Частина 2: Розділ 1

Частина 2 "Тіні нашого життя"

Мій світ зруйнувався ще чотири місяці тому. Написати тобі посібник, як тепер зібрати себе до купи?

Не треба мені посібник. Мені треба ти.

Притуляюся вухом до холодних дерев'яних дверей, але все одно не можу розібрати цю приглушену англійську лайку, що розбудила мене за годину до будильника. Хочеться вийти і переконатися, що мама в порядку, але підвищений тон голосу Броуна тримає мене за дверима.

Знову чую мамин крик, тому видихаю. Вони просто лаються, це нормально, враховуючи вчорашні події. Мені має бути це на руку, але натомість я закидаюся таблетками і дістаю щоденник. Не зайвим буде записати, що мене так лякає сварка матері й недовітчима (?).

Очі відразу знаходять останній закреслений рядок, нехотя перечитую всю сторінку. Чого мене так хвилювало його минуле? Як він міг мені сподобатися? Закреслюю всі позитивні думки про Алекса. Він не заслуговує мого співчуття.

Розумію, що певний час уже не чула нічого, тому обережно виходжу з кімнати. Прислухаючись до дверей маминого кабінету, стукаю і заходжу. Вона якраз надто гучно ставить склянку з рідиною бурштинового кольору на стіл.

— У тебе все добре?

Мама досі у вчорашньому одязі, на її лиці немає і сліду макіяжу, тому чітко видніються кола під очима і почервоніння. Її губи міцно зціплені, а на столі біля склянки я бачу розірваний золотий ланцюжок.

— Мам?

— Знаєш, який у мене був добрий ранок?

— Ну... маю підозри, — сідаю по іншу сторону стола. — Але ще не знаю.

— Внизу зараз сидять двоє дітей, які розбудили мене сьогодні словами "А тато тут? Мама померла, а ми не знаємо куди іти", — її це наче заново шокувало.

— Т-тато? — запинаючись, перепитую я.

— Тато! — вона знову бере склянку в руки. — Вони шукали Броуна. Це його діти від першої дружини. І останньої. — Мама голосно видихає і ставить склянку назад.

— Ого, — лише і кажу я. Якого дідька? Я сподівалася, він безплідний.

— Він знав про них і не сказав мені жодного слова! Коли я розповіла про свою доньку, він не обмовився, що у нього двоє майже дорослих дітей. І не сказав би нічого, якби їхня мати не померла.

Мама зосередилася на якійсь точці посеред столу, її груди надто швидко піднімалися і опускалися.

— А якби він розказав тобі раніше, ти б не стала красти мене? — додаю дров у багаття.

Вона миттєво підводить погляд, і я аж відчуваю, як він пропалює у мені дірку. Мама одним духом вихиляє залишок алкоголю зі склянки і встає, намагаючись щось намацати на ключицях.

— Там, — я киваю на ланцюжок.

Вона бере його і опускає в склянку.

— Я б повернула тебе, Хелен, не дивлячись ні на що, — мама обходить мене, але зупиняється біля дверей. — А тепер ходімо, мені треба твоя допомога.

Я встигаю навіть пошкодувати про свої слова, поки ми мовчки спускаємося сходами. Діти... це, бляха, ніфіга не діти! Щойно вони помічають нас, хлопець встає, не відпускаючи руки дівчини. Вона також піднімається за ним.

— Мабуть, я не представилася, — починає мама зовсім іншим тоном, і мене досі дивує це миттєве перевтілення. — Агнет Клінтон. Ми з вашим батьком були разом останні кілька років. Я не знала про його сім'ю.

По блідому лиці дівчини продовжують стікати сльози, вона міцніше стискає руку хлопця. Він ледь киває.

— Мене звати Джейсон, і це моя сестра Елізабет.

Елізабет заправляє за вуха сплутане темне волосся і витирає очі, так і не наважившись нічого сказати. Відчуваю на собі погляд Джейсона і зустрічаюся з його темними очима. По спині пробігає холодок. У них однакові очі. Він ледь підводить брови, і миттєво його погляд ясніє. Повіки так і залишаються почервонілі та набряклі, але в його очах більше немає Броуна.

