Зміст
  • Холод
  • Холод (конкурсна версія)

    Легкий сніжок м’яко сіявся на пухнастий комір шуби, танув дрібними крапельками і одразу замерзав. Мороз тихо потріскував. Чоловік ішов повільно, заощаджуючи сили. На товстій ковдрі його сліди темніли рівною стежиною серед навколишньої пустки. Будинки з обмерзлими вікнами по обидва боки вулиці скидалися на гори. Зненацька позаду загудів двигун. Мандрівник продовжував іти, навіть не озирнувшись.

    Вантажівка з критим кузовом пригальмувала поруч. Брезентова накривка відкинулася вбік і зсередини визирнув молодик у військовій формі.

    — Підвезти, добродію?— весело запитав він.

    — Не відмовлюся.

    Старий схопив простягнуту руку і заліз досередини. Коли очі звикли до напівтемряви, він розгледів інших бійців. Стара дольодовикова форма зберігала колишні нашивки. Очі у багатьох новобранців блищали від запалу, решта дивилися собі під ноги. Вантажівка набирала швидкість, її войовничий дух усе поривався зірватися з дороги, підкорившись ожеледі. Морози 2120 видавалися чи не найсильнішими за останні роки.

    — Куди вибралися в таку холоднечу?— поцікавився командир.

    — Мені справа не дозволяє в затишку кості гріти. А погода ще непогана, якраз для серпня.

    Солдатики зареготали. Глобальне похолодання як несподівана відповідь природи на загарбницьку діяльність людей, змінило уявлення про пори року. Усі вони поступилися безкінечній зимі з періодичними потепліннями. Спогади про жарке літо давно стерлися з пам’яті.

    — Яка ж у вас робота?— приєднався до розмови кучерявий юнак з ледь помітними вусами.

    — Лірник я. Професія і покликання. Так і звати можеш,— м’яко мовив старий.

    Зненацька вантажівку шарпнуло. Зарипіли гальма. Командир вибрався з кузова першим. За ним кинулися інші, міцно стискаючи автомати. Лірник покинув транспорт останнім. Він дивився на бійців, ховаючи очі. Ще зовсім юні. Вони не знали, що чекає тут. Побачене докорінно змінить життя і уявлення про світ. Якщо звісно виживуть.

    — Орієнтовний напрямок — південний схід. Зайняти позиції!— гучний окрик розвіяв наростаюче сум’яття.

    — Слухаюсь,- відказав різноголосий хор.

    Солдати обирали собі місця за високими кучугурами снігу, біля повалених дерев та навіки вкритих інеєм сміттєвих баків. Лірник зауважив ефективність укріплень лише проти кулі. Однак цей противник мав інші способи ведення бою. Єдиним позитивним фактором була широка пряма вулиця попереду. Вони помітять атаку здалеку і матимуть більше шансів.

    — Більше, але недостатньо,— схоже він мовив це вголос.

    Офіцер почув ці слова, та відмахнувся від них, як від набридливої мухи. Лишалося тільки сподіватися що це готовність до невідворотного, а не банальна самовпевненість. Інакше усі тут ляжуть трупами як один. Лірник підійшов до нього.

    — Коли прибудуть автобуси?

    — Звідки ви… це таємна інформація,- здивувався чоловік.

    — Блокпости втрачено. Евакуація цивільних це звичайна реакція на прорив кріосів. Холоднішає, а отже вони зможуть прискоритися,- зазначив старий.

    — Схоже ви обізнані, Лірнику.

    — Бачив цих гадів зблизька свого часу. Ваш загін їх не стримає. Хіба виграєте час для автобусів, правда ціною всього особового складу.

    Командир скривився. Він явно не вірив сказаному. Таких навіть після року безперервної війни з чужими вистачало. Лірник не міг їх винуватити, навіть вчені ще до кінця не розібралися. Що казати про тих, кому доводиться брати удар на себе без пояснень. Незручну паузу порушив шум двигунів. Один за одним до будинків наближалися автобуси під прикриттям двох БТРів. Термоізоляційні двері будинків повільно відчинилися. Натовп з важкими валізами посунув до транспорту. Наказ брати лише найнеобхідніше проігнорували практично всі. Лірник ледь стримався від лайки. Це затримає евакуацію. Ніхто не відправлятиме автобуси по готовності. Лише колона під захистом бойових машин. Так що або всі врятуються або загинуть.

