Всі вірші

Ми часом пишемо вірші,

Де признаємося в коханні.

І хочеться сказать мені,

Люблю пельмені у сметані.

Так довго я ішов до вас,

І в черзі простояв годину.

Знайшов і борошно і фарш,

І поєднав в красу єдину

Так довго зустріч я чекав,

Без вас життя не уявляю.

І ось нарешті день настав,

Я вас на миску накладаю.

Ви обпікаєте вуста,

Та я нічого не боюся.

Нарешті разом ви та я,

Нарешті вами я нажруся.

Небо мовчить, там янголи враз посивіли.

Темними хмарами сховано сходи до Раю.

Біля підніжжя - самі безіменні могили,

А на верхівці - мечі і списи, що палають.

Янголи більше не можуть кричати від болю.

Дроблять відлуння їх криків обпалені кручі.

Янголи сотнями вмерли - за мир і за волю.

Янголи вмерли. Їх вбили в зруйнованій Бучі.

Руки за спинами скручені тонкою стяжкою.

Крила посічені склом і бетонною крихтою.

Нам, тим, хто вижив, так тяжко. Так тяжко...

А янголам більше не боляче... Янголам - тихо...

Є вільний народ на квітучій землі,

Мирна маленька та сильна країна.

Радів той народ приходу весни

І гордо він зве себе — Україна.

Та раптом потвора без краплі жалю,

Гидка та смердюча повстала з пітьми.

Голодна повзе до вільного краю,

Щоб взяти цей край до своєї тюрми.

Тільки не знає одного потвора —

Що сяйвом своїм ми виженем тьму.

Бо світла герой є у кожного в домі,

Й ворога кине він у землю сиру.

Куплю рога оленя, лося

Копита зубра, ікло вепра

І дідька лисого волосся

І навіть шкіру з ласти нерпи.

Я все куплю заради того,

Щоб зілля чарівне зробити.

Найкраще зілля з Конотопу

яке ми вміємо варити.

Те зілля буду терти в ступі,

Щоб вив від болю ворог клятий,

Який напав на нас підступно,

Коли прийшов нас "визволяти"

Від зілля, орку, ти сконаєш

У муках страшних і зневірі.

І люті нашої пізнаєш

Ти в самій найповнішій мірі

Ти, суко, здохнеш в цім краю

І в пеклі будеш, не в раю.

Бо знають ще з часів Потопу

Найкращі відьми — з Конотопу

Рядки-мороки та весни потоки,

Глухі деревини, нічнії мороки.

Зустріла тет-а-тет конаюче тіло,

Немає тут нас, все давно відболіло.

І кулі смішками летять звідусюди

На гори красиві, де звалені люди.

Залізні світанки і ночі порочні,

Це просто мороки, рядки-заморочки.

Тролейбус домчить нас у край безнадії,

Де вітер в кишенях останні дні віє.

Зустріти там старість без зайвого суму,

Та пісня в повітрі розносить лиш струми

Ненависті, злості, брудної нудоти.

Рядки-заморочки, суцільні мороки.

Якби не скінчились папіроси, ще трохи б трималась.

А так — рядки-заморочки знову зламались.

Знайти загублену себе прекрасно,

Склавши гігантський пазл - все стане ясно.

В житті постійно гальмуватимуть замети,

Але після суворих зим даються нові злети.

Тобі болить, отут, в душі, що вже не сила?

Радій, якщо вже на межі - здобудеш крила!

Навіть, коли летиш униз, там є коріння,

Яке для тебе проросло, твоє спасіння.

Прокинься від страшного сну одного ранку,

Ногами босими в росу, пройдись по ґанку.

Прекрасне поряд пошукай, тобі це треба!

Молитву тихо прошепчи, звернись до неба!

⠀

Із Богом в серці - у думках не страшно.

Знайдеш. Загублену. Себе. Все ясно?

Ти не повіриш, дід,

Твоя онука теж побачила війну.

У двадцять першому столітті,

Криваву, підлу і страшну.

Лунають постріли,

Вмирають діти,

Вночі сирени

Не припиняють дико вити.

А ворог, дід,

Ти перевернешся в гробу,

Солдат російський,

Прикинь? І все це пекло наяву!

Ти виганяв фашистів

У 45-му із рідної землі,

Здивуєшся, воюємо

З рашистами сьогодні ми.

А далі… можеш матюкатися,

Я зараз це стерплю,

Ти ж знаєш,

Я тебе завжди любила і люблю!

Летять ракети з Білорусії,

Прикинь, який маразм.

Ти міг подумати?

На жаль, життя підкинуло гіркий сарказм!

То все нічого, що півдня з дітьми

У погребі сиджу,

Але я усвідомила,

Як Україну рідненьку люблю!

