Меценат

Над місто завивав холодний вітер. Тут коло яблуневого цвіту з моїх картин у домі мецената тепло й затишно. Гілля гойдаються, розмазуючи темно-сірі хмари по небі. Хочеться залізти під ковдру наче я маленька дівчинка і шукаю затишку, шукаю підтримки й допомоги.

Але допомагати маю я. Меценат спокійно сидить перед порцеляновою чашкою, котру я розписала для нього колись давно, коли ще мала маленькі не дуже вправні ручки і запас яскравих, найяскравіших фарб і свою багатющу уяву. Він її береже.

Хмари розпливаються наче акварелі на аркуші, де надто багато води. Схоже, надто багато вди буде тепер у нашому місті. Я любила ці вулиці, знаю їх ще з дитинства. Мені завжди було тут добре, бо він запрошував мене на літо в будинок малювати пейзажі, місто, світанки й заходи сонця. Мені подобалося тут. Все пропахло фарбами навіть у його будинку. Мені здається, що на стінах нема вільного місця від картин. Чомусь я не завжди хочу йти паралельно цих стін і уважно вдивлятися у творчість минулих днів, бачити неточності, неакуратності, промальовані моїм пензлем. Колись я була від цього в захопленні. А тепер можу тільки стояти осторонь і критикувати. Але з величезної поваги до цього чоловіка я не скажу йому, що хочу щоб він викинув це все. Він, схоже, любить маленьку дівчинку-невмійку ще надто юну художницю… яка говорить про світ надто серйозно.

На місто насувається справжня буря. А в мене є магія. Повертаюся свідомістю до гарячого трав’яного чаю у наших порцелянових чашках. Моя як завжди біла й матова. У ній тоне все світло.

— Ну дозвольте мені… я маю чари… од баби вчилася… зупиню ураган де він є… нехай обійде наше місто боком… нехай іде кудись на море…

— Ні, - відповідав він мені спокійно. Мене дратує цей його спокій, трохи підняті догори кутики вуст, розмірені плавні рухи, зелені очі, що заворожують тихим лісовим вогником. Таким би я написала б його портрет. Але… він мене дратує, не даючи зробити такого необхідного. Я ж маю чари.

— Дівчино, зупинися. Не кожен ураган можна зупинити чарами.

— Ви думаєте… Що я не зможу?! – захлинаюся від люті і відчуття власної безпорадності.

— Ти все можеш. Але є такі речі, котрі мають бути і все. Зупиняти їх не слід, - м’яко, але твердо відрізав він.

— Але чому? Зруйнується ж місто! Зруйнується ж ваш будинок? А ви про яблуневий цвіт подумали?! - кричу, розмазуючи сльози. Вