Частина друга VII

VII

Середина зими. Усе одягло пишні білосніжні шати. Голі гілля дерев прикрилися світлим пухом. На землю лягло неосяжне біле простирадло, на якому не можна пройти безслідно. Он там виднілися згадки снігу про теплі людські ноги, які так швидко тікали від свого страху. Були тут і сліди скакунів — гризунів, які нагадували нутрію з дуже великими й круглими вухами та ніжно-білою шубкою взимку. Таку назву ті отримали через свою поведінку, адже, коли їх настрашать, скачуть так високо, що хижак сам починає боятися. Виднілися й сліди вовків, які шукали чим поживитися у цю прохолодну зиму.

Було доволі холодно. Надто часто зривався сильний вітер, який довго не вщухав. Якби не він, то сонце б непогано ще гріло. Адже морозець був доволі м’яким у цю пору. Однак попри того розбишаку хотілося прогулятися зимовим лісом, віднайти відповіді… Адже цей ліс таїв чимало секретів.

Неподалік Артемісся розмістилося непримітне й невеличке селище під назвою Таємничка. Саме сюди й добрели подорожні. Місцеві попросили у них допомоги. Адже їх турбує невідомий звір. Весною він не давав нікому випасати свою худібку. Зимою ж не дозволяє селянам завітати до лісу. Адже надто жорстоко розправляється з небажаними гостями, які заходять до його вотчини. На лапах того вже чимало смертей. Минулого тижня знайшли тіла трьох юнаків, які хотіли помилуватися зимовим лісом. Еля відразу ж погодилася допомогти. І, на диво, Бішоп не суперечив їй.

Після того інциденту він став наче шовковий. У всьому її підтримує, навіть не намагається зачепити. Однак, бачачи ніяковість дівчини при зустрічі поглядів, відразу ж змінюється й згадує старі дотепи. Еля ж помічає штучність цих розмов, але мовчить. Вона боїться змін у їхніх стосунках...

Тож подорожні повністю присвячують себе роботі. Ті вирушають до лісу. З ними поряд чалапає і Картер. Він не надто любить шукати пригод з подорожніми. Адже Бішоп з Ельою часто шукають заробітку саме в містах і селах — місцях, де надто багато людей. Тож вовча натура кличе у зворотному напрямку. Видно його прив’язаність до Бішопа, однак він усе ж не свійська тваринка. Картер дикий вовк. Тож у лісі йому найкраще.

От і зараз той так радий, що може поєднати приємне з природним. Адже Картер своїм нюхом допомагає подорожнім найти невідомого звіра. Селяни дали йому жмут шерсті, який залишився на місці злочину. Тож вовк повів їх по сліду...

Через деякий час подорожнім довелося продовжити йти наприсядки, адже ті почули гучний рев звіра за яким полювали. Прозвали ту тварину Горезуб. Адже та немало горя принесла своїми гострезними зубами. Зовнішньо звір нагадував тигра, однак мав інше забарвлення: яскраві кольори, які світилися від магії, що текла в їх венах. Були вони родом не звідси...

Еля з Бішопом заховалися за каменями й пильно стежили за “кішкою”, яка, схоже, обідала. Дівчині ще не доводилося бачити горезуба й навіть чути про нього. Тож та допитливо його розглядала. Бішоп же вже зустрічався з ними, адже на Диких Землях ці кішки доволі популярні.

— Хто ж це? — ледь чутно прошепотіла Еля.

— У нас їх кличуть Горезубами. Дивно, що він до вас забрів, — прошепотів Бішоп, не відводячи очей від звіра.

— Я ніколи не бачила таких, — вихопила дівчина, підвівши допитливо брови.

— Ці тварини з’явилися в нас, коли мені було зо п’ять років. Прийшли до нас, напевне, з інших країв. Тепер і до Форготтену один такий потрапив.

— Вони ходять зграями чи по одинці? — запиталася Еля, нарешті перевівши на Бішопа погляд.

— Як і в людей. Деякі живуть зграями, деякі одинаки... Цей, схоже, одинак.

— З цього ти це взяв? — Еля здивовано округлила очі.

Бішоп на мить глянув на дівчину й задоволено посміхнувся: уперше він знає більше, ніж вона. Це неабияк тішило його его. Дівчина ж не мала риси заздрити чужим знанням.

— Видно по поведінці, — прошепотів Бішоп, повернувшись до звіра. — Ті, що живуть компаніями, ніколи не їдять самі. Навіть їхні дитинчата ніколи не навчені їсти самі. Дисципліна. А цей наминає сам, не чекаючи нікого.

— Що ми робитимемо?

Еля вирішила покластися на Бішопа, оскільки нічого про цих звірів не знала. Бішопа на це лиш посміхнувся.

— Я нападаю на нього спереду, а ти обійди навколо й пронижи його серце ззаду. Спереду це буде важко зробити, тож я його відволічу. А ти тихо йди вправо й обійдеш. Тільки будь обережна.

Останні слова він вихопив так турботливо, що Еля стурбовано заглянула йому у вічі: чи, бува, це не підмінили його. Однак побачивши ті сталеві райдужки, та враз обернулася й пішла. Бішоп же почекав трохи, поки Еля займе позицію, готуючись до поєдинку зі звіром. Він свиснув за Картера й наказав йому готуватися. Звір кремезний, тому знадобляться сили усіх трьох. Бішоп витяг меч з піхов і дав знак Елі, що зараз почне.

Хлопець вискочив з-за каменів разом з Картером і голосно крикнув, що збити звіра з пантелику. Картер почав безперервно гавкати й скакати біля звіра, щоб той не знав на кого нападати. Горезуб відірвався від обіду й, справді, добряче налякався. Бішоп не марнуючи ні секунди накинувся на звіра. Він розмахував перед його пащею мечем, адже ці кішки важко думають, коли їм майорить щось перед очима. Ще й гучний гавкіт Картера збивав горезуба.

— Елю, давай! — вихопив голосно Бішоп.