    Біженці штовхалися, протискали свої пожитки у передні та задні двері, позирали навколо крізь заґратовані вікна. Паніка і поспіх вирували, наче в казані. Та Лірник розумів, це все одно надто повільно. Старого аж трусило від безсилої люті. Була б його воля, загнав би всіх копняками й автоматною чергою в повітря. В тому, що на тілі й документами в зубах. У нових сховищах не було проблем із забезпеченням. А життя їм ніхто не врятує. Чоловік відвернувся до імпровізованої позиції і заніс долоню дашком над очима. Вдалині щось ворухнулося. Так ніби високі тонкі снігові вихори. Вони наближалися.

    Лірник поспішив до солдатів. Командир уже давав їм вказівки. З перших слів старий зрозумів, гіршою за його накази буде тільки бездіяльність.

    — Слухайте сюди, хлопці! Стріляйте усім що є, як тільки вони наблизяться на достатню віддаль. Бийте в тулуб і голову. Близько не підпускати. Двадцять метрів для них ніщо. Тікати не пробуйте, доженуть і поріжуть на клапті. Якщо відіб’єте атаку, наступна буде лише за деякий час. Кріоси не звикли до затяжного бою. Ви на своїй землі, вистоїте!

    Від останніх слів старому стало соромно. Занадто пафосно, для цього не час і не місце. Він підійшов до офіцера й тихо шепнув йому:

    — Дарма не геройствуйте. Якщо виникне шанс забратися, використай. Вони надто молоді аби ось так, ні за цапову душу…- Лірник закусив губу.

    Той не відповів. Тим часом натовп практично заповнив автобуси. Бліді тіні наближалися. Високі близько трьох метрів, худі, у пластинчастій броні, яка огортала тіла. Ноги почвар ковзали по снігу, лишаючи глибокі розрізи. Від тонких рук звисали довгі стрічки, що розвівалися на вітрі. Лірник пам’ятав, як ці штуки з легкістю розсікали кістки і навіть метал. Вояки насторожилися. Асинхронно клацнули запобіжники автоматів. Старий рушив до транспорту, розмахуючи руками.

    — Забирайтеся негайно!

    Крик подіяв. Останні біженці заскочили досередини. Двері зачинялися за їх спинами. Лірник зайняв місце біля водія. Першим рушив БТР, за ним вишиковувалася колона автобусів. Неподалік залунали довгі автоматні черги. Хтось закричав. Кріоси опинилися в зоні видимості цивільних. На очах чоловіка деякі пасажири обм’якло сповзали з крісел. Транспорт Лірника покинув стоянку під’їзду останнім. За ними колону замкнула остання бойова машина. Стрілянина стала безперервною. Розірвалося кілька гранат. Невиразні вигуки раптово уривалися.

    Вони добряче віддалилися, залишивши колишній притулок далеко позаду. Двигуни машин гарчали, їх звуки приглушила раптова віхола. Сніг заліпив віконне скло. Монотонно запрацювали обігрівачі. Двірники з останніх сил підтримували поле зору для водія. Вітровій завивав.

    Лірник наповнив чашку гарячим чаєм з термоса і зробив глибокий ковток. Тепло розлилося по тілу. Біженці потроху приходили до тями. Температура в автобусі наблизилася до комфортної і стрес поступався місцем дрімоті. Цього разу їм пощастило.

    *******

    — Таким чином конструкція броні забезпечує водночас захист від холодної та вогнепальної зброї і практично не обмежує діапазон рухів

    Степан позіхнув. Слова підстаркуватого викладача лунали ніби крізь подушку. Високий інтелект поєднаний з абсолютною відсутністю ораторського мистецтва діяв на учнів ЦПІ незгірше хлороформу. Молодик підпер голову рукою, намагаючись не лягти на стіл остаточно. Його сусідка зосереджено готувала кожне слово. В його конспект, свій примудрилася забути. Такі вони, обдаровані діти. Але теж непогано. Як то кажуть, студент спить, лекція пишеться. Тим паче для чого йому ця ксенобіологія.

