Розділ 1. Глава 1. Давнє марення

Шипіт був одного з нею зросту. Проте сильнішим був у декілька разів. Сама йти Вельша відмовилась, отож тягнув він її довго та вперто. І хоч як Вельша брикалась, гатила по його руках, дряпала його, чіплялась по дорозі за що могла, аби хоч на хвильку затриматись, та з його чіпких рук видертись було несила.

Десь на півдороги Шипіт спинився й замислено втупився кудись в далечінь. Пальці його ослабли, тримались трохи легше. В якусь мить він і зовсім пустив її. Вельша, яка до того вже було вибилась із сил та лежала тихо, одразу ж здійнялась на ноги та й кинулась бігти геть, до селища. Проте по майже неходженому снігу бігти було тяжко, ноги вгрузали, сніг сипався в унти. І Шипіт швидко нагнав її. Навалився їй на спину, повалив долілиць. Вельша впала обличчям у сніг. Той одразу ж забився їй у рот та ніс, заважаючи дихати. Шипіт певний час сидів на її спині і тиснув їй рукою на потилицю, сильніше втискаючи у сніг. Вельша безпомічно гатила по снігу, водила по ньому руками — не мала нічого добре твердого, аби впертись і спробувати скинути Шипіта із себе.

А тоді Шипіт сам раптово зліз із неї, різким рухом перевернув її на спину. Та не встигла Вельша вдихнути у груди хоч краплю повітря, як відчула різкий біль на правій щоці. Біль тут же розійшовся по всій правій половині обличчя — око, здавалось, узагалі от-от лусне. Вельша притисла долоню до щоки, але Шипіт з силою відірвав руку, припідняв Вельшу від землі за комір. А після того їй прилетів різкий удар в ніс. Голову смикнуло назад, роздався гидкий груст, і Вельша відчула, як одночасно їй потекли сльози і з носа заюшила кров.

Шипіт щось сказав. Вельша вперлась руками йому в груди — вийшло слабенько. Шипіт розсміявся з її млявої спроби. Вдарив її вдруге. Він щось говорив, та Вельша крізь дзвін у вухах не чула нічого. А тоді свідомість почала вислизати. Світ потьмянів.

Прийшла до тями, лежачи на чомусь, що гостро вгризалось їй в спину. Вмоститись зручніше не вдавалось, і Вельша ніяк не могла збагнути, чому. Біль надто вже надокучав. На голові мов вогонь горів. Волосся, здавалось, поріділо утричі. Певно, як Вельша збереться розплести косу на ніч, то з неї посиплеться так, що можна буде долівку в яранзі вистеляти не шкірами, а її патляччям. Та чи стало б удома від того тепліше? Певно що ні. Часом і шкури не помагають — як збереться лютовій, то в коминку аж свище, полум’я гаситься, а нове годі й запалити, треба чекати, поки хурделиця не вщухне. І тоді стає так зимно, що натягай на себе хоч сотню кожухів — все одно аж зуби цокотять.

Зараз Вельші було так само зимно. Світ перед очима — дуже тьмяний, майже що нічний — не хотів стояти на місці, розхивувався з боку в бік. Все тіло було як з води зроблене — того гляди та й розтечеться вусібіч. Вельша тільки й могла що блимати очима та слідкувати за своїм диханням. Старалась робити, як її вчила Саяра — глибоко вдихати носом і видихати ротом.

Слабкість почала переходити, але натомість прийшов іще сильніший біль. Боліло геть усе. Ліва скроня була як попечена, ніс набряк так, що не можна було дихати. Все тіло було напружене та якесь обважніле, ніби потовчене міхом із камінням.

От тоді вона згадала, що сталось. Заборсалась, намагаючись звестись на ноги. Не вийшло — зап’ястки та щиколотки щось міцно стискало докупи. Мотузки, спало їй на думку. Вельша задерла голову. У шиї боляче хруснуло, і вона мало не зойкнула, та вчасно зціпила зуби — із уст вирвалось лише тихеньке шипіння. Глянула на зап’ястки. У майже повній темряві придивлятись прийшлось довгенько, та врешті решт Вельга розгледіла, що ті й справді були міцно зв’язаними. Рукавиць на ній не було.

Вона спробувала напружити руки, вирватись, та мотузки виявились не такими простими, якими користується вона. Ці були набагато товстішими й то більше вгризались у тіло, що сильніше вона рухалась. Мало того, виявилось, що вона не просто собі прив’язана за зап’ястки. Руки були заведені їй за голову та прив’язані до одного стовпа, ноги — до іншого. Вельша була витягнула як лосеня на жертовнику, якого от-от мають зарізати.

Вельша рвано видихнула, втупилась поглядом угору, де у димній дірі в повалі виднівся окраєчок місяця. Серце втекло у п’яти, по тілу пройшлись дрижаки.