Ми, українці, маєм мрію,

Величезну, унікальну,

Це не літак вантажний, ні,

У серці таїну ховаємо сакральну!

Країна має те, що не вмирає:

МІЦЬ, СИЛУ, РОЗУМ

І ЗГУРТОВАНІСТЬ -

Це дуже надихає!

Коли війна скінчиться,

Вірю, день такий настане,

Най ворог нас боїться –

Велика нація, як фенікс,

З попелу постане!

01.03.2022

Три лінії життя,

Три компоненти...

Три окови буття,

Три елементи...

Перше- це праця,

Це гроші і піт.

Часу ковтання,

Наснаги, робіт...

Друге- кохання,

Бальзаму приліт.

Сенс існування,

Причина всіх бід.

А третє- це сонце.

Народження лік.

Бездонне віконце

Далеких воріт.

Багато існує,

Та дехто живе.

Та сенс зрозуміє

Лиш той- хто піде.

Окови всі скине,

Життя це покине,

Деінде полине...

І зміст віднайде.

Єдине питання,

Що турбує мене.

Це вибір зізнання

Живого Те-Та-Те.

Людиною бути,

Талант осягнути,

Чи ледарем стати,

В безодні втонути.

Знайти себе

На сторінках відомого роману

Прожити все,

Від любощів аж до обману.

Великий квест,

З героєм тригер пережити

Накласти хрест,

Або той тригер просто вбити.

Могла граційно,

Не тих партнерів обирати,

І емоційно

Нейронні доторки псувати.

Прожити все,

Цей шлях вже не тривожить рану.

Знайти себе,

Заховану на сторінках роману.

Є в житті такі моменти,

Що не кажуть компліменти.

Куди бігти? Де просити?

Дощ стартує моросити.

Хтось приймає: «Така доля!»

Це ж як вистріл із пістоля.

Дочекаюся моментів,

Назбираю компліментів!

Завʼязалося колосся,

Начесала я волосся.

Просто так в житті не маюсь,

Як безхатько одягаюсь.

Без косметики обличчя,

Я нестримне протиріччя.

Шнурки вʼЯжу як попало,

вийшло ніби досконало!

Йду грайливо до дзеркалА,

Подив в мозок, ледь не впала.

З кінофільму героїня,

Навіть, більше - я богиня!

Так виходжу просто в люди,

Хай краса ця буде всюди!

Милий подив кругом бачу,

І від щастя ледь не плачу.

Як модель мене трактують,

В телефонах щось нотують.

Дочекалася моментів,

Ліпших сотень компліментів.

Які б страшні часи нас не чекали,

Але наш дух незламний не скорити!

А чого ще раби від нас чекали?!

Хто вільний духом - того вже не вбити!

Місяць на небі рахує зорі,

Місто поволі вкриває пітьма.

Тихо гойдається човен у морі,

Закінчила ігри гучна дітвора.

_

_

Здається, ось-ось зупиниться серце,

Бо в болю хвилина повзе мов доба.

Сліз було пролито вже ціле відерце,

Але ще не скінчилась моя боротьба.

_

_

Та сил вже немає, тому повсякчас,

Щоб не плакати, згадую щастя моменти.

Вже зовсім скоро настане мій час

Попрощатись з всіма і нарешті померти...

Ненавиджу любов,

Не ту, де ніжні є обійми,

Де розуміння й мир постійно

І той хто поряд - є надійний.

Не зношу я любов,

Не ту, де майже з напів слова

І без образ кожна промова,

З повагою розмова.

Пропаща та любов,

Де тебе легко залишають,

І повертаючись - зникають,

А потім кажуть - що кохають.

Плювати на любов,

Де обрізають твої крила,

В якій кидають в душу вила,

Що жити аж не сила.

Цинічна та любов,

Яку всім треба пережити

І серце знов своє відкрити,

Аби «своїх» впустити.

Нехай твоя любов -

Пізнає смак душі єднання,

Відчує внутрішнє зростання,

І розцвіте коханням.

Рассєя буде розсіяна...

Не я це кажу, а Доля.

Коли злоба й страх насіяні,

Не вирости Правді чи Волі.

Із величі заздрість не родиться,

А з ницості корінь бере.

Так вже в Історії водиться:

Фальшиве й злочинне – помре.

Немає тут злості (до відома),

Так стелиться лінія Роду:

Рассєя буде розсіяна,

Воскресне народів свобода.

2014

Дивлюся у вікно не вірячи очам,

Чи може календар почав брехати?

Зима скидає залишковий спам,

Пахучий квітень запханий за ґрати.

Рослинність перша встигла прорости,

Нарциси свою квітку показали.

Коли зима закриє блокпости?

З весни десяте квітня нагло вкрали!

