Класний (керівник) детектив

Ох, понеділки, понеділки… І хто вас придумав?

Мій телефон розривається від звуків будильника, намагаючись мене підняти. Ні, ні, ні! Очі закривати не можна, бо то така страшна пастка — закрив очі і ти вже знову спиш! Доведеться вставати.

Проходячи повз дзеркало у коридорі, підбираю своє темне розпатлане волосся у хвіст, дивлюся на втомлене обличчя, з якого на мене дивляться карі очі, та йду до ванної. Мимоволі мій погляд зупиняється на електронному годиннику. Декілька секунд просто дивлюся і не розумію, як таке може бути — замість шостої тридцять я бачу сьому тридцять!

Гірше просто не може бути, особливо, коли тобі на восьму тридцять на роботу!

Доводиться похапцем збиратися, їсти сніданок, розігрітий у мікрохвильовці, тут же вдягаючись та намагаючись не забруднитися, все ще ламаючи голову над тим, як таке могло статися.

— Так, що мені треба взяти? Звіти, точно, сьогодні треба здати. Так, а ще що? Я щось забула… Так, першим уроком виховна година, десь вчора друкувала план. Ага, точно, на принтері. Так, ще конспекти, і картки, і ще ту пачку зошитів. Ой, контрольні забула!

Я помітила, що під кінець року почала розмовляти сама із собою. Ну, ще й з котом. Точно! Нагодувати кота! Рудий пухнастик, Кузька, відчувши рух по квартирі, вже терпляче сидів біля своє миски у кухні, очікуючи на їжу.

— Тут би самій хоч щось встигнути… — промовляю до нього, насипаючи корм.

Коли усі ранкові справи було закінчено в надзвичайному режимі, я застрибнула у туфлі, підхопила сумку і пакет, та, сподіваючись, що нічого не забула, помчала на зупинку, де вже через чотири хвилини мала бути моя маршрутка, і на яку я просто мусила встигнути аби не запізнитися на роботу.

Але розклад транспорту, самі знаєте, штука така. Тож і так поспішаючи, ледь не падаючи з підборів, які, хоч і не були надто високими, та все ж добряче заважали швидко ходити, мусила ще й бігти за маршруткою, на бігу поправляючи сумку та з усіх сил намагаючись не впасти. Влітаю останньої миті до автобусу та дякую водію за те, що зачекав. На що той посміхається та каже:

— Вам приз за волю до перемоги треба дати!

Ой, йому то що, а мені — запізнюватися ніяк не можна — там діти чекають. Мої п’ятиклашки, хоч і трохи подорослішали за цей рік, та все ще такі маленькі! Он у п’ятницю, коли я була на семінарі, то разів п’ятнадцять дзвонили… Я змучено посміхнулася, чи то згадуючи про малих бешкетників, чи то водію, та поспішила зайняти вільне місце, сподіваючись хоч на мить розслабитися.

Десять хвилин дороги минули за роздумами дуже швидко. Маршрутка зупинилася на моїй зупинці, а вже за кілька хвилин я була біля школи, що розташована недалеко від центра міста. Це триповерхова цегляна будівля з високими вікнами, на яких висять гарні фіранки, у коридорах ростуть величезні фікуси та пальми у великих вазонах, а на стінах висять репродукції картин. І взагалі тут дуже красиво і затишно.

Школа зустріла мене веселим гомоном дітей, які поспішали зайняти свої місця у класах, радіючи, що лишилося зовсім трохи до їхнього найулюбленішого свята — Останнього дзвоника, за яким будуть літні канікули. А поки що на них чекає купа контрольних та самостійних, а на випускників — іспити. А ще й тепла погода зовсім не сприяє навчанню.

Я піднялася відразу до класу, де діти радо гарцювали навколо мене, розповідаючи щось про те, як провели вихідні, смикаючи за руку, торкаючись до плеча, усіляко намагаючись привернути до себе увагу.