З нею колись вже таке було. Не достоту таке, певна річ, але схоже. Вона навіть нікому не розказала.

А розказувати було що.

***

То було, коли їй сімнадцята зима минала, себто дві зими тому. Тоді вона якраз вперше почула, як позаочі її прозвали чейхем — «пустоцвітом». В той день світило сонце, яскраве, сніг аж блищав і геть начисто сліпив. Доводилось прикривати очі рукою, аби бачити, де йти. Того разу треба було не на полювання, а по хмиз. Їсти їй із сестрами було що, а от на розпал не лишилось майже нічого. Вночі налетів буревій — аж чути було, як тріщать і валяться в лісі старі дерева. Коминок загасився. Весь хмиз — а залишків було не так уже й багато — пішов на розпалювання нової ватри. Тепер треба було принести свіжого гілля, бо як настане іще одна така ніченька, то доведеться добряче померзнути. Веймарі знову захворіє, і всі тридцять два йорманнґу — залишок зі ста йорманнґу, котрі батько лишив їм, женучи оленяче стадо на Південні землі — підуть їй на трави.

Йти далеко й не довелось. Тільки-но Вельша вийшла з воріт, тільки зайшла в ліс, як не неї напали. Видерли з рук протерту капу, в якій вона завше носила хмиз, накинули їй на голову, скрутили руки назад, за спину, і потягли кудись.

Вельша так і не дізналась, хто то був. Грішила на Зерула — той із самого дитинства до неї задирався. Перше то було по-дитячому й певно що лише тому, що заздрив — Вельша на відміну від нього могла самотужки втерти носа будь-якому хлопчакові із селища. Зерул завжди для такого скликав своїх друзів. А коли всі побачили, що прийшов її час, тринадцята зима, а обряду не відбулось — почав задирати ще більше. І зовсім навіть не по-дитячому. Але злоби в ньому не було, скоріше якась цікавість — що ж вона буде робити. Ніколи він її не бив, навіть пальцем не торкався. Лише на словах.

Отож тепер Вельша була впевнена, що то був не він. То був Шипіт. Той завжди на неї вовком поглядав з прочинених дверей кузні його батька, коли вона проходила повз. Здавалось, що хотів очима пропалити наскрізь, вбити, спалити так, аби навіть попелу не залишилось. Вельша завжди воліла обминати кузню десятою дорогою, а коли такої можливості не випадало і треба було йти навпростець — то йшла швидко, опустивши голову, намагаючись чим швидше її оминути.

Може сам, а може підмовив кого. Хтозна. Раніше вона з ним навіть ніколи не розмовляла і точно нічого йому не наробила. То нащо йому вона?

Вона тоді теж опиралась, борсалась, та дужі руки, що тримали її, не давали їй волі — тримали міцно і волокли куди хотіли. А тоді кинули спиною вперед під якесь дерево, просто на сніг. Вельша гепнулась тім’ям до стовбура — так, що відчула всім тілом. Їй здалось, що навіть почула, як там щось хрускає. Відчула, як там одразу почала наростати ґуля.

Вельша навіть не встигла оговтатись, не встигла струсонути з себе той старий недодертий кусок шмати, аби глянути на свого кривдника, не встигла навіть нічого сказати, як її вже прив’язали до дерева за руки. Ноги залишились вільними, та зробити ними вона навряд чи могла зробити бодай щось — вони безпомічно ковзали по снігу, дістати до чогось, а ти паче до когось, було неможливо. Руки були заведені назад так сильно, що аж лопатки боліли, а міцно стиснуті докупи зап’ястки швидко почали терпнути.

Вельші хотілось кричати, та голос застряг глибоко в грудях і не знаходив собі виходу.

— Хто ти? — ледве витиснула вона із себе й одразу зайшлась жалючим кашлем.

Коли приступ минувся, Вельша скоріше відчула, аніж почула, як її кривдник зневажливо плюнув на землю коло неї. Якби та слина була трунком, то певно сніг під нею зашкварчав би, як пташине яйце в киплячому оленячому жирі.

— Хто ти? — повторила вона.

Відповіддю їй була тиша. Якась незвичайна, навіть неприродня.

Вельша нічого бачити не могла, пробувала бодай щось почути. Та все навкруги ніби завмерло. Крону дерев у вишині не сколихував навіть найдрібніший вітерець. Птахи вмовкли, не розпрямляли крил, не злітали у вишину. Сніг під лапами звірів не рипів, ні одна галузочка від необережного поруху не тріснула. Ні однісінька.

Вельша мимоволі завмерла також. Слухала.

