Глава 6

Доведеться валізі зачекати ще трохи. Походи по магазинах зайняли надто багато часу і підшукати нове житло я не встигла. Натомість, оббивши пороги салонів краси, зрозуміла, що все ж потрібно буде зазирнути в салон мадам Бош. Всюди приймалише по запису, а черга стояла на тиждень вперед. Кетрі, дага, що займалась підготовкою танцівниць до виступу, могла привести мене до ладу ні трохи не гірше.

Цього разу вирішила, що досить ховатись. Підійшла до парадного входу, що навіть вдень заманював клієнтів яскравою вивіскою. Усміхнулась швейцару і той люб'язно відчинив мені двері. Увійшовши в салон, завмерла, наткнувшись на погляд мадам, але високо підняла підборіддя вгору та, наче нівчому не бувало, продовжила шлях за лаштунки сцени. Чому мені має бути соромно за те, що зробила вона?

На щастя, Кетрі була не зайнята і погодилась мені допомогти. Вже за годину на моїй голові красувався справжній шедевр перукарського мистецтва. Завите щипцями волосся ярусами заколювалось на потилиці, а кілька прядок лоскотали шию. Кетрі взялась за палітру та почала робити мені макіяж. Під її руками я повністю розслабилась, тому коли грюкнули двері сіпнулась від несподіванки.

Мадам Бош критично оглянула мій вигляд. Взяла до рук серветку і стала стирати роботу Кетрі.

– Занадто яскраво! – бормотала. – Ти ж не на сцену зібралась. Якщо хочеш виконати завдання, маєш виглядати природньо.

Вона відібрала в даги палітру і відправила дівчину геть, взявшись сама за моє обличчя.

– З чого ви взяли, що я хочу його виконати? – спитала я, бо в голові вже крутились такі думки. – Я не зобов'язана цього робити.

– Інакше ти б тут не сиділа. Жодна сила в світі не може втримати тебе проти твоєї волі. Ти вже доводила це і не раз.

Я закусила губу, пригадуючи зібрану валізу та своє бажання про відпустку. І кожного разу як я про це говорила, знаходились важливі справи в яких конче була необхідна моя допомога, а відмовити її проханню я не могла. Нехай я тікала від насильства і приниження, але від її доброго, як мені тоді здавалось, ставлення, втекти не могла. Саме тому зараз я так сильно її ненавиділа. Пам'ятала погрозу Джорадана. Якщо втечу, то він спалить салон. Я була певна, що він її виконає, але не хотіла цього. І через це ненавиділа мадам ще сильніше.

– Ви хоч трохи мене любили? Чи з самого початку лише використовували?

Вона відсахнулась:

– То ось що ти подумала! Ні, вищі сили ні! Я… вибач, що навчила тебе всьому, але знала, що лише так зможу допомогти тобі вижити в Сікорі. А щодо бюро безпеки… стільки часу пройшло. Я думала вони вже ніколи не потребують цієї обіцянки. Я мала б знати, що помиляюсь. Мала б відпустити тебе, але коли ти поруч, мені набагато легше. Ти стала мені наче донька, яку я завжди так хотіла мати.

Я примружилась, щоб стримати вологу в очах, яка здавалось от-от поллється щоками, зводячи всі старання мадам нанівець. Вона боляче мене ущипнула за руку, наче прочитавши мої думки. Коли я наважилась глянути на неї, вона гірко посміхалась.

– І все ж, чому ви це зробили? Невже тієї інформації, що ви дізнавались від клієнтів для бюро було недостатньо? Чим ви так завинили?

Вона хмикнула, підтвердивши мій здогад про те, куди ішов весь той компромат, що ми добували. Потім нахмурилась. Поринула у свої спогади, роздумуючи водночас, що відповісти мені.

– Будь ласка, мені потрібно знати правду, – продовжила тиснути на неї.

Краще щоб це було питання життя чи смерті, бо за менше я не зможу її пробачити.

Вона намазала на пензлик кармінову фарбу і мазнула по моїх губах.

– Я закохалась у того, в кого не слід було. Зрадила те у що вірила, щоб втекти з ним. А він покинув мене на кордоні з Альвіоном. Змусив відповідати за його злочини. Ніколи, – натисла сильно, що фарба, здавалось, в'їлась під шкіру, – ніколи не пускай в своє серце навіть паросток почуття. Його використають проти тебе, а потім розтопчуть.

Ну, в цьому я встигла переконатися й на власному досвіді. Але про те, що й в мадам сталась схожа трагедія, чула вперше. Хотіла б дізнатись подробиці, але опікунка повернула мене до дзеркала, показуючи результат своєї роботи і я зрозуміла, що більше не довідаюсь нічого.

Десь з хвилину я мовчки розглядала своє відзеркалення. Результат був приголомшливим. Це була наче я і не я водночас. Риси обличчя стали м'якшими, злегка змінився їх контур. Карі очі набули зеленого відтінку завдяки вдало підібраним тіням. Губи виглядали звабливо пухкими. Карміново-червоні, вони приковували до себе увагу. В поєднанні з зачіскою, створювався ефект спокусливої ефемерності.

Невдовзі в гримерку постукав кур'єр і приніс мою сукню. Я одягла її, а також туфельки в тон, в пошуках яких оббігала найближчі торгові центри і зрозуміла, що з вибором не помилилась. Навіть мадам Бош була вражена:

– Якби я була чоловіком, я б втратила дар мови.

– Сподіваюсь, Джорадан це підтвердить.

Погляд мадам став проникливим та надто пильним.

– Він тобі не по зубах, лялечко.

Я лише розсміялась:

– Це ми ще побачимо!

Я глянула на годинник, стрілки якого говорили, що захід сонця вже скоро і попросила підігнати екіпаж.

Будинок, адресу якого дав мені Джорадан, розміщувався в старій частині міста. Високі вежі змінилися чотирьохповерховими будівлями. Традиційна архітектура альвів з витієватою ліпниною на вікнах та кам'яними скульптурами на даху, чергувалась з розписаними кольоровими фарбами будинками дагів та продуманими до деталей і функціональними помешканнями війрів. Помешкання морфів можна було впізнати по надмірній кількості зелені навколо. Будинки тоді зводились стихійно, ніхто не дбав про плани вулиць. Навіть плато, на якому зводилось місто, не вирівнювали, як це робили згодом перед зведенням веж, тому дорога робила ннсподівані повороти. То йшла під гору, то різко спускалась вниз. Крізь стіни кабіни екіпажу до мене долітала лайка кучера.

Екіпаж зупинився біля нефритово-зелених воріт особняка, що стояв на межі міста і гір. Я зійшла по східцях і ступила на землю. Наді мною нависла велетенська бронзова статуя воїна з мечем. Скрипучий механічний голос попросив назватись і я підстрибнула від несподіванки, бо ще ніколи не чула, щоб статуя говорила.

– Енні Брайз, – сказала я, а ворота переді мною широко прочинились.

Купаючись в проміннях вечірнього сонця, я плавно йшла крізь сад широкою стежиною, що вела до будинку. Сукня спалахувала різними відтінками червоного. Біля входу з колонами, оплетеними кам'яною виноградною лозою, на мене вже хтось чекав. Я переможно усміхнулась, помітивши легкий перламутровий відблиск його шкіри.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.