Еля вийшла зі схованки й, тримаючи меча в руках уже збиралася пронизати ним звіра. Однак горезуб неначе відчув її та повернувся до неї. Бішопа ж переклинило. Він так боявся за дівчину, що кинувся на звіра, обхопивши руками його щелепу й стиснувши її з усієї сили. Горезуб встиг лише пазурами пронизати бік дівчини, від чого та почала стікати кров’ю. Однак Еля зуміла зібратися й все ж таки пронизати серце звіра.

Горезуб голосно звив. Це був останній його звук. Від нього здригнувся увесь ліс. Бішоп відпустив мертвого звіра й кинувся до дівчини, яка впала на коліна й схопилася за розпанаханий бік. Рана не була надто глибокою: пазурі пронизали лише її тіло, однак не дійшли до органів. Проте та втрачала надто багато крові.

— Елю! — Бішоп клякнув поблизу неї та турботливо оглядав її рану.

— Усе доб… — та хотіла відмовитися від його турботи, однак почала непритомніти.

Бішоп підхопив її тіло й підвівся разом з ним. Раптовий страх паралізував його думки й він не знав, що робити. Однак за мить він почув шум. Хтось чалапав по снігу в напрямку до них. Бішоп намагався знайти очима незнайомця й нарешті натрапив поглядом на ельфійку. Вона стурбовано крокувала до них. Бішоп побіг до неї.

— Хто ви? — вихопила лісянка, тримаючи лук напоготові.

— Благаю, допоможіть, — вихопив налякано Бішоп. — Я заплачу усім, лиш допоможіть їй.

— Що трапилося? — вихопила ельфійка, оглядаючи дівчину та її рану.

— Ми вбили горезуба, однак він ранив Елю, — швидко й так чітко, як тільки міг, пояснив Бішоп.

— Рана дуже кровоточить. Ходімо до мого поселення, наша цілителька вам допоможе, — енергійно вихопила лісянка.

Ельфійка повела їх до свого табору. Йти довелося недалеко. Та й вони спішили, адже Еля втрачала дуже багато крові. Табір лісян був оточений частоколом, який були неначе живими. Адже кілки, які його складали, оплелися рослинністю, яка не гинула під натиском зими. Неначе її оточувала магія, яка захищала від усього… На воротах подорожніх затримали на хвилину, однак лісянці все ж вдалося переконати варту їх пустити.

У таборі Елю вилікувала їхня цілителька й та перестала стікати кров’ю. Поки ельфійка чаклувала над дівчиною, Бішоп пояснював старійшині, що трапилося:

— Значить ви, — старійшина зробив паузу, обдумуючи інформацію, — удвох вбили звіра, який місяцями тероризував округу?

— Утрьох, — поправив Бішоп. — З нами був мій вірний вовк, який не захотів заходити до вашого табору.

Бішоп уже заспокоївся. Адже Еля була в безпеці та їй нічого не загрожувало. Зловив себе на думці, що він так переживає за когось уперше за довгий час, — і вона збентежила його. Схоже, недовго залишилося йому носити маску типа з холодним серцем...

— Я була свідком цього, Майрелє, — втрутилася ельфійка, яка їх привела.

Виявилося, що звати її Мая. Вона була молодою ельфійкою, яка, щоб довести своєму народу своє значення, вирішила сама піти на того звіра. Це могло завершитися її гибеллю, тому лиш за це старійшина дозволив чужинцям увійти. Лісяни ніколи не дозволяли людям увійти до свого табору. На те були причини...

— Не дивуйтеся, — вихопив Бішоп, склавши руки на грудях. Він знову “надів” невимушений вираз обличчя. — Я з Диких Земель. Ми в дитинстві те й робили, що полювали на таких звірів.

— Я вже відправив за тілом звіра, тож зможемо вивчити ми його, — вголос роздумував старійшина. — Маю ще одне запитання, однак зрештою не матиме значення воно…

— Питайтеся, — вихопив безтурботно Бішоп, обпершись на стовбур якогось дерева.

— Вам це доручили зробити селяни?

— Так, — знизав плечима, не роздумуючи над причиною запитання.

Старійшина замовчав. Мая чомусь боязко почала потирати лікоть. Та підійшла до Бішопа, неначе подаючи знак старійшині “він не знає”. Від цього ельф лиш нахмурився, однак відповів за мить:

— Відпочивайте. Вас не виженемо ми, допоки дівчина не одужає. Щось мені підказує, що ви нам не вороги, хоч ви й люди.

Останнє слово той вихопив з якимось незрозумілим хлопцю почуттям. Бішоп це запам’ятав. Він направився до багаття, що горіло поблизу намету з Ельою. Цілителька запевнила, що з нею все добре — і Бішоп повірив їй на слово. Хлопець чомусь боявся заходити до неї зараз. А, можливо, просто не хотів.

Однак за декілька хвилин дівчина сама підвелася й помалу наблизилася до поваленого стовбура дерева, на якому розмістився Бішоп. Вона сіла неподалік нього, все ще притримуючи поранений бік, і перевела погляд на багаття. Вони довго мовчали. Той думав про неї, а дівчина намагалася оговтатися. Вона допитливо розглядала табір лісян.

Він був невеличким. Його обмежував частокіл, який оплела вічнозелена рослинність. Поблизу воріт, які були громіздкими й щільно укріпленими, ельфи розмістили дві не надто продумані вежі. Елі здавалося, що ті от-от розваляться, адже конструкція не вселяла довіру. Однак на них прудко вилазили ельфи, які вартували прохід. Вони були дуже спритними. Дівчина пильно вдивилася у вартових, однак за мить перевела погляд, бо ті помітили її. Еля встигла лиш відзначити, що лісяни мають доволі делікатну фігуру й надто вороже налаштований до чужинців характер. Та продовжила розглядати табір.

Тут було чимало наметів різних розмірів. Найбільший складався з трьох дещо менших, які щільно зв’язали між собою. Це була своєрідна ратуша їхнього табору. Там жив старійшина разом зі своїми двома радниками. Тут було мало ельфів, попри те, що наметів вистачило б на багато більше лісян. Еля змогла нарахувати лише зо десятеро.