Немає сонця. Спохмурнілий день.

Лапатий сніг вальсує по канону.

Ще довго квітню бути за мішень,

Що потерпає від розпук полону?

У холодну ніч, коли зірки блищать,

Місяць срібним промінням засяє.

Там, де небеса мерехтять,

Надія не згоряє.

І в світлому серці, зникне туга.

Розцвітає мрія, наче рання роса.

Відкривається життя, ніжне й безмежне,

Пронизане миттю, що летить уперед.

Іскріють сподівання, зливаючись в єднанні,

Їх спільної, братської мети.

Якої вже не досягти,

Без крихти хоч малої надії, всупереч бездії.

Четверта ранку, я пишу..

Лягати спати не збираюсь.

«Чарівний сну, втікай, прошу!»

Світ спить, а я поки тримаюсь.

Хвилин бракує у добі,

Для того, щоб могти творити.

Весь час зникає у трубі,

Що не дає безсмертно жити.

Писатиму і ще не раз,

Кращі слова посеред ночі.

Це буде потім, в інший час.

Сьогодні ж - замикаю очі.

У миті, коли затулятимуть рот

— ти говори своїми очима.

Все пережите неси за плечима.

Не розчиняйся у вирі турбот.

Бу́де зневіра дзвеніти в висках,

опустяться руки, підкосяться ноги...

— ніколи не смій полишати свій шлях!

Будь вірним собі та власним дорогам.

Навіть, коли будуть класти у вуха —

не думай приймати за чисту монету.

Що говоритимуть — чемно послухай,

але не пірнай у брехливі тенета.

Поглядом можна сказати багато,

не гірше від мови пояснюють очі.

Колись і вони стануть зорями ночі,

мудрість яких бу́де довго палати.

***

Піймаю сонце

краєчками уст,

Вплету у волосся

і посміхнусь.

Ще вчора у ньому

грав вітер рясний,

цілуючи палко

зап'ястя весни.

У пестощах тих

відчуваю Твій дотик -

ще кращий не винайшли

Антибіотик.

***

Уже дістав ХРІНОВОВІРУС

(не той, що COVID-19).

Пригнічує фальшива щирість,

Нажаль, її в нас не бояться.

Хіба по кайфу існувати,

Занурившись у власний кокон?

І під ногами бруд топтати,

Все мріючи про щось високе..

Прокиньтесь, любі, добрі, щирі!

Прозрійте, озирніться навкруги.

Як зі своїми жити в мирі -

вже не лякають вороги.

Відчуйте силу, зазирніть у власні спейси,

Розплющте очі, вийдіть із калюж.

Чіпляйте ватно-марлеві на фейси,

Але, благаю, скиньте маски з ваших душ!!!

***

Я відчуваю, дощ живе в мені:

Біжить по венам, стукає у скронях..

Звучать його мотиви неземні,

Стають росою на моїх долонях.

Він змиє все. Всередині та зовні,

Покриє краплями і душу, і обличчя.

Танцюючи Босто́н на підвіконні -

Вгамовує тривалі протиріччя.

Він був потрібен всім. Давно і сильно.

Цей світ уже занадто забруднився ...

У темну прірву впевнено й повільно,

Наперекір святому, вниз котився.

Священний дощ

Він розжене всі хмари в наших душах

Очистить совість і загоїть рани.

А щойно знов побачим зорі у калюжах -

В ту ж мить закриє намертво всі крани.

***

Погойдаюсь на місяці,

В хмари пірну.

Може, вийде відчути

Небес глибину...

Пошепочусь з зірками,

підмигну світлячкам.

Зачерпну в них натхнення

чудернацьким рядкам...

Із росою світанку

впаду на траву -

ранок губить у світлі

нічне рандеву.

***

Спокійне море пило ніжність берегів,

Прозорі хвилі тріпотіли на вітрах.

У синіх водах одинокий човен плив:

В душі надія, зверху - чистий стяг.

Не пам'ятав "навіщо" і "чому",

Як опинився у безкраїй цій калюжі?

Але зрадів би щиро одному:

Руками доторкнутися до суші.

Злились в одно всі заходи й світанки,

Вже нудили прекрасні небозводи.

Різнились мало вечори і ранки...

Лиш небо зверху, унизу - глибокі води.

В гарячці лихоманили шторми,

Часті дощі та дуже рідко штилі.

Спікало сонце з носа до корми

І накривали темрявою хвилі.

Все тіло била буря нетерпляча,

Морське чудовисько мотло́шило хвостом!

Він плив, не тямлячи: яка удача

Не дала досі перекинутись вверх дном?!

Готовий здатись першій же негоді

І каменем на дно уся надія..

Але шматком землі на небозводі,

Замерехтіла заповітна мрія.

