Кінець Всесвіту.

Безмежність простору… Нескінченність Всесвіту… Колись це було аксіомою, а тепер через півгодини наш зореліт «Пілігрим» наблизиться до краю Всесвіту. Можна сказати, до його кінця, бо далі - невідомість, у якій не спостерігається жодної зірки, жодного космічного об’єкту. Це так почесно - бути першопроходьцями. І все ж я відчуваю, що не повинна була вирушати у цю експедицію.

- Крихітко! У нас є цілі півгодини вільного часу! Ти чуєш мене, Троє?

Мене звуть Трояндою, останнім часом модно називати дівчаток стародавніми назвами квітів, зображення яких можна зараз зустріти лише на електронних носіях. Троянда, Чорнобривка, Конвалія… Що поробиш, усе міняється. Зате мова наша рідна, українська, збереглась у всій своїй красі, розвинулась і стала, наряду з англійською та китайською, «зоряною» мовою, тобто, мовою Зоряної Співдружності.

З того часу, як людство навчилось мандрувати так званими «кротовими норами», земляни облетіли чимало галактик, та до краю Всесвіту наблизились вперше…

- Нащо ти взагалі погодилась летіти зі мною? - Голос Списа став різким, неприємним і таки вивів мене з м’яких обіймів думок.

- Не думаю, що зараз час говорити про це, - намагалась таки зберегти спокій та рівновагу.

- Останнім часом я тільки й чую від тебе: ні, не зараз, давай іншим разом! Нащо ми проходили всі оті тести та дослідження? Я чоловік, і не можу довгий час обходитись без сексу! У мене нерви на зриві! Ти не виконуєш свої прямі обов’язки!

- Пробач! Але зараз ми на порозі грандіозної події і я просто не можу…

- Ти не можеш через те, що думаєш про того музику! Хіба нас можна порівняти, Троє?

Спис хапає мене за зап’ястя, стискаючи до болю, і зазирає в очі. А я не знаходжу, що сказати, і лише поглядом відповідаю на погляд, кусаючи губи. На обличчі чоловіка з’являється гримаса розчарування і він залишає каюту. А я… Я підтягаю коліна, обіймаю їх руками і переводжу погляд до ілюмінатору, де наближається край Всесвіту.

Так, Спис абсолютно правий. Я не повинна була летіти. Але тоді мені здавалося, що все владнається. Тести показали, що ми зі Списом підходимо одне одному на 98,9% Я знала, що експедиція, яка займе десятки років, а цілком ймовірно, що й ціле життя, має на увазі, що ми будемо зі Списом не лише напарниками, але й сексуальними партнерами. Він високий, статурний, гарний, розумний, вольовий, цілеспрямований і ще мільйон позитивних епітетів. Я була впевнена, що зможу покохати його. Та на ділі все склалося зовсім не так, як бажалося. Чимдалі я все чіткіше розуміла, що не знаходжу у «ідеальному» напарнику свого, рідного. Так, він, справді, ідеальний вчений, колега, напарник, але у моєму серці залишився Зорян і не пускав туди нікого іншого.

Зорян… Він програє Списові у зрості, вроді, інтелекті, та багато у чому. Він навіть жодного разу не залишав Землю, не бував у космосі! Коли ми з ним зустрічалися, він був простим музикою, писав електронну музику, називав свої твори зоряними сонатами. В наші часи справжні музичні інструменти залишились лише у музеях, а електронну музику пише кожен, кому не ліньки, навіть штучний інтелект. Та ніякому ШІ не вдавалося так скласти традиційні ноти, щоб утворювалось щось незвичне, те, що викликало відгук у глибинах душі, те, що хотілося слухати та слухати, а Зорянові вдавалося.

Згадалась наша остання зустріч, коли я прийшла попрощатися. Був вечір, у кабінеті Зоряна було вимкнене світло, і лише дивний нічник у вигляді сфери з дірочками кидав навсібіч довгі промені. Я знала, що усередині нічника зберігається невеличка частина плазми, яка й дає світло.