Перед ними на іншому стовбурі сиділи двоє молодих ельфів, які перешіптувалися, пильно стежачи за подорожніми. Еля й собі взялася їх розглядати. Лісяни, як й інші ельфи, мають симпатичну зовнішність. Це все через те, що у них дещо інша побудова тіла. тож тут немає ні горбатих, ні грубих, ні калік. Така їхня природа. Мають очі темних відтінків або червоних (особливо у магів). Колір волосся та шкіри не відрізнявся від людських.

Еля почула кроки. До них наблизився старійшина. Він мав сиве волосся середньої довжини, яке вітер ніколи не гойдав, неначе воно було занадто важким. Каро-золоті блискучі очі були мудрими й, схоже, побачили чимало за своє довге життя. Він мав при собі завжди чарівний посох.

— Як почуваєтеся? — поцікавився старійшина в Елі поважним тихим голосом.

— Краще. Спасибі, — відповіла Еля хрипло.

Хоч на частоколі й виднілася зелень, надворі все ще панувала зима. Дрібний сніг розлігся безтурботно по всій землі. Час від часу пролітали сніжинки. Однак вітер був холодним. Він якимось чином знаходив спосіб, щоб проникнути під одяг і змусити тіло хаотично трястися. Хоч Еля одягла перед полювання теплий светр, його довелося зняти через рану. Та й кігті горезуба добряче пошматували одяг. Еля мала на собі лиш кожух, який накинула поверх і добре защепила на ґудзики.

— Келєле, одяг принеси, — скерував старійшина молодого ельфа — і той, не задумуючись, пішов шукати потрібне.

Елю вразила така вихованість. Ельф ні на мить не засумнівався в наказі старшого. А людські діти розбещено пащекують своїм батькам...

— У цьому немає потреби, — вихопила Еля ввічливо. — Ми не станемо вас пригнічувати своєю присутністю...

— Сьогодні не підете точно ви, — суворо перебив її ельф. — Близиться ніч. У цей час пересуватися небезпечно лісом.

Ельф приніс Елі одяг — і та взяла його. Дівчина направилася до намету, щоб передягтися. Бішоп же мовчки її провів поглядом, роздумуючи над своїм. А ельф сперся об посох і вдумливо розглядав Бішопа. Хлопець хижо перевів погляд на старійшину, однак той не змінив свого виразу обличчя. Він був повністю розслаблений, неначе знав усі таємниці цього світу.

Еля ж за мить повернулася. Тепер на ній була тепла сорочина темного кольору й грубі вільні штани. Поверх накинула новий брунатний кожух, адже той також був порваний. Еля завжди гадала, чи в цієї раси є якісь особливості в їхньому побуті. Однак поки одяг тих нічим не відрізнявся від людського.

Дівчина сіла на своє місце, поки старійшина важко перебирав ногами. Схоже, він був стомлений. Дівчина ж заховала руки в кишені й допитливо розглядала молодих ельфів.

— Схоже, ви одні з тих мандрівників, що шукають пригод, — раптом, роздумуючи, вихопив старійшина.

— Схоже, — відповіла Еля тихо.

— Тоді за порятунок я б просив вас про допомогу, — той нахмурив брови й опустив повіки.

— Звісно ж, — вихопила Еля.

Бішоп же мовчки кивнув. Еля помітила його навмисну мовчазність. Однак думати про це вона не хотіла.

— Помітили, напевне, уже: ельфів у таборі мало. Це тому, що група молодих лісян канула. Вона відправилася три дні назад у пошуках того, у якого вам вдалося сьогодні забрати живіт. Послати за ними ми не можемо, бо найкращі борці уже не тут. Знайдіть їх — і заплатите за порятунок.

— Гаразд. Ми зробимо все, що в наших силах.

— З вами піде Мая. Знайде вона слід їх.

Старійшина пішов до свого намету. Еля помітила, що він трохи кульгав. Під час розмови його погляд був холодним і таким чужим. Здавалося, що просити допомоги в чужинців — це останнє, що він хотів. Однак Еля й сама прекрасно розуміла, що інакшого виходу в нього немає. Ті ельфи, які залишилися в таборі були надто юними.

Дівчина перевела погляд на свого напарника. Той проводжав очима старійшину, поки останній шкульгав до намету. Бішоп над чимось роздумував. Схоже, якась думка не давала йому спокою. Хлопець, зловивши її погляд, напевне, вперше відразу ж відвернув очі й намагався більш на неї не дивитися.

— Усе добре? — вихопила стурбовано дівчина.

Еля звикла до його негідницької поведінки, до насмішкуватого погляду, до глузливої посмішки. Тож зараз та не могла зрозуміти причину його поведінки. Хоча... Ні, вона навіть не хоче за це думати. Та вже шкодує, що спитала, однак Бішоп, неначе підтримуючи її настрій, видає:

— Угу… Думаю, чи тут є ще горезуби, — відчужено промовив той, дивлячись кудись униз.

Бішопа непокоїли одні й ті ж думки. Він не міг ніяк їх здихатися. Однак він усе ще не перестає намагатися викинути ці з голови. Життя його навчило, що не слід віддаватися почуттям і думкам. Слід слухати лише розум, який розганяє “пусті” ідеї. Однак тому то людська душа слабка, бо надто часто впадає до ніг почуттів…

— Довірюся тобі, — вихопила Еля, поклавши руки на дерево й обперши на них усе тіло.

— Мені? Вовку-самітнику? — не стримався Бішоп.

Нарешті на його обличчі показалася його посмішка. Малі ікла неначе сіяли. Еля пильно зміряла його поглядом. Той лиш фиркув. Дівчина чомусь усміхнулася.

— Ти краще знаєш їх. І ти, і вони не надто ласкаві до інших, — та зажмурилася хитро й ще більш усміхнулася.

— А я й не проти! — вихопив гордо той. — Вони таки тебе перемогли.

— Але ти мене не здолаєш, вовку! — раптом вихопила Еля гордо.

