Кому твір про порятунок світу, але без надриву, паніки та шмарклявої драми? Налітай!

Вітання з марафону читань Moonrise Darkness! Сьогодні розбиратиму твір Лани Степанки «Знамення скарабея». Вітайте в студії мій незрівнянний ультра-супер-лонгрід!

Він поділяється на три основні частини, які ви можете читати окремо чи пропускати за необхідністю:

1. Загальні враження без сполерів.
2. Загальні враження зі спойлерами.
3. «Спеціальні» враження від твору. Погляд через фемоптику.

ЧАСТИНА БЕЗ СПОЙЛЕРІВ:

Загальні враження

Якщо коротко, твір мені скоріше сподобався, ніж не. Навіть попри недоліки, про які я говорю нижче. Він легкий, ненав’язливий, в цілому, непогано написаний, цікавий. Якщо вийняти з мозгів деякі лінзи, що «спеціалізуються» на увазі до певних тем, то — навіть веселий. Має верткий сюжет, доволі цільних персонажів-особистостей (а не розмальовані шматки картону; тільки одна там викликає великі питання). Дія розвивається стрімко, кота за опуклі місця ніхто не тягне.

Мені подобається прийом «все насправді не таке, яким здається». Люблю дивитися, як правда, поступово і безсоромно, оголюється перед читачем… Йой, щось мене занесло не туди. Перепрошую. Просто інший твір, який я читаю на марафоні, — з елементами еротики)). На мене це впливає)).

Коротше, «Замення скарабея» має декілька тузів у рукаві.

Стиль/Текст

Стиль динамічний, хоча й не надто художній. Тож, розбирати твір на цитати, бо « вау, диви, як красиво написано!» навряд чи будуть. Але це не мінус ні в якому разі. Гадаю, художній (на противагу «газетному», як його називає порослий мохом олд, себто я) стиль і не пасував би цій історії. Просто, стрімко, зрозуміло, влучно. У найкращих традиціях захопливої літератури.

Є зворотики, з яких чисто суб'єктивно тащщуся. На кшталт: «Люди завжди боялись змін та протидіють новому, навіть якщо ті зміни на краще. З часом вони зрозуміють. Чи не зрозуміють». (Виділення — BdL.) Подібні штуки особисто для мене надають тексту внутрішньої хвацькості, розгонистості, легкості, драйву, невимушеності..

Правда, іноді текст надто швидко пролітає, через стрімкість гублячи по дорозі слова та сенси, мало дбаючи про узгодженість. Але нечасто. І не критично, принаймні, для мене. Я цілком можу змиритися з дрібними огріхами та не помічати. Бігати з воланнями: «О жах! Де мій міксер для очей?!» через те, що мені трапилося речення, де перше дієслово в минулому часі, а друге в теперішньому, я не буду))). Звісно, якщо так не трапляється на кожному кроці, і в цілому текст пристойно написаний.

Є одруківки, кальки з рос., огріхи, які не вичищені за онлайн-перекладачем, інші дрібні недоліки. Немало. (Але мені не заважало читати.) Тож тексту б коректора/редактора, аби підшліфував та з шероховатої цукерочки зробив гладеньку.

Сюжет та логіка

На сторінках цього відносно невеличкого роману читачам показали лінії багатьох персонажів. Деякі з них навіть доволі пристойно розкрили. (Маємо на увазі, що це лише перша частина з циклу романів.) Також маємо лінії декількох явищ. Це доволі майстерно переплітається в компактному вигляді завдячи «кліповій» подачі. Загалом, твір доволі кінематографічний, як то прийнято говорити. Епізоди невеличкі, як раз у дусі пригодницького кіно чи серіалу. Не напружує взагалі.

Щоправда, через це іноді можуть губитися ланки логічних ланцюжків. Прискіпливий читач знайде багато моментів, якими буде невдоволений: оце нерозкрито, оце рояль в кущах, а як вони до цього дотумкали, а як оце вдалося зробити? Втім, я б не сказала, що логічні провали аж такі вже провали. Не більше, ніж у популярних кінах чи серіалах.

Звісно, хорошу бету, яка б виловила огріхи саме логічно-сюжетного плану, я б твору таки дуууже радила.

Зніміть фемоптику

Нижче я озвучуватиму деякі зауваження до твору. Але от що реально не сподобалось, так це зашкалююча гендернонормативність. Герої тут максимально витримані в «канонах», якщо так можна висловитися тут, чоловічих уявлень про літературних героїв та героїнь. З дуже чітким розподілом по гендерних ролях, з відповідним світоглядом. Місцями аж до «рукалице» та очей під стелю.

Нижче я буду довго метати файєрболи зі сраки з цього приводу))). Якщо ви людитель(-ка) фем-тем та потеревенити за гендерну нормативність, можете одразу переходити до третьої частини — підзаголовку «Частина екстра». Але майте на увазі, що там спойлер на спойлері!

Мозок героїнь твору дуже явно поточений мейлгейзом («чоловічий погляд»), як деревина шашелем. Персонажки зневажають і самих себе, і інших жінок (не дивлячись на те, що у творі є спроба в сильних героїнь, і вона доволі вдала). Герої твору — чоловіки — варіюються від неприємних патерналістів до відвертих маніяків. І всі вони (і М, і Ж) доволі відверто транслюють шкідливі сексистські наративи. Тож, читаючи «Знамення скарабея», або знімайте фемоптику, або нагостріть внутрішній пофігістор, або приготуйтеся до дискомфорту)).