    Він був одним з обраних для Центру протидії іншопланетян. Організація виникла за деякий час після приземлення першої капсули кріосів. Спочатку вважали, що військові впораються, як у фантастичних блокбастерах. Та на практиці ніхто не збирався закидати форпости чужих атомними бомбами. Для важкої техніки вони виявилися занадто швидкими. Та що там, кажуть людське око ледь встигає за їх рухами. ЦПІ зібрав найкращих для пошуку засобів знищення. Перші полонені, досліди з різноманітними токсинами, розтин для вивчення фізіології і пошуку вразливих місць. Та досі стовідсоткового рішення не було. Технічний розвиток у 2100 значно уповільнився через зміну клімату. По суті, усі підприємства перейшли до програми адаптації. Багато чого було втрачено.

    — Паливодо! Як я розумію, вам нецікаво.

    Викладач звернув на нього увагу несподівано для усіх курсантів. Зазвичай такого не бувало. Степан частенько користав з неуважності старого аби відпочити від виснажливих тренувань. Фізична підготовка, заняття в тиру, фехтування найрізноманітнішою зброєю і це не рахуючи занять із тактики та стратегії. Кожен боєць ЦПІ мав виконувати функцію водночас універсального солдата і командира для довіреного загону.

    — Якщо чесно, не дуже, пане професоре.

    — Цікаво знати причину. Ви не схожі на звичайного ледаря,— Вороненко не сердився. Поганий знак. Таке пахло скаргою до керівництва з подальшим покаранням. А майор Чорний карав суворо. Чого вартий тільки марш-кидок у сорокаградусний мороз в повному екіпіруванні.

    — Розумієте, в мої обов’язки входитиме знищення чужих. Для чого знати цю погань аби всадити їй кулю в довбешку. Біологія це для аналітиків. Вони виготовлять зброю, а ми лише застосуємо на практиці,— Степан говорив упевнено. Інші витріщилися на диспут. Навіть Ритка відірвалася від записів.

    Викладач протер окуляри. Пауза тривала недовго.

    — Тобто ви вважаєте, що знати свого противника не потрібно? Вліземо в бійку, а там як карта ляже, пробачте за такі порівняння.

    — Не зовсім,- зам‘явся Степан,- Але для чого так докладно?

    Сусідка штурхнула молодика рукою в бік.

    — Гаразд, курсанте Паливодо. Спробую розписати на хлопський розум, якщо вам так завгодно,- почав Вороненко,- Як гадаєте, чому кріоси висадилися на нашу планету?

    — Землю відбирати, як ці конкістадори,- ледь вимовив мудроване слово Степан.

    — Мотивація це інше питання. Чи є фізіологічне обґрунтування?

    — Напевно…

    — Організм кріоса може нормально функціонувати лише за умови низьких температур. При підвищенні до підходящої для нас, обмін речовин чужих порушується. Якщо просто, це їх повільно вбиває.

    — Що українцю добре,- мовив хтось позаду. Усі засміялися.

    — Таким чином ми самі винні у вторгненні кріосів. Байдужість до змін клімату і небажання захистити нашу планету призвели до затяжних зим. На щастя технології допомогли нам адаптуватися. Будинки нового покоління здатні витримати критично низькі температури. Нові підземні ферми забезпечують нас харчами. Однак тепер планета стала придатною для виду, який не бажає миритися з присутністю людей. Вони переважають нас фізично і вочевидь технологічно. Навіть тепер знань про чужих занадто мало. Невігластво не допоможе впоратися. Зрештою груба сила зазнала поразки, якщо ви пригадаєте історію. Кілька загонів чужих практично перебили велику армію за рахунок швидкості і характеристик броні. Тож для вас, курсанте Паливодо, життєво необхідно вивчати мій предмет. Я не вимагаю зубрити, лише пам’ятати факти, котрі допоможуть всадити кулю в довбешку, як ви висловилися. Це зрозуміло?

    — Так точно,- відгукнувся Степан, повертаючись на місце.

    ******

    Низька стеля підземного сховища потроху діяла на нерви. Важкі лампи неприємно мерехтіли, вимагаючи кращої напруги. Остап крокував вузьким коридором, раз у раз відкриваючи у пам’яті план комунікацій. Раніше він ніколи не бував так глибоко під землею. Усе довкола тиснуло невимовним тягарем, прогріте паровим опаленням повітря душило. Після всього життя на поверхні він ніяк не міг звикнути до нових умов виживання. У власній квартирі підтримував стабільну прохолоду. Проводив кожне тренування на вулиці. Але тепер його робота змусила змінити вподобану атмосферу.