Коли до берега ще трохи залишалось

Він йшов крізь ніч, ледь дихала душа

І човен плив, з останніх сил, здавалось,

Ненависні маневри завершав.

Нарешті бортом суші доторкнувся,

Пришвартувався об іржавий крюк..

Завжди борись! І як би не спіткнувся -

Не опускай НІКОЛИ погляду та рук.

***

Природа плаче, в неї здали нерви.

Діагноз: затяжна депресія.

На все забила із завзяттям стерви

- Байдужість. В найповнішій версії.

Вона служила людям, їх любила,

Хліби родила, пестила вітрами.

І сонцем обіймаючи щосили,

Майстерно надихала кольорами.

Всім лагідною матір'ю була,

Та безтурботним тішила дитинством.

Усе, що мала дітям віддала,

А ті їй завжди "дякували" свинством.

Весна їм буйним цвітом вигравала,

А осінь - щедро яблука в кишені...

У відповідь суха трава палала

І гори пластику, залишені в "легенях"

Тепер почАло розвиднятися і стаду..

Нестерпно, коли злиться найрідніша.

Та помста жінки, що відчула зраду

Могла би бути у рази страшніша.

***

Нас уже не лякають новини,

Що раніше кидали в мандраж.

У "намордниках" до магазинів

І за звичку тримати метраж..

COVID вріс у свідомість людини,

Антисептики на розлив..

Обсервації та Карантини

Стали звичними серед слів.

У аптеках нема дефіциту,

Вдосталь спирту і рукавиць.

Все, що можна - давно відкрито,

Від майданчиків до крамниць.

Шити маски - простіше простого,

Стали звичними всі заборони.

Адаптуємось швидко до всього

І не гірше, ніж вірус корони.

***

Тихо-тихо. Мовчи. Послухай.

Ніжно-ніжно. Мелодія лине.

І не зором її, ані слухом -

Тільки серцем. Із середини.

Тихо-тихо, вона тендітна.

В чарах ночі грайливий сон.

Ледве чутно, ледве помітно

Дін-дон, дін-дон...

З першим сонцем та павутина

Розчиняється в рої думок.

Між верхівок дерев загине

І розвіється, наче димок..

У хвилину важку заплачеш

Та відразу згадається сон,

Між верхівок дерев, ти бачиш?

- Там вальсує чарівний фургон

Дін-дон, дін-дон...

***

Стережіться мене, обережно!

В голові поселилась потвора.

Я занадто римозалежна,

Ну якась просто віршехвора)

⠀

Підсвідомість складає рядки,

У очах пробігають строфи...⠀

Не впускаю блокнот із руки -

Ну це просто якась катастрофа!

⠀

Я не знаю у чому секрет

І розв'язки ніде не бачу,

Мій сліпий внутрівенний поет

Став раптово занадто зрячим.

⠀

Покажіть мене всім лікарям,

Помістіть у окрему палату...⠀

Я покірно сидітиму там

І буду тихенько... писати

***

Наш світ раптово і серйозно захворів,

Побайдужіло, посіріло скрізь.

Жорстокість надто вийшла з берегів,

Сердечність трансформована в цинізм... ⠀

⠀

На свя́та не отримуєм листівки

І книги-пилезбірки на горище!

Практичні гаджети заповнюють домівки,

В порожніх душах тільки вітер свище.

⠀

Вже електронні навіть сигарети,

Онлайн-наради, віртуальний секс.

Про все відомо краще інтернету:

Де взяти в борг, як випікати кекс...

⠀

Не вміємо читати між рядків,

Усе "незрУчне" - запросто забути.

Дантистів боїмось і павуків,

Але не страшно ближнього штовхнути.

⠀

Життям керує еволюція затята:

Крутіший той, хто водить мерседес.

Від нервів не ромашка і не м'ята -

Бокал вина тепер знімає стрес.

Давно кортить навколо запитати

Hello, people! А у чому кайф?!⠀⠀

Можливо, досить тупо існувати⠀

І пусто марнотратити your life..?

***

Затори розсмокчуться,

рано чи пізно.

Будь-які ремені —

в долі секунд ростебнути.

Буває, серцям

вже не сила ходити нарíзно.

Найголовніше —

вчасно ту силу збагнути...

***

Нерозбірливо, тихо, спутано

Знов мене оповинув путами.

Обпоїв дурманами-зіллями

Надприродою. Надзусиллями.

Поза хмарами, поміж зорями,

Океанами-ріками-мо́рями...

Я так довго блукала міжсвіттями,

Чорні дні рахувала століттями.

Пожалій, погуби, залікуй,

задуши, замани, поцілуй..

У долоні та передпліччя,

заспокой в мені всі протиріччя.