— Це ми ще побачимо! — грайливо відповів той. — Ти як мудрий звір: до поєдинку з тобою потрібно готуватися заздалегідь.

Еля хотіла відповісти. Вона вже відтулила рота. Однак щось змусило її мовчати. На мить обидва забули про все, що було. Але ж Еля не може на довго відпускати минуле... Дівчина мовчки розглядала його золотисті кучері, що завжди неслухняно стирчали в різні боки. Вона думала, що, якщо Бішоп зачешеться, то щось у лісі здохне, ще й велике. Та мимовільно усміхнулася. За секунду Еля підвелася й направилася до намету, де їй відвели місце.

Бішоп мовчки проводжав її поглядом. З кожним кроком дівчини усмішка на обличчі хлопця ховалася. І от, коли та зникла, хлопець важко зітхнув і знову занурився у власні набридливі думки, з якими відмовлявся припиняти суперечку…

Зранку всі троє вирушили. Мая спочатку мовчазно шкандибала за ними. Схоже, вона боялася довіритися чужинцям. Однак вона була юна, а в цей вік хочеться все знати.

— Далеко ще? — спитав Бішоп, скоса глянувши на ельфійку.

— Не багацько, — Маю неначе вирвали з думок.

— У вас дивна манера побудови речень, — вихопила Еля.

— Ми маємо власну мову, нам ваша чужа, — відказала Мая.

Еля ще раз повернулася до неї та зміряла її очима. Вона була невисока, кирпата. Її темні очі допитливо розглядали увесь світ. Схоже, вона, як і всі молоді, хотіла дослідити усе, однак старші їй не дозволяли. В ельфійському суспільстві дисципліна — дуже важлива. Тут немає такого, що молоді не слухаються й цураються старших. От і Мая чемно виконує вказівки старійшини, однак усе ж інколи юна кров кличе до пригод.

— Як по-вашому буде “спасибі”, — Еля вирішила наладити з Маєю зв’язок, адже їй здається, що довіра тої їм знадобиться.

— Ляльбе, — вихопила Мая захоплено.

— У вас більшість звуків м’які? — зробила висновок Еля, роздумуючи.

І, справді, і старійшина, і Мая пом’якшували ненавмисне всі звуки. Адже ельфійська м’яка, мелодійна мова. Її носії намагаються якомога краще скласти свої речення, щоб перехожі закохувалися в неї...

— Можливо, — Мая раптом зашарілася.

Вона хотіла довіритися незнайомцям, поділитися з ними знаннями, дізнатися про них. Однак у її голові лунали слова старійшини. Через це та знітилася й поспішила, щоб залишити незнайомців позаду. Еля це помітила. Вона підійшла до ельфійки й зазирнула їй у вічі:

— Має, вибач, я більше не стану розпитувати. Але тобі слід знати, що ми вам не вороги.

Мая, як дитина, набурмосилася й зміряла очима Елю. Однак знову відвернулася й попрямувала далі. Дівчина зітхнула й зловила зневажливий погляд Бішопа. Це її дещо розізлило, однак у Бішопа на обличчі лиш посмішка.

— Що? — вихопила грізно Еля, зміривши його, розслабленого.

— Нічого, — ще ширше посміхнувся той.

— Ясно, — та знову зітхнула й занурилася у власні думки.

Ті добрели до якоїсь печери. Мая зупинилася біля входу на мить. Це насторожило подорожніх. Адже в ельфійки був такий зажурений вираз обличчя. Схоже, вона знає набагато більше, однак чужинцям відкриватися не збирається. Еля толерантно мовчала, а от Бішоп не наважувався іти назустріч небезпеці через чиюсь упередженість. Він підійшов до ельфійки, яка вже збиралася входити до печери, й вхопив її за плече.

— Ґой! — вихопила здивовано й дещо налякано лісянка, округливши свої темно-сині очі.

— Розказуй, що нас чекає в печері, — суворо наказав Бішоп, не зводячи з ельфійки очей.

Еля схопилася за голову. Вона також хотіла почути відповідь на це запитання, однак не ось так нахабно лізучи в чиюсь душу. Та підійшла до Бішопа й сіпнула його за рукав:

— Бішопе, відпусти її, — прошепотіла та.

— Допоки вона не розкаже, що знає, я не збираюся ризикувати нашими життями, — наполягав на своєму хлопець.

Еля враз замовчала. Одне з його слів її здивувало. Та замовкла, поки ельфійка безпорадно намагалася вирватися з рук Бішопа. Він лиш міцніше її стис. Тоді лісянка почала бурмотати щось собі під ніс (збоку її фрази звучали нецензурно).

— Нашою мовою, ельфійко, — вихопив презирливо Бішоп.

— Гаразд! — вихопила грізно Мая. — Раз така ваша дяка за порятунок…

— Ми безмежно вдячні за порятунок, — втрутилася Еля, — однак, справді, ми не можемо іти у невідомість.

— Вас цікавить, чому пропадають наші ельфи? — боляче вихопила Мая. — Це тому, що на нас наклали прокляття! Місцеві люди словом замовили ельфів, щоб ті стали чудовиськами. Нападав не горезуб на поселення, а наші прокляті ельфи.

Та тупнула ногою й сіла на якийсь камінь поблизу, прикривши голову руками. Бішоп вдумливо склав руки на грудях, а Еля важко зітхнула. Та зловила погляд хлопця й презирливо похитала головою.

— За що вас прокляли? — запитала Еля, пильно стежачи за рухами ельфійки.

— За нашу “неправильну справедливість”, — грізно вихопила Мая.

Еля з Бішопом переглянулися. Схоже, вони зачепили її за живе. Мая ж на мить замовчала. Вона вагалася. Напевне, голос старійшини знову лунав у її голові, кажучи “ні”. Однак молода кров бажала спробувати довіритися цим незнайомцям. Вона зазирнула Елі у вічі.