Багато ефірного часу виділено на опис вкрай нерівних стосунків героя та героїні (вгадайте з одного разу, хто в ролі пригнобленого))). Погугливши формальні ознаки аб’юзних стосунків, я як мінімум по половині пунктів поставила галочки. Я дуже, дуже хочу вірити (і бачу деякі ознаки цього у творі), що авторка навмисне хотіла показати нездорові стосунки в якості попередження, і що тут немає романтизації мізогінного лайна.

У будь-якому разі, «хто має очі — побачить». У творі дуже вдало, з подробицями продемонстровано всю безглуздість закоханості жінок у загадкових холодних чоловіків, які не здатні до нормальних стосунків. Дуууже майстерно місцями описані тонкі прийоми, які використовують маніпулятори з багаторічним стажем, аби крутити мізки своїм жертвам. Рекомендую!

Втім, чого ж я хочу від історичного матеріалу, на якому базується твір (про те, що це матеріал, можете прочитати у секції зі спойлерами). Демонізація та упослідження жінок — не вчорашній винахід пропаганди, і навіть не позавчорашній. Уявляю, з якими пропагандистсько зарядженими тейками доводиться мати справу авторам, які використовують цей пласт культурної спадщини для пропрацювання певних творів.

ЧАСТИНА ЗІ СПОЙЛЕРАМИ:

Мамо, де я? І хто всі ці люди?

Твір написаний «за мотивами мотивів» (цитую слова самої авторки) єгипетської міфології. Таке творче переосмислення моя любити🥰. Згадую хоча б, що зробили Г.Л.Олді з Геркулесом та Одісеєм. Ото було смачно. Нє, ну я, звісно, знайшла, до чого домахатися і там, але сама глибина переосмислення мене задоволнила. На цьому рівні твір перестає бути «просто фанфіком» і набуває оріджинальської самоцінності навіть для роздовбаїв типу мене, які мали в дупі ото перечитувати давно забутий оригінал))).

У тих же, хто добре знайомий з міфологією давнього Єгипту та не надто вітає відступництво, можуть виникнути деякі питання. На кшталт: «а чому оце не по-канону?», «а де ви оте загубили?», «чому цей персонаж отак поводиться, а мав би отак?» Але… блін, кому нахрін всралося фанатичне слідування канону, який уже обсмоктаний багато разів із різних ракурсів? Явно не мені)). Якби я була зацікавлена в каноні, я б пішла почитала оригінал. Або, у випадку «Знамення скарабея», енциклопедію.

Хоча якщо ви знайомі добре з матчастиною, то вам може бути вельми цікаво розбирати тонкі й товсті паралелі та відмінності, знаходити приховані чи напівприховані сенси. Але так як мене єгипетська міфологія свого часу не зацікавила, з неї я пам’ятаю дууууже мало. Різні «яйця-рийця» та загадки пройшли повз мене. Тут нічого не можу сказати, ніяк не можу оцінити цю додаткову складову твору.

Якщо в цілому, то мені подобається хід, коли персонажі в іншому житті чи в іншому світі відігрують якісь інші ролі. Люблю паралелі: ось вони там, ось вони тут; оце сталося тоді, а це сталося зараз; і все це поєднано між собою складними зв'язками взаємозалежності.

Як боги стали людьми, і навпаки

Як я писала вище, через динамічність багато чого губиться. А може, не розсусолюється навмисне. Може, це я надто недолуга, може, «лижі не їдуть», але не вистачило мені обґрунтування в деяких моментах. І найголовніший із них — яким саме чином поверталася пам’ять до богів. Звісно, тригери були різні у всіх. І за своїми психологічними та містичними характеристиками боги різні. Але я повернення пам’яті подекуди виглядало просто… от раптом. Бо автору так треба.

Наприклад, Монтус. Він логічно, шляхом розслідування зібрав багато інформації про наявний стан речей. Але це не тригернуло в ньому аж нічого зі спогадів. Нуль відсилки до власного досвіду, який десь там спить всередині голови (чи ту доші, чи де він там, за авторською задумкою, зберігається))). Але потім була раптова вимушена телепортація, прогулянка пустелею… І от якось уже нам Монтус (в діалозі з іншим персонажем) сповіщає: я згадав. Алілуйя, звісно. Але що стало каталізатором та тригером цього?..

У когось пам’ять частково відновилася, у когось повністю одразу… Якось це для мене надто сумбурно. Я люблю покопирсатися у внутрішньому світі персонажів, люблю, коли мені пояснюють, що, де, чому, навіщо.

Також було б цікаво більш детально дізнатися, яким чином експеримент пустили по п$зді. Яким чином таким могутнім істотам як боги стерли пам’ять, причому всередині ними ж керованого експерименту. Пояснення про козні Апопа та зрадницю-яжематір Нефтиду — жертву х-Ує-вого (з наголосом на «у») гіпнозу, особисто мене не задовольнили.

Також момент. Мені дуже сподобалося, що навіть боги можуть мінятися. І що Сет з руйнівника перетворився на «загадкового відстороненого авантюриста» (це сам Арсет про себе так каже; «загадкового», ахах))). Він уперто тримається свого нового «людського»
Імені Арсет Кхан. І його вчинки говорять про те, що хтось зазнав значної трансформації. (Окрім, звісно, мудацького поводження з Надін, але про це далі.) Образ Арсета розкривається під кінець та приємно вражає глибиною. Мені, звісно, не вистачило занурення в персонажа, не вистачило всього того, шо я люблю: в подробицях, як це відбулося, чому… Але твір такого не передбачає, тож я тут можу тільки помріяти)).