    Автоматичні двері безшумно відчинилися. З тренувальної зали повіяло свіжістю. Прохання характерника виконали, переналаштувавши термостати. Ряд оголених до пояса юнаків чекав посередині. Вони одразу помітили появу наставника.

    — Слава Україні,- вигукнув різноголосий хор.

    Остап відповів на вітання з усмішкою. Учні йому одразу сподобалися. Зрештою чоловік особисто відібрав найкращих. Він підійшов до столу і підняв блискучу шаблю.

    — Ось наша основна зброя. Вам мали провести інструктаж з базових прийомів. Я прихильник навчання без дитячих ігор, тому почнемо одразу від затуплених клинків. У реальному бою ЦПІ застосовуватиме дещо модифіковані версії, однак принцип той самий. Противник переважає нас і моє завдання звести це до мінімуму. Розділіться на пари і починайте. Сьогодні маю побачити, на що ви здатні.

    Юнаки взялися за шаблі і скоро дзенькіт клинків увірвався в глибини сховища. Удари сипалися градом, ніхто не збирався жаліти суперника. Характерник ходив між парами, оцінювально стежив за рухами шабель і подекуди давав поради. Бойовище набирало обертів. Розпашілі тіла вкрилися потом. Кожен м’яз перебував у напруженні. Замахи ставали різкішими. Обмін ударами все менше нагадував танець, тепер кожен боровся ледь не на смерть. Ступні ковзали відполірованою долівкою, тепер воїни більше ухилялися ніж блокували. Остап відійшов подалі. Він водночас стежив за кожним бійцем. Деякі зиркали на нього, розплачуючись пропущеними ударами. Та команди зупинятися не було. Втома почала даватися взнаки.

    Зненацька увагу характерника привернув високий чорнявий молодик. Він тиснув на суперника з усіх сил. Клинок літав блискавкою, обманні удари розкривали оборону і лезо мало не діставало жертву. Бідолаха лише закривався клинком і відступав. Звісно техніці юнака бракувало витонченості, атаки були суто інтуїтивними. Однак Остапу подобався запал в очах бійця. Незвична лють вкладена в удар змушувала шаблю суперника ледь не вилітати з рук. Від напруги кісточки пальців побіліли. Зненацька вістря промайнуло за міліметр від шиї слабшого. Чорнявий відбив зустрічну атаку і блискавично опинився збоку. Розмашистий удар цілив у потилицю знизу вгору. Характерник гучним вигуком зупинив бій. Усі опустили зброю.

    Остап підійшов до юнака і заговорив:

    — Ти добре бився. Хтось навчав?

    — Віртуальна симуляція. Вивчив кілька прийомів, дещо змінив під ситуацію,- відказав той.

    — Я помітив. Чому такий вибір мішені?

    — Сухожилля не захищені бронею. Шия частково прикрита маскою попереду. Зі спини дістати легше.

    — Як я розумію, ти маєш на увазі кріоса. Поінформований.

    — Клята ксенобіологія все ж згодилася, не дарма голову забивав,- посміхнувся молодик.

    Остап поклав руку йому на плече. Цей учень подобався йому дедалі більше. Інших важко буде навчити битися проти чужих, оминаючи небезпечні лише для людини прийоми. А цей має свої рахунки з прибульцями.

    — Як тебе звуть?- поцікавився наставник.

    — Степан Паливода, пане.

    — Будуть з тебе люди, якщо продовжуватимеш так само,- похвалив його чоловік.

    Наставник жестом дав зрозуміти, що тренування завершено. Майбутні воїни склали шаблі і рушили до виходу. Паливода покинув зал останнім. Остап рушив до штабу. Дорогою він зосереджено вибирав потрібні слова. ЦПІ чекатиме докладного звіту. У той час, як по усьому світу тривали марні протистояння, ніхто не марнуватиме ресурси на підготовку за древніми техніками. Матові двері кабінету виникли несподівано. Тепер усе залежало тільки від його красномовства.

