошу картину.

— Миріться вже! — вихопив хтось з натовпу.

— І благословіть дітей! — підтримали його бабусі-пліткарки.

Пропийки й Небийки були здивовані. Їхню дворічну суперечку перемогли за декілька хвилин. Їм і справді стало дуже стидно. Перед сусідами, а найголовніше — перед дітьми. Тож, пробачивши все один одному, вони взялися за руки й пішли благословляти дітей...

І було гучне весілля. Столи аж валилися від страв. Пропийки й Небийки не поскупилися й повитягали з-за комор усе найкраще. Найпахучіші й найсмачніші вина лилися в дорогі кришталеві келехи. Тости йшли один за одним. Усі тішилися створенням нової сім'ї.

— Я хочу дещо сказати нашим гостям, — з-за столу став Клим, а за ним — і Катя. Вони підняли свої келихи й виголошували тост. — Елю, Бішопе, ми надзвичайно вдячні вам за те, що ви допомогли нам. Підштовхнули, так сказати. Ми ніколи цього не забудемо. Тож цей келих я підіймаю за вас. Будьте здорові й щасливі!

— Спасибі, — Еля щиро усміхнулася й радо спостерігала за дійством.

— І ви будьте здорові! — Бішоп підняв келих і разом з молодими спорожнив його.

Усі гомоніли й радісно обмінювалися новинами. Хоча в більшості випадків це були плітки. Їжа й напої закінчувалася на ходу. Тож на столи мусили докладати ще й ще. Усі з радістю пили за здоров'я молодих.

Пропийко з Небийком тішилися, як діти, які отримали безліч цукерок. Вони обнімали один одного й голосно реготали. Нарешті настало перемир'я.

— Ну що ж... — Небийко знову став до тосту. — Випиймо за ваш міцним шлюб, діти! За Катерину й Клима Небийка!

— Ні, постривай, — перебив його вже добряче п'яний Пропийко. — За Клима Небийка й Катю Пропийко!

— Ні! — заперечив також п'яний Небийко. — Старий, за Катерину й Клементина Небийко вип'ємо!

— А чого моя дочка повинна брати ваше прізвище? — надувся й гордо розправив плечі Пропийко.

— Чи ти на радощах з глузду з'їхав, старий? Та жінки ж беруть прізвища чоловіків. Тим більше…

— Тим більше що?! — Пропийко розставив руки в боки.

— Може, твоїй дочці надоїло носити твоє прізвище.

— А чого б це їй надоїло?!

— Тому що прізвище твоє дурне! — не стримався Небийко. — Катя Пропийко — це як вирок долі.

— А твоя, думаєш, краща? — розізлився Пропийко. — Клементин Небийко — це наче предки над тобою насміхаються!

— Ах ти! — Небийко незграбно випустив з рук келих і червоне вино розлилося на білий костюм Пропийка. — Ой!

— Ах так?! — пискнув Пропийко й, вхопивши зі столу запечену тушку свині, вибив нею свого старого суперника.

Розпочалася бійка. У хід ішло все, що було під рукою. Участь взяли всі, навіть Еля з Бішопом. Дівчина не хотіла спочатку, адже переводити продукти не в її стилі. Але, коли Бішоп вилив на неї два келихи вина, яке смачно потекло по золотистому волоссю, зупинити ту було неможливо.

У повітрі літали салати, м'ясне, запечена картопелька. Лилося вино. Однак не в келихи, а на чийсь костюм.. Шинкар з помічником якраз ніс торт, який став місцем для посадки Пропийка, який прекрасно вписався усім своїм тілом у нього.

Настала тиша. Усі чекали на реакцію цієї "стріли". А Пропийко помалу виліз із торта й, зробивши серйозне лице, зміряв усіх очима. Гості були хто в чому. Хтось в руках тримав засолені огірки. У когось з голови сповзав макарон з бульйону. А хтось викручував мокре від вина волосся. Комусь довелося збирати холодець з грудей.

На обличчі в чоловіка помалу розпливлася посмішка. За мить і він, і Небийко реготали так голосно, що з вулиці всі пси позбігалися, подумавши, що то їхні так голосять. За мить за животи хапалися й гості. Адже картина була та ще. Весілля вдалося!

Коли подорожні поверталися до будинку Мотрі, почався сильний снігопад. Ще й розґаздувався чималий мороз. Подорожні аж трусилися від холоду. А поки дісталися хатини, то промокли до нитки, адже хмари насипали свого порошку так багато, що наші двоє ним огорнулися сповна.

— Відчиняй же! — вихопила втомлено Еля.

Бішоп не міг ніяк намацати секрет. Та й ще ключ, який дала їм Мотря, висковзував з охололих рук. Хлопцю здавалося, що його пальці замерзли — і він не в змозі ними поворушити. Еля ж трусилася від холоду. Вона і без того, добряче мерзла.

Нарешті Бішоп відімкнув двері й ті забігли всередину. Для них потрібно було декілька хвилин, щоб зігрітися хоча б трішки. А потім обидва швидко роззулися й побігли до своїх сумок. Переодягнувшись, ті направилися до кухні. Там вирішили випити трохи теплого чаю, щоб загрітися.

Весілля й досі йшло. Їхні веселі голоси чуло все село. Музики грали на повну.

Бішоп затягнув штори, щоб допитливі сусіди не вивчали гостей. Хоча більшість селян усе ще веселилися в шинку, тож їм не дуже було цікаво вивчати зараз подорожніх...

Еля мимоволі почала його розглядати. Його короткі кучері, здавалося, ще більше заплуталися. Рука так просилася доторкнутися до них і спробувати: чи справді вони з золота... Теплий темно-зелений светр і брунатні штани ховали його непогане тіло, яке Еля все ж бачила. Однак дівчина ніколи не дозволяла собі його розглядати... Він наче й не змінював нічого у своєму іміджі, але Елі чомусь здавався зовсім іншим тоді.

Бішоп же поволі налив чаю і присів до столу. Змірявши дівчину очима, той запропонував коц, але Еля відмовилася. Хлопець же дивно оглянув її дещо мокре волосся, яке трішки потемніло від снігу. На її обличчі з’явилася приємна усмішка. У неї був такий настрій, як і тоді, коли ті поверталися з балу. Не зміг Бішоп розгадати її поведінку. Вона була такою різною, але саме зараз такою щирою.

— Цікаво, що видумають сусіди, — вихопив хлопець, фиркнувши.

Еля подивилася на нього косо, не зрозумівши причину запитання. Однак за мить здогадка надійшла й та лиш зазирнула в кружку, задумавшись.

— Як ти здогадалася, що робити? — продовжив безтурботно Бішоп. — Як ти завжди знаєш, як діяти?

Еля помалу перевела на нього погляд. Чомусь її усмішка зникла — і та дещо нахмурилася. Схоже, питання, типу того, змушувало її згадувати те, що дівчина так намагалася уникнути. Потім та сумно усміхнулася:

— Були у мене ситуації, коли доводилося швидко щось придумувати... От і навчилася, — важко промовила та, зітхнувши.

Еля ще мить посиділа мовчки, а потім, помалу підвелася, вилила недопитий чай і направилася до виділеного їй ліжка. Бішоп ні слова більше не вихопив. Він зрозумів, що, як тільки хоч на трошки ближче підберешся до її душі, дівчина відразу ж втече й затихне ще більше.

Що ж могло так опекти її, що вона і дрібної згадки про своє минуле боїться?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.