Обіцяю. Нікому не скажу

Розпускай мене, начебто пряжу,

на тоненькі сріблясті нитки́ —

підкорюся тобі залюбки.

Заспівай потім ще колискову,

Порахуй до п'яти і готово!

Шість і сім - закрий очі руками.

Вісімка. Безкінечність між нами.

З дев'яти кіл йдемо́ по десятому.

Досить душу кроїти на атоми.

Як дістав — на гачок повішай.

Сатана був (здається) добріший...

***

На перехресті тижнів та століть,

У час, коли вмирають без вайфаю,

Все більше тих, хто розчаровує і злить

Й так мало тих, що надихають...

***

Частіше хочеться писати від руки,

Виводити стрічки і римувати.

І хто б подумав, що через роки

Почне письма так дико бракувати?

В минулому конспекти вже давно,

Листи писати - років сто не в моді.

Запрошення "на каву" і "в кіно"

Лунають звуком смс-мелодій.

Я виберу новенький записник,

Почну, як літо - з першої сторінки.

І вишиватиму із літер свій рушник:

У серці фарби, а в душі - відтінки..

Його відкрию, як прийду додому,

БудУ писати вІрші, всі підряд

Бо свято вірю в істину відому -

"Рукописи ніколи не горять...!"

***

Як солодко звучить "свобода",

"Самотність" - викликає співчуття.

Так дивно: що одному насолода,

Для іншого - трагедія життя.

Про що одні роками сліпо мріють,

То інші бачать у кошмарних снах.

Де перші кволо сіяли надію,

Там в тілі других колотився жах.

Ми різні всі, хоча добіса схожі!

І час летить у вимір незворотній..

Але по суті, сам для себе кожен

Вирішує - він вільний чи самотній.

***

Не розгадати філософію життя,

На всіх задачах позначки-сніжинки.

Години, дні, роки ідуть у небуття,

Стираючи людей та їхні вчинки.

Все ж деякі вдалося зрозуміти,

Ці істини відкрила нам природа:

Хто довго карантином був закритий -

Тим ще солодша видалась свобода!

За щастя кожна квіточка й метелик

Та навіть ріки, що виходять з берегів.

І чи з'явилося б у небі сто веселок,

Якби не впала перед ними сотня злив?

Гаряче сонце світить яскравіше,

Як надто довго сиплють гнів вітри

І зустріч двох закоханих палкіша,

Якщо в розлуці коротались вечори.

Кружляємо в невпинній круговерті,

Все біжимо, стираючи взуття...

І лиш поглянувши у вічі смерті

Найкраще знаєм ціну на життя.

***

Це найкраща у світі жінка,

Ніби чарами заворожила...

І її інстаграм -сторінка

Аргументом надійно служила:

Біла шкіра і тОнкий стан ,

Ніжні руки, блискуче волосся.

Привідкриті грайливо уста -

Як без неї раніше жилося?!

І ні їсти тепер, ані спати,

Від думок немає спочинку.

Лиш в руках телефон тримати,

Щоб гортати її сторінку..

А можливо відбудеться чудо

Та прихильнішим стане небо.

Може ти з нею разом будеш

І вона закохається в тебе?!

Ні, не тішся надіями марно

Та скоріш загаси свою спеку,

Бо вона сексуальна і гарна

Лиш тому, що від тебе далеко...

Довгі ноги, вигнута спинка,

Наймиліше з усіх ім'я...

Це найкраща у світі жінка

Лиш тому, що вона не твоя.

***

Без вас пуста, мов птах без крил,

То не життя — нудьга пропаща.

Як парусник, що без вітрил -

І сам плисти́ме та із ними краще.

Чудово знаю кожного із вас

І за́вжди розумію ваші вчинки.

Мій воєдино не складеться пазл,

Як не на місці ви - його картинки.

Кружляти разом можемо не часто,

Життя летить у ритмі ТВІСТ...

Та Друзі, знаю, не дадуть упасти

І ми ще всоте затанцюємо на біс!

***

У один післяспе́ковий вечір,

сита зручністю залізяк,

я відверто дозрію до втечі

та прийму від Вселенної знак.

Де чар-зілля кипить на вогнях,

заклинання і ля́льки вуду...

Там бувала в минулих життях

і, можливо, в майбутньому бу́ду.

А тепер би сховатися просто,

щоб послабити м'язи думок.

Вільно випростатися в зрості

і вхопити свободи ковток...

Десь в дорозі залишу багаж

непотрібних чужих імен.

Оберу найгарніший пейзаж

та почну віднаходити Дзен.

***

Простір...

Розпущені коси,

По травам розсипані роси

І літо тонуло між хмар.

Простір...

Свобода в душі стоголоссям...

І як же раніше жилося

Без тво́їх п'янючих чар?