    Кімната як завжди не вирізнялася розмірами. Синьо-жовтий стяг і сталевий герб на стіні. Величезний округлий стіл з голографічним проектором посередині. Довкола сиділи керівники штабу. Характерник вмостився, не чекаючи дозволу. Тим паче, що інші були зайняті обговоренням нових даних.

    — Ми відновили доступ до супутників. Одержано знімки новостворених баз чужих,- почав худорлявий чоловік у тонких окулярах.

    — Я завершив аналіз зображень,- продовжив ксенобіолог Вороненко,- Кріоси розпочали перебудову захоплених територій. Вони ліквідують наші будинки, водночас створюючи власні. Також виявлені нові особини. Вочевидь, чужі застосовують щось на зразок кастової системи. Воїни зачищають місцевість, тоді як будівничі готують будівлі для подальшого заселення. Цікаво, які ще касти існують? Вони підпорядковані королеві, як мурахи чи…

    — До дідька побут!- урвав його кремезний полковник,- На передовій мої люди відступають під натиском. У цих потвор є ще якась зброя чи танки?

    — Жодних ознак не виявлено. Важка техніка застосовується виключно у мирних цілях. Щодо цього можете не хвилюватися,- заспокоїв той.

    — Не хвилюватися?! Нас виживають з планети якісь космічні таргани з тесаками. Сімдесят клятих років без війн, практично повне роззброєння усіх країн! Кому тепер треба ці угоди? Та нас будь-хто міг одним пальцем розтерти без льодовика і чужих. Я давно говорив, хочеш миру — готуйся захищатися. І що тепер?!- обличчя чоловіка розчервонілося, на шиї набрякли вени.

    — Прошу заспокоїтися,- тихо заговорив директор ЦПІ. Голограма виникла несподівано, його дзвінки до нарадчої кімнати приймалися автоматично. Суворе обличчя оглянуло присутніх через ряд мініатюрних камер.

    — Пане Сокіл, як просувається підготовка першого загону?- голограма звернулася до характерника. Той глибоко вдихнув, збираючись з думками.

    — У кандидатів є потенціал. Вони впораються. Зрештою, у нас все одно немає вибору. Бракує ресурсів і можливостей для інших розробок. Тільки тренування і пряма протидія зможуть дати результат в наших умовах.

    — На жаль, заперечити нічим,- сумно мовив директор,- Сподіваюся, це спрацює. Інакше 2120 стане для нас і всього людства останнім. Чужі активізуються з новим похолоданням.

    *****

    Степан лежав на пружинному ліжку, вдивляючись у темну пляму на стелі. Усе тіло боліло від утоми. Не було сил навіть щоб повернутися набік. Якби він не знав наставника, то вважав би його засланцем чужих для знищення армії виснажливими тренуваннями. У цьому Сокіл не мав рівних. Його програма, за словами самого характерника, була створена ще за часів козацтва для підготовки досконалих воїнів. Молодик був ладен повірити, вправляння вигадані учителем могли кого завгодно навчити ловити стріли на льоту. Про цей проект тільки й мови було. ЦПІ зосередило всі зусилля на підготовці надвоїнів. Тривала вона кілька місяців, та перевірити себе не дозволяли. Організація дорожила кожним.

    Степан не раз думав покинути науку. Однак зробити цього він не міг. Перед очима ще жили спогади, як височенні істоти виринали з заметілі і точними ударами косили втікачів. Він з родиною біг з усіх ніг, покидаючи дім. Сил оборони не вистачило для оборони усіх районів тож до точки евакуації довелося гнати з ворогами на хвості. Молодик пригадав, як свистіли в повітрі гнучкі леза. Кріоси відчули свою перевагу. Лише на останньому подиху вони дісталися укріплення, де ураганний вогонь відігнав потвор, навіки вклавши на снігу лише кількох.

    Наручний годинник ледь чутно завібрував, нагадуючи про заплановане. Юнак підвівся з ліжка і швидко одягнувся. Термоізоляційний комбінезон дозволяв витримати температуру поверхні і практично не сковував. Далі уніформа і бронежилет, конструкція якого гарантувала захист від клинка кріосів. Наостанок він почепив на пояс піхви з шаблею. Розробка зброї була таємною і ще жодного разу не випробувана в бою. Та хлопець мав усі підстави довіряти шаблі. Її виготовленням від особливого сплаву до адаптації під стиль займалася команда його подруги дитинства.