— Хедлі, — ледь вимовляю. — Це моя мама, ми тут живемо.

Джейсон ледь помітно смикає бровами. Він прочищає горло, коли повертає увагу до мами.

— Де дівся батько? Нам треба поховати маму.

Моє серце падає до п'ят одночасно з новим схлипом Елізабет. Джейсон притискає її до свого плеча і легенько цілує в маківку. Він щось шепоче їй, згодом вона назад сідає на диван, прикривши лице руками. Її тіло продовжувало тремтіти.

Їхня мати щойно померла, а замість підтримки батька вони знайшли його іншу сім'ю.

— Я візьму на себе похорон, якщо без цього уже ніяк, — різкий тон Броуна розсікає простір між нами і змушує задерти голови до сходів.

Моє серце силкується вирватися з грудей, поки він повільно спускається. Я залишалася найближче до поруччя, і він ось-ось має пройти повз. Повітря згущується, коли мій ніс уловлює цей ледь помітний запах його парфумів. Зіщулююся, не дозволяючи цьому взяти верх.

Елізабет піднімає голову, якраз коли її батько зупиняється трохи осторонь від усіх.

— Це ти винен у її смерті! — шипить вона.

— Я не винен у тому, що ваша мати зробила зі своїм життям.

— То чого ти приїжджав до неї ледь не щомісяця, коли у тебе тут нова жінка була?! — випльовує Джейсон, стиснувши кулаки. Його очі заблищали. — Ти ж знав, як вона потерпала після кожного твого візиту.

Обережно дивлюсь на маму, але вона зосередилася на якійсь точці й наче була десь не тут.

— Ти сам бачив, у що вона перетворилася! Ваша мати сама про це просила, я хотів допомогти.

Тобі ж сподобалося.

Ти сама цього хотіла.

Тобі ніхто не повірить.

— Мама хотіла, щоб ти повернувся, а ти просто приїжджав, користувався нею і кидав її! — Елізабет зривається на ноги. — Вона була б жива, якби ти її хоч колись пожалів! Шматок ти лайна!

— Бетсі! — Джейсон хапає її за лікоть.

— Я любив вашу матір, поки вона не полюбила пляшку більше за мене!

— То, може, через тебе їй і довелося шукати розраду? Скільки абортів ти змусив її зробити!

— Треба було на один більше...

— Та як ти?.. — Джейсон встигає зробити ривок до Броуна.

— Сядь! — мамі навіть не довелося кричати, щоб утихомирити його.

Хлопець хитає головою, міцно зціпивши щелепу, але відходить до дивану і сідає з сестрою. Мама досі не піднімає голови і, здається, навіть не кліпає.

— Послухай, Нетті, — я кривлюся, коли Броун підходить до неї. — Все не так, як здається.

Він намагається взяти маму за руку, але вона надто швидко і неочікувано робить півоберта і заряджає гучного ляпаса.

— Щоб духу твого в моєму домі не було.

У мене самовільно розправляються плечі, коли усвідомлюю, що щойно сталося. Такого розгубленого Броуна я ще не бачила, і це не те слово як веселить мене. Мабуть, помітивши мою реакцію, він зупиняється на мені. Я підходжу до мами, не відчуваючи і краплі страху.

— В твоїх інтересах послухати мою маму зараз, крихітко, — вкладаю весь свій німецький акцент у ці слова, не зводячи погляду з його очей.

Цими очима він може спопелити мене, але не цього разу. Цими руками він може забити мене до смерті, але не сьогодні, бо прямо зараз Броун мовчки виходить з цього дому, і я знаю, що він уже не повернеться.

Обертаюся, коли мама вже підійшла до дітей.

— Ваш дім далеко звідси?

— Ну ми раніше орендували будиночок у Боуторпі, але там уже велика заборгованість назбиралася, поки...

— Ясно, — мама складає руки на грудях. — Які ще родичі у вас залишилися?

Джейсон відкидає волосся з лиця.

— Батько.

Мама торкається ключиць і мигцем кидає погляд на мене.

— Оллі підготує вам гостьову кімнату і сніданок, поки я вирішу кілька питань. Хедлі?.. — тепер вона повністю повертається до мене.