Їй би прокричати щось, то може якийсь мисливець почув би та й витягнув би її з халепи, у яку вона втрапила. Та голос заледенів й не мав анінайменшого бажання розмерзатись. Що більше вона вслухалася у тишу, то химернішою та видавалась. То химернішою видавалась Вельша сама собі. Перед повіками почали витанцьовувати маленькі різнокольорові цятки і кола, водяними брижами розходитись врізнобіч.

В якусь мить вона чи то заснула, чи то почала марити. І марення її було таким самим тихим, як і буття до того.

Вона йшла через сутінки, через темні голі, невідомі їй дерева, обвішані намистами із бурульок, та крізь смереки, обплетені янтарними смолянистими стежками живиці. Спотикалась і падала, не в змозі чомусь виставити руки вперед, аби не забитись. Кликала когось, кричала, не чуючи, аби до неї верталось відлуння. Не чуючи анічогісінько. Ніби навколо — пустка. Не та, яка є на Ягельнику — там мох під ногами хоч тихенько, але шурхотить, й вітер свище ледь чутно. Справжня пустка, Велике Ніщо, де немає ані землі під ногами, ані неба над головою, лиш непроглядна темінь. Із такої теміні породила сама себе Велика Праматір, Павучиха, що зіткала початок світу — його колиску. Першими, кого вона породила після себе, були павуки, які зіткали сонце, місяць та зорі, а тоді самі стали променями їхнього світла.

У тому мареві Вельша бачила їх, Прабогів — десь там, удалині, мовчазних і таких старезних, аж до землі зігнутих. Стояли, спираючись на патериці, босими ногами на круглому плесі трави, що то зсихалась, то ставала знову зеленою, в оточенні кам’яних стовпів, і пильними поглядами вдивлялись кудись Вельші за спину.

Скільки їх, тих стовпів, було, Вельша полічити не дала ради — оком змигнути не встигла, як Боги і все, що їх оточувало, розвіялось, мов дим на вітрі.

Десь на самому споді заворушився трохи спотрорений, розпливчастий спогад, як Валакха приходила до її хати, бо Саярі наснився сон про Богиню. Всім решта тоді, крім самої Саяри наказано було вийти із хати. Та Вельша не послухала. Сказала, що йде до дітей, які танцювали коло вогнища — там вони грались у дорослих, спалюючи знайдену на окраїні поселення тушу сокола. А сама вернулась, послизнула досередини, заховалась за бочками із солониною. Підслуховувала, як Саяра розказувала свій сон, весь час затинаючись, кашляючи, перебиваючи сама себе, знову й знову починаючи все з початку. Валакза була терплячою певно аж надміру, бо ні разу її не перебила — лиш курила свою люльку й пахкала димом Саярі просто в обличчя. По всьому виходило, що Праматір в її сні мала глибокі зморшки на обличчі та тримала в кожній руці по гладкому білому, загорнені у скривавлені шматки оленячої шкіри, камені. В силу дитячості розуму, мало що із почутого Вельша могла тоді справді зрозуміти, та в пам’ять навічно врізались три слова: «Дуже поганий знак». За рік, народжуючи близнят, померла їх матір.

Віддалено подумала, що тепер знову щось має статись. Думка була немов не її, видавалась чужою, й Вельша про неї не те що забула, проте зараз то було не на часі — позаду неї, акурат там, куди вдивлялись боги, щось тривожно загуділо. Переливчасно та якось неоднорідно, ніби хтось щось говорив, та вона не могла розібрати ні слова. Бурмотіння все голоснішало й голоснішало, а тоді неначе грім серед ясного неба — прогуркотів, покотився десь над головою ведмежий рев.

Вельша розплющила очі. Вона стояла перед брамою — пряма, як молоденький паросток червоного дуба. Коло її ніг лежав дбайливо загорнутий у капу величезний оберемок хмизу.

Вона так і не взнала, що то було. Не взнала, хто звільнив її, хто назбирав для неї стільки змизу і як вона добралась до поселення. Не взнала, чому нічого, крім образу старих богів, не пам’ятала.

Тому й не розповідала нічого ані батькові, ані сестрам, ані тим більше Валакхі — та жінка ще чого доброго могла подумати, а то й всім сказати, що весь їх рід проклятий. Те, що вона сама проклята чи принаймні не благословенна, всі й так знали, а на сім’ю свою нічого лихослів’я накликати.

***

Вельша настільки глибоко поринула у спроби розгадати, що ж то старе марення могло значити і чи не пов’язане воно якось із тим, що відбувалося просто зараз, що не спам’яталась, як прямісінько коло неї почулись кроки. Щось зашурхотіло, зашкрябало. Затремтіло червонясте несміливе світло. А тоді спалахнуло чисте, високе полум’я, запалахкотіли його гарячі язики, граючись яскравими відблисками на хижому Шипітовому оскалі.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.