Глава 15
Я малодушно не хотіла повертатись всередину. До цього відчаю і болю. До відчуття безпорадності. Усе б віддала, щоб поїхати в посольство, з'ясувати, хто влаштував вибух і власноруч пристрелити його. Тільки розуміла, що лише затримуватиму Джорадана. Стану тягарем у ситуації, коли дорога кожна хвилина.
Лікар швидко зашив мою рану. Практично наосліп, діставав з ящичка інструменти, завченими рухами робив стібки. Тоді дав мені мазь, що мала полегшувати біль. Жаль, що її не можна з'їсти, щоб полегшити біль душевний.
– Ви мене, мабуть, ненавидите зараз, – сказала, коли до мене підійшла мадам Бош.
– Зовсім ні, – відповіла вона. – І тобі не слід. Пам'ятаєш, що я сказала, коли Юстас привів тебе сюди?
О, так. Прекрасно пам'ятаю. Тоді я відчувала себе такою ж розбитою та знищеною. Тоді мадам дала мені ціль. Показала шлях, яким я могла довести, що можу керувати своїм життям. Своїми бажаннями. Чужими бажаннями.
– Жертви не мають звинувачувати себе, інакше назавжди залишаться безпомічними. Щоб стати сильною, жертва має стати хижаком, – повторила її слова.
– І ти ним стала, – вона взяла мене за руку.
– То й що з того! – хотілось вигукнути. – Хижаки також стають жертвами.
Вона похитала головою.
– Ніколи, – сказала твердо. – Хижаки атакують у відповідь.
Я розвернулась до неї, глянула в обличчя. Зіниці даги були розширені, горіли бажанням помсти. Але вона й кроку не могла ступити за межі свого зруйнованого дому, тож як завжди у своїх планах хотіла використати мене.
– Обіцяй мені, що знищиш того, хто це зробив! – попросила вимогливо.
Я кивнула.
Розуміла, що вона намагається мною маніпулювати. Розуміла, що йду в неї на поводу, але не заперечувала. Не хотіла почуватися жертвою, а це був єдиний відомий нам обом спосіб. Сподіваюсь тільки, Джорадану вдасться перехопити представників Альвіону до того як вони відлетять, інакше обіцянка надто дорого мені обійдеться.
Коли під’їхав Віктор, я була вже готова. Чекала його, одягнута у пристойну блакитну сукню. Поруч стояла повністю зібрана валіза. Очікування зайняло чимало часу і я вже збиралась викликати екіпаж, коли мене окутало хмарою пару. Транспорт нарешті прибув. Водій вийшов, щоб допомогти прилаштувати мій багаж.
– Вдалося? – сходу запитала я.
Морф лише стенув плечима.
– Ти завжди такий небагатослівний, Швайнштайнере?
Він розсміявся і похитав головою на мою спробу відтворити його прізвище.
– Знаєш, я ж зроблю так, що ти сам його скажеш перед Емілем.
Тепер почулось пирхання.
– З тобою розмовляти неможливо! – Я склала руки на грудях, удаючи смертельну образу. – Боюсь, виправити ситуацію зможе лише пляшка дажійського ігристого.
Тепер похнюпився він. Чудово! Ще трохи і дозріє.
Спроби розговорити Віктора чудово мене відволікли. Я й помітити не встигла як ми опинились біля воріт бюро безпеки. Вони прочинились самі собою, пропускаючи автомобіль всередину і з ляском зачинились позаду. Коли Віктор підійшов, щоб відчинити дверцята, я голосно відкашлялась, показуючи, що в горлі пересохо, але на запропоновану руку все ж оперлась. Пройшовши знайому процедуру перевірки, ми увійшли всередину.
Людей цього разу було набагато більше ніж минулого. Чоловік з десять. Серед присутніх одразу помітила генерала Гевіна. Навіть правителі Сікори були тут. Усі черверо. Стояв такий гул, що нашого приходу ніхто й не помітив. Всі про щось сперечались. Мимохідь вдалося вловити, що мова все-таки ведеться про Альвіон, а ще про безглузду витівку Джорадана, яка тепер точно призведе до міждержавного конфлікту.
– Я був впевнений, що він там! – виправдовувався мій полковник. – Все сходилось.
– Я знаю, що Кобб підпортив тобі життя. Мені шкода, що так сталося, але... – почав правитель альв.
– Підпортив життя? Та він хворий псих! Ви ж бачили світлини тіла Анджеліси! Бачили що він зробив з її шкірою? І це він просто експерименти проводив. Що буде, коли візьметься за щось серйозне? Що коли щось серйозне запропонують йому альви!
Правитель почекав поки Джоражан висловиться, а тоді продовжив своє речення:
– … але не слід було підсилювати конфлікт між нашими двома державами безпідставними звинуваченнями.
– Не було жодних причин, щоб затримати їх, – втрутився генерал Гевін. – Ми обшукали дирижабль з гори до низу. Оглянули весь багаж. Перерахували членів посольської місії, пілотів і персонал. Нікого зайвого не виявили. За посольством постійно спостерігали і помітили б, якби хтось проник всередину.
– Вбивцю герцога твої гвардійці не помітили!
– Їх відволікли. Хтось гасав парковими доріжками на дошці на колесах.
Я не втрималась і пирснула в кулак, намагаючись знову зобразити кашель. То он як Слоан забезпечував нам з послом приватність. От тільки виходить, що ми справді зіграли тому альву на руку.