— Наша раса родом не звідси, як вам відомо. Форготтен нам чужий. Але на те, що прийшли ми сюди, були свої причини. Багато років назад працювали разом лісяни та місцеві селяни у цих шахтах. Зараз бачите ви тут печеру, адже зробили все наші лісфи, щоб не змогли люди більше збирати у них поживу.

— Навіщо вони так вчинили? — не розумів Бішоп.

Еля присіла на камінь поблизу, а Бішоп стояв, перебираючи ногами. Мая ж допитливо їх розглядала, коли ті говорили.

— Люди використовували лісфів. Менше роботи виконували вони. А приводом до цієї суперечки став інцидент. Син голови селян п’яний напав на лісфа й вбив його. Люди вирішили приховати це. Адже для них ця “честь” важливіша. У нас є гідність, і ніколи не даємо ми забути наших братів. Тож лісфи зруйнували шахту. Тоді відомстили прокляттям селяни. Більшість лісфів на чудовиськ перетворили вони. Потім почалося полювання на наших проклятих братів і більшість з них згинула. Ті закляті, які вижили, зачаїлися. Решта ж лісфів повернулися до природи й дали обітницю більше людям не допомагати ніколи.

— Але ви допомогли нам, — вихопив Бішоп.

Еля здивовано округлила очі. Невже хлопець не має ні краплинки толерантності? Дівчина перевела погляд на Маю, однак та спокійно сиділа на своєму місці:

— Бо я вас привела. Мені підказала Фар так.

— Фар? — поцікавилася Еля.

— У вас є схоже слово. Здається, інтуїція, — та нахмурилася, згадуючи.

Ельфійка прикусила губу. Вона здавалася такою мініатюрною. Її одяг був світло-зеленим і доволі зручним та акуратним. На спині носила незвичний лук. Він був химерно вигнутий по своїй довжині. Покритий різними візерунками, переважно це були лінії, які по декілька раз перепліталися й вигиналися. Кожна стріла мала дещо інше вістря. Схоже, у кожного була своя функція. Оперення виконувалося з пташиного пір’я. У Маї це було пір’я невеличкої, але дуже прудкої пташки, яку прозвали цівочкою.

— Дай я вгадаю, — вихопив Бішоп. — Прокляті ельфи згадали про стару образу й вирішили помститися?

— Напевне, — сумно вихопила Мая. — Не знаємо ми. Але те, що це зробили наші прокляті лісфи, це точно.

— Що ж нам робити з ними? — запитала Еля, задумавшись.

— Я не знаю. Майрелє каже, що за такий довгий час вони втратили свій розум і стали звірами…

— Але чи є ймовірність, що їх можна розчаклувати? — вихопила Еля.

Бішоп подивився на неї скоса. Вона відчула, як його погляд опікає її. Через це відчуття Еля ладна була дати йому по рийці, щоб не свердлив очима дівчину.

— Панночко, не ускладнюй нам завдання, — промовив той у своєму стилі.

— Вовку, я тебе не питаю! — грізно вихопила Еля.

Мая подивилася на них двох і задумалася. Еля ж з Бішопом обмінялася злісними поглядами. Дівчина підвелася й також склала руки на грудях.

— Чула я від цілительки, що є один спосіб, але не зможемо ми зробити це…

— Який спосіб? — вихопила Еля, нарешті відірвавшись від “переглядок” з Бішопом.

— Потрібно, щоб той, у кому тече кров людини, яка прокляла наш рід, зняв прокляття.

— Тоді ми знайдемо його, — рішуче вихопила Еля, Бішоп же зміряв її згори донизу й зітхнув.

— Але не стануть нам люди допомагати, — Мая стурбовано підвелася й зробила крок до Елі.

— Варто спробувати, — дівчина лиш знизала плечима.

— Божевільна дівка, — буркнув Бішоп.

— Якщо так, — Мая задумалася, — то нам слід…

Але не встигла та доказати, як їхню бесіду перебив гучний рев. Земля почала висковзувати з-під ніг, адже так тряслася, неначе збиралася розійтися. Мая вхопила Елю за руку, адже та з несподіванки майже впала. Лісяни дуже прудкі й гнучкі. На запитання Бішопа, Мая відповіла, що це і є проклятий лісф. Подорожні вирішили не випробовувати поки долю й направилися до селища.

Мая дуже боялася іти до селища, однак заради побратимів вона готова пересилити свій страх. На її диво, селяни не стали нападати на них чи лаяти. Усі лиш допитливо розглядали незнайомку. Адже лісян, на відміну від полян, рідко можна зустріти не у лісі.

Еля дізналася, де живе чоловік з прізвищем, яке дала їм Мая. Це не забрало багато часу, адже шинкарі зазвичай знають усі плітки й новини. Бішоп же весь цей час незадоволено фиркав і щось бурмотів. Але Елі було байдуже.

Мая зупинилася на порозі будинку людини, яка прокляла її рід. Так, вона вже була мертва, але атмосфера… Тут віяло злом, гнівом, нещастям. Еля з Бішопом увійшли першими, поки ельфійка пильно розглядала приміщення.

Хатина була дуже бідною. Здавалося, наче Бог відвернувся від них. Усе руйнувалося, тріскало. Було відчуття, неначе, як би господарі не старалися, будь-яке старання стане марним. Тут панував безлад. Пилюка декілька шарів. Павуки розійшлися на повну — і тут уже висіли цілі килими їхньої роботи.

Увагу подорожніх привернув чоловік, який журливо сидів за столом. Крісло, на якому той розмістився, от-от мало розвалитися. Стіл трусився від легкого дотику. На ньому, крім пилюки, нічого не було.

Чоловік повернув до них голову байдуже. Схоже, йому вже ні до чого не було діла. Йому ніколи не щастило. Ніщо не виходило. Він мав страшний вигляд. Здавався набагато старшим, аніж був. Що ж могло його так вимучити?

— Ви Габріель? — вихопила ввічливо Еля.

Чоловік помалу перевів погляд на незнайомців. Його очі були скляними, холодними. Цей риб’ячий погляд викликав мурашки по шкірі. Кров у венах застигала враз. Ніякий монстр не зуміє так нажахати як людське горе.

