Частина друга II

II

Подорожні знову прямували назустріч новим пригодам. Про минулу вже ніхто не згадував. Та й часу на це не було. Адже знову почалося зрівноваження важких характерів. Двоє змагалися, чиє почуття гумору краще. То один зачепить другу або навпаки — і почалося. То так ні з того ні із сього суперечка сама собою з’являється. Але наче й подружилися...

— І куди ми йдемо? — поцікавився Бішоп.

— До моєї подруги, — відповіла Еля, простуючи дорогою.

Вони вже довгенько кудись ішли. Подорожні відсиділися у теплому шинку декілька днів, щоб прогрітися. Пощастило, що обидва мають непоганий імунітет, адже ніяка хвороба таки не вхопила їх. Але тягали носом і покашлювали ті довгенько.

— Ти вмієш пекти? — зазирнула та на мить йому у вічі.

Бішоп ховав від неї свої очі. Йому завжди здавалося, що дівчина дивиться у душу хлопця. Проте щось є у її погляді таке, що змушує його спостерігати за рухами дівчини пильніше.

— Ні, — Бішоп знизав плечима й глянув на Картера: — А ти, друже? — на що той підняв одне вухо й задумливо подивився на хлопця.

— Ну тоді ти мені не знадобишся. А Картер і просто так може зі мною піти, — Еля погладила вовка й той почав радісно махати хвостиком.

— Невже ти — пекарка? — кепкував Бішоп, здійнявши брови уверх.

— Ні... А якби була, чого ти дивуєшся? — грізно зміряла його та.

— Ти навряд чи щось путнє б спекла, — він знову показав свої малі ікла, посміхаючись.

— Краще помовч, — втомлено вихопила та, зітхнувши.

— А то що? Відгамселиш, як бандитів? — єхидно вишкірився той.

— Це один із варіантів… — таємниче вихопила Еля, дивлячись під ноги.

Раптом Бішоп зупинився й наче когось почав виглядати. Еля ж підвела очі й глянула на небосхил, зіщулившись. Картер же насторожився.

— Глянь, якась полянка біжить! — вихопив хлопець.

До подорожніх підбігла ельфійка та почала істерично щось пояснювати, проте ні слова не можна було зрозуміти. Вона лиш щось збуджено розказувала й намагалася завести їх кудись. Еля пробувала її розпитати, однак ельфійка не змогла ні на що відповісти зрозуміло. Тож дівчина просто пішла услід за полянкою. Бішоп із Картером — за нею.

Ті дедалі глибше заходили в ліс. Увесь час ельфійка щось намагалася пояснити, однак її страх не давав їй це зробити. Слова були нерозбірливі й змішані. Через деякий час полянка привела їх до якоїсь хижини, яку оточили зграя вовків. Звірі були надзвичайно агресивними. Їх, напевне, щось добряче налякало. Адже місцеві вовки зазвичай не нападають першими.

— Знову вовки? — поцікавився Бішоп.

— У цій місцевості їх безліч, — Еля лічила їх, готуючи до бою меч. — Давай, сміливцю покажи свою майстерність, а то я її не бачила.

— Залюбки! — той витяг свого меча. — Полянко, відійди вбік. Це наша з нею суперечка.

— Лиш обережно, там мій батько! — нарешті зрозуміло відповіла налякана до смерті ельфійка.

— Не переживай, усе буде добре, — заспокоїла її Еля.

Бішоп узяв на себе трьох вовків, а Еля — решту. Картер же стояв збоку. Він не в змозі боротися з побратимами, щоб ті не скоїли... Бішоп же по черзі оглянув усіх, а ті — його. Потім один із вовків напав на нього — і мисливець пронизав його наскрізь. Таким же способом він справився з решту. Еля ж відійшла вбік та почала ухилятися від них. Опісля дівчина побігла вглиб лісу, вовки — за нею. Вона знала цей ліс як п’ять своїх пальців і тому змогла завести зграю в пастки. Перші два попалися в ведмежі капкани, а інші — впали в яму, де Еля покінчила з ними. Після цього дівчина повернулася до хижини.