— У всякому випадку я уже запізнююся до школи, — стискаю губи, намагаючись видавити посмішку. "Було приємно познайомитися"? "Гарного дня"? — Співчуваю вашій втраті.

Сьогодні мене уже ніхто не чекає на шкільному подвір'ї. Іноді на уроці ми з Олівією перетинаємося поглядами, та підійти до неї знову я так і не наважилася. Завжди поряд з нею була Вірджинія, а це означало, що ми знову посваримося.

Хотілося побачити Олівера в їдальні, та і він сьогодні не був налаштований перетинатися зі мною. Сідаю за окремий стіл наодинці. Апетиту і так не було, а перебувати самій серед людей ще більше пригнічує ситуацію. А тоді я бачу це — юрба учнів з надто голосним сміхом та балачками займають центральний стіл. Або він удає, що не помічає мене, або дійсно не помітив таку звичайну мене за своїми новими друзями.

Алекс щось говорить, після чого його нові друзі вибухають сміхом, а Ільса кладе долоню на його плече. У сраку вас обох! Збираюся вставати, та перед очима прошмигує біла пляма, і ось на мене дивляться яскраві сині очі Френка.

— Мені також противно дивитися, як вона запихається травою, щоб вдавати вегетаріанку перед ним, а він наполегливо вдає, наче не знає цього.

Що? Ледь помітно вказую пальцем на центральний стіл, щоб переконатися, що я все правильно зрозуміла.

— Ага.

— А чому ти не з ним? Ви ж друзі.

— Так і ви ж друзі.

Френк набиває повний рот їжі, щоб мені не кортіло відразу ж відповісти. Тому я чекаю, поки він пережує.

— Що... з ним сталося?

Френк так само питально вказує на той самий стіл.

— Ага.

— Нічого, — він знову починає жувати, тому і я вирішую в цей час поїсти.

— Це ж його друзі ще з середньої школи. Просто тепер він повернувся.

Повертаю голову, а він наче відчув це і відразу ж зустрів мій погляд. Якого чорта, Алексе? Ти більше за мене ненавидів її, а тепер дозволяєш торкатися себе? Як же твоя Реніта? Чи отак значить твоє "відпустити"?

Його лице таке похмуре, що я тричі картаю себе, коли десь там всередині все відкликається болем і бажанням утішити його. Втрачаю його контакт, коли надто голосно чую Френкове:

— Привіт, друже! З Різдвом!

Ще якусь мить Алекс сидить з тим самим кам'яним виразом лиця, а тоді різко починає посміхатися і махати рукою у відповідь.

— Це нормально, що ти привітав його з Різдвом на всю їдальню у квітні?

— Він не розповідав, як ми подружилися? — хитаю головою. — Я повертався від свого друга на Різдво і був у вашому районі. Чутки ходили різні, у школі він не з'являвся, а я знав його дім через одну літню вечірку. Тому я обійшов кілька домів, поки мені не дали печива, бо я знаю, що всі печуть печиво на Різдво. Тож випросив печива для друга, придумавши сльозливу історію, і постукав у його двері. Він виявився живим, а з кишені його халата виглядала шийка пляшки джину. То я привітав з Різдвом і спитав, чи нормальну закуску приніс. Моя сльозлива історія виявилася не такою і вигадкою, бо він дійсно залишився сам на Різдво, тому ми пробули разом три дні, поки не повернулася Кері.

Ого. Чомусь я дуже легко в це повірила, бо знала Алекса такого. А от цей Алекс мені геть незнайомий.

— Але ц-ц, Хелен, — Френк прикладає палець до губ. — Це історія мого кращого друга, а не отого Алекса Мейлорда, який забирав золото на змаганнях і при цьому мав ще й найвищий середній бал. Я радий, що йому стало краще, але не радію, що оце "краще" посприяло його поверненню до того, що він ненавидів. Бо якщо він ще й у басейн тепер сунеться, я його там утоплю.

розділи додаються у міру редагування.

більше про мене, письменництво та читання можна дізнатися в телеграмі

тг-канал: books_and_rats

з любов'ю, автор ♥

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.