Ло-ло-логіко-ленд

Також є момент. Таві була єдиною, хто не втратив пам’ять. Вона намагалася достукатися до богів, які раптом «стали» людьми та повірили у дивну легенду про самих себе. Але коли боги почали пробуджувати пам’ять, коли їм щось казали люди чи факти, але вони не вірили, — ніхто не згадав про Таві та її слова. Хоча, теоретично, саме до неї мали б вони побігти у першу чергу.
Але ні, всі хочуть поговорити з Арсетом, хоча знають (це доведено досвідом!), той хлоп є брехливим покидьком, який постійно мутить воду та грає у якісь свої ігри.

Можливо, щодо цього моменту спрацювало підсвідоме упередження щодо жіночої компетенції. Проводили колись експеримент (і не один, але мені зараз згадався саме цей). Одну і ту ж текстову роботу показували двом групам людей, і просили оцінити. Одній групі сказали, що це написано чоловіком, другій групі — що жінкою. Ви вже, мабуть, здогадуєтесь, як відрізнялися оцінки та рецензії у двох групах))).
Але… навіть попри це дивно та нелогічно, що про слова Таві всі раптом забули.

Взагалі, немало у творі моментів, де б я хотіла уточнень стосовно логіки подій. Наприклад, ще гіпноз Шу, який незбагненним чином тримався, навіть коли самого Шу вирубили чи коли він був далеко від (закреслено: цирку) місця подій, зустрічаючи Монтуса з пустелі…

Втім, якщо просто «йти за потоком» подій та сприймати умовність, яку нам пропонує авторка, то в принципі норм. Мені воно не муляло, принаймні, у більшості випадків. Хоча істеричний спалах мого любімки Монтуса в кінці для мене виглядає аж надто раптово. Я не побачила там достатніх причин, щоб аж так зірватися. Ще й напад шаленства якийсь взагалі некерований. Здається, навіть Басса у формі Сехмет і то більше клепок має в голові, коли їй раптом кортить вивернути чиїсь кишки на пісок.

І ще не вистачило опису фінальної битви. Те, як воно є, описано дуже логічно з точки зору фокалів. Емоційно, соковито. Але… мало мені, мааало))). Потенціал у авторки на такі речі явно є. Тож можу побажати тільки більше зацікавленості у подібних моментах бійок чи розслідувань). (Деталей розслідування Монтуса мені теж не вистачило, отака я ненаситна))).

Деміурги, які облажалися

Мені сподобалася концепція богів, які є ученими, які мислять, як учені, та які створюють світ, покладаючись на наукові засади. Нова цивілізація — реальний науковий експеримент! Справжнє повноцінне дослідження, а не просто спонтанний акт творіння, тому що в одному місці засвербіло.

Вони навіть флори та фауни своєї натягли з Землі та оселили в новому світі. Читачам повідомляють, що науковці «доповнили первісну, доволі мізерну флору і фауну Джепта». І тепер от «аборигени» (рослини та тварини) вимирають, бо їх витісняють більш стійкі земляни. Не знаю, чи свідомо було підняте питання етики в науці, чи ні, але цей момент з вимиранням оригінальних видів та лютою колонізацією — сподобався.

Також дуже «мило», що науковці — архітектори світу та соціуму — заклали у світобудову війну. Типу без цього геть ніяк?))) Лисі абізяни мають убивати одне одного, бо всесвіт розсипається к ×уям, якщо вони цього не робитимуть?)))
(З цього приводу дуже до вподоби мена прийшлася концепція зробити бога війни Головою Служби Безпеки, таким собі силовиком-жандармом.)

Бо могли б підкрутити щось у людські свідомості, і люди б не стали такими агресивними. Наприклад, Бастет же зробила (і за це їй величезне дякую!) так, що зґвалтування стало в принципі неможливим у цьому світі, бо у ґвалтівників просто не було б ерекції (ну, я так це зрозуміла). Хоча що по зґвалтуванню, наприклад, ручкою від тенісної ракетки в дупу (в найкращих традиціях смакування беззмістовної жорстокості від Стівена Кінга) — невідомо)).

Дуже прикольний на цю тему відбувся діалог між Сфінксом (мій улюблений персонаж у цьому творі!) та Арсетом:
«(Сфінкс:)
— Будували-будували добре і справедливе суспільство, вчили дурнів, вчили, і що? — бурчав він невдоволено. — Копни трохи глибше, і маємо тих самих дикунів, які не розуміють нічого, окрім кулаків.
— Ніби боги набагато кращі, — хмикнув Арсет. — Тільки й робимо, що з'ясовуємо, хто з нас сильніший та божественніший.
— Ось тобі і відповідь на всі запитання, — розчаровано протягнув Сфінкс. — Створили за образом і подобою, а образ-то не дуже.
— І не посперечаєшся.
— От і не сперечайся.
»

І просто мила цитатка про Сфінкса, хоча й не надто в тему))). «Величезний міфічний хижак, здатний без докорів сумління зжерти того, хто не відгадає його загадку, чомусь дуже не любив бійок і безглуздого насильства». Чомусь)))). Дуже мило))). Моя ж ти бубочка)).