— Вроді всі. — Еля знову оглянула все довкола. — Де твій батько? — звернулася Еля до полянки.

— У хижині, — ельфійка заледве відповіла, її голос був тихим і хриплим. — Можете піти зі мною?

— Угу, — та кивнула. — Бішопе, будь тут.

Полянка повела дівчину всередину, де стікав кров’ю старий ельф. Еля підійшла до нього та оглянула рану. Вовки добряче потріпали його. У нього була розірвана гомілка. Рана сильно кровоточила. Дівчина скерувала ельфійку шукати потрібних трав по закутках, а сама перев’язала рану, відірвавши кусок тканини, що лежала поруч. Полянка знайшла все — і вони почали варити зілля.

Бішоп увесь цей час стояв на дверях разом із Картером та потирав голову. Він і тут знаходив привід покепкувати:

— Жити буде? — вихопив той, зробивши серйозну міну.

— Не мішайся! — грізно відказала Еля та продовжила варити зілля.

— Не знав, що ти й на травах спеціалізуєшся!

— Ти взагалі не знаєш мене, — помалу та якось відчужено вихопила та.

Хоч він зараз не зауважив, але ці слова ой як гірко йому відгукнуться в майбутньому. Вони не раз буревієм пронесуться в його думках та сколихнуть серце...

— Як сказати, — лиш жартівливо вихопив той.

— Краще мовчи, — грізно вихопила Еля.

— Не хочу, — завередував той, скорчивши смішну мармизу.

— Тоді йди з Картером дров назбирай. Ельф, певне, ще довго пролежить. А я його не покину, поки не встане, — її вже добряче дратував Бішоп.

— Угу, — сухо промовив той і пішов углиб лісу разом зі своїм звіром.

Еля ж продовжила варити зілля, додаючи туди різні цілющі трави. Поки та готувала ліки, ельфійка й досі не знаходила собі місця. Вона ходила туди-сюди, пролітаючи перед очима дівчини. Врешті-решт Еля звернула на неї увагу:

— І як тебе звати? — звернулася та лагідно до полянки.

Заплакані й схвильовані карі очі допитливо глянули на Елю. Коротке чорне й розкидане волосся смішно стирчало в усі боки. Ельфійка була худою й крихітною. Однак мала тендітну фігуру. На собі носила довгу пошарпану свиту з дешевого сукна. Під нею мала легку лляну сорочку й вузькі штани. На ногах короткі чобітки.

— Я? Талі. А ви? — тихо відповіла ельфійка.

— Еля. А цей пройдисвіт — Бішоп.

— А вовк поряд із ним, — допитливо й стривожено вихопила та.

— Ти про Картера?

— Угу. Він... Він не нападе?

— Ні. Ти не бійся. Картер набагато розумніший та добріший, ніж Бішоп.

— Як скажете… Я з батьком одна тут живу, — полянка нарешті всілася на лаву поряд старого ельфа, який мовчки розглядав свою рятівницю. Полянка почала розказувати, роблячи невелику паузу між словами. Вона досі трусилася. — Найближче село далеченько звідси. Вовків у нас тут багато. Однак вони зазвичай не нападають. Але от сьогодні до нас... завітали.

— Нічого. Усяке буває.

— Дякувати Богу, ви були поряд.

До хатини зайшов Бішоп, тримаючи в руках із десятеро дровин. Він ще раз пильно зміряв Елю очима і фиркнув. На його лиці було презирство. Він ненавидів комусь допомагати за просто так. Ні, він не був з тих, який ганяється за статками. Просто йому так люди остогидли з їхнім лицемірством, корисливістю і зухвалістю.

— Ось пару, — він вирішив звернути на себе увагу дівчини.

Спроба була марною. Еля навіть не повернулася в його сторону. Це розгнівило хлопця. Він гучно скинув дрова біля каміна та оперся на стіну, грізно склавши руки.

— Спасибі. Ви можете йти. Я вже пригляну за батьком, — полянка знову підвелася.

— Ти впевнена? — перепиталася Еля.

