Частина друга XI

XI

Прийшла весела звістка. Роди Флінів і Ерлів, сповнені радості, хочуть гучно повідомити світу про весілля в їхній родині. Звісно ж Еля й Бішоп запрошені. Тож ті вже відправилися в путь. Погода була прекрасна для подорожі. Небо вкрилося численними хмарами, щоб завадити сонцю вжалити хоча б одну істоту. Вони просто закрили його, однак не перешкоджали пестити всіх теплом. Самі ж хмари були злегка сіруватими. Однак ні признаку опадів. Вітер лиш зрідка повівав, здуваючи з подорожніх дорожню пилюку. Він не пустував сьогодні...

— Значить весілля? — вихопив Бішоп.

— Як бачиш, — знизала плечима Еля. А потім, посміхнувшись і хитро глянувши на Бішопа, додала: — Дивно, що тебе запросили. У тебе ж жодних манер.

— Ой, не посміхайся так. Сама, певне, не знає як вилку з ножем тримати, а мене учить, — захищався Бішоп.

— А ти знаєш, розумнику? — прищулилася на нього Еля.

— Знаю. Так, щоб у рот попало, а не на стіл! — той похвалився й почав створювати розумний вигляд, неначе він аристократ.

— Твої б уроки якійсь гувернантці у вуха! — посміхалася Еля.

Розмову довелося зупинити. У полі зору з’явилися якісь три типи на конях, які не обіцяли нічого хорошого. Подорожні відразу ж витягли мечі.

За мить троє вже наблизилися до подорожніх і погрозливо їх зміряли очима. Одяг у них був неакуратний, брудний. Вони носили на собі безліч накидок і блузок. Таке відчуття, що ті були ходячим комодом з одягом. Вирази їхніх облич були хижими, зверхніми, неначе вони могли все на світі. Роти прикривали бафи темних кольорів. Вороні коні їх також вороже притупцьовували копитами.

— Заблудилися? — привітався Бішоп, ще дужче стискаючи меча.

Відповіддю був лиш грубий сміх. Поки Бішоп намагався завести бесіду, один з вершників обійшов їх і наблизився до Елі. Дівчина помітила його пильний погляд, який розглядав її як смачнючу цукерку. Не потрібно було щось додумувати, адже Еля відразу ж зрозуміла, що їм потрібно.

— Вам краще зникнути з моїх очей, поки я не розізлився, — зверхньо продовжив Бішоп, розглядаючи їх.

Знову басистий сміх. У них була перевага: їх троє і вони на конях. Але здаватися ні хлопець, ні дівчина не збиралися. Ті переглянулися й кивнули один одному.

Бандит поряд Елі вирішив не гаяти часу й схопив її за руку, але дівчина прудко вивернула її та стала до нього лицем, спиною спершись об Бішопа. Той лиш ощирився й уже в думках перебирав, як найшвидше з ними покінчити.

Це розізлило незнайомців і ті повитягували свої мечі. Їхні коні бурхливо забили копитами по землі й заіржали. Тоді їхнє ржання нагадувало дзвін мечів, який от-от розпочнеться.

Бішоп вирішив не чекати й напав перший. Він витяг зі своєї сумки колючки — дротики, які були сплетені так, щоб назовні виходили всі загострені кінці. На тих наконечниках ще була отрута зі злодума, який використовують для катування жертв. Діло в тому, що відвар з нього дарує нещасному невимовний терпкий біль. Подорожніх вони не ранили, бо ті мали на руках захист. Хлопець жбурнув ті колючки одному з конів — і він заревів від болю. Тварина почала скакати, щоб не опиратися на постраждалі ноги — і це призвело до того, що вершник упав зі звіра. Еля зробила аналогічний рух з другим бандитом — і на коні залишився лише один вершник.

Скинуті вершники засичали від злості, адже їхні коні повалилися й не захотіли вставати. Третій же хотів напасти, однак Еля дістала зі своєї сумки мішечок з порошком. Це була суміш попелу від одної квітки і стружка від димки — кристалу, що здатний потроїти будь-який дим. Разом ці дві штуки роблять таку димову завісу, що й себе в ній не побачиш.