Іще момент. Концепція богів-науковців цікава ще й у контексті наших реалій, коли деякі сучасні матеріалісти зводять науку в ранг релігії. Тоді як, на мою скромну думку (ну ок, не тільки на мою))), науку слід сприймати як інструмент. Підходити до неї критично, осмислювати(!), ставити питання, висувати ряд вимог — бо якраз «звичайний громадянин» і має бути кінцевим бенефіціаром того всього, а не просто захопливим глядачем, ніби йому фокуси в цирку показують. (Дисклеймер про всяк випадок: Хто раптом прочитає це як нападки на науку чи заперечення науки, то перечитайте ще раз цей абзац уважніше, плз).
Мабуть, людям відчайдушно треба у щось вірити, щось ставитии на п'єдестал. Просто різні люди обирають для цього різні об'єкти)).

ЧАСТИНА ЕКСТРА (суцільні спойлери)

Мадони, шльондри та сині панчохи. І мужні мущщіни

Переходжу до, власне, розбору гендернонормативного компоненту твору. Чоловіки, жінки, їхні стосунки та ставлення одне до одного — такі традиційні, що місцями бере сум.

Арсет — хрестоматійний типаж «Поганець загадковий vulgaris» (про нього далі ще буде), репрезентант уникаючого типу прив’язаності. Монтус — типовий п*здостраждалець, який сприймає об’єкт своєї цікавості не за людину, а тупо за набір функцій. Горан — типовий менеджер-власник, який звик командувати, і не бачить для своєї пасії ніякої іншої моделі, окрім як виконати команду «до ноги!». Тільки тоді він може вспокоїтись та почуватися впевнено.

«Нарешті його власна, яка не намагається втекти і довести йому і самій собі власну крутість і незалежність», — це роздуми Горана в Епілозі про його обже. Тобто, якщо жінка гуляє сама по собі (а це, на хвилиночку, природа Басси, вона кішка — і зовсім не тому, що у неї такий статус у фейсбучику), приходить, коли хоче, йде, коли заманеться, мандрує та досліджує світ — то у неї типу щось негаразд у житті чи з головою? Вона не живе нормальним життям, а «просто намагається довести»? А от якщо осіла в сім’ї, то типу все — реалізувалася, і тепер все ок?)) Модель стосунків, де Басса вирішує, коли їм тра… тобто, бачитись, не канає)).

Осіріс взагалі озвіріло ганяє світом, аби «повернути в сім’ю» (цитата))) Ісіду. Бляха, чуваче, якщо жінка поїхала, то вона хотіла поїхати. Якби вона хотіла бути з тобою, вона була б тут зараз з тобою. Що за рабовласницькі замашки? Хто б цьому (не)шановному губу б підзакатав?..

Якось не щастить жінкам у цьому творі. З Таві взагалі намагаються зробити обмежену тупувату квочку🤷🏻‍♀️. Навіть розумниці Матті не вдалося уникнути гендерної нормативності: по-справжньому впевнено вона почуває себе лише при повному параді, тобто з ідеальною зачіскою та макіяжем. Тобто, будучи конвенційно ;бабельною.

Хоча лінія з колишнім чоловіком Басси мені подобається. Вона показана дуже однозначно, і витримана в дусі «лови, фашисте, гранату». Полегшення від вдалого розв’язання проблеми гарантоване)).
Басса (тобто, тоді ще богиня Бастет) свого часу побралася з конченим маніяком, потім анулювала той шлюб (читачам натякають, що бо там був жестковий аб’юз на всю катушку, зі стокгольмським синдромом на всю голову). І тепер її чоловік (Біс… чи Бес…) — БІСиться та намагається силоміць дружину повернути. Біс: « Я хочу її і крапка! Сама приповзе, нікуди не подінеться. (…) Зрештою, після всього, що було, не так вже й важливо, що ця погань там собі відчуває. Вибору в неї все одно не буде». І Нубі, який вислуховує оте просторікування, хвилює лише одне: чи не боїться Біс після цього залишитися імпотентом)). Це типу так показана чоловіча солідарність?))

Велика частина з того «антифему», про якій я тут розпинаюся, виглядає як навмисне показаний антиприклад. Але інша частина, на мою думку, є просто прикрими недоліками, які просочилися в роман. Якби прибрати ці недоліки та розставити більш вагомі акценти там, де потрібно наголосити на нездоровості того, що відбувається, — я була б цілком задоволена)).

Наша зіркова парочка: початок

Найбільше ефірного часу приділено опису вкрай нерівних, місцями аб’юзних (відповідає як мінімум половині ознак аб’юзу), вкрай нездорових стосунків. Стосунків між вправним маніпулятором та загальновизнаним (іншими богами) покидьком Арсетом та воїтелькою Надін. Стосунки, в яких жінку мають за дурепу-конкубіну, ніхріна не розказують (навіть якщо йдеться про її безпеку), всіляко показують, що вона несуб’єктна, плюють на її почуття…

Починається все з порятунку «діви в біді». Хоча Надін у нас тут не пальцем роблена. Дочка вождя, воїтелька (хоча жінкам як би не дуже таке дозволяється у їхньому світі). Демонструє неабияку свободолюбність, за мірками свого вкрай олд-патріархального світу — фентезійного світу місячних вовків. Арсет знаходить там Надін, те да се (а він такий загадковий… та романтичний… арррр!), і коли Надін втрапляє в халепу — витягує її. І переносить в інший світ, назавжди вириваючи зі звичного життя.