— Так мене назвали, — його голос був таким же холодним, відчуженим.

— Нам потрібна ваша допомога, — вихопив рішуче Бішоп, через що отримав косий погляд Елі.

— Яка ж? — байдуже вихопив той.

Еля знала цей погляд. Перед нею сиділа людина, яка вже полишила морально світ. Їй було байдуже на все і на всіх. Ще трохи й душа сама втече з такого нещасного тіла. Колись й Еля так дивитиметься на життя…

— Це стосується вашої родини, — вихопив байдуже Бішоп, схрестивши руки на грудях і спершись на стіну.

Ці слова змусили чоловіка занепокоїтися. Схоже, згадка про його сім’ю змушувало кров зворохобити серце, яке так довго ниділо в грішному тілі. Скляні очі неначе налилися своїми фарбами й знову повернулися до життя. Однак ці зміни не були для нього позитивними.

— Що? — перепитався той.

Мая вийшла з тіні й стала перед ним. Чоловік неначе привида побачив. Він зблід і його серце почало битися так швидко. Той нервово потер голову й пильно роздивився ельфійку. Мая ж потирала лікоть.

— Багато років назад прокляв мій рід саме ваш родич, — вихопила лісянка.

Здається, чоловік зблід ще більше. Неначе ці слова присудили йому смерть. Ельфійка нахмурилася. Вона очікувала від цієї людину злість, огиду абощо. Але чоловік поки викликав у неї лише співчуття.

— Це прокляття не тільки вам принесло нещастя, — його голос тремтів. — Той, хто прокляв, його діти, внуки, я і мої близькі — усі ми страждали від недолі. Злидні, невдачі, горе йшли за нами. Я так втомився…

Той залився сльозами. Схоже, горе його остаточно домучило. Еля лиш зараз помітила на столі мотузок. Чоловік просто вже так не міг.

— Дозвольте… Дозвольте мені це виправити, — той впав на коліна.

— Підведіться, — вихопила схвильовано Мая. Вона була неабияк здивована реакцією чоловіка.

Чоловік не підводився. Він благав дозволити йому допомогти. Габріель щиро вірив, що це йому допоможе. Адже всі ці роки його мучило накладене предками прокляття. Такі речі не тільки виконують свою функцію, а й отруюють душу замовника. Від таких відвертається Бог, допоки вони не покаються. Цей тягар лягає не тільки на замовника, а й на його родину, нащадків. Комусь слід це відмолити…

Мая повернулася до свого табору, щоб розпитати більше про прокляття. З подорожніми й Габріелем вони домовилися зустрітися наступного дня. Тож Бішоп з Ельою безтурботно попленталися до таверни, де напередодні зняли кімнату.

— Благодійниця, — фиркнув з ноткою презирливості Бішоп.

— Що? — вдала, що не почула Еля.

— Хто ж тобі допоможе? — раптом вирвав хлопець.

Еля зазирнула в його вічі. У них промайнуло співчуття, яке дівчина в ньому не очікувала побачити. Та нахмурилася, а він похитав лиш головою.

— Навіщо мені допомагати? — безтурботно вихопила та.

Той зам’явся. Він хотів щось сказати, однак не наважувався. Еля тим більше. Виясняти їхні стосунки — найменше, що їй зараз хотілося.

За декілька хвилин ті вже були у своїй невеличкій кімнаті. Тут розмістилися два невеличкі ліжка, які стояли на невеличкій відстані одне від одного. На них зараз лягали речі подорожніх, які потрохи готувалися до сну. Обабіч кожного були невеликі порожні тумби. Ще у кімнаті розмістився стіл з трьома кріслами. Якраз за ним і всілися подорожні, перебираючи свої речі.

Бішоп гострив меча, поки Еля зашивала діри на своєму одягу. Хлопець на мить відірвався й звернув на неї увагу. Той відзначив, що Еля ніколи не купувала собі одягу. Вона була дуже акуратна зі своїми речами, неначе боячись потратитися на їх заміну. Дівчина дорожила кожною дрібницею інвентарю. Бішоп також не любив закупатися таким, однак у нього не було такої акуратності.

Еля зловила його погляд на собі й виразно підняла одну брову. Бішоп не відвертав очі. Вони сиділи ось так мовчки хвилину, розглядаючи одне одного. Еля звернула погляд на його руку. Рукав закотився й на передпліччі показалася кремезна рана. Дівчина помалу наблизила до неї руку й провела по невидимій лінії над ушкодженою ділянкою. Та так допитливо розглядала рану, що Бішоп не зумів і поворухнутися. Він не міг противитися її дотикам. Вони змушували кров у його венах бурлити й текти якомога швидше по судинах. Еля ж помалу проводила своїми малими й ніжними пальцями по його руці.

— Звідки вона у тебе? — вихопила нарешті та.

Бішоп мить мовчав. Він пильно розглядав риси її обличчя. Елю це змусило зачервонітися. Вона вже хотіла забрати руку, однак він вправно її зловив своєю долонею й почав мимовільно розтирати великими пальцями. Дівчина мовчала.

— Горезуб подарував, — усміхнувся кутиками губ той. — Дрібниці…

— Її потрібно обробити, — рішуче вихопила та, вирвавши свої руки з його.

Та направилася до своєї сумки й витягла з неї якусь мазь і бинти. Повернулася до Бішопа й взялася натирати його рану. Вона робила це так помалу й ніжно, боячись завдати йому болю. Він же мовчки й уважно стежив за її рухами. Потім дівчина огорнула його руку бинтами. Їхні погляди зустрілися, однак цього разу Еля відвернула відразу ж очі й направилася до свого ліжка. Більше ні слова не пролунало в ту ніч…

Наступного ранку подорожні зустрілися з Маєю і Габріелем біля тієї самої печери. Чоловік не вмів тримати зброю в руках, тому йшов позаду. Бішоп вів групу, поки Еля вивчала все довкола. Шахта була настільки покинутою, що згадки про неї дуже важко тепер знайти. Схоже, тут не раз все обвалювалося. Та й після нападу ельфів на неї, напевне, чимало шкоди їй заподіяно.

