Опіки війни

Біженцям війни

Сонце, як завше, сідає за обрій,

І ще один день добігає кінця.

Навколо людей - мільйони мільйонів,

Та я наче та заблудла вівця.

Не бачу й не чую. Як жити - не знаю.

Здається, не зможу, здається зірвусь.

А потім, коханий, тебе пригадаю.

І долі лихій я в лице посміхнусь.

Чого я шукаю в очах перехожих?

Підтримки? Жалю? Добрих слів? Співчуття?

Вони зрозуміти ніколи не зможуть.

Бо в їхніх дітей є батьки і життя.

Бо їхні оселі ніхто не руйнує.

Ніхто не приходить безкарно вбивати.

Вони всі свята в ріднім колі святкують.

А нам залишається тільки чекати…

А скільки чекати? Господь лише знає.

Коли ми повернемось в рідні міста?

Дитина моя іншу мову вивчає.

Хтось скаже: чудово! Та тільки не я!

Земля моя стогне, у пеклі палає.

У серці панує ненависть і злість.

А сліз, щоб оплакати більше немає.

Та ворог проклятий за все відповість!

І ми не здамося! Ми будем боротись!

Настане цей день - надійде блага вість.

І всі, хто поїхав, зможуть вернутись.

Бо я за кордоном лише тільки гість…