Я любила тебе так сильно,
Що не помічала злоби.
Я не помічала твоїх зривів,
Не помічала своїх сльоз із кров'ю.
Я не помічала білих шрамів,
Які залишила сама ж.
Але я помічала твої очі,
Що були червоні як гуаш.
І цією гуашшю я малювала твій портрет.
З червоно-прозорих відтінків,
Малювала обкусані губи,
А також білуваті, ріднесенькі зуби.
Вони посміхались мені щодня і кричали,
Що люблять мене.
Але вночі вони ображали,
Та за дрібницю мене, твої губи сприймали.
А на ранок все було як завжди.
Побите скло розвалилось по хаті,
А ми на ньому лише танцювали,
Забуваючи минулу, найболючішу ніч.
Твій голос пестив, а руки стискали
мою бліду шию.
Губи ласкаво за вухом цілували,
А очі уві сні сльози із кров'ю пускали.
І під нову грозу і сварку ти пішов,
Залишивши мене одну у хаті.
А я і не повірила тобі,
Та продовжила зі склом
танок спокійний танцювати.
А на ранок я прокинулись від болю.
Тепер ноги і руки нікому перев'язать.
Я залишилась одна, самотня.
Тепер я не можу твій портрет домалювать.
Але я і кинути тебе не можу.
Ти надто дорогий мені, пробач.
Я схопила твій портрет й побігла,
Тебе, або на тебе схожих пошукать.
Але я не знайшла того, кого потрібно.
У них було усе, та це не ти.
Мені пропонували гроші, славу, Божу силу,
Але мені потрібне лиш одне і це - ти.
У моїх очах давно нема надії,
Я перестала бігати по місту із гуашшю.
Я досі танцюю на крихкому склі вночі,
Та досі твої ніжні руки
у сновидіннях бачу.
Але скільки б не пройшло годин чи років,
Я все ще буду на перехожих озиратись.
І якщо хоч краплю я знайду на тебе схожих,
Я знову, як дитина, розридаюсь.