13. Вдома
Увечері Тоні лежав у ліжку, заклавши руки за голову і спостерігав за кошеням, яке знайомилося з кактусом. Рослина стовбирчила колючки, а тваринка тикалася в нього носом і торкалася лапами.
— Мяв, — сказала Мурзя, вколовшись.
Кактус промовчав. Він не вмів розмовляти з кошенятами. Нове місце відрізнялося від старого. Тут було тихіше, і меблі були інші. Сонця та тепла було достатньо. Але тут бігало це волохате створіння. Він боявся, що воно його гризтиме і перевертатиме горщик, і думав про те, чи поставлять його в безпечне та затишне місце, де можна буде спокійно зацвісти. Втім, здається, колючки відлякали істоту.
Кошеня ще раз спробувало помацати лапою кактус, обнюхало його, спробувало перекинути горщик, знову вкололося і вирішило, що в нього є ще багато інших дуже важливих котячих справ… І туалетний папір все ще не порваний. Це терміново потрібно виправити!
Увійшов Алекс, на ходу витираючи голову рушником.
— Слухай, я тут про кактуси почитав… Виявляється, їх не можна чіпати, коли вони цвісти збираються. А я його переніс зі звичного місця! — стривожився Тоні, — це ж тепер у нього стрес, і він може не зацвісти.
— У кошеняти, між іншим, теж стрес, — відповів йому стурбовано Алекс.
— Ну, хоч хтось зможе дати тепер відсіч цьому маленькому розбещеному чудовиську. Подивися, що вона робить!
Мурзя принесла здобич — пошматований рулон туалетного паперу. Це було цікавіше навіть, ніж іграшкові миші! Папір надзвичайно приємно тріщав в пазурях.
— Вона маленька, їй потрібні фізичні навантаження для розвитку, — захищав Алекс свою улюбленицю.
Він відібрав у кошеняти папір, відніс його на кухню і сховав у шухляду. Повернувся і ліг у ліжко, бо спати хотілося дедалі більше.
— Треба буде йому підшукати краще місце, може горщик новий купити і добрив якихось, — переживав Тоні. — Ось я його так переніс… Я не знав… А він тепер може не зацвісти… — дедалі більше засмучувався він.
— Як же ти раніше його доглядав?
— Я його просто іноді поливав, коли згадував, а він собі ріс.
— Пропоную так і продовжувати. З урахуванням нових знань. Навіть якщо цього разу не зацвіте, то наступного може збереться.
— А як не збереться? — ніяк не міг заспокоїтись Тоні.
— У будь-якому разі ти його вже приніс. Назад не понесеш?
— Ні, — зітхнув Тоні.
Він хотів, щоб кактус ріс у нього вдома.
— Якось буде, — пробурмотів у напівсні Алекс і відключився.
Кошеня застрибнуло на ліжко, згорнулося клубочком у них у ногах і теж заснуло.
Тоні вже майже засинав, як раптом на підвіконні матеріалізувалася трохи пошарпана пташка.
— Ти чого такий скуйовджений? — спитав Тоні.
— Не звик я крилами махати, ледве знайшов дорогу назад, — зітхнув сіель.
— Їсти хочеш?
— Ні, я поїв.
— «Хороше звірятко», — всміхнувся Тоні, згадуючи слова Алекса, — на самозабезпеченні. Ти хоч літай обережніше, добре?
— Я старатимусь.
Сіель теж майже заснув, як раптом згадав, що він запитати хотів:
— Слухай, Тоні?
— Що?
— Я там у тебе такі гарні кристали бачив…
— І ти надумався оселитися?
— Ну… Якщо ти не проти…
— Вибирай собі, який більше сподобається, не проти я. А хочеш — живи у всіх по черзі.
— Дякую, — цвірінькнув сіель і полетів вибирати собі хатку.
Тоні зітхнув — сон пішов. Він оглядав «зоопарк», на який раптово перетворився його дім, і ще довго не міг заснути, думаючи про те, як тепер жити далі. У нього, як і раніше, не йшов з голови подарунок посланців. І те, що у них з’явився сильний союзник сіель, теж було недарма…
Стільки щастя — і просто так? Він давно відвик радіти життю і зараз в черговий раз чекав капості. Пропозиція Алекса поїхати теж не додавала радості. Але Алекс правий — тут їхні стосунки не мають жодних перспектив. Від співгромадян можна очікувати будь-чого.
***
Тоні не виспався, думав про все, і як завжди вранці варив каву. Бадьорий Алекс насипав кошеняті корму, погладив його і в райдужному настрої сів за стіл. Оскільки сьогодні сніданок готував Тоні, то їжа була смачною, що не могло не тішити ще більше.
— Пам’ятаєш, ти мене якось про союзника питав? — сказав Тоні.
— Ага, пам’ятаю.
— Ну от, здається, ми маємо одного.
— Невже?! І де ж він?
— Тут я, — матеріалізувалася знову на підвіконні пташка.
— Ти?! — здивувався Алекс.
— Тоні дозволив мені жити у вас.
— А що ти вмієш? — поцікавився Алекс.
— Який ти меркантильний! — ображено набурмосився сіель, — я все вмію, я ж ідеальний!
— Дім охоронятимеш? — спитав Тоні.
— Так. І цікаві місця показати можу. І… І поради давати можу!.. Ось.
— Ну і добре, — всміхнувся Тоні. Помовчав трохи, а потім задумливо спитав, звертаючись до сіель: — Хочеш ім’я?
— Ім’я?.. Раніше мені подобалося, що я не маю імені — ворогам було мене не докликатись. Але тепер я маю хатку! Не клітку, а дім! І друзів. Тепер мене є кому кликати… І я хочу відгукуватися! Хочу імʼя!
— Кетцаль… — замріяно прошепотів Тоні. — Це на честь однієї маленької, але дуже волелюбної пташки. Подобається?
— Так! — цвірінькнув Кетцаль. — Дуже! Дякую!
— Оце так! — захоплено сказав Алекс.
Тоні поставив перед Алексом чашку з кавою. Теж сів за стіл і, поступово все ж таки прокидаючись, оглянув ще раз своїх домашніх, глянув на кактус. Квітка начебто поки не зів’яла. Від радості він навіть забув похмуро побурчати. Зігрів руки об свою чашку, всміхнувся і відповів:
— Ага.
Поки що все було добре…
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!