Еля кинула рештки дротиків третьому коню і, вхопивши за шкірки Бішопа, потягнула його якнайдалі. Вона не хотіла мастити руки об тих бандитів. Але, їй на зло, троє зуміли вибратися й побігти їм назустріч. Ще й один з них свиснув і до тих почали наближатися ще зо троє бандитів на конях.

На велике щастя подорожніх, дорогою, якої ті йшли, любили прогулюватися вартові. І от якраз у слушний момент вони наспіли й допомогли Елі й Бішопу справитися з ворогом.

Розбійників було направлено до найближчої в’язниці, а подорожні спокійно продовжили путь до Флінів і Ерлів. До Артемісся було рукою сягнути. Подорожнім здалося, що дорога їхня — дуже коротка. Чи то люб'язність одного до іншої так діяла, чи то так душа просилася до цього приємного лісу й хороших людей.

Гек і Роб організували для них теплу зустріч. Вони радо прийняли подорожніх і провели до кухні, на якій уже трудилися дівчата. Після обіймів і привітань Еля з Бішопом почали допомагати Мелашці з куховарством. Подорожні вирішили не вантажити друзів своєю пригодою, адже на плечі тих і так багато клопотів лягло.

Роботи було багато, як і робітників зрештою. Робові сини й Бішоп чистили й різали овочі, близнючки ліпили котлети. Еріка з Ельою місили тісто на хліб і збивали яйця на торт. Гекові сини ж пішли носити столи. Самі ж ґазди начиняли домашню ковбасу.

— І багато гостей буде? — запитала Еля, починаючи ліпити вареники.

— Ми б усю родину запросили, та не всі можуть приїхати, — пояснила Мелашка. Вона хвилину подумала й, рахуючи в голос, додала: — Так що будуть лиш наші батьки, мої сестри, Робові брати з дітьми. Гекова сестра, може, приїде. Разом з сином. Десь чоловік двадцять буде. І плюс ми й сім’я наречених. Тож десь тридцять з хвостиком…

Заміж видавали близнючок — Алю і Олю. Тож весілля повинне бути масштабним, попри те, що мало гостей. Тим більше його проводять Ерли і Фліни, а ці веселитися вміють.

— Ого! — вихопив Бішоп. — Ну й люду. А ви їх усіх тут розмістите?

— Ох! Місце є! — запевнив його Роб. — Недарма ми стільки будівель в Артеміссі пристарали, старий, правда ж? — він погупав Гека по плечі й двоє усміхнулися.

Усі захихотіли. Царювала така дружня й приємна атмосфера. Подорожнім здавалося, що вони в колі своєї родини. Адже так зріднилися з цими двома родами вже, що без них стане надто сумно...

— Мені щось в голові та історія крутиться, як Макара женили, — вихопила, посміхаючись, Еріка.

— Ох! То була чиста кумедія! — Мелашка почала хихотіти. Усі усміхалися.

— А що за історія? — поцікавився Бішоп.

— Та був у нас один братчик, — почав розповідати Гек, не відриваючись від роботи. — Еріки хресний. Таких кругловидий, але хороший чоловік.

Він відірвався, притримуючи інструмент для начинки ковбас і паштетівки. Річ виглядала як свого роду лійка. Роб напихав м'яса у неї, а Гек натягував оболонку на ковбасу на неї та помалу наповнював. Робота була не складна, але потребувала трохи сил.

— Остання. Цю — варити, а це — коптити. Ілле, Миколо, займіться цим.

Гек дав хлопцям каструлю з м'ясним і ті пішли його готувати. Сам же чоловік сів трохи відпочити, а потім взявся різати м'ясо на відбивні, поки Роб пішов помагати хлопцям готувати все для копчення.