Понеділки починаються так завжди — гамір, купа проблем, якісь питання, усі чогось хочуть від мене почути, особливо це було помітним саме сьогодні, тому що напередодні мене не було і діти, вочевидь, скучили. До цієї круговерті долучилася ще й заступниця директора з виховної роботи, яка заглянула до класу та нагадала про участь у якомусь конкурсі, потім учителька математики, яка хотіла взяти журнал мого 5А.

— Я, по правді кажучи, його й не бачила, бо запізнювалася. Мабуть, в учительській, Мар’яно Іванівно, гляньте там.

— Та я там в першу чергу дивилася, не знайшла на місці. Тож подумала, може Ви взяли. А мені контрольні треба виставити, журнал хоч на десять хвилин потрібен, розумієте? — на її обличчі сумно блищали сірі очі.

— Можливо, хтось взяв теж записувати. Кінець року ж скоро, як-ніяк травень. Контрольні, самостійні… Мене взагалі у п’ятницю не було, бо відправили на семінар. Тож я, навіть, не знаю, хто міг його взяти.

— Ну, добре, ще пошукаю.

— Якщо знайдете, повідомьте мене, будь ласка!

— Так, звісно.

Ну от тобі й маєш. Ще й журнал тепер шукай. Мало мені роботи на бідну голову, а тут варто було день, всього один день не бути на роботі, і от такий маєш клопіт! А, якщо, все таки, не знайдеться? Божечко, це ж його увесь доведеться переписувати з самісінького початку і до кінця!

На першій перерві шукати журнал не було часу — залишилися деякі питання, які ми не встигли вирішити з класом, що й не дивно, бо так буває майже не щоразу. Наступний урок, який я проводила у 6А, пройшов настільки швидко, що я й оглянутися не встигла, як він скінчився. Тепер настала черга для пошуків журналу, адже його, звісно, так і не знайшли.

Я перевірила розклад своїх п’ятикласників. Першочергово треба запитати вчителів, які були у них в п’ятницю, бо саме тоді зник журнал.

Але не так сталося, як гадалося. Мій шибайголова, Миколка, найменший та найнестримніший з усього 5А, чия русява голова весь час з’являлася то в одному коридорі так швидко й так часто, що, здавалося, ніби він просто телепортується по школі, біг та, впавши, пошкрябав коліно. Марійка, висока худорлява дівчинка з темним волоссям, зібраним у високий хвіст, староста класу і взагалі дуже відповідальна дитина, зателефонувала якраз тоді, коли я прийшла покласти речі до учительської, що була розташована на другому поверсі. Добре, хоч так, а не щось серйозніше! Але довелося піднятися на третій поверх, де у класі сидів нещасний Микола, по коліну якого сочилася червона юшка, та спуститися разом з ним до медпункту на першому поверсі, дорогою з’ясовуючи, що саме, де і як сталося. А потім дзвонити матері та усе пояснювати. А ще у нас з травмами усе дуже строго, тож повідомила ще й заступницю з виховної роботи, Валентину Олександрівну.

Незчулася, як пролетів і наступний урок. Усі вчителі, що викладають у моєму класі, запитували, де подівся мій журнал, ще більше роз’ятрюючи мою душу цим питанням, але ніхто не міг його знайти. Здавалося, що він просто зник.

Проходячи коридорами, наповненими галасливими учнями, до їдальні, куди я вела дітей наступної перерви, я, все ж таки, запитала декількох вчителів, які в п’ятницю проводили уроки у моєму класі, чи не бачили вони мого журналу. Але відповідь у всіх була одна, і вона мене не тішила.

Нарешті, я змогла здати звіти, але це було вже на четвертій перерві, а часу на пошуки залишалося все менше. На тій же перерві я встигла забігти до двох вчителів та запитати про журнал, але вони його не брали. У відчаї я повернулася до учительської, де зустрілася зі своєю подругою, Тетяною, теж вчителем іноземної, високою світловолосою молодою вчителькою зі строгим поглядом.

— Привіт, я тебе сьогодні ще й не бачила. Ти все бігаєш? — мовила вона, пильно приглядаючись до мене.

Для мене вона просто Таня, а для дітей Тетяна Миколаївна, була моєю давньою подругою, з якою ми ще разом вчилися, а потім, так сталося, що й стали працювати у одній школі.

— Привіт, Таню. Ой, сьогодні взагалі не день, а хто зна що! Спочатку ледь не спізнилася на роботу, бігла, як скажена. Потім Микола, з мого класу, коліно забив. А тепер маю ще один клопіт. Уявляєш, мій журнал загубився! — я була просто у розпачі, що було, думаю, видно по моєму обличчю.

— Ого! А коли зник — сьогодні? — округливши очі, подруга співчутливо запитала у мене, відклавши зошити, які саме перевіряла.

— Та ні. Ще у п’ятницю, кажуть, коли мене не було.

— А ти в усіх учителів запитала?

— Ой, якось, навіть, і часу не було. Ще двох, з тих, які у п’ятницю були, не питала. Мар’яна Іванівна сама сьогодні його шукала зранку. Зараз саме збиралася інших йти шукати. Ну добре, ще побачимося, сподіваюся.

— Так, у мене ще три уроки.

Інші вчителі, які знаходилися поруч, теж поспівчували мені, говорячи, що теж не бачили моєї пропажі.

Ми попрощалися і я побігла шукати Наталю Володимирівну, вчительку праці у дівчат, та Михайла Олександровича, який навчає хлопців. Саме у них були два останні уроки у п’ятницю.

Але жоден з них так журналу й не дочекалися на своїх уроках. Ні з чим я повернулася до учительської, червона від біганини, наче варений рак. Таня все ще перевіряла зошити, очікуючи на наступний урок.

— Ну що, знайшла? — вона підвела погляд на мене.

Я трохи перевела дух і сказала:

— Ні, на праці його теж не було в жодного з учителів.

— Ти вже всіх перевірила, так? А до заступників ходила? Може, вони для чогось брали? Чи директор…

— От, дякую, що підказала. Там ще не була… Побігла!

Зачинивши двері учительської, я вихором помчала по кабінетах заступників, адже через хвилину мала вже йти на свій наступний урок. Але й тут на мене чекало розчарування, бо заступники його не брали, навіть не бачили й не знали, що я його шукаю. Мій крос по школі обіцяв затягнутися.

Анна Станіславівна, заступниця директора з навчально-виховної роботи, жвава жінка років сорока п’яти, правда, поцікавилася, чи у всіх вчителів я запитала про журнал, але довелося їй зізнатися, що обійшла поки що тільки тих, які вели у моєму класі в п’ятницю, бо й справді не мала достатньо часу.

— А ти не думаєш, що міг взяти вчитель, який просто хотів виставити оцінки. Тобто не обов’язково той, хто був у п’ятницю? — запитала вона.

— Та, мабуть, так і є, бо інакше де б він дівся? Швидше за все, його взяв хтось заповнювати та просто не повернув на місце.

— А ти пройдись ще по кабінетах. Може, хтось на столі залишив, — порадила вона.

— Добре, дякую, піду шукати. Сподіваюся, що він таки знайдеться, адже немає нічого гіршого для класного керівника, ніж переписувати весь журнал у кінці року! Добре, що хоч у мене п’ятий, а не випускний клас!

Пролунав дзвінок на наступний урок, тож я мусила швиденько повернутися до учительської аби взяти необхідне до уроку. Добре, що відразу наготувала, а то б ще пів години б шукала. На порозі зіштовхувалася з учителями, які виходили з приміщення, поспішаючи на свої уроки, і кожен з них питав, чи не знайшла я журнал, на ходу висуваючи припущення щодо того, де він міг подітися. Та це ніяк мені не допомагало, адже те, про що вони говорили, я вже зробила першочергово. Залишалося поки що одне — йти на урок. Та сумні думки не полишали мене ні на мить, не дивлячись на те, що діти себе й поводили гарно, а це славнозвісний 7В, у якому мені довелося викладати цього року.