Так, Надін і сама була б, можливо, не проти втекти. Колись. Якось. Продумано. Бо традиції суспільства кончені, свободолюбній панянці розвернутися там нема да, та й примусове заміжжя не надто радує. Але це по суті зі сраки — в гузно.

Арсет має якісь плани на Надін. Ну, начебто. Хоча за всю історію вона робить єдиний суттєвий у неї вклад: рятує мерзенного гівноіда (того маніяка, про якого я писала вище) від того, щоб його вколошкала колишня дружина, яку він сталкерить. Спойлер: вона його таки вколошкає, але пізніше, бугага)))).

Участь Надін нагадала мені оцей анекдот:
Помирає чоловік. Попадає до раю, і там йому ангел каже:
— Драсьтє. Готовий відповісти на будь-які твоє питання.
— Який був сенс мого життя?
— Пам’ятає, як ти колись їхав у поїзді «Київ-Жмеринка». Ти пішов до вагону-ресторану, і там один чувак попросив тебе передати сіль.
— Так, пам’ятаю. Ну і?
— Ну от.

Твоє місце біля параші

Але повернемося до початку стосунків. Після порятунку Надін Арсет уносить її в інший світ. І навіщось постійно перший час напуває дівчину якимось зіллям, від якого вона постійно спить🤷🏻‍♀️.
Потім показово дбає про неї, наловив рибки, бо вона хотіла поїсти риб’ячої плоті. Навіть сам приготував (оооо! ну чи не ідеальний чоловік! очі-сердечка))). При цьому, як вправний маніпулятор, тут же вилляв холодний душ. «Арсет чітко позначив її місце: гостя». Щоб не надто губу розкатувала.

Взагалі, тут хоч усю їхню взаємодію в главі 14 цитуй. Можете піти почитати, там смачно))). Які тонкі маніпуляції)). Любо-дорого глянути!

Спочатку наш герой робить все, аби заволодіти серцем наївної красуні (якій, взагалі-то, нема куди тепер піти, бо він її вирвав із рідного світу; може, вона б воліла залишитися та самостійно розрулити свою халепу! але хто ж питав. Вона ж його навіть не кликала! Хоча Арсет і сказав їй: якщо що, кликати на ім’я). А потім такий: ну, ти можеш піти, куди забажаєш… Ах… Ох…

Ось вам цитата))). Зверніть увагу на цей нібито мимовільний жест з прибиранням пасма (який є дуже емоційно забарвленим, не забуваймо, і несе в собі дуже конкретний зміст).
«
— Що буде далі, Арсет? (…) Ти назвав мене гостею, — Надін щільніше замоталася в шаль, немов намагаючись сховатися від неіснуючого вітру. — Добрі гості надовго не засиджуються.
Він зітхнув, прибрав від її обличчя біле пасмо, що закривало її око.
— Ти можеш залишатися тут, доки сама не схочеш піти. Я не стану ані проганяти тебе, ані утримувати силою.
Надін опустила очі. Не на таку відповідь вона сподівалась.
»

Тобто, жертва уже на гачку. До речі, прикольно про риб, яких Арсет ловив для Надін, а вона спостерігала. Ніби риби самі вишукувалися в чергу, аби насадитися на його гачок. Це не пряма цитата, якщо що). Але зміст приблизно такий. Дуже алегорично)).

Коротше, цей маніпулятор ще помаринував жертву, нібито даючи їй вибір. Але якимось чином все вивернуло до ситуації, яка вигідна Арсету. (Не буду тут пепеказувати всю під-главу). Можу тільки відзначити майстерне перекладання відповідальності. Арсет з якогось дива зацікавлений в Надін. Але про це він не каже ані слова. Ані натяку не дає. Натомість підштовхуючи її до рішення, до того, аби бути у позиції прохаючої. Не «ходімо зі мною, Надін», а «нуууу, якщо ти так хочеш… дооообре, я тебе з собою тягатиму, але у мене будуть умови…»

Чудова позиція, аби вже на самому початку вказати Надін на її місце біля параші, фігурально висловлюючись. Типу… ну ти ж сама хотіла зі мною піти, я тебе не кликав, особливо ти мені не потрібна, тож я тобі роблю послугу, взагалі-то. Дякуй і не вякай.

Кохай мене, як у книжці

Могутній чоловік, який використовує жінку (яка мало що знає, нічого не вирішує, і тільки чекає в номері на його повернення та доручення) для досягнення власних мегамасштабних цілей, і попутно її пой*бує. Сказати, що це нереалістично, — не скажу. Бо аж надто реалістично. І гордовиті дочки вождів, і затуркані посудомийки, — всі стеляться під чоловіка, бо так історично склався розподіл влади. І в нашому світі стеляться, і в фентезійних, і в фантастичних. Хвороби патріархату вдалося уникнути лише одиничним світам, і ті на папері))).

«Правила встановлював він, Надін погоджувалась». О*уєнне кохання, нічо не скажеш. Добре, хоч «полювати» їй дозволив. Тобто, виходити вночі та знешкоджувати покидьків, які грабують когось. І то, там місцями є свої нюанси з контролем чоловіка над жінкою.

Стосунки Арсета і Надін м’яко, але стійко відгонять аб’юзом. Надін не хочеться йти в ресторан, але вона йде. «У тебе півгодини на збори», — каже їй Арсет. Ставить перед фактом. І, звісно, вона готова, ще й приголомшливо виглядає. Сексі. Очі підфарбовані так, як подобається Арсету.