Поки Еля розглядала, Мая розповідала те, що дізналася від цілительки:

— Прокляття можна зняти, але для цього… — почала захоплено лісянка.

— Пасмо волосся єдинорога? — вихопив з посмішкою Бішоп.

Еля враз перевела на нього погляд. У ньому не було нічого хорошого, тому Бішоп не продовжував свої дотепи.

— Для цього знадобиться кров звіра, — продовжила байдуже Мая. — Саме за допомогою її Габріель зніме прокляття.

Мая підійшла ближче до чоловіка й почала вчити його закляттю. Для словесного прокляття й закляття для його зняття магії не потрібно. Адже перше породжує нечисть, а інше вимолюється в Бога. Габріель зможе зняти лише зовнішню оболонку прокляття, однак ельфи будуть слабкі й хворі, допоки Бог не подарує їм прощення...

З кожним кроком все більше ставала відчутна атмосфера гніву, образи… Земля дедалі частіше здригалася. Схоже, про присутність гостів звір уже знав. Почувся гучний рев. Такий звук може вихопити лише приречена людина.

У печері було дуже темно. Тож подорожні змушені були запалити невеликий смолоскип. Вони шукали ельфів, які відправилися на пошуки звіра, але хрускіт кісток під ногами дав знати, що ті вже не зможуть повернутися до табору…

— Значить проклятий ельф убив своїх, — прошепотів Бішоп.

Еля лиш сумно кивнула. Подорожні дійшли до середини печери й відразу ж зустрілися поглядом з ним.

Це був величезний звір, схожий чимось до вовка зовнішнє. Він носив три пари світлих очей, які не мали зіниць. Від них віяло пітьмою. Темна шерсть була густою, заплутаною, страшною. З пащі визирали гострі ікла, по яких текла кров. Лапи довгі. Пазурі чорні, грубі.

Група зупинилася. Еля з Бішопом опинилися спереду. Однак звіру це не завадило почути запах вражої йому крові. Він швидко знайшов того, чий рід прокляв його. Очі проклятого ельфа налилися кров’ю. Як же гучно той заричав. Подорожні відразу ж витягли зброю.

Звір же приготувався до стрибка. Бішоп скерував всіх розійтися — і Габріель зумів уникнути лап звіра. Еля вхопила чоловіка за шкірки й відтягнула вбік, поки хлопець намагався привабити чудовиська. Однак це все було марно, адже звір побіг за своїм ворогом.

Чудовиська не приваблювало нічого, окрім чоловіка, у якого у венах текла кров його ворога. Того, що прирік ельфа на такі довгі страждання. Мая, бачачи це, вирішила взяти все у свої руки:

— Ґой лісф! — вихопила якомога гучніше Мая.

Це спрацювало, адже звір нарешті відірвався від Габріеля, який якимось дивом заліз на високий камінь. Еля ж стояла знизу й вже приготувалася до поєдинку. Бішоп же підбіг до Маї, поки та щось говорила до звіра. Вона розмовляла своєю мовою, тому подорожні не розібрали ні слова. Якби там не було, але Мая якимось чином зуміла трохи успокоїти звіра. Бішоп вирішив не гаяти ні хвилини. Він обійшов звіра й підійшов до нього ззаду. Поки той слухав лісянку, хлопець підбіг до нього й пронизав йому бік.

Як же гучно заревів звір. Тепер його нічого не могло зупинити. Бішоп кинув скривавлений меч Елі, яка передала його Габріелю. Сам же Бішоп уже з одним мечем почав ухилятися від звіра. Еля кинулася йому на поміч зі своїм кинджалом, поки Мая прицілювалася. Лісянка зарядила стрілу звіру в лапу й той повалився. Однак він встиг зачепити Бішопа й той отримав чималу рану на руці. Еля кинулася на звіра й оглушила його. Габріель же знімав прокляття.

Поки чоловік злазив з каменю, Еля перев’язала руку Бішопу. Мая ж щось тихо наспівувала. Мелодія була такою заспокійливою й нагадувала колискову, тож звір неначе впав у сон. Габріель зняв прокляття — і за мить звір почав скидати свою шкуру, стаючи дедалі більше схожим до ельфа. За деякий час перед ними лежав голий і дуже волосатий лісянин, який досі був непритомний.

— Вам вдалося! — вихопила захоплено Мая.

Лісянка не відходила від ельфа. Поки Габріель молився. Він так боявся, що зробив щось не так. Однак лісянин через деякий час почав прокидатися — і це заспокоїло чоловіка. Незабаром всі відправилися до табору ельфів.

Бішоп і Габріель несли лісянина, взявши попід руку. Еля ж допитливо стежила за рухами Бішопа. Її дивувало, що той не скаржиться або нарікає. Хлопець сам згодився допомогти доставити постраждалого до їхнього табору. Бішоп же задумався над чимось своїм. Що ж до Маї, то вона була так рада, що нарешті прокляття знято, що світилася від щастя. Еля перевела на неї погляд і допитливо почала розглядати риси її обличчя. Для дівчини досі здавалося, що всі ельфійки дуже прекрасні й елегантні, хоч і ці переважно живуть у лісі. Але Мая мала доволі милу зовнішність. Напевне, вона просто була юна. Ельфа, якого несли хлопці, важко роздивитися. Адже він був бородатий і мав густезні брови. Схоже, прокляття без наслідків не зніматиметься.

На воротах їх тримали не довго. Адже лісяни, побачивши Маю і раніше проклятого ельфа, відчинили їм, не вагаючись. Постраждалого відвели до цілительки, решту ж відправили до старійшини. Той, почувши про гостей, пішов їм назустріч. Вперше подорожні побачили на його обличчі подив. А уздрівши Габріеля, той дещо розгнівався.

— Що сталося? — вихопив, не вірячи, старійшина.