— Що ти їй голову морочиш? Бач, людина не хоче твоєї допомоги, — втрутився Бішоп, посміхаючись.

— Бішопе, чекай надворі! — Еля суворо кинула на нього погляд.

— Мой! — буркнув той собі під ніс, виходячи.

— Справді не треба, — полянка підвелася, нервово потираючи лікоть іншою рукою. — Не хочу вас турбувати ще більше.

— Дурниці. Твій батько, певне, лиш завтра прокинеться, а ти, без образ, захищатися не дуже вмієш. Ми постережемо вас до завтра, а потім підемо, розставивши пастки, щоб вовки не докучали.

— Спасибі вам, — ельфійка сіла знову, склавши руки.

— Прошу, — Еля підвелася й, побачивши, що Бішоп слухає, голосно вихопила: — Ти витримаєш снобізм мого супутника?

— Я все чую! — пробурчав знадвору Бішоп.

— То вуха затули, раз не вчили манерам! — крикнула йому Еля. — Ми страждати не повинні.

— Я вам постелю біля каміна, — безтурботно сказала ельфійка та почала розпалювати вогонь.

Еля тим часом перевірила ельфа та вийшла на вулицю. Бішоп гострив свого меча, а Картер спав коло нього, поклавши голову на передні лапи. Хлопець косо подивився на дівчину. А потім не відводив очей від свого меча…

Еля почула холод та схрестила руки на грудях. Її шкіра вкрилася сирітками й вона злегка трусилася. Однак це не заважало їй дивитися на виднокрай.

Вечоріло. Сонце вже помалу спливало додолу. Втомилося, бідне, цілий десь освітлювати цю землю. Вітер же не дув. Певне, десь сховався та заснув.. Грали свою пісню цвіркуни. Пташки вже поховалися по гніздах, лиш ворони де-не-де тужливо гомоніли. Готувалася до сну й комашня. А сонце поволі сповзало з неба, залишаючи за собою яскраво червоний слід. Воно — справжній художник, якого не всі помічають через свою буденщину…

— Змерзла? — раптом запитав Бішоп, не відводячи очей від меча.

— Ні, — відказала та й відвернулася. Не раз вона картала, що взяла цього пройдисвіта із собою.

— Я ж бачу: змерзла, — не вгавав той, уже дивлячись на неї.

— То чого тоді питаєш, “Всевидющий”? — з іронією проказала та, закотивши очі. Однак її тіло не могло схаменутися через прохолоду. Раптом дівчина почула, що на її плечі лягає якесь покривало. Вона повернулася: — Навіщо?

— Щоб не мерзла, — пояснив Бішоп, який накрив її плечі своїм теплим светром.

— Ти надто дивний, — та зміряла його очима здивовано й продовжила милуватися небокраєм.

— Мені весь час це кажуть, — байдуже відказав той та повернувся до неї спиною, розглядаючи знову свого меча.

Якийсь час панувала тиша. Двоє над чимось роздумували. Еля окутала себе його светром і продовжувала розглядати яскраво-червоний і прекрасний небокрай. Бішоп же мовчазно потирав свою голову. Якась думка не давала йому спокою. Його очі були прикуті до однієї точки. Вона ж бо зрідка поглядала на нього й відразу ж відводила очі.

Чи гнівалася Еля на Бішопа? Ні. Вона лиш була обурена його поведінкою. Однак та весь час лапала себе на думці, що знала, який він. Еля не раз бачила таких особистостей, які злі на світ за те, що той їх чимось образив. Тому дівчина не могла на них гніватися. Вони просто не можуть по-іншому...

Чи Бішоп навмисне злив Елю? Це вже загадка. Навіть для самого нього. Так, він дуже гострий на язик і не звик нікому милим бути. Однак Бішоп не любив грубіянити й ворогувати з тими, хто йому допомагав. Він завжди віддячував за заподіяне йому добро. Але тут... Щось завжди штовхало його до суперечки, до жартів. Він хотів показати себе кращим, дотепнішим, майстернішим. Однак це не було його звичкою. Так він поводився лиш з нею. Іншим той би ніколи нічого б не доводив...