Якщо це таки кохання… Якщо Арсет насправді любить Надін. І не треба не чекати від нього слів (адже він чоловік і воїн), а тре’ дивитись на його справи… Ну, бох суддя, шо можу сказати. Бережи мене янгол від такого кохання (хреститься). Який сенс бути крутою войовницею, якщо до тебе ставляться, як до гумової ляльки, а тобі це ок?

Турбота рівня боженька. Себелюбивий єгипетський боженька

У середині твору є натяки на те, що Арсет начебто оберігає Надін від якоїсь небезпеки. Але як щодо того, аби хоч словом обмовитися про контекст, у якому ця дівчина опинилася? Що їй загрожує? А то виходить ситуація, коли татко повчає тупу (як він вважає) дитину: не роби цьго, бо я так сказав. Не сувай пальці в розетку, бо я так сказав. Не сци не оголений дріт, бо я так сказав. Він її зовсім за слабовумну сприймає? Така собі ментальна педофілія. На ментально зрілу жінку типу не встає в нього, чи як?
Арсет УСЕ зав’язує на собі. У нього тотальний контроль над усім. А Надін і рада віддати йому свою свободу (привіт, жіноча гендерна соціалізація!).

Тільки чогось їй це не надто подобається)))). Дивно, з чого б це. Адже тут така любов, така любов з боку Арсета))).

Як на мене, це чудова та майстерна демонстрація вкрай нерівних стосунків, оспіваних у мільйонах любовних історій. Авторка дуже вдало підкреслила як загальну канву, так і дрібні деталі, які надають приголомшливої реалістичності.

«Їй це не подобалося, але хіба вона в змозі вплинути на рішення Арсета?» Власне, ця фраза уповні характеризує їхні стосунки))).

«Їй і на думку не спадало сперечатися з Арсетом. Зазвичай вона поступалася, навіть якщо була незгодна. Адже це ж Арсет. Її чоловік, ватажок їхньої зграї. А з ватажком не сперечаються, йому підкоряються». Тут вам і вовча ієрархія, і «жіноча доля»(тм) в одному фляконі.

Оберігай та владарюй

Арсет: знову нічого не розказує про свою гру та свої плани, не відповідає на питання Надін, ще й просить її утримуватися від полювання до його повернення. Далі діалог:
«
— Надін… Я лише хочу бути впевненим, що ти в безпеці.
Вона гірко всміхнулася.
— Ти вибрав не найкращий спосіб втримувати вовчицю.
Арсет приречено зітхнув, похитав головою.
— Добре, роби, як знаєш. Але пам'ятай, що я не встигну на допомогу, якщо раптом потрапиш у халепу.
Надін хотіла заперечити, що він марно переймається, і з якого переляку з нею раптом щось має трапитися, але не стала. Він має рацію. Він, як завжди, правий.
»

Але при цьому у Надін інформації нуль. Zero. Чого вона має остерігатися? Та дідько його зна.

І так увесь роман він тримає її в невіданні, у підвішеному стані, не пояснюючи їй взагалі нічого. Тому я аж ніяк не дивуюся тому, що Надін відчуває себе чи то малим нерозумним дитям, чи то дурепою.

І придивіться до цього шикарного діалогу. Це ж класична маніпуляція: я тобі нічого не поясню, тільки натякну, що є якась небезпека (я про неї знаю, бо я крутий, на відміну від тебе, тупа курко, яка не заслуговує знати навіть інформації, яка безпосередньо стосується твоєї безпеки). «Роби, як знаєш», але раптом що — ти відповідатимеш, якщо буде якийсь продроч. Не я, який не надав вчасно інфи. А ти, тупа істото. Чудове перевалювання відповідальності.

Таку маніпуляцію дуже важко розгледіти (особливо в реальному житті, особливо якщо це від людини, яку ти вибираєш любити та будувати з нею якісь стосунки). Але вона там є.
І такий стиль спілкування у них на постійній основі.

Це не турбота. Це демонстрація влади. Це не напоказ, але дуже явне знецінення.

Маніпуляції, контроль, неповага до особистих кордонів, ізоляція від світу та інформації. Не знаю, що тут може бути романтичного (розводить руками).

«А ще, саме тут, у цьому світі, вона раптом зрозуміла, що не має ані найменшого поняття, ким є її друг-работодавець-коханець, що приховує його минуле. І хоча на прямі запитання він відповідає, але так заплутано, що запитань з'являється ще більше». Цитата говорить сама за себе, мені навіть нічого не потрібно коментувати))).

Промивка мозгів

Є й деяке логічне обґрунтування того, чому Надін така поплавлена. Крім того, що виросла у дуже-дуже патріархальному суспільстві з вкрай жорсткою ієрархією. Коли їй було 12 років, їй поворожила якась відьма. Відома ворожка. Типу, надін зустріне свого місячного вовка… (Так як Надін з племені перевертнів, то це типу дуже круто для неї.)
Ех, отакі вони — зло*бучі ворожки, «які ніколи не помиляються». Щось скажуть вразливому дівчиську 12-ти років, і все — запрограмовано. Дівчина виростає з отим лайном у голові, й замість займатися своїми справами, мутити якісь проекти, боротися за гідне життя для себе — всю свою енергію, весь потенціал просирає на якогось покидька. Жиза вона така жиза.