Мая вийшла наперед і почала розказувати. Вона була так захоплена тим, що вдалося зробити, що інколи плуталася в словах (а розказувала вона своєю мовою). Старійшина не вірив. Його брови недовірливо повисли над мудрими очима. Еля стала ближче до Бішопа, поки той намагався хоча б слово уловити. Вираз його обличчя був смішним, тому дівчина усміхнулася й прикрила свій рот: вона не знала, яка буде реакція на її сміх, адже і сама ні слова Маї не розуміла.

— Нічого не розумію, — врешті-решт шепоче Бішоп, потираючи голову. — А ти чого хихочеш, панночко? Ти також ні слова не вловлюєш.

— Та так, — та посміхнулася й відвернула від нього свої очі.

Бішоп лиш зміряв її очима, задумавшись. Ех… Скільки думок крутилися в його голові. І всі про неї…

Габріель стояв позаду, нервово перебираючи руками. Ні, його не страшив суд. Він, навпаки, готовий витерпіти будь-яке покарання. Його предки своїм вчинком накликали гнів Божий. Що може бути гірше на цім світі? Чоловік почав молитися. Він боявся за того ельфа…

— Чужинці! — звернувся до них старійшина якимось незрозумілим тоном. — Підійдіть.

Бішоп мимовільно вийшов наперед, прикривши Елю. Дівчина не зрозуміла цей жест, однак на нього у неї не було ні часу, ні бажання. Габріель закінчив молитву й став перед ними двома. Старійшина допитливо зміряв його поглядом. Однак за мить він налився барвово-червоним і почав щось гнівно кричати своєю мовою. Мая намагалася тричі його зупинити, однак її спроби лиш гнівили його.

Врешті-решт старійшина відштовхнув Маю і вже замірився посохом вдарити Габріеля, який, схоже, був готовий до всього. Але його спинила магія, яка схопила посох і разом з ним відкинула досить далеко ельфа. Еля швидко шукала очима джерело магії. І яка ж здивована вона була, коли побачила руку Маї, яка вимальовувала в повітрі ледь помітні візерунки. Лісянка підвелася. Її очі світилися золотавим. Зіниць було не видно. Схоже, вона не контролювала себе. Адже та ще раз жбурнула старійшиною, який тепер приземлився на якесь каміння.

До ельфійки підбігла цілителька й щось почала шепотіти до неї. Спочатку її слова не вплинули на лісянку і та ще раз підняла старійшину. Однак потім вона нарешті почала оговтуватися. Та опустила ельфа й налякано зробила крок назад.

— Фарма оні... — шепотів ще раз і ще раз старійшина, здивовано розглядаючи Маю.

Цілителька обняла Маю і намагалася її заспокоїти. Адже ельфійка тремтіла. Її охопив неймовірний сором. А ельф повторяв і повторяв ті слова. Схоже, магія для них була дивиною.

Еля дивилася то на Маю, то на старійшину. Бішоп же не міг уловити хід подій. Подорожні мовчали. Не варто зараз втручатися в їхні справи... Довго вони стояли ось так. Навколо вже позбиралися усі лісяни. Навіть постраждалий ельф зумів підвестися й дійти до місця сутички.

— Майрелє! — вихопив той, сповнений жаху. — Не роби цього!

Старійшина здивовано перевів погляд на нього. Він аж ніяк не очікував, що той заступиться за Габріеля. А ельф пошкандибав до чоловіка й заступив собою його.

— Згадай лише, чому твоя нога зламана! — вихопив ельф.

Це змусило старійшину змінити грізний вираз обличчя на осоромлений. Схоже, ельф зачепив його за живе.

— Ріель? — вихопив старійшина.

Ельф кивнув. Старійшину неначе хтось ляснув. Він згадав усе миттю. І справді, Габріель ні в чому не винний...

— Ти був свідком того прокляття. І саме ти взяв у ньому участь! — вихопив Ріель.

Бішоп фиркнув. Він не думав, що цей старійшина настільки старий. Еля лиш пильно стежила за подіями, тримаючи руку на мечі. Хлопець також насторожився, помітивши її рухи.

— Розказуй! — скомандував ельф.

Той збирався з думками. Він не хотів їм вірити. Не бажав усе згадувати. Але совість сама вивела слова з його уст:

— Я і є винуватець прокляття, — вихопив осоромлений старійшина.

Це викликало бурхливу реакцію лісян. Ніхто з них не міг повірити власним вухам.

— Я сам, бувши юним і дурним, захотів помірятися силами з людиною. Програвши, я не хотів терпіти сором і через це збрехав своїм. Нікого не убивав той чоловік. Я сам убив цим у собі фар.

Обурення ельфів було чималим. Адже тут були переважно молоді лісяни, які щиро вірили у праведність їхнього наставника. У тому числі була й Мая. Боже, але й жаль охопив її. Еля на мить задумалася, що тут є щось більше.

— Як ти міг?! — вихопила Мая, вся в сльозах. — Як?!

— Має… — не встиг щось мовити старійшина.

Мая покинула гурт і втекла до лісу. За нею побігла цілителька. Інші ж ельфи почали судити старійшину. Тепер втрутився в розмову Габріель.

— Винні тут обидва, — рішуче вихопив той. — І мій нащадок, і ваш старійшина. Тому наполегливо проситиму не засуджувати його. Прокляття знято. Тепер нам слід лиш молитися за рятунок душ проклятих і замовників цього прокляття.

Лісяни довго відмовлялися слухати поради чужинця. Вони сперечалися, гнівалися. Але все ж зійшлися на тому, що відпустять і Габріеля, і старійшину. Адже ті взяли на себе обов’язок відмолити вину, покладену на їхні роди. Тепер ті стали паломниками.

Новою главою лісян стала Мая. Виявилося, що вона є дочкою старійшини. Важко їй було відпускати батька, попри її образу. Адже та завжди ставила його у приклад. Однак роздумувати над цим у неї немає часу. Їй слід ще розібратися зі своїми новими силами, про які та й не здогадувалася раніше…

Що ж до наших подорожніх. Вони попрощалися з лісянами й відправилися на зустріч новим пригодам, які вже допитливо чекали їх за поворотом...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.