— Так от... Макар ніяк не хотів женитися. От не хотів і все! А мати вперлася на своєму. Уже й дівку йому файну найшла… І от іде діло до сватання. Так він шо? А він дав драла. Увечері вчув, що рано наречена прийде, то рано його й слід простив. Цілий тиждень лапали по полях. Потім врешті-решт привели й справили весілля. І скажи, хіба плохе оженився? Жінка файна, моцна, здібна. Йому двох синів і дочку вродила. Во як відгодувала! А він тікав! — хихотів Гек.

За ним почали сміятися й інші. Старші згадували свою молодість і пригоди. Це навіювало усмішку й одну дрібну сльозу. Ех... Роки, куди ви так швидко пливете? От здається, й настала довгождана молодість — така хороша пора людського віку. Самий розквіт сил. А за кутом тебе вже очікує доросле життя, а за ним і несподівана старість. Не встигнеш присісти, щоб спочити, як у двері вже стукає пенсія... Куди пливуть роки? Чому так швидко летить той час? Неначе кудись спішиться...

Наступного дня з’їхалися всі. А родина у цих двох чимала! Цікаво, чи Гек з Робом знають їхні всі імена... Очікувалося свято на тридцятьох, а стало — на сорок з хвостиком душ. Тож голову Мелашки заполонили думки, на кшталт "Куди їх вкласти?", "А їжі вистачить?", "Ох! А це хто?"

Тож роботи було по вуха. Усі метушилися й у кімнатах творився хаос. Бішоп, який вже багато років ходив по одинці, зовсім не звик до такої кількості людей. Він весь час виходив на вулицю, щоб хоча б повітрям свіжим подихати. До Гека, Роба, Мелашки, їхніх дітей хлопець звик, навіть і подружився. А з цією оравою людей…

Наступного ранку приготування до весілля продовжувалося. Його вирішили справити завтра... Бішоп вийшов на вулицю взяти дров, щоб допомогти натопити печі вдома. На поваленому стовбурі дерева самотньо сиділа Еля. Вона над чимось роздумувала.

— Чого без роботи? — кепкував той і почав збирати дрова з дровітні.

— Вийшла передихнути, — відповіла та. Її голос був монотонним. Вона й досі наче думками була не звідси...

— Ти над чимось задумалася?

— Я? — та відірвала свій погляд, який перед тим був прикутий до однієї точки. — Та так над своїм... Скажи, ти нічого особливо не помітив у гостях?

— А що я мав помітити? — безтурботно спитав той. Його голова була забита іншим.

— Вони не такі... Щось тут не так, — їй чомусь важко було пояснити хід своїх думок. Вона довго шукала слова, щоб висловитися. — У мене погане передчуття. І Гек зізнався, що зранку все йде, неначе навскоси.

— Це, напевне, збіг обставин, панночко, — той не відривався від роботи й не сприймав серйозно слова дівчини.

— Вовку! — та встала й злегка розлютилася. Вона підійшла до хлопця й, взявши його дрова, поклала їх поряд. — Ти можеш мене послухати?

— Ну валяй, — той презирливо провів бровою, склавши руки, і прикував свій погляд до дівчини.

— Вчора після того, як ми розмістили гостей, сукні наречених пропали. Отак просто взяли й щезли!

— Може, дівчата просто поставили їх кудись і забули. Напевне, уже й знайшли.

— Ні. Досі шукають. А це не якась там миска чи чашка, яку будь-де ставиш. Оля й Аля самі їх шили. І годину до того, як вони пропали, дівчата їх приміряли. Вони не могли просто так загубитися... Далі. Микола взяв у Роба їхній знаменитий меч, за який той і посваритися з усіма годен, якщо загублять. Він його, як зіницю ока беріг. Микола також. І меч зник. Робу й досі не сказали. А він, як дізнається, може й весілля скасувати.

— Невже? За якогось меча? — не вірив Бішоп.

— Його дід за цього меча знаєш, як боровся. Він йому був нагородою за одну славну битву. Це реліквія для них. У його батька як вкрали, то той свою жінку, яка родила, лишив. А тут весілля. І це ще не все...

— І до чого ти хилиш? — той укотре перебив її, але дівчина якось байдуже до цього віднеслася й продовжила.

— До того, що хтось точно хоче весілля зіпсувати! Та ти мені не віриш, — та побачила його байдужі очі. — Звісно ж! Тобі байдуже до них!

— Ні. Не байдуже. Але це, напевне, просто збіг обставин...

Раптом розмова припинилася. Почувся галас. Еля й Бішоп оглянулися. Звуки долинали з хатини. Подорожні відразу ж побігли до неї. Усередині ті застали дивну картину. Гек стояв, тримаючись за свою ліву руку. Той був у такому шоці. Біля нього зі стіни стирчав чорний болт. Він міцно застряв у дерев'яній панелі.

— Що сталося? — прибіг Роб. Попри нього до кімнати позбігалися й інші.

— Хтось зарядив наш самостріл і направив його на моє крісло. Болт цей мав бути в моїх грудях, але я вчасно став. Лиш руку якось задів! — пояснював той, здивовано розмахуючи руками.

Еля підійшла ближче й помітила, що на його рукаві було порвано, але руку не зачепило. Йому неабияк пощастило. Однак чоловік тримався за руку, бо шок і досі не пройшов. Від цього болта так просто не здихаєшся. Він міцно в'їдається в м'ясо, зачіпаючись за вени. Цей самостріл і болти Геку дісталися від батька. Він був Місячним вартовим і тільки така жорстока зброя допомагала проти немертвих, яка не чула болю, але не могла справитися з неспокоєм. Це спеціальний метал, який завдає неймовірного болю жертві (якщо вона його здатна почути). Він темний і дуже міцний. Його принесено в наш світ з Тіні...

— Хтось хотів тебе вбити, тату, — вихопила Еріка, перед тим оглянувши арбалет. Після її слів юрба, що зібралася в кімнаті загула.

— Я ж казала, — прошепотіла Еля Бішопу.

— І що робити? — запитався у неї хлопець.

— Шукати зрадника. Він прийшов сюди разом з гостями, — очі Елі були шаленими. Вона пильно оглядала гостей. Дівчина завжди розправлялася з кожним, хто шкодив її рідним…

***

Настав обід. Настрій уже був не святковим. Усі перешіптувалися. Родина вирішила відкласти весілля на декілька днів. Поки не знайдуть того, хто зарядив самостріл. Ох і важким став цей період... Кожен косо поглядав за іншим. Ніхто не знав, хто стоїть за всім.

А інциденти не припинялися. Того ж вечора хтось підрізав дошки підлоги балкона, на якому любив відпочивати Роб. Чоловік упав і добряче забився. Тепер він кульгав... Потім хтось намочив у горючій речовині ганчірки, за допомогою яких Мелашка зазвичай брала гарячі каструлі з вогню. Вони загорілися й жінка добряче опекла руки...

— Хто ж це?! — вихопила раптом Еля. Їй уже остогидло ця невідомість. Вона так хотіла припинити муки її друзів.

Вона з Бішопом перемивали весь посуд. Дівчина не могла всидіти на місці. Вона весь час підводилася й ходила туди-сюди, роздумуючи. А хлопець сидів і мив. Він також був занепокоєний ланцюгом подій, однак зовсім не знав, що робити.

— І гадки не маю, — знизав плечима Бішоп.

— Вовку! — нервово вихопила та. Її аж трясло від цієї безпомічності.

— Елю, — той підвів очі й спокійним тоном видав: — сядь. Метушня ніколи не була помічником.

— Я...

Та важко зітхнула й сіла. Еля взяла тарілку й почала витирати її рушником. А потім жбурнула ними в миску з водою. Бризки полетіли в сторону Бішопа. Він же презирливо витерся й прискіпливо зітхнув.

— Може, це Нельсон — брат Роба? Вчора я застала, як він ніс кудись болти. Він мені відказав, що просто хоче їх переглянути спочатку. А потім наче зізнався, що його брат Дерек йому наказав принести.

— Тоді чому Нельсон, а не Дерек?

— Бо він явно щось приховує. І тим більше Дерек це точно не зробив. Він приїхав після того, як арбалет вистрілив.

— А я вчора бачив, як Катя, сестра Мелашки, читала книгу, в якій йдеться про механізм самострілів, — згадав Бішоп.

— Я ще бачила, як Аршин, племінник Роба, болти чистив напередодні.

— Одним словом, під підозрою всі.

— Не всі. Лише приїжджі. Напасті валяться лише на наших...

— Тоді знайдімо цього невідомого… Як розумію, ти не маєш конкретних доказів.

— Ні, — вона задумалася на хвилину. Її очі дивилися на немиту тарілку, яка стояла непорушно в тазу з водою. Потім та підвелася й, приклавши руку до підборіддя — вона так завжди робила, коли думала — почала вголос роздумувати: — Це мусить бути той, на кого не подумають. І він має добре знатися на самострілах, бо зарядити той, з якого стріляли в Гека, дуже важко без певних умінь...

— Може, подивимося на сам арбалет? — запропонував Бішоп, не відриваючись від роботи.

Ця звична думка змусила її неначе прозріти. Вона помітно змінилася. Еля зараз хапалася за будь-яку ниточку, тож ця ідея її неймовірно манила. Дівчина одним кроком наблизилася до Бішопа. Хлопець підвів очі вверх і зустрівся з нею поглядами. Еля, займаючи свій розум інцидентами, нічого й не помітила. Однак у Бішопа збільшилися зіниці, побачивши її…

Його серце збилося й почала шалено калатати в міцних грудях. Бішоп відчув себе на ту мить таким безпомічним. Він був слабкий проти її впливу на його життя. Йому надто важко давалися протести проти власних почуттів.

— Тоді ходімо! — швидко й енергійно вихопила та.

У неї загорілися очі. Думки одна за одною пропливали річкою її уяви. Вона вже припускала, що могла там знайти. Дівчина підійшла, ні радше — підбігла до дверей. Потім повернулася й нетерпляче додала:

— Чого сидиш?

Бішоп зітхнув і підвівся. Витерши руки, той поклав рушник, який перед тим висів на його плечі, на стільчик. Потім помалу пішов за Ельою, яка вже поспішила до тої лиховісної кімнати.

Тут не було нікого. Лиш самотній болт стирчав зі стіни. Гек так і не витяг його. Болт міцно вчепився в дерево. Недарма ж його називають "інструментом довгої й страждальної смерті". Адже ці болти — це короткі стріли, які в'їдалися в тіло супротивника й, коли той їх витягував, готувався до нестерпних мук. Крім того, метал, з якого вони зроблені, — немир. Він витягав з жертви всі сили й накликав на неї недугу. Кажуть, від одної лише такої стріли людина загине.

Еля ж наблизилася до арбалета. Після інциденту його ніхто не чіпав. Дівчина обійшла стіл з ним й почала пильно оглядати річ. Бішоп же злегка нахилився й також розглядав зброю... Дівчина помітила, що він не пошкоджений. Таке відчуття, наче його спеціально протерли від пилюки напередодні. Сам же самостріл був зроблений зі срібла й темдера — магічного дерева Тіні. Він стояв на окремому столику й був зараз спрямований у сторону крісла Гека. Той, хто зарядив його, точно розрахував, як поставити інструмент, щоб влучити в серце того, хто сидів на тому зловісному стільці.

— Що це? — Бішоп підійшов ближче до столика й показав на, здавалося, порожнє місце.

— Що? — Еля спочатку нічого не бачила. А потім помітила на тому місці довгу руду волосину. Дівчина підняла її кінчиками своїх пальців і почала розглядати. — Жіноча.

— Сумнівний доказ. Будь-хто міг підійти до столика й опустити це...

— Нє! — категорично заперечила Еля. — Гек суворо наказав усім не наближатися до арбалета. Казав, що самостріл увібрав у себе силу немирівських болтів і тепер непередбачуваний.

— Чого ж тримати таку річ тут? — не второпав Бішоп.

— Його спитайся, — Еля й досі розглядала руду волосину, не звертаючи уваги на його скептичний голос.

— Значить ми шукаємо руду жінку або дівчину?

— З зеленою кров'ю. Той, хто торкається цього металу, тиждень буде мати позеленілу кров.

— Ми що всім руки переріжемо, щоб на кров їхню подивитися? — кепкував Бішоп, шукаючи в її лиці реакцію на свій жарт.

— Лише рудим, — досить серйозно відповіла Еля.

— Ти серйозно?! — майже викрикнув хлопець.

— Мені треба подумати, — дівчина не змінила свого тону. Її лице було кам'яним. А очі риб'ячі. Вона завжди ставала такою, коли задумувалася над серйозними речами. — Зустрінемося ввечері. І поглядай за усіма. Поки нікому не можна вірити…

З цими словами та направилася до своєї кімнати. Бішоп же залишився на своєму місці. Він розумів звісно ж її реакцію, адже Фліни й Ерли були їй надзвичайно рідними й близькими. Однак усе ж не вірив у те, що хтось навмисне завдасть їм болю. Попри вагання, хлопець вирішив усе-таки придивлятися до інших.

Настав вечір. Усі зрештою вирішили зібратися, щоб відсвяткувати заручини молодих. Хоча й атмосфера була напруженою, люди хотіли свята.

Мелашка з дочками знову чаклувала над столами. А на них було безліч страв. Усе мало прекрасний аромат і манило покласти собі в рота й відчути хоч і миттєву, але будь-яку насолоду. Господарі добре постаралися. На столі була й запечена курка, і копчені реберка, і різноманітні салати, і напої до вибору до кольору. Усе стояло й файно пахло.

Поки дівчата накривали на стіл, хлопці носили стільці й смажили шашлик із всякими овочами. Але й запах доносився від мангала! Ммм.. Пальчики оближеш! Усі бігали, метушилися. Хотілося швиденько почати трапезу.

Бішоп же стояв у стороні. Він усе виглядав Елю, яка цілий день не виходила зі своєї кімнати. Дівчина попросила дати їй час усе обдумати... Однак хлопець непокоївся. Йому не хотілося, щоб її "знешкодили, як загрозу". Адже дівчина могла б знайти справжнього зрадника… Хоча ця так просто в руки ворога не дасться.

А поки хлопець стояв збоку й спостерігав за усіма. Він не міг повірити, що хтось з цих хороших людей міг забажати Гекової чи Робової смерті. Усі здавалися такими привітними й щирими. Невже ці доброзичливі погляди — омана?

— Бішопе, Еля ще не вийшла? — поцікавилася Еріка.

— Ні, — знизав плечима хлопець.

— Ох! Чогось переживаю за неї. Погане у мене передчуття, — дівчина нервово потирала долоні своїх рук.

— Усе буде добре. Ця дівка так просто не дасться, — намагався підбадьорити її Бішоп.

— Це точно.

Еріку покликав Гек і та побігла до нього. Бішоп же продовжив спостерігати за усіма… Раптом той помітив, як Катя щось довго метушиться зі своїм поясом. Хлопець лиш тепер побачив, що та має кинджал при собі. І зараз вона намагається його витягти. Зрештою їй це вдається й частина меча показується з-під піхов. Промінь сонця впав на нього й він засяяв зеленим. Так само як і болт. Це був немир. Дівчина ж швидко заховала його назад і випросталася. Вона зняла капелюшок, який повністю ховав її волосся, й довгі руді локони вкрили її плечі.

— Вона, — почувся шепіт ззаду. Бішоп обернувся й помітив, як поряд з ним стояла Еля. Вона накручувала на пальці ту руду волосину.

— Це...

— Катя. Сестра Мелашки, — її голос був монотонним. Неначе вона висловлювала думки, які не хотіла сприймати.

