Глава 15

Я малодушно не хотіла повертатись всередину. До цього відчаю і болю. До відчуття безпорадності. Усе б віддала, щоб поїхати в посольство, з'ясувати, хто влаштував вибух і власноруч пристрелити його. Тільки розуміла, що лише затримуватиму Джорадана. Стану тягарем у ситуації, коли дорога кожна хвилина.

Лікар швидко зашив мою рану. Практично наосліп, діставав з ящичка інструменти, завченими рухами робив стібки. Тоді дав мені мазь, що мала полегшувати біль. Жаль, що її не можна з'їсти, щоб полегшити біль душевний.

– Ви мене, мабуть, ненавидите зараз, – сказала, коли до мене підійшла мадам Бош.

– Зовсім ні, – відповіла вона. – І тобі не слід. Пам'ятаєш, що я сказала, коли Юстас привів тебе сюди?

О, так. Прекрасно пам'ятаю. Тоді я відчувала себе такою ж розбитою та знищеною. Тоді мадам дала мені ціль. Показала шлях, яким я могла довести, що можу керувати своїм життям. Своїми бажаннями. Чужими бажаннями.

– Жертви не мають звинувачувати себе, інакше назавжди залишаться безпомічними. Щоб стати сильною, жертва має стати хижаком, – повторила її слова.

– І ти ним стала, – вона взяла мене за руку.

– То й що з того! – хотілось вигукнути. – Хижаки також стають жертвами.

Вона похитала головою.

– Ніколи, – сказала твердо. – Хижаки атакують у відповідь.

Я розвернулась до неї, глянула в обличчя. Зіниці даги були розширені, горіли бажанням помсти. Але вона й кроку не могла ступити за межі свого зруйнованого дому, тож як завжди у своїх планах хотіла використати мене.

– Обіцяй мені, що знищиш того, хто це зробив! – попросила вимогливо.

Я кивнула.

Розуміла, що вона намагається мною маніпулювати. Розуміла, що йду в неї на поводу, але не заперечувала. Не хотіла почуватися жертвою, а це був єдиний відомий нам обом спосіб. Сподіваюсь тільки, Джорадану вдасться перехопити представників Альвіону до того як вони відлетять, інакше обіцянка надто дорого мені обійдеться.

Коли під’їхав Віктор, я була вже готова. Чекала його, одягнута у пристойну блакитну сукню. Поруч стояла повністю зібрана валіза. Очікування зайняло чимало часу і я вже збиралась викликати екіпаж, коли мене окутало хмарою пару. Транспорт нарешті прибув. Водій вийшов, щоб допомогти прилаштувати мій багаж.

– Вдалося? – сходу запитала я.

Морф лише стенув плечима.

– Ти завжди такий небагатослівний, Швайнштайнере?

Він розсміявся і похитав головою на мою спробу відтворити його прізвище.

– Знаєш, я ж зроблю так, що ти сам його скажеш перед Емілем.

Тепер почулось пирхання.

– З тобою розмовляти неможливо! – Я склала руки на грудях, удаючи смертельну образу. – Боюсь, виправити ситуацію зможе лише пляшка дажійського ігристого.

Тепер похнюпився він. Чудово! Ще трохи і дозріє.

Спроби розговорити Віктора чудово мене відволікли. Я й помітити не встигла як ми опинились біля воріт бюро безпеки. Вони прочинились самі собою, пропускаючи автомобіль всередину і з ляском зачинились позаду. Коли Віктор підійшов, щоб відчинити дверцята, я голосно відкашлялась, показуючи, що в горлі пересохо, але на запропоновану руку все ж оперлась. Пройшовши знайому процедуру перевірки, ми увійшли всередину.

Людей цього разу було набагато більше ніж минулого. Чоловік з десять. Серед присутніх одразу помітила генерала Гевіна. Навіть правителі Сікори були тут. Усі черверо. Стояв такий гул, що нашого приходу ніхто й не помітив. Всі про щось сперечались. Мимохідь вдалося вловити, що мова все-таки ведеться про Альвіон, а ще про безглузду витівку Джорадана, яка тепер точно призведе до міждержавного конфлікту.

– Я був впевнений, що він там! – виправдовувався мій полковник. – Все сходилось.

– Я знаю, що Кобб підпортив тобі життя. Мені шкода, що так сталося, але... – почав правитель альв.

– Підпортив життя? Та він хворий псих! Ви ж бачили світлини тіла Анджеліси! Бачили що він зробив з її шкірою? І це він просто експерименти проводив. Що буде, коли візьметься за щось серйозне? Що коли щось серйозне запропонують йому альви!

Правитель почекав поки Джоражан висловиться, а тоді продовжив своє речення:

– … але не слід було підсилювати конфлікт між нашими двома державами безпідставними звинуваченнями.

– Не було жодних причин, щоб затримати їх, – втрутився генерал Гевін. – Ми обшукали дирижабль з гори до низу. Оглянули весь багаж. Перерахували членів посольської місії, пілотів і персонал. Нікого зайвого не виявили. За посольством постійно спостерігали і помітили б, якби хтось проник всередину.

– Вбивцю герцога твої гвардійці не помітили!

– Їх відволікли. Хтось гасав парковими доріжками на дошці на колесах.

Я не втрималась і пирснула в кулак, намагаючись знову зобразити кашель. То он як Слоан забезпечував нам з послом приватність. От тільки виходить, що ми справді зіграли тому альву на руку.