Віктор косо на мене подивився, а я жестом зобразила як підношу склянку до губ кивнула на Еміля, що стояв в іншому кінці кімнати. Навіть крізь гул голосів почула як морф скрипнув зубами.
Наче відчуваючи, що про нього мова, в залу увійшов Слоан в захисних окулярах на пів обличчя. В одній руці в нього була якась колба, в іншій паперові листки з таблицями, в які він пильно вдивлявся. Знайшовши те, що шукав, він раптово зупинився і вигукнув:
– Я знаю де тримали війра. Єдине місце, куди вам так і не дозволили заглянути.
– І де ж? – спитав хтось, чийого імені я не знала, та впевнена, відповідь було цікаво почути всім.
– В труні, – відповів війр.
На мить запала тиша. А тоді той самий чоловік перепитав:
– А де ж тоді лежав герцог? Двоє в гробу вони б не помістились.
– У ванні з кислотою. Кілька годин і герцога як не було.
– Предки всемогутні! Вони не могли цього зробити! – вирвалось в мене.
Дарма, що не хотіла приковувати до себе увагу, та почуте в голові не вкладалось. Всі ритуали альвів засновувались на вірі в потойбічне життя. Воз’єднання з пращурами і трапези на зелених лугах. А щоб перейти в інший світ, тіло альва повинно бути забальзамованим та похованим в склепі. Немає тіла, немає вічного життя.
Голови всіх присутніх повернулись до мене. Генерал Гевін, здається, здивувався найбільше:
– А вона що тут робить? – спитав Джорадана.
Той нехотя відповів:
– Працює.
– Он воно як, – протягнув війр, потерши бороду. – А я, старий дурень, повірив у вашу виставу.
– Альво, то ви і є тією таємною зброєю нашого глави бюро безпеки? – спитав правитель альв, та його голос видавав скептицизм.
Я кивнула, бо мову відібрало. Знову піднявся гул голосів. Шкіру запекло, але не можна було видати своє хвилювання. Точно не зараз.
– Я її знаю, – вигукнув один в синьому мундирі. – Ви ж салону мадам Бош.
– Це там сьогодні стався вибух? – запитав ще хтось.
– Хіба можна дівчині для задоволення доручати таку важливу справу? – зашепотів інший йому на вухо.
– А може то справді вона вбила посла? – припустив ще хтось, та я вже не бачила хто.
В голові починало паморочитись. Стало важко дихати. Я втрачала контроль і через це починала панікувати.
Прикрила очі і затамувала подих. Зібралася.
Я не жертва, я хижак. Зараз я це вкотре доведу.
Усміхнулась. Голосно прочистила горло, знову імітуючи кашель. Важке дихання перетворила в перевагу, випинаючи груди вперед. Витягла у Джорадана білосніжну серветку, кутик якої стирчав з кишені і повільно витерла крапельки поту, що стікали по шиї.
– Вибачте, нервуюсь трохи. Випити б чогось
– Чаю? – запропонував Джорадан, вигнувши брову.
Без сумніву розумів, що я щось затіяла.
– Чогось, – торкнулась пальцем до губ, – прохолодного.
– Я принесу води, – миттю викликався правитель даг особисто.
– День сьогодні не з найкращих. Воліла б чогось міцнішого.
– Спирту? – тут же запропонував Слоан, піднімаючи колбу, де плавали недокінця розчинені частинки посла.
Вот зараза! Ледь втрималась, щоб не скривитись.
– Благороднішого! – підняла вверх підборіддя.
– А хай тобі! – проскреготав Віктор. – Швайнгерштайнцвін. Це моє прізвище. Емілю, неси кляте ігристе!
Даг миттю підхопився.
– Нічого собі, – він присвиснув і звернувся до всіх присутніх. – Щоб ви знали, я з десяток разів просив його сказати. А вона ось так от! – показав наче клацає пальцями.
– І що це тобі дало? – спитав морф
– Та нічого, – стенув плечима Еміль. – З таким прізвищем ти все одно залишишся просто Віктором!
– Ось того й не говорив.
Моя вистава справила враження. В очах чоловіків я більше не бачила осуду чи звинувачення. Лише зацікавлення. Це був цілковитий тріумф. Та тривав він не довго.
Двері в залу прочинились, впускаючи гвардійця. Того самого, якого Джор попросив навідатись в службу доставки.
– У мене повідомлення для полковника Джорадана, – сказав він.
– Говори.
– Сьогодні ніхто не доставляв посилку за адресою салону мадам Бош, полковнику. Той, хто її приніс, не працює не службу доставки.
– Дякую, вільний! – відправив його Джорадан і звернувся до присутніх: – Ви ж розумієте, що це означає? Він працює на осяйних. Можливо, це той самий альв, що стріляв у посла.
Генерал Гевін звернувся до мене:
– Альво Енні, чи зможете ви описати альва, що приніс пакунок з вибухівкою?
– Описати? – перепитала, щоб зібратись з думками і пригадати детальніше, але перед очима виринав лише картуз служби доставки. – Ні. Мабуть, ні. Звичайне обличчя, ніяких особливих прикмет. Але якщо ще знову побачу, то впізнаю.
Слово взяв правитель альв та урочисто звернувся до мене:
– Тоді я змушений вас попросити вирушити разом з полковником Джораданом Фаувельєном до Альвіону з офіційним візитом в ролі представників Сікори на похоронах його світлості та дізнатись кому він служить і що планують наші вороги.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!