На перерві на мене чекав супер крос — оббігати усі кабінети та подивитися, чи не лежить де мій журнал. А це така собі задача! Ноги підступно гуділи, нагадуючи про необхідний відпочинок, адже я згадала, що сьогодні й не присіла. Радувало те, що наступний урок у мене «вікно», тож, якщо пощастить, зможу трохи посидіти та відпочити. Але це тільки у випадку, якщо журнал знайдеться і не доведеться перевертати школу догори дриґом у його пошуках.

Перевірка кабінетів розтяглася, звісно, майже на цілий урок. Тому що деякі були зачинені і треба було йти шукати ключі, у інших йшли уроки й доводилося відволікати вчителів, чого я найбільше не любила, та просити подивитися, чи немає де мого журналу. У підсумку я ні з чим повернулася до учительської і важко опустилася на стілець. По дзвінку з уроку прийшла Таня і, дивлячись на моє сумне обличчя, сказала:

— Що, не знайшла?

Я сумно похитала головою.

— Вже з ніг збилася, шукаючи його. Майже у всіх запитала, у всіх кабінетах подивилася… Просто ніде немає його і все. Наче крізь землю провалився… А ноги вже просто відвалюються, так набігалася у його пошуках.

— Та й нікому ж він не потрібен. Це ж п’ятий клас. А ти дітей своїх питала? — Тетянка, як могла, допомагала та підбадьорювала мене. І що б я без неї робила?

— Я своїх сьогодні майже не бачила, все журнал шукала, а у них спитати й забула. От голова дірява!

Я неохоче піднялася та пішла на третій поверх, де саме зараз мій 5А готувався до уроку історії. Але, повернувшись вже за хвилину до учительської, сказала Тетяні:

— Ні, діти кажуть, що не бачили його. Та, це ж діти. Найвідповідальніша, Марійка, і та уваги не звернула, чи був той журнал. Тим більше вихідна пройшли. Вони вже позабували, що у п’ятницю було. Тим більше журнал! Вони тільки раді будуть, якщо він не знайдеться.

Таня задумалася.

— А ти подумай, може у них заміна була, чи перестановка. Може вони до іншого кабінету ходили, чи учитель інший був?

Я дістала свій записник. Перегорнула сторінку, де були записи за п’ятницю.

— Ні, наче нічого незвичайного. Все за розкладом.

— А додому ж ти його точно не брала у четвер?

Іноді ми можемо робити так з дозволу, особливо, коли роботи накопичується багато, а ти не хочеш до ночі сидіти у порожній школі, а попрацювати вдома, з чашкою кави, у спокійній обстановці, аби не наробити помилок. Та це буває зрідка, можливо, колись там у п’ятницю я його й могла б узяти. Тим більше, що у мене, зазвичай, у журналі записи ведуться регулярно.

— Ні, точно ні. Я ж на семінар їхала, навіщо ж мені той журнал. А в п’ятницю я сюди не заходила.

— А ніхто з твоїх дітей не міг його взяти аби оцінки повиправляти, а тепер не зізнається? — Тетяна намагалася допомогти, як могла.

— Та ні, навряд. У мене таких хитрих немає поки що. Маленькі вони ще. Коли питала, по очах бачила, що не брешуть. Я ж їх знаю, як рідних. Впевнена, що то не вони. І знаєш, що? Мені здалося, що журнал пропав ще у четвер. Я ж його не перевіряла. Тим більше уроки у мене раніше скінчилися і я не дочекалася, поки мій п’ятий клас розійдеться по домівках, як зазвичай, а пішла працювати додому, набравши зошитів. Це я точно пам’ятаю. У мене тоді ще голова розболілася.

— А у кого були в четвер уроки у твоїх?

— Дай подивлюся, — я знову повернулася до нотаток. — Там якраз, була перестановка. Це вже щось! Дивись, вони були не у своєму кабінеті, а їх пересадили в хімію. Так, і це був урок музики, — нарешті, це була хоч якась зачіпка. Можливо, журнал просто забули у кабінеті, але він би там і залишився, я ж усі їх обійшла.

— А Тамара Миколаївна сьогодні є? Щось я її і не бачила… — Тетяна підійшла до стенду, на якому висів розклад. — Так, у неї сьогодні уроків немає.

— І що ж робити? Пішла я знову до Ганни Станіславівни, хай номер її дасть, бо у мене в телефоні немає, — промовила я, перевіривши контакти.

Заступниці у кабінеті не було, то довелося зайти до іншої заступниці, Галини Володимирівни, худорлявої високої та завжди стильної жінки, що владно споглядала цей світ через овальні окуляри на своєму носі, та запитати номер у неї. Вона порадила все таки звернутися до Ганни Станіславівни, якої вона не бачила, бо у неї номерів не було. Я спустилася на перший поверх до заступниці директора з виховної роботи. Вона була наймолодшою з усіх заступників, та, здавалося, найменш заклопотаною. Але й вона не змогла мені допомогти.

Довелося йти до приймальні та питати у секретаря, чи не бачила вона її, на що я отримала відповідь, що Ганна Станіславівна саме у директора, тож довелося чекати наступної перерви.

Через кілька хвилин після дзвінка та чергового візиту до заступниці, взявши номер телефону вчительки музики, я вже намагалася додзвонитися їй, але з першого разу вона так і не відповіла.

У мене був ще один варіант — перед уроком музики була українська література, але цю вчительку я вже питала. Так, ще у них було мистецтво. Перевіривши розклад, розумію, що мені неймовірно пощастило, адже у вчительки мистецтва, Алли Сергіївни, молодої чорнявої дівчини, яка тільки нещодавно закінчила університет, ще були уроки.

Поговоривши з останньою, я дізналася, що журнал вона взяла тільки аби відмітити відсутніх, а тоді у неї його хтось попросив. Тільки от хто — цього вона згадати не змогла. Сказала тільки, що працювала з кількома журналами п’ятих класів, які попросила у вчителя фізкультури на пів уроку, а потім повернула, зробивши відповідні записи.

Залишалося тільки поговорити з Тамарою Миколаївною. Я взялася знову за телефон. Цього разу мені пощастило і після кількох гудків вона, нарешті, відповіла.

Тамаро Миколаївно, добрий день! Вас турбує класний керівник 5А класу. Підкажіть, у четвер на уроці у Вас був журнал мого класу? Його просто з п’ятниці ніхто не бачив. А я думаю, раптом у якомусь кабінеті лишився. Ви ж у хімії сиділи, чи не так?

— Добрий день! Так, журнал був, але ми були не у хімії. Бібліотекарка попросила мене піти з п’ятим класом до кабінету 4А класу, бо вона хотіла якийсь захід провести з дев’ятим класом, а вільного кабінету через перестановку не було. Але журнал я ставила після уроку на місце, це я пам’ятаю.

— Дуже Вам дякую. Вибачте, що потурбувала. Буду шукати далі.

Мої уроки на сьогодні скінчилися, на щастя, але не робочий день. Це зникнення журналу не дозволяло мені піти додому, поки не знайду його. А варіантів, куди він подівся, у мене майже не було. Потрібно було запитати класного керівника 4А, де сиділи в четвер мої діти, чи не залишився на столі журнал. А то буває, що думаєш, наче зробив. А ти тільки збирався.

На першому поверсі, де навчалася початкова школа, вже було тихо. Лише у деяких кабінетах залишилися діти груп продовженого дня, а в інших вчителі початкових класів перевіряли зошити та контрольні.

Ірина Миколаївна, класний керівник 4А, сиділа у кабінеті 4Б, що знаходився поруч, де були й деякі інші вчителі початкових класів. Після мого питання щодо журналу вона декілька секунд подумала, а потім рішуче заперечила те, що бачила його на своєму столі.

— Скажіть, а яка обкладинка у журналу 4А?