І навіть коли вже у Джепті Надін раптом на мить осяює благословенним світлом здорового глузду, і їй таки приходить на думку, що, може, Арсет «не той єдиний»… «А може вона помилилася, і Арсет зовсім не той місячний вовк, про якого говорила ворожка на тому святі?» Навіть попри це, програма виявляється сильнішою, і Надін залишається в клітці.

«
— (…) На півдні є землі, де будь-яка жінка може обрати для себе шлях воїна, і ні від кого не залежати: ні від батька, ні від чоловіка. Це добре життя, тобі сподобається.
О, це справді могло б їй сподобатися. Раніше, до знайомства з Арсетом. Зараз же хотілося більшого.
»
Чомусь це нагадує численні (що аж в очах ряхтить) випадки, коли жінки приносили в жертву свої мрії, свою кар’єру, кладучи це на алтар «кохання». Такий собі сакраментальний жертовник.
І якось уже не має значення, чи ти вчена, чи воїтелька, чи природжена менеджерка, чи артистка, чи ще хтось — усіх рівняє пошесть романтичного лайна.
Я реально хз, який сенс бути воїтелькою, якщо врешті-решт ти безславно закінчиш як муха в павутинні.

Поцілунок як кляп у рота

У главі 19 є сцена, яка змусить обридатися від розчулення любителів «класичних» жіночих любовних романів. І обригатися — нелюбителів. Санктум санкторум будь-якої крінжової любовної лінії: конфлікти та всраті способи їхнього розв’язання.

Ваші увазі: «бійка» та примирення Надін та Арсета. Рука-лице. Надін прориває (на жаль, не з того приводу, з якого мало б), вона бурхливо висловлює своє невдоволення та трохи навіть гамселить Арсета. Трішечки, на пів шишечки. Що ж робить Арсет? Згрібає її в оберемок, цілує та несе у спальню шпекати.

Завіса.

Так типово для нездорових стосунків. Поговорити нормально — нащо? Поставитися до Надін як до рівної, показати повагу до її почуттів та для всієї Надін взагалі — це для лохів. По*батися — о таааак, дайте, і побільше! Зовсім не дивно, що Надін відчуває постійну фрустрацію. Її тримають за ніщо і постійно затикають рота — як не словом чи порожніми обіцянками, так поцілунком чи прутнем.

Дякувати хоч, що прямо сказав їй піти, а не просто закинув у інший світ, поки вона спала (Арсет якраз про це і розмірковує, мовляв, міг би, але чому не зробив?..)

Зазнатись, у цій сцені їхні показово нездорові стосунки для мене постають взагалі якимось сюром🤷🏻‍♀️. Мабуть, цей епізод мав би нам продемонструвати велике кохання. Типу… Арсет — він взагалі-то така сволота, але у неї… у НЕЇ, у Надін він закохався, і типу намагається це якось проявити. Але з огляду на попередній перебіг їхніх стосунків, це виглядає крінжово, а не романтично чи зворушливо.

Хоча багато хто може сказати: «Ой яка милота!» Впізнаю вайб «закоханий поганець та ОБРАНА», який у застосуванні до гетеростосунків відгонить патологією та зловісністю, особливо якщо перед визнанням Обраної мало місце зневажливе юзання, контроль та знецінення, які практикував Арсет.

Воно і в слеші дуже не альо. Але там подібне виглядає як прояв: 1) скотства однієї конкретної людини, 2) поганого патерну нездорових відносин. У гетеростосунках ця ж річ постає частиною системного (наголошую на слові «системного»!) пригноблення жінок, що надає лайну значно ширших та глибших масштабів.

Трохи розвиднюється наприкінці, коли Надін іде в захід сонця, поки Арсет зайнятий відновленням сімейних зв’язків, які сам же і зруйнував свого часу. Але дуже, ДУЖЕ шкода, що Надін іде тому, що відчула себе не вартою свого краша-бога. А не тому, що це він не вартий. В ідеалі б їй зрозуміти, що він, взагалі-то, мурло останнє, і нехай іде в сраку зі своєю моделлю нерівних стосунків, де ти відіграєш роль тупої конкубіни.
Але маємо, що маємо.

Богиня каструль та черпаків

Таві. Максимально контроверсійна персонажка. З одного боку, вона стільки всього робить розумного та корисного, з іншого боку, її намагаються зробити такою тупою… Причому, таке враження, що сама по собі перпсонажка ок, але її змушують діяти нелогічно та всупереч собі, бо так у цьому епізоді треба автору.

«Може, тому що міркування і далекосяжні висновки — це взагалі не по її частині? Її сфера — це почуття. Любов, вірність, захист і турбота. Інстинкти. (…) Тож нічого дивного, що вона виявилася абсолютно не здатною зрозуміти причини того, що сталося з її товарищами. (…) Усе, що вона могла, — спостерігати, вести записи і сподіватися, що прийде рятівник».
Тут навіть не знаю, що додати. Тупа нездала п*зда чекає на розумного мущщінку, який прийде та порішає.

Йой. Діва в біді, ще й не надто головата. (Як вона сама про себе думає.) «На жаль, вона виявилася абсолютно безглуздою в плані управління технікою, тож єдиним доступним їй літальним апаратом залишався гравілет». Сум-журба. Навіть керування технікою для неї — це якесь космічне ракетобудування, ядерна фізика (тобто, шось для обраних).