Зайшовши, почула звуки нової сонати.

- Що це? - запитала я.

- Я назвав її «Зустріч», - Зорян відійшов від компографа, але мелодія продовжувала стиха звучати.

Я сковтнула.

- Правильніше було б назвати сонату «Прощання».

- Ні, - Зорян узяв мої долоні у свої і дивився, посміхаючись. - Ми ще зустрінемось. Ти повернешся, я знаю.

Я покачала головою:

- Дуже мало шансів. Не чекай на мене, знайди собі дівчину…

- Ніхто, крім тебе. Я дочекаюсь, вір.

Я так і не змогла вмовити Зоряна не губити своє життя самотністю. Та то був його вибір. А мій вибір - летіти назустріч пригодам, назустріч новому, невідомому, незбагненному.

І тільки пізніше я зрозуміла, що помилилася. Подорож «Пілігрима» заплутаним лабіринтом «кротових нір» продовжувалась п’ять років. Декілька разів нам із Списом доводилось по кілька місяців проводити в анабіозі, коли між «норами» були великі відстані. Коли ж шлях потребував не більше місяця, ми проводили його разом і до чортиків набридли одне одному. Повсякчас у спогадах спливав Зорян, милий неідеальний закоханий Зорян. Він так і не знайшов, та мабуть і не шукав, собі пару. І досі з Землі надходили від нього повідомлення. Ні відео, ні голос на такій відстані вже неможливо було сприйняти, але короткі «есемески» знаходили шлях крізь космічний простір:

«Я назвав нову симфонію «Моя Троянда»;

«Моє серце розквітає при думці про зустріч»;

«Я чекаю на тебе, пам’ятай…»

За п’ять років багато чого змінилося. Зоряні симфонії Зоряна стали божевільно популярними в усій Зоряній Співдружності, на усіх сімнадцяти планетах, що заселило людство. Тепер його ім’я знав кожен, його популярність виходила за грані можливого, а він… чекав на мене.

Моє серце рвалося на Землю. Так, я зробила найбільшу у житті помилку і втратила справжнє кохання та усі надії пізнати щастя. Як би не завершилась ця подорож, моє ім’я назавжди буде вписане в історію Космічної ери людства. Та чи цього я прагну? Чи зробить це мене щасливою? Ні, ні, і ні. Я осягнула, в чому справжнє людське щастя, та запізно. Ніхто не знає, що очікує на нас, коли ми вийдемо за межі нашого Всесвіту. Можливо, загинемо в один момент. Можливо, загубимось у новому Всесвіті. Чи ще щось таке, чого ми зараз не можемо навіть уявити. Та повернутись на Землю у мене практично немає шансів.

- Наближаємось, Троє.

Це повернувся Спис. Ми підсіли ближче до широкого ілюмінатору, за яким відкривалось чаруюче видовище. Жодної зірки не видно. Жодної галактики, навіть у вигляді далекої нечіткої туманності. Зате простір представляв собою суцільне сяйво, не яскраве, не таке, що б’є по очах, навпроти, м’яке, приглушене. Гігантська тінь промайнула, немов велетенська чайка майнула крилом, і зникла. Вдалині, то тут, то там теж вбачалися нечіткі рухливі тіні, які з’являлись на мить і щезали.

Серце гулко застукотіло у грудях. Цілком можливо, що кінець Всесвіту стане нашим кінцем…

Спис теж застиг в напруженому очікуванні.

Час линув, та нічого не мінялося.

- Що відбувається? - хрипко видавила з себе.

Напарник кинувся до приладів. Зореліт рухався на автоматі, його вела комп’ютерна система, та при необхідності можна було перемкнути на ручне керування.

Щось поклацавши, Спис повернувся, дивлячись на мене ошелешено.

- Зореліт не рухається…

- Тобто?

- Край Всесвіту якраз перед його носом, але ми зависли на одному місці і не можемо подолати межу…

- Спробуй відшукати «кротову нору», хоч найменшу! Нуль-перехід, гіпер-простір, квантове зрушення, що-небуть! Щось повинно допомогти! Невже ми подорожували п’ять довгих років лише для того, щоб лизнути замок і повернути ні з чим назад?!

Спис пробував різні варіанти, та результат залишався незмінний: ми застрягли перед невидимою стіною, що обмежовувала наш Всесвіт, і не могли зрушити з місця.

- Усі можливості вичерпано, - нарешті «відзвітувався» напарник. - Наша місія завершена, можемо повертатись додому.

- Як це - завершена?! І п’ять років життя - коту під хвіст?! З чим ми повернемось?!

- Ми виявили, що межі Всесвіту перетнути неможливо. Ми зробили усе, що могли, Троє! Прохід заборонено!

- А що… Що, коли прохід заборонено лише для зорельота? Га? Що, коли спробувати вийти назовні і перетнути межу у скафандрі?

- Це божевілля, Троє!

- Це може спрацювати!

- Ти хочеш загинути?

- Коли зореліт зависнув, але нічого з ним не трапилось, то й у скафандрі не страшно. Або ми просто торкнемося краю Всесвіту, впевнимось, що зробили усе, що могли, і повернемось на Землю із чистою совістю науковців, або… Або дізнаємось, що з того боку.

- Троє, ти не розумієш, як це небезпечно!

- Ми знали, що буде небезпечно, ще коли погоджувались на участь у експедиції. Витрачені такі кошти не заради того, щоб ми помилувалися краєвидом і повернули назад.

Спис покачав головою.

- То що? - у моєму голосі звучало нетерпіння дослідника. - Ми маємо виправдати довіру, надану нам людством.

- Дай подумати…

Звісно, він не зміг відмовитись. Надіслав на Землю повідомлення про відчайдушний крок, на який ми зважились. Колись інформація дійде до місця призначення. Якщо більш повідомлень не буде, стане зрозумілим, що ми загинули.

І ось настав цей неймовірний момент. Ми вийшли із зорельоту і наблизились до самої межі. Виглядало все в багато разів грандіозніше, ніж, коли дивишся через ілюмінатор. За невидимою стіною жило своїм життям неосяжне світло, по якому пробігали нечіткі гігантські тіні. А варто озирнутись назад - міріади зірок, що складаються у галактики. Десь серед них загубилась і наша рідна планета. Батьківщина… Україна… Зорян… Як же хочеться повернутись, та ми маємо виконати борг перед людством. Я не з тих, хто відступає. Хай мій вибір був неправильним, але це був мій вибір. Вже не переграти…

Космічну тишу порушив голос Списа, що передавався від скафандра до скафандра через перемовний пристрій.

- Як картина?

- Грандіозна!

- Ми перші, перші, Троє! Перші, хто зможе доторкнутись до невідомого!

- Це просто неймовірно! Здається, що все відбувається уві сні…

- Я перший! - похапцем мовив Спис, неначе боявся, що я заберу в нього першість. - Якщо… Якщо зі мною щось трапиться, одразу ж повертайся на корабель. Система налаштована на зворотній шлях, просто натиснеш «Пуск». А зараз краще відпливи подалі.

- Я розумію, геройствувати не стану.

Заворожено дивилась я, як мій відчайдушний напарник простягає руки і торкається невидимої перепони. Історична мить! Що чекає на тій стороні?

Все або нічого…

Та нічого не відбулося. Спис тикався руками, потім плечем, та межа не пропускала його так само, як і зореліт.

- Нічого не вийде, - здався напарник. - Маємо визнати, що кінець Всесвіту є справжнім кінцем.

- Але щось же там є? - махнула я у бік сяйва.

- Бог? Творець? - хмикнув Спис.

- Не знаю. Не думаю, що за стіною сидить сивий дідусь на золотому троні і хихикає, спостерігаючи за нашими потугами. Та щось же там є!

- Можливо. Але дізнатися це вже не в нашій компетенції. Повертаємось.

- Дай, я спробую…

- Троє, що це змінить? Якщо я не пройшов, то й ти не пройдеш, це ж і слону зрозуміло…

Та я, не слухаючи напарника, вже наближалась до невидимої стіни. Хоч доторкнуся…

- Троє!..

Це було останнє, що я почула, бо варто було торкнутись межі, як мене підхопила невидима сила, потягнула так, що вже й не вирватись. На якусь мить я відчула себе немов у густому желе, світло почало спочатку гаснути, а потім розгорятися з новою силою.

І ось я вилетіла, мов пробка з шампанського, з того пружного желе і впала на підлогу.

На підлогу? Мабуть, я втратила свідомість і бачу передсмертні видіння… Мені здалось, що я вивалилась разом із світловим променем із з однієї з дірочок нічника, що стояв у кабінеті Зоряна. Так, це його кабінет. Він, як зазвичай, сидить за компографом. І музика лине та сама, яку я чула в день відльоту. Зоряна соната «Зустріч». Мені не забути її до самої смерті. Втім, мабуть, він і прийшов, той роковий час.

Зорян піднявся, повернувся до мене і на його обличчі, мов веселка, з’явилась усмішка.

- Ось і прийшов цей час, щасливий час нашої зустрічі, моя Трояндо!.. Я ж казав, що ти повернешся і ми зустрінемось! А ти не вірила! Я знав.

Зорян обійняв мені і поцілував ніжно-ніжно, мов торкнувся пелюсток квітки, ім’я якої я носила. Потім сміливіше.

Тільки зараз я зрозуміла, що на мені нема скафандру і я стою перед Зоряном, як матінка народила. Та хіба це у чомусь завадило? Це лише зайвий доказ того, що у мене видіння…

Та насправді це виявилось доказом того, що через край Всесвіту проходить лише жива матерія.

Як трапилось, що я за одну мить подолала мільярди парсеків і опинилась на рідній Землі, я вам не скажу. Чому межа не пропустила Списа, та охоче ухопила мене? Над цим питанням вже не один рік б’ються вчені усієї Співдружності. Та мені байдуже. Можливо, мене перетягло кохання Зоряна, можливо - моя туга. Скоріш за все - наше взаємне тяжіння. А може за краєм Всесвіту справді існує якась вища сила, яка зглянулась на розлучених закоханих. Важливо лише те, що ми разом. Тепер назавжди.

Я зробила усе, що потребував борг перед людством, і залишила відкритий шлях для досліджень та нових героїв. Прийде час, і людство зуміє зазирнути за межу, я в цьому впевнена. Та я зараз працюю у Космоцентрі і нікуди летіти більш не збираюсь. Хіба що на планету-курорт Океанію разом з чоловіком, з Зоряном. Ми одружились одразу ж, тільки-но мене закінчили мучити дослідженнями.

А Спис через рік вже теж повернеться на Землю. Він летить знайомим зворотнім шляхом і досі у шоці від того, що сталося. Мені навіть вдалось поговорити з ним по відеозв’язку. Виявляється, він чекав на мене два тижні, хоч повітря у моєму скафандрі мало вистачити не більш, як на добу. В кінці кінців вимушений був повертати додому.

- Повернусь і піду, як і ти, на «конторську» службу. Досить з мене пригод, - довірливо поділився планами наостанок. - Ти на мене зла не тримай, Троє. Я щиро радію за тебе й Зоряна.

- Що ти? Ніякого зла не тримаю. Це ти мені пробач, що не склалося.

- Нічого, - махнув рукою Спис. - Знайду собі іншу Троянду. Однаково мені не зрозуміти, як ти змогла опинитись на Землі.

- Це, напарнику, найбільша загадка тисячоліття, - підморгнула я.

Та насправді найбільшою загадкою не те, що тисячоліття, а усього існування людства, залишається ніщо інше, як КОХАННЯ.