***

– Ти знов блукаєш іншими світами,

А тіло тут підштовхує вітрами?

– Цей світ – це магель для думок.

Подамся в той, де менше помилок!

– Та я не проти, знай собі блукай,

Тільки ось тіло (храм душі) не забувай!

– Люблю свої, майже кістляві, драми.

А ти, як часто бродиш між світами?

– Я з них прийшов, здолавши втому,

Минув всі маяки, не кажучи нікому.

– Пізнав інших світів життя..

Я рада, що не маєш вороття!

– Вважаєш? Мушу лиш застерегти –

Я там помер, чи хочеш так і ти?!

– Я мертвою була багато років.

У напрямку життя зробила кілька кроків.

– Це добре, що ти душу відшукала,

Бо народитись для життя замало.

– Ти знаєш, що я зрозуміла, власне?

Без перебільшення – життя прекрасне!

Я скажу так, як кажуть всі:

Без тебе я б лежав на дні,

Не плавав би, і не літав,

Без тебе впав би й не встав.

Це кінець, або початок,

Немає в мене ком і крапок.

Минає ніч, а потім ранок —

Найромантичніший світанок.

А за ними летять дні…

У них ходжу ніби в сні.

Немає спокою душі

Ні восени, ні навесні.

Я, як отой безкрилий птах,

Тільки в серці моїм страх.

Без тебе я б не був собою,

Твою любов несе водою.

Тебе міцно обіймаю,

До серця свого притискаю,

І радію, що не сам

У цьому світі діорам.

Плов

Ось пише дівчина сумую,

Чому? Я відповідь знайшов.

Найкраще за усіх готую,

Я найсмачніший в світі плов.

Беремо рис, хочаб басматі,

Бо він найкраще підійде.

Проте не бігайте по хаті,

А обирайте те що є.

Свинину ніжно нарізаю,

А інше м'ясо аж ніяк.

І базиліком посипаю,

Він надає всій страві смак.

Цибуля смажиться в олії,

На колір наче темна мідь.

І запах у цієї мрії,

Що можна взяти і здуріть.

Тріпоче плов переді мною,

Шматками моркву додаю.

Все посипаю куркумою,

Бо дуже куркуму люблю.

Тушкую на вогні повільно,

І ось готовий диво плов.

О як смакує божевільно,

Його бажаєш знову й знов.

Для себе, пари чи родини,

Чи просто в гості хто зайшов.

Повірте що будь хто оцінить,

Найкращий в цілім світі плов.

спокій душі,

спокій думок

внутрішня тиша

гармонія

любов без початку

любов без крапок

мрійлива,

одвічна

мелодія

(с) Мія Море

Я йду по вчорашньому Києву. Чи то Львову. Чи то Рівному.

Озираюсь на свої мрії.

Милуюсь надіями.

Тут я любила. Тут я жила.

Тут я творила. Тут я була.

Я зосталась в минулому. З якого нема вороття.

Я ще пам’ятаю себе. В тому Києві. Чи то Львові. Чи то Рівному.

Пам’ятаю свій сміх, пам’ятаю незрошені сльози.

Я чітко пам’ятаю свій взір, що падав на майбутні дороги.

Я пам’ятаю свої незламані крила.

І безкінечні задуми. Чи то надії. Чи мрії.

Та йду я сьогодні Києвом. Чи то Львовом… Чи то в Рівному…

Озираюсь назад, та не бачу того мрійливого.

Таке все буденне, безнадійне, попелом всипане.

Та я все ще пам’ятаю…

Як йшла по вчорашньому Києву…

Він перевершив сатану

Коли почав страшну війну.

Та кров є і на тих руках,

Що хату звели на краю безодні,

Заплуталися у роках

Їх погляди порожні і холодні.

Всі ті, хто вірить сліпо і бездумно

У пропаганду створену безумно

Відкриють очі, опинившись в порожнечі,

Та вже не спинять вони тої кровотечі.

А, може, вже й ніколи не прозріють

І за примарні цінності зітліють.

Імперії, війни і зла раби,

Отримаєте цинкові гроби!

За те, що «трохи заблукали»

Кордони ж бо іще не відміняли.

За те що смерть на нашу землю несете.

Самі не знаєте, за що ви тут мрете.

Та ви не вб’єте те, що незнищенне!

Свобода для росії незбагненна.

Ми встанемо всі, як один

В пітьмі найважчих цих годин

За синє небо і за жовте поле,

Квітучий степ і неосяжне море.

За вибір, справедливість і свободу,

За тиші не гнітючу прохолоду.

Життя за мир страшна ціна.

Але ж чия у тім вина?..

У весінній хмарний ранок,

Ще не встиг втікти туман.

Виліз кіт немов той танок,

На балкон, як великан.