Хоча он дотумкала вести записи «на випадок, якщо і її спіткає раптова амнезія». Хоча взагалі, вести літопис — то хороша ідея, враховуючи, що нічого іншого Таві зробити не могла (намагалася, але не вийшло). Роби найкраще з того, що можеш, в умовах наявних обмежень. І вона робить.

Чим іще мене неприємно здивувала Таві. Коли Сета зрадила Нефтида, «Саме Таверет стала йому жилеткою, матір'ю, коханкою. (…) Ніякого кохання між ними ніколи й не було. Так, психотерапія».
Що ж, радує, що хоча б кохання не було. Але тоді питання: а нахіба це робити? нахіба ця доброчинність? Зустрічаю її уже не вперше, далеко не вперше.

Теж максимально нормативна поведінка: мущщина потребує — женщщина дає йому ресурси. Що вона натомість отримує — кому яке діло, і їй у першу чергу. Просто… типу… щаслива, що дає?.. Тому що я скільки не придивляюся, стільки й не можу зрозуміти, що з того має сама жінка. І ніхто мені не може цього нормально пояснити, починається якась незрозуміла езотерика або сентиментальні розмови про «добро». От реально, жінці набагато краще було б самій, без цього дорослого «дитинчати», що заливає слізьми та шмарклями жилетку. Якесь чергове нав’язування «материнського інстинкту»(тм).

Ні, при цьому я не проти того, аби хтось кого там морально підтримував та доброчиняв доброчинність. Але… Чомусь я бачу (і в літературі, і в житті) безліч випадків такої «психотерапії», коли саме чоловік акцептор, а жінка — донор. Але майже немає випадків, коли навпаки. Тому бачити в мільйонний раз опис остогидлої схеми — дебело підкумарює.

Аще… Таверет впустила Шу!! Впустила! Шу! Важливого зрадника, якого вдалося взяти живим! Хоча запевняла, що йому нікуди не дітися з-під її варти. Завершення портрету недолугої квочки, яка розбирається лише у травичці та лише на кухні порпатися вміє🤷🏻‍♀️. «Її сфера — це почуття», ага.

Раціо та емоціо

Що ж, Таві — іще одна героїня, що яскраво підтверджує виплекану патріархатом тезу: «жінки відчувають, чоловіки думають». Першою… тобто, другою, є Басса (перша — Надін). Взагалі, Басса доволі симпатична для мене героїня: свавільна, приходить та йде, коли хоче, і не прощається, не позбавлена бажання пошуку істини, прагне розгадок, розмірковує над життям, дослідниця за натурою… Але її недоліки…

По-перше, вона просто двинута на сексі. Басса готова *батися у будь-якому місці, де їй припекло. Навіть у незнайомому храмі посеред пустелі, де вона з друзями (і коханцем) випадково опинилася під час доволі неприємної пригоди. Дякую, що Басса з Гораном хоч почекалися, поки інші учасники інциденту розійдуться у своїх справах, перш ніж влаштувати аля-улю.
Вона, ще будучи при пам’яті, вийшла заміж за убогого конча (Біса) тільки тому, що той гарно трахався та мав неабиякого розміру цюцюрку (принаймні, на це читачам натякає сам чоловік).

Також Басса часто поводиться, як істерична дурепа. Таке собі уособлення первинного хаосу. Повністю непередбачуваного. Нема мозгів, зате є інстинкти та інтуїція.

Взагалі, персонажам властиве оте «розділіться на вумних та вродливих. Протиставлення раціо та емоціо дуже явно прочитується в тексті роману. І особисто мені сумно, що такі яскраві та сильні персонажки як Басса, Таві та Надін обрані, аби репрезентувати команду «емоціо». (Матті дивом попала в іншу команду, але цим скоріше підтверджує правило, ніж спростовує.)

Нє, я розумію, що в реалі багато хто з людей думає сракою чи іншими місцями, які для цього не дуже придатні. Але ж це відбувається не тому, що в них немає можливості думати головою (не беремо зараз дійсно клінічні випадки). Тож отак от внаглу позбавляти істот навіть ПОТЕНЦІАЛУ раціонального мислення… Це вже жорстоко, як на мене))).

Чорне-пречорне дзеркало

Іноді складається враження, що на прикладі героїв/героїнь цього роману нам хотіли показати недоліки людської природи. Чомусь на прикладі жіночих персонажів це видно найліпше. Чоловічі персонажі (я про тих, хто більш-менш часто показується) або позитивні, або їхні недоліки показані не настільки кричуще. Хіба що Біс (Бес?) однозначне мурло. Та Нубі трохи недоумкуватий кавалок, який тільки й може, що пафосно сидіти у своєму барі та плекати думки про те, як нещасну ображенку несправежливо обділили владою. (Його недолугі спроби грати проти голов корпорації «Осіріс» я не можу сприймати серйозно, сорян.) А його спроба у відкрите протистояння — то окрема історія іспанського сорому та недоумкуватості. Дуже раджу! Дуууууже соковито!
(Про дуже-дуже епізодичних персонажів я зараз не буду: про Осіріса, Апопа… Їм надто мало ефірного часу приділено.)

І ні, я не маю нічого проти самих героїв у вакуумі та їхньої взаємодії. Вони добре прописані, їхні характери здебільшого цільні, логічні, витримані. Мені не сподобався саме той факт, що вони максимально гендернонормативні. І не сподобався ступінь їхньої нормативності. Ну прямо як доктор прописав. Хоч зараз у головну палату мір і ваг.