    Вийти за межі сховища було нескладно. Чергові не зважали на учасника спецпрограми. Їх розклад відрізнявся і подекуди майбутні характерники тренувалися окремо. Відкалібрована під параметри кожного симуляція, дуелі і бої кілька на одного під снігопадом поверхні — усе це навчило працівників ЦПІ не зважати на самотнього курсанта чи то джуру, як звав їх наставник. Степан не знав, що змушувало його піти на ризикований крок. Вочевидь інтуїція все ж почала працювати.

    На вулиці було доволі холодно. Нічний мороз іще не відступив. Навіть крізь балаклаву шкіру поколювало. Юнак заплющив очі. Тренування розуму і посилення відчуттів останнім часом стали наріжним каменем його вишколу. Остап називав надприродні вміння характерників лише відточеними навичками і не більше. З півночі повівав вітер. Степан швидко побіг туди. Незабаром будинки сховалися вдалині. Усе огорнула імла. Та крізь тишу почувся скрегіт.

    Молодик швидко витяг шаблю. Він ковзнув поглядом по імлі. Обриси ворога виднілися неподалік. Короткі зазублені гостряки відходили від наруч. Розвідник. Вони набагато швидші і спритніші. Кріос дивився на хлопця вочевидь знаючи про свою перевагу. Наче на ковзанах той шугонув, рубаючи лезами навхрест. Шабля відбила удар, викресавши іскри. Усе відбулося за частку секунди, однак для Степана час ніби уповільнився. Не вагаючись, він кинувся на чужого. Хлопець ухилився від нового удару і кресонув лезом по зап’ясті. Брудно-біла кров бризнула на сніг. Характерник за мить опинився позаду і точним ударом зніс кріосу голову.

    Степан глянув на себе з подивом. Невже він справді перетворився на воїна із забутих пісень. Та мертве тіло істоти не дозволило засумніватися. В імлі щось заворушилося. Юнак напружив зір і з жахом вирізнив одразу трьох. Довгі гнучкі стрічки погойдувалися на вітрі. Він озирнувся, шукаючи шлях до відступу. Позаду рвучкими стрибками наближалися ще двоє. Паливода стиха вилаяв себе за необачність. У такі засідки потрапило чимало вояків. Він підняв шаблю, готуючись дорого віддати своє життя. Щось стиха луснуло і простір заповнило білим димом.

    Отямився Степан на м’якій постелі. Праве плече було туго перев’язане. Нога неприємно нила. Хлопець роззирнувся. Його одяг був охайно складений неподалік. Вимазана білою кров’ю шабля спиралася на стілець. Паливода спробував підвестися.

    — Лежи, козаче. Рано тобі ще бігати,- озвався спокійний голос.

    — Хто ви?- спитав молодик.

    Старий у вишиванці вийшов на світло. Попри сивину він був ще міцним на вигляд. У руках незнайомець тримав дивний інструмент з ручкою та рядом клавіш. Предмет був повність зроблений із дерева.

    — Лірник я,- відказав чоловік,- Ім’я і покликання.

    — Це ви їх перемогли?

    — Ти сам усе зробив. Я тільки підсобив. Один у полі не воїн, іншим разом без товаришів не ходи.

    — Але як?- не вірив почутому Паливода.

    — Народ наш має в собі велику силу. І вона не в зброї. Якщо маєш за що битися, ніякий ворог не страшний. Тоді і знання характерника на користь підуть,- пояснив Лірник.

    — Де ми?

    — У схованці моїй. Дому постійного не маю. Моя служба — пам’ятати і іншим нагадувати, хто вони і на якій землі виросли. До 2120 берегли і досі продовжуємо. Без цього пропадемо. Як оклигаєш, відведу тебе до товариства, а сам далі вирушу. Спи поки, козаче, відновлюй сили. Війна ще триває і нам доведеться за свій та інші народи стояти.

    Степан глянув на свою зброю. Тепер він став першим з нових захисників. Втома накинулася з новою силою. Та одне питання ще муляло.

    — А ваш одяг? Чому саме такий?

    — Забув який сьогодні день, синку? Двадцять четверте серпня, коли незалежність свою вибороли. Тоді змогли і зараз не відступимо.