— Чому ти ненавидиш людей? — її питання було для нього як грім із ясного неба. Вона повернулася до хлопця й почала пильно стежити за його рухами.

— З чого ти це взяла? — той знову сів і почав гострити меча, намагаючись навіть не дивитися на неї.

— Видно пана по халявах, — та закотила очі й оперлася до стіни хижини.

— Просто не довіряю, — він якось з досадою це вимовив. А потім неначе здригнувся й на його обличчі знову з’явилася звична посмішка. — Я просто вовк-одинак, як і Картер. Правда, друже, — він звернувся до свого товариша, який, почувши його, радісно замахав хвостом.

— Чому ж ти, вовку, зі мною ж тоді поплентався? — та кепкувала, невпинно стежачи за ним.

— Мене зв’язує з тобою лише почуття боргу, — буркнув той, розглядаючи уважно свого меча.

— Боргу? Справді? — та здивовано округлила свої сіро-голубі очі й посміхнулася. — Я ж казала, що ми квити.

— Ти врятувала життя моєму другу, це значить значно більше для мене, — гордо перебив її Бішоп.

Вона хвилину мовчала, розглядаючи хлопця, який пестив свого товариша. Картер був такий радий цьому. Він ластився й облизував Бішопа. Еля мимоволі усміхнулася. Спершу вона прискіпливо чомусь поставилася до їх стосунків. Дівчина просто не вірила в їхню щирість. А тепер, бачачи ці щасливі лиця, переконалася, що вовк хлопцю рідний і близький.

Бішоп зловив її погляд і посміхнувся. Як же його втішала її увага. Він будь-що хотів перевершити дівчину. Віднині так точно.

— Ти також недолюблюєш людей, хоч ховаєш за маскою привітності, — Бішоп, усе ще гладячи вовка, звернувся до неї. Його слова змусили усмішку на її лиці враз зникнути. — Не хочеш їх бачити. Тікаєш від них. Проте твоє добре серце не дає тобі оминути того, хто потребує.

— Моє серце добре? — та намагалася фехтувати відповідно іронічно, як і він. Однак у її очах проскакував подив з ноткою печалі. — Звідки ти це взяв? А, може, я найбільша у світі лиходійка!

— Твої очі цього не кажуть, — раптом серйозно відповів той, на мить сховавши посмішку.

— Очі дівочі й у пекло можуть завести. Не вірив ти б їм, — буркнула та, повернувшись до нього спиною.

— Що з того? Я мало кому вірю — і люди називають мене жорстоким. Я вірив їм надто сильно — і вони майже знищили мене.

Знову запанувала тиша. Еля обдумувала його слова. Він же бо промовив їх так щиро й так боляче. Вона вперше почула в його голосі щось справжнє, те, що Бішоп не зумів приховати. Він же відразу почав себе картати за те, що вирвалося. Хлопець ненавидів комусь відкриватися. Тому він знову почав розглядати свого меча.

— У нас двох життя не склалося, — раптом випалила та з якимось прихованим почуттям. — Навіщо ж його й далі псувати?

— Так цікавіше, — Бішоп посміхнувся та показав свої маленькі ікла. Він по душі був вовком: хижим до чужих, але вірним для своїх.

— Ти — дурник, — посміхнулася та, знову повернувшись до нього лицем.

— Як багато раз я чув такі речі, — той сховав свого меча й пильно стежив за її рухами.

— Але ніхто не казав тобі правду у вічі, — напрочуд щиро й відважно вихопила та.

Еля говорила та дивилася прямо йому у вічі. Такою вона була: відвертою та прямолінійною, хоча таїла водночас безліч речей. Бішоп нахмурився, бо ці слова зачепили його. Еля наче дивилася йому в душу… Після цих слів, дівчина пішла попри нього до хатини. Хлопець же присів на лаву поблизу будівлі та задумався.

Вони були двома незнайомцями зі своїм важким минулим, про яке так намагалися забути. Доля не просто так звела їх...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.