— Синя звичайна обкладинка, а що? — вона була здивована таким запитанням, але у мене з’явилася теорія, яка, можливо, була єдиним правильним варіантом.

— А можете пригадати, чи лежав журнал вашого класу на столі, коли мої діти сиділи у вашому кабінеті?

— Ой, та ні, коли це було! — вона намагалася пригадати, та усе було марно.

— Добре, а тоді в п’ятницю чи був Ваш журнал на уроках?

— Я його не здавала, бо у четвер позаписувала усе ще зранку, а довго перевіряла зошити, було вже пізно і учительська була зачинена.

— А можна я погляну на журнал?

Вона знову здивувалася такому проханню, але я просила тому, що у мого журналу також була звичайна синя обкладинка, тому допускаю, що їх легко могли сплутати.

Ми пішли до її кабінету, вона обшукала усі шафи, але і її журналу ніде не було. Оце так збіг! Якийсь викрадач журналів у нас у школі завівся, чи що?

Разом з Іриною Миколаївною ми сіли у класі, і вона намагалася пригадати, коли востаннє точно тримала журнал у руках.

— У четвер після уроків я збиралася додому… Журнал лежав на столі, де я перед цим його заповнювала. А у п’ятницю у мене його брала вчителька музики, але я її просила, аби вона його потім поставила в учительську. Сьогодні зранку журнал був, та я його не відкривала — відсутніх записувала у записник, збиралася після уроків сісти його заповнювати… Дивно. Нікому, наче, не казала забирати журнал… І ніхто більше не просив записувати… — вона була схвильована майже так само, як і я.

— А який урок у Вашого класу був останнім?

— Англійська мова.

— А хто учитель? — я сподівалася, що хоч цей журнал знайдеться швидко.

— Ольга Михайлівна.

Це було вже щось. Схоже, Ольга Михайлівна, яка викладала англійську разом зі мною і в 5А, може знати хоч про журнал 4А.

Ми вдвох з класним керівником 4А повернулися до учительської. Найголовнішим сюрпризом стало те, що та сама Ольга Михайлівна сиділа в учительській і працювала з журналами. Поруч на її столі лежали ще два журнали у однаковісіньких синіх обкладинках!

Залишилось зробити ще один телефонний дзвінок.

Коли після дзвінка з уроку до учительської зайшла Тетяна, моя подруга, то запитала:

— Ну що — знайшовся? — мені навіть перепитувати не довелося, що вона мала на увазі, бо цілий день я тільки й робила, що носилася з тим журналом. Вірніше, з його пошуками.

— Так! Уявляєш — у нас тут справжня детективна історія вийшла!

— Ну і де ж він був?

— Тамара Миколаївна, вчителька музики, мала проводити урок у кабінеті хімії, але перейшла з моїм 5А до кабінету 4А, які саме пішли додому і їх журнал залишився на столі. Після уроку вона помилково здала журнал 4А замість мого, а Ірина Миколаївна мій журнал поклала у шафу, бо було вже пізно і учительська зачинена. У п’ятницю його, як журнал 4А його брала Тамара Миколаївна, якій я телефонувала, і вона підтвердила, що у п’ятницю вона хотіла записати і 4А, і 5А, бо у четвер на уроці не встигла записати мій журнал, через те, що діти погано себе поводили, тож вирішила зранку у п’ятницю це зробити до уроків. Але вона писала у журналах четвертих та п’ятих класів, тому вони й переплуталися. А потім вона повернула мій журнал Ірині Миколаївні, думаючи, що то журнал 4А. А на останньому уроці у 4А була англійська, після якої Ольга Михайлівна взяла його заповнювати, побачивши, що це 5А, бо вона теж веде і у 4А, і у 5А.

— Оце нічого собі так історія! Добре, що хоч не зовсім загубився!

— Ага, ціле розслідування довелося провести, щоб знайти той клятий журнал! Та хоч не доведеться переписувати!

— Це точно! Ну що — тепер можна й додому?

— Так, я втомилася неймовірно!