Він не з'їв свою сметану,

Бо летів в небі гусак.

Я подумав, що він пригне,

І сказав йому ось так:

Кіт не пригай, мудрий будь,

Ти в руках себе тримай.

Не вартий того білий гусь,

Що кричить тобі, стрибай!

Кіт на мене подивився,

Прокрутив все в голові.

Від балкону відступився,

Й миттю геть побіг собі.

Писати я почала давно.

Про любов таку, як у кіно.

Працювала і вдень, і вночі.

Мої романи видали, та на жаль не ці.

Детективи просять читачі,

Їх вимагають видавці.

На мене давлять геть усі —

Мою любов зведено на ні.

Вони не бачать суть, а тільки панораму.

О ні, я рабиня жанру!

О ні, не треба їм любовне чтиво!

Пишу постійно детективи!

Не важко було взятись за перо —

У руки саме стрибнуло воно.

Написав найлегше — про любов і зраду.

Потім ще одну сльозливу драму.

Писав заради грошей і майна,

Та волала моя письменницька душа:

Хотів я мати екшен, вбивства й томмігани,

А писав любовні мелодрами.

О ні, я раб цього жанру!

Не треба їм ці детективи й трилери!

А лиш сльозливі мелодрами!

Це просто диво, бажання Провидіння:

Що зустрілися дві заковані душі.

Ми напишемо їм книгу, та яку!

Пиши любовну лінію —

А я додам свою.

Потроху я себе палю,

Своє здоров’я убиваю.

Не віддавши частки себе,

Я шедевр не створю.

Ох, мистецтво, ти прекрасне!

Таке жорстоке і святе.

Ненавиджу і зневажаю,

Але в душі люблю тебе.

Дуже важко знайти час,

Коли натхнення прийде враз.

Кожен ладен відкладати,

А коли ж тоді писати?

Ох, мистецтво, ти прекрасне!

Таке жорстоке і святе.

Ненавиджу і зневажаю,

Але в душі люблю тебе.

Ці слова такі прості,

Вночі написані вони

Вже сонливою рукою

І дурною головою...

Ох, мистецтво, ти прекрасне!

Таке жорстоке і святе.

Ненавиджу і зневажаю,

Але в душі люблю тебе.

Бо ти і є життя...

Годі у світ за очі гнатись, зупинись!

Вдихай глибоко, розізлись,

Якщо потрібно, щоб не здатись.

Не забувай, життя складне,

і кожен може надламатись.

25.12.2024. (с) Мія Море

Потемніла вишиванка,

Мати застоялась на ґанку.

Немає сина, немає доньки,

Внучка стиснула долоньки.

Мамо, тату, вас чекаю,

Я віночок одягаю.

Бабця вишила сорочку,

Довгі в неї були ночі.

У сльозах усе промовляла:

Тату - ниткою здоров’я,

Мамі - бісером кохання…

Цей тихий світ

роками точить тих,

хто хоче просто жити.

Знімає шар за шаром шкіру —

вони ховаються в собі,

лишаючи бордові шрами,

виткані в дороги.

Ненависть чистих голосів

скувала золотими ланцюгами

світ, що від народження кричав,

немов би лев тонув у зграї псів.

У бурхливому потоці сірих днів

на мить хтось зупинився.

Погляд розтинає далекий обрій,

де, здавалося, мирний світ.

Вдихає запах сонця —

а в грудях обпікає до скреготу зубів.

Гіркота — і тіні огортають плечі.

А за спиною гуде й стирається

ще молода струна в грудях.

Лише той, хто здався, знає,

як лагідно все оминає.

Для них життя — тиха кома,

а світ живих — лише ресурс,

що догризають ситі тіні,

в кого не б’ється пульс.

За думкою плететься інша думка,

Думками напхана ребриста сумка,

Яка служила тільки для ідей,

Частина організму і трофей.

Щось сталось, зміна у сюжеті,

Нестача цінних помислів в бюджеті.

Забулась назва знаної алеї,

Думки сточили всі боки ідеї.

Самий розумний може помилятись,

Тут головне у тому, щоб не здатись.

Завжди накриє хмара із думок,

Якщо натвориш сотню помилок.

За думкою плететься інша думка,

Думками напхана ребриста сумка.

Може знайдеться місце для алеї,

Що уособлює в собі ідеї?

Думками ситий точно ти не будеш,

В думках потонеш чи загрузнеш

Нехай вони згорять в Помпеї,

Дорогу світлому - ідеї!

Блакитне хлюпоче мрійливо,

Лоскоче внизу шматки неба.

Я внутрішніо стала красива

І зовнішньо все, так як треба.

⠀

Дивлюсь на ясні небеса,

Їх хмари закрили, як шторами.

У грудях тріпоче краса,

Що з часом примножилась горами.