— І що будемо робити?

— Ловити її, — рішуче відказала Еля.

Бішоп подивився їй в очі й побачив риб'ячий холодний погляд. Дівчина була розлючена, однак жодна риса її обличчя не видавала цього.

А всі вже всілися й готувалися почати трапезу. Гек з Робом уже несли шашлики й овочі до столу. Мелашка ще пробіглася очима по стравах, чи, бува, щось не забула. А решта ж почали гомоніти, кожен про своє.

— Елю, Бішопе, ходіть! — гукнула Мелашка.

Еля зітхнула й пішла. Але дівчина прямувала не до столу. Вона стала навпроти всіх і шукала очима Катю, яка тільки-но сіла поряд Гека. Лиш тепер Еля помітила її вираз обличчя. Риб'ячі очі, насуплені брови. Та ніколи не дивилася у вічі. Вона неначе щось завжди ховала…

— Елю, — запитався Гек, сівши разом з усіма, — чого ти не сідаєш?

— Геку, ти знаєш, я завжди казала тобі лиш правду. І не дала тобі жодної причини сумніватися в мені... — дівчина говорила, роблячи невелику паузу між реченнями. Їй важко було підібрати слова. Вона неначе витягувала із себе їх.

— До чого ти хилиш, дівчинко? — запитався Гек.

У нього був такий ласкавий голос. Тому інколи Еля називала його батьком своїм. Адже після його ніжного "дівчинки" їй завжди було легше виговоритися.

— Я знаю, хто зраджує тебе, Геку, — рішуче відказала Еля.

Після її слів усі зворохобилися й почали переглядатися. Веселий настрій зовсім зник. Запанувала інтрига. Усі не могли й дихнути, не почувши ім'я зрадника.

— І хто ж це? — Гек став дуже серйозним. Він напружився й стиснув руки в кулаки. З-під його насуплених брів визирали грізні очі.

— Катя! — Еля якомога швидше вимовила її ім'я. Вона не хотіла тягнути кота за хвоста.

Усі здивувалися не на жарт. Ніхто не міг та й не хотів у це вірити. Гек і Роб відразу кинули косий погляд на названу дівчину. Катя ж витріщила свої очі й злегка відсахнулася. Вона хотіла крізь землю провалитися. А Мелашка стукнула кулаком об стіл і вихопила:

— Це неправда! Елю, ти, певне, щось переплутала.

— Ні. Це правда, — почала захищатися Еля.

— Геку, я згоден з нею, — Бішоп підійшов до Елі й наче став на її сторону. — Ми найшли її волосину біля арбалета.

— Але це нічого не доказує! — викрикнула Мелашка й підвелася. — Це може бути збіг обставин.

— А те, що у неї немирівський меч, також збіг обставин? — захищав ідею Елі Бішоп.

— Це нічого...

— Мелашко! — пригрозив Гек. Він підвівся й дуже грізно подивився на жінку. На ньому не було лиця. Ніхто не міг розібрати, чи він розлючений, чи засмучений. — Дай їй доказати.

Мелашка замовчала. Але те, що обвинувачують єдину її сестру, її гнівило. Адже після смерті Ганни, у Мелашки залишилася лише Катя. Мати велику родину: дітей, чоловіка, друзів — це чудово, але рідненьку сестру ніхто не замінить.

— Я перепиталася в інших, — продовжувала Еля. — Ніхто не знає, де вона була, коли ставалися інциденти. І тим більше арбалет. Геку, вона, певне, єдина з нас усіх, хто найкраще вміє користуватися самострілом.

— Це дуже серйозне звинувачення, Елю, — промовив Роб. — Нам треба серйозні докази.

Той став біля жінки й взяв її за руку. Роб прекрасно все розумів. Якщо, припущення Елі підтвердиться, у Мелашки заберуть останню сестру.

— Її кров, — рішуче виголосила дівчина. — Ви всі знаєте, яка кров після немира.