Віктор косо на мене подивився, а я жестом зобразила як підношу склянку до губ кивнула на Еміля, що стояв в іншому кінці кімнати. Навіть крізь гул голосів почула як морф скрипнув зубами.

Наче відчуваючи, що про нього мова, в залу увійшов Слоан в захисних окулярах на пів обличчя. В одній руці в нього була якась колба, в іншій паперові листки з таблицями, в які він пильно вдивлявся. Знайшовши те, що шукав, він раптово зупинився і вигукнув:

– Я знаю де тримали війра. Єдине місце, куди вам так і не дозволили заглянути.

– І де ж? – спитав хтось, чийого імені я не знала, та впевнена, відповідь було цікаво почути всім.

– В труні, – відповів війр.

На мить запала тиша. А тоді той самий чоловік перепитав:

– А де ж тоді лежав герцог? Двоє в гробу вони б не помістились.

– У ванні з кислотою. Кілька годин і герцога як не було.

– Предки всемогутні! Вони не могли цього зробити! – вирвалось в мене.

Дарма, що не хотіла приковувати до себе увагу, та почуте в голові не вкладалось. Всі ритуали альвів засновувались на вірі в потойбічне життя. Воз’єднання з пращурами і трапези на зелених лугах. А щоб перейти в інший світ, тіло альва повинно бути забальзамованим та похованим в склепі. Немає тіла, немає вічного життя.

Голови всіх присутніх повернулись до мене. Генерал Гевін, здається, здивувався найбільше:

– А вона що тут робить? – спитав Джорадана.

Той нехотя відповів:

– Працює.

– Он воно як, – протягнув війр, потерши бороду. – А я, старий дурень, повірив у вашу виставу.

– Альво, то ви і є тією таємною зброєю нашого глави бюро безпеки? – спитав правитель альв, та його голос видавав скептицизм.

Я кивнула, бо мову відібрало. Знову піднявся гул голосів. Шкіру запекло, але не можна було видати своє хвилювання. Точно не зараз.

– Я її знаю, – вигукнув один в синьому мундирі. – Ви ж салону мадам Бош.

– Це там сьогодні стався вибух? – запитав ще хтось.

– Хіба можна дівчині для задоволення доручати таку важливу справу? – зашепотів інший йому на вухо.

– А може то справді вона вбила посла? – припустив ще хтось, та я вже не бачила хто.

В голові починало паморочитись. Стало важко дихати. Я втрачала контроль і через це починала панікувати.

Прикрила очі і затамувала подих. Зібралася.

Я не жертва, я хижак. Зараз я це вкотре доведу.

Усміхнулась. Голосно прочистила горло, знову імітуючи кашель. Важке дихання перетворила в перевагу, випинаючи груди вперед. Витягла у Джорадана білосніжну серветку, кутик якої стирчав з кишені і повільно витерла крапельки поту, що стікали по шиї.

– Вибачте, нервуюсь трохи. Випити б чогось

– Чаю? – запропонував Джорадан, вигнувши брову.

Без сумніву розумів, що я щось затіяла.

– Чогось, – торкнулась пальцем до губ, – прохолодного.

– Я принесу води, – миттю викликався правитель даг особисто.

– День сьогодні не з найкращих. Воліла б чогось міцнішого.

– Спирту? – тут же запропонував Слоан, піднімаючи колбу, де плавали недокінця розчинені частинки посла.

Вот зараза! Ледь втрималась, щоб не скривитись.

– Благороднішого! – підняла вверх підборіддя.

– А хай тобі! – проскреготав Віктор. – Швайнгерштайнцвін. Це моє прізвище. Емілю, неси кляте ігристе!

Даг миттю підхопився.

– Нічого собі, – він присвиснув і звернувся до всіх присутніх. – Щоб ви знали, я з десяток разів просив його сказати. А вона ось так от! – показав наче клацає пальцями.

– І що це тобі дало? – спитав морф

– Та нічого, – стенув плечима Еміль. – З таким прізвищем ти все одно залишишся просто Віктором!

– Ось того й не говорив.

Моя вистава справила враження. В очах чоловіків я більше не бачила осуду чи звинувачення. Лише зацікавлення. Це був цілковитий тріумф. Та тривав він не довго.

Двері в залу прочинились, впускаючи гвардійця. Того самого, якого Джор попросив навідатись в службу доставки.

– У мене повідомлення для полковника Джорадана, – сказав він.

– Говори.

– Сьогодні ніхто не доставляв посилку за адресою салону мадам Бош, полковнику. Той, хто її приніс, не працює не службу доставки.

– Дякую, вільний! – відправив його Джорадан і звернувся до присутніх: – Ви ж розумієте, що це означає? Він працює на осяйних. Можливо, це той самий альв, що стріляв у посла.

Генерал Гевін звернувся до мене:

– Альво Енні, чи зможете ви описати альва, що приніс пакунок з вибухівкою?

– Описати? – перепитала, щоб зібратись з думками і пригадати детальніше, але перед очима виринав лише картуз служби доставки. – Ні. Мабуть, ні. Звичайне обличчя, ніяких особливих прикмет. Але якщо ще знову побачу, то впізнаю.

Слово взяв правитель альв та урочисто звернувся до мене:

– Тоді я змушений вас попросити вирушити разом з полковником Джораданом Фаувельєном до Альвіону з офіційним візитом в ролі представників Сікори на похоронах його світлості та дізнатись кому він служить і що планують наші вороги.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.