⠀

7.11.2024 (с) Мія Море

Жив тут якось скелелаз,

Що на гору виліз раз

І з висоти тієї гори

Побачив перли у воді.

Все плануючи ретельно,

Спуск останній він почав:

З вершини Альп на саме дно!

Трагічне вийшло полотно.

Білі хвилі, темна кров,

Душа звільнилась від оков.

Отакий-от скелелаз,

Що помер, як водолаз.

"Жахливу Романтику" сіла писати,

Бо майже настала дедлайнова дата.

Хто ж будуть герої? Чорти, маніяки,

Яких вже не ваблять ні перса, ні с**ки:

Їм хочеться крові, їм хочеться мізків!

Чи буде там привид, який завжди близько?

Або може ще дві смішних поторочі,

Чи дуже страшнючих, що бродять щоночі.

Вампірка і відьма, скелет, демониця,

Чи зомбі, в яких скрізь погризені лиця?

Заллю рядки кров'ю, насиплю кісток,

Хоч би не забути про ще один крок!

Бо мало терзати героїв й лякати,

Сюжет треба вбрати в любовнії шати,

Романтики влию вам щедро, по вінця,

Щоб кожен читаючи зміг просльозиться.

Нарешті мій текстик готовий до бою,

Його надсилала слабкою рукою.

Сиджу і чекаю вінець свій лавровий -

До перемоги в змаганні готова!

Якщо ж перше місце мені не даєте,

То хоч поспитаю вас тоном поета:

Яка все ж моя із потвор у Жахрому,

Вгадати невже не вдалося нікому?

**груба лексика - відсилка до Балачкової дискусії про переклад "Блиску", тому прошу пардону.

Картинка авторства Дарії Денисенко з конкурсу Жахлива Романтика".

За пропозиції з редактури подяка Амарі (посилання в коментарях)

Я прошу тебе не плач цієї ночі

Хоч раз всміхнися щиро ти мені

Бо не побачу вже тебе у цьому році

Мені хоча б зустрітись раз в віки

Бо шлях мій випав у замерзлі далі

Туди, де весь пісок немов кришталь

Цей холод – то до пекла авантзала

За ним лиш тільки біль і тільки жаль

За ці роки замерзло моє серце

Відпали спогади, немов мертві листки

З тобою б’ється на всі гігагерці

Що лиш доступні людству і мені

Твій погляд знов наповнить мою душу

Зігріє у найбільш страшний мороз

І тільки він витягує на сушу

Із моря прикростей і судорожних проз

Твій поцілунок – то ліхтар у темнім

Покритім льодом і розпачем вини

Загиблим склепі, довгім і вогкім

Лінії, що розділя оці світи

Ми охоронці спокою і світу

Оберігаємо від дикої журби,

Людей злих і снігів довіку

Й зловіщої всестрашної війни.

Коли читаєш книгу

З друзями чи один,

Тоді приходить іноді

Страшний Нечитун.

Коли ж ти пишеш глави,

Новели чи романи,

Буває, загляне

Противний Неписун.

Він ховається усюди:

У темному комоді чи в старих листках.

Він їсть мої нерви й хоче мого забуття.

Немає в нього ні совісті, ні каяття.

Підлий Неписун

І брат його —

Ще гірший,

Клятий Нечитун.

Десь далеко ходять люди,

Яким незвичні ці проблеми.

Десь далеко вирубували дерева,

Аби я нічого не написав...

Коли сидиш щоночі

І будуєш свій сюжет,

Постійно підбиває

руку саме він —

Паскудний і лінивий

Маленький Неписун.

Він ховається усюди:

У рукописах і покинутих поемах.

Він їсть мої нерви, хоче мого забуття.

Немає в нього ні совісті, ні каяття.

Підлий Неписун

І брат його —

Ще гірший,

Клятий Нечитун.

Коли стогнати вголос ти не можеш

Коли забула зовсім свій же крик

Коли ти терпиш знов і знов

Коли десь там у позолоті сховала сльози

Десь в глибинах зранене те справжнє

Забуті мрії, хоч ні... Роздерті в шмаття

Понівечені лежать, ридають, стогнуть і кричать

Вглибині

Десь там...

Ранять і дрижать, б'ються болем і криваво плачуть

Забуті? Ні. Лиш облишені доречно

Кинуті у пафосі щоденнім,

У турботах тих буденних

До болю знічені

Між примх чужих нівечених

Обабіч випхані

Десь на потім

Десь назавжди

Десь там, десь там ти, мила.

Десь серед ран, і крові.

І повниться жалем і болем

те каяття за втраченим життям

Поміж митей тих... буденних, правильних, видимих, нав'язаних

Сповнених твоїм же майбуттям

Присвячено подрузі