— Але ж вона меча носить з собою з того ж металу, — вихопила Мелашка.

— Її меч заговорений. Він не повинен впливати на кров. А от болти — так, — відказала Еля.

Гек мовчав. Він обдумував сказане. Мелашка була розлючена. Вона злилася. Страшенно гнівалася. Усі ж інші, затамували подих, чекаючи на відповідь Гека.

— Катю, ти маєш, що сказати у своє виправдання? — він звернувся до рудоволосої дівчини, яка весь цей час мовчала. Проте й зараз дівчина сиділа, неначе в рот води набрала. — Якщо — ні, то дозволь...

Він хотів взяти її руку, щоб показати кров дівчини. Однак та відсахнулася від нього й підвелася. Очі дівчини були шаленими. А рука вже витягала з піхов меча. Вона замахнулася на Гека, а той не встиг відборонитися...

Гека врятував кинджал Бішопа, який той жбурнув у її плече — і та заревла. Вона відійшла від усіх, зробивши декілька кроків. З її плеча потекла червоно-зелена кров...

— За що, Катю? — не міг опам’ятатися Гек. Усі були шоковані й не знали, що робити. Такого не очікував ніхто.

— За що?! — виголосила Катя.

Її голос був неймовірно розлюченим і водночас таким нещасним. У неї боліло серце. Це був крик душі.

— Та ви... Ви казали, що вбивали перевертнів, бо вони були монстрами. А самі?! Та ви самі монстри. Ви їх усіх убили й навіть не задумалися й на мить, що ви можете забирати життя у безневинних!!!

— Про що ти? — не міг усвідомити Гек.

— Про те, що не всі перевертні — монстри.

Вона витягла кинджал з плеча й піднесла його до вогню мангалу, що стояв поблизу. Цього не очікував ніхто... Кров на кинджалі стала чорною, а рана на її плечі відразу ж загоїлася. Усі ахнули. Лиш Бішоп не розумів, що це значило.

— Ти... Ти... — не могла вимовити Мелашка.

Зараз перед її очима доля забрала сестру. Жінка залилася сльозами, але не видала ні звуку більше.

— Так, я — перевертень! — та викрикнула й істерично зареготала. Посмішка розплилася по її обличчю. Однак вона була нездоровою... — Здивовані?! Я належу до того роду, який ви вирізали в Лізові! Ви... Ви вбили Каллена! Але ви не знаєте, хто це! Я вам підкажу, це той, хто верховодив перевертнями!

— Каллен Делз, — вихопила Еля. Вона знала, про кого йде мова.

— Що, Ельочко, згадала?! Тільки нічого ти не змінила цим. Він мертвий. А я його так кохала... Усі мої друзі мертві! Ви всіх убили.

— Ми зробили це, щоб захистити інших, — заступився Роб.

— Нє! Ви зробили це, щоб зробити собі лице! Нічого… Я дам все ж справедливості запанувати, забравши ваші життя!

Її шалені очі. Її голос тремтів, але слова були сповнені гнівом, образою. Перед ними вже стояла не людина, а лиш її оболонка, сповнена нестримним бажанням помсти.

Вона почала перетворюватися. Її тіло вкрилося шерстю, а зіниці стали дикими. Щелепа почала видовжуватися, як і ноги з руками.

Однак через мить у її горло влучив кинджал. І перетворення припинилося, як і її життя...

Усі здивовано загули. Ніхто не міг оговтатися. Мелашка ж сіла на свій стільчик. Гіркі сльози втрати останньої сестри лилися по її щоках. Роб обняв її. Чоловіку також боліло серце за втрату. Гек же не міг відвести очей від мертвого тіла, яке вже більше не рухалося. Він почувався винуватим. Адже з її горла стирчав саме його кинджал. А по обличчю Елі потекла сльоза. Саме вона вбила того Каллена Делза. Тож зараз Еля дала волю своїм відчуттям. Бішоп же мовчки її обняв і дівчина не противилася цьому. Вона на мить захотіла стати безпомічною в його руках...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.