Глава 33

– Ходімо за мною, – сказала Марсія, коли чоловіки покинули теплицю.

Вона повела мене вздовж труб до місця, де вони виходили назовні. Там, в скляній стіні, помережаній металевим каркасом, зіяв квадратний отвір. Труби вільно проходили крізь нього і залишалося місце, щоб протиснутись людині.

– Ай, гаряче, – я зашипіла й подмухала на руку, коли торкнулася бронзової поверхні.

Марсія накинула на трубу мою спідницю й хутко пролізла в отвір. Я лише подивувалася її спритності.

– Швидше міледі.

Я прослизнула всід за нею і опинилася на вулиці. По голих ногах подув вітер і після задушливої теплиці тіло пробрали дрижаки.

– Предки святі, як же холодно!

– Не поминайте Предків зайвий раз, леді, бо накличите біду! – пробурмотіла економка. – Невже хочете так скоро побачитися з ними?

– Зовсім ні, – відповіла і потягла її за руку вниз, бо помітила як хтось ходить біля сусідньої теплиці. – Куди ведуть ці труби? – запитала, коли силует зник за поворотом.

– До річки, міледі. Там звели величезну греблю, яка дає енергію для цих бісівських теплиць. А поруч стоїть величезна котельня, з труб якої вдень і вночі валить дим. То страшне місце, міледі. Іноді звідти чути моторошні звуки, крики. Ніхто з мешканців замку не ризикує наближатися туди, окрім тих, кому випало відвозити їжу. Та й то вони залишають продукти біля входу. А селяни взагалі кажуть, що там ворота в потойбіччя. Було декілька, чия цікавість перемогла страх. Вони пішли, щоб глянути що до чого, проте назад ніхто з них не повернувся. Лише мілорд та кілька його найближчих підданих, тих, що повернулися разом з ним з війни, туди навідуються щодня.

Я пам’ятала їх. Близько десятка воїнів, яким Гісмат роздав землі за обіцянку служити йому вірою й правдою. І не було нічого, що б вони відмовилися зробити заради нього. Арен був одним із них...

– А як щодо війрів, Марсіє? Де ті, хто це все збудував?

– Останнім часом їх ніхто не бачив, – економка повела мене до замку – Вони й до того не надто спілкувалися з місцевими. Селяни боялися всіх цих труб й пару; машин, що самі сіють зерна й косять траву, а значить остерігалися й війрів, котрі принесли все це в їх життя. Іноді дехто ще навідувався до теплиць, щоб перевірити як усе працює чи усунути неполадки, але коли почали зникати люди, селяни в усьому звинуватили війрів. Думали, що то вони віддають жертву своїм демонам. Чи згодовують машинам, не знаю. Різні ходять чутки, проте мілорд всім говорить, що вони повернулися туди, звідки приїхали.

– А що думаєш ти? – запитала, оглядаючись через плече, щоб переконатися що нас ніхто не помітив.

– Я думаю… я знаю, вони й досі там, бо кількість продуктів, які мілорд наказує доставляти до греблі, не змінилася.

Перебіжками від теплиці до теплиці, ми дісталися чорного входу в маєток. Марсія повела мене на кухню, сказала, що заховає в погребі, бо зі слуг лише вона має туди доступ. Та я її зупинила:

– Мені потрібно дістатися до казематів.

– До казематів, міледі? Але навіщо? Люди мілорда шукатимуть вас по всій території замку, а ви хочете піти просто до них в руки?

– Дирижабль приземлиться там, і я маю зустріти декого. Людину, яка у всьому розбереться, я знаю.

– Міледі, не робіть дурниць, благаю! – вона молитовно склала руки, зупинившись посеред темного коридору. – Нас спіймають, тоді мілорд точно мене вб’є, а то й гірше…

Хоч серце й рвалося до Джорадана, та я розуміла, що Марсія має рацію. Там занадто багато людей маркіза, щоб пройти непоміченою. Всі вони при зброї, і вже, мабуть, отримали наказ затримати мене. А це означатиме, що всі намагання Джорадана вберегти Сікору будуть марними. Мене схоплять і використають як батерейку для тієї диковинної зброї. Цього не можна допустити.

– Гаразд, – я погодилася і перебирала в думках варіянти дій, – тоді вежа. Звідти мене бачитимуть з неба, з землі ж я залишуся непоміченою. Ходімо! – окрилена новою ідеєю, потягла Марсію за руку до сходів.

Коли вийшли на другий поверх, довелося зійти зі сходів, бо на зустріч нам бряцаючи зброєю та металевими застібками на формі, спускався патруль. Коридор тут був зовсім іншим ніж на низу, у приміщеннях, що призначалися для слуг. Камяні стіни, які там нічим не застилалися, тут були заставлені дерев’яними панелями. Кожні десять кроків стояла нова статуя когось із предків Нортьєнів, на стінах же висіли їхні портрети.

На цьому поверсі розміщувалися велика банкетна і танцювальна зала, а також кілька віталень, музикальна зала та мала столова. Ми пішли до інших сходів. Час від часу помічали на шляху служниць, що наводили лад у замку. Тоді я ховалася за щільними гобеленами, а Марсія видавала їм нові розпорядження: відсилала в інше крило чи наказувала допомогти на кухні. Ми ледь не попалися, коли підіймалися на третій поверх до жилих та гостьових кімнат. Сходами хтось швидко спускався. Я ледь встигла зайти за колону на сходовому майданчику. Марсія ж продовжила підйом.

– Геть з дороги! – прикрикнув на неї чоловік й мало не збив з ніг, так поспішав.

Економка відскочила вбік і добряче врізалася плечем об мармурове бильце, але не видала ані звуку. Підданий маркіза не озирнувся, продовжив свій шлях.

Щоб вийти до проходу на вежу нам потрібно було пройти особисті покої мареіза. Наблизившись, ми почули голоси. Я одразу їх впізнала. То ув Гісмат та Ріот. Коли ми дійшли до кабінету, змогли розчути слова.

– Те, що ви хочете зробити… хіба Його величність пробачить вам таке? – запитав Ріот.

Гісмат відповів:

– Він ніколи про це й не довідається, – глибокий вдих, наче він затягнувся курильною трубкою. – Мало що могло трапитися дорогою сюди.

– Мешканці замку і селищ все бачитимуть.

– О, так. Бачитимуть і боятимуться. Страх – то найкращий мотиватор тримати язика за зубами.

Гучний удар кулаком об стіл, скрип дерев’яних ніжок стільця об паркет.

– Ходімо. Це має бути незабутнє видовище.

Почулися кроки. Ми з Марсією завмерли, а тоді вона рвонула до дверей, й опереджаючи тих, хто був по той бік, прочинила їх, махнувши мені рукою, щоб продовжувала шлях.

Замість цього я притислась до стіни й принишкла. Прислухалася.

– Ваша світлосте! – почала Марсія. – Я чула, що до нас наближається королівський дирижабль. Чи будуть якісь особливі накази щодо зустрічі гостей?

Залунав сміх. У мене ноги почали тремтіти від цього звуку, бо нічого хорошого він не віщував.

– Не турбуйся, Марсіє. Нікого зустрічати нам не доведеться, – відповів він все ще сміючись. – Збери людей на подвір’ї. Нехай всі бачать, якою потужною силою я володію! Нехай знають, як їхній маркіз планує знищити своїх ворогів.

Марсія щось відповіла, та я вже не слухала. Ноги самі понесли мене вперед по коридору, а згодом вгору по гвинтових сходах. Щоб люди короля не завадили Гісмату здійснити задумане, він планує збити дирижабль! Я повинна попередити Джорадана. Подати якийсь сигнал!

Важко дихаючи, я нарешті добралася до дверей, що вели на оглядовий майданчик. Вибігла на холодне повітря. Вітер одразу розтріпав волосся. Я прибрала пасма з обличчя, одночасно розглядаючи небо, і, невдовзі побачила його – величезний червоно-золотий повітряний корабель, що пропливав якраз над найближчим селищем. На борту були люди. Я могла бачити маленькі фігурки, що бігали туди-сюди, готуючись до приземлення, якого вже ніколи не буде.

Я махала руками і кричала, та було занадто далеко, щоб на мене звернули увагу. Намагаючись придумати, що робити, я озирнулася. В дворі замку зібралися люди й дивилися в небо. Погляд метнувся по інший бік замкових мурів, де плоску рівнину розтинала ріка. По ній двоє рибаків на човні безтурботно гребли на інший берег. Вище за течією виднілася гребля, про яку розповідала Марсія. До неї від замку, наче паровоз, мчав вершник. І коли він добереться до цілі, всі, хто зараз на дирижаблі, загинуть.

Вони просто зобов’язані помітити мене! Я витягла годинник, який мені вручили ще в Сікорі. Натисла на кнопку, сподіваючись, що Джорадан почує поклик і все зрозуміє. Знову замахала руками, подаючи знак забиратися звідси. Марно. Дирижабль продовжував наближатися, поступово збільшуючись у розмірах, і був вже над рікою. Лише людські фігурки тепер витріщалися на мене й показували пальцями як на якусь божевільну. Як би я не вдивлялася, але не могла розрізнити облич. Не знала котрий з тих чоловіків Джорадан.

Вершник дістався до котельні. Я поглядала туди час від часу і помітила як в будівлі відсувається дах. З отвору висунувся довгий широкий бронзовий стовбур. Нахилився вперед, націлюючись просто на дирижабль. В паніці я тикнула в той бік рукою.

Тоді вони побачили й заметушилися. В дулі гіганської зброї почало зароджуватися сяйво. Дирижабль смикнувся – то команда спробувала розвернути судно й маневрувати, та було надто пізно. Сяйво ставало все яскравішим, а тоді вирвалося з дула й стрілою помчало вперед. Все сталося так швидко, що я й озирнутися не встигла, як пролунав вибух. Коли повернула голову, дирижабль вже палав у вогні й падав за землю.

– Ні! – з горла вирвався крик, а з тіла сяйво.

Я не стала спиняти ні, те ні інше, повністю віддавшись своєму горю.

– Джорадан!

Сяйво виривалася з мене хвилями, з кожним новим відчайдушним криком все яскравіше й яскравіше. Підлога під ногами затремтіла. Почувся звук падаючих камінців. Скрипнули двері, та мені було байдуже. Всередині росла порожнеча і я хотіла, щоб вона забрала мене, а заодно й цілий світ.

– Як її зупинити? Вона ж зруйнує замок!

Слова долинали, наче крізь вату.

– Дай сюди!

Я здригнулася від цього голосу, а наступної миті відчула болючий удар по голові. І вже падаючи в рятівний морок почула:

– Але скільки ж сили! Для мене вона ніколи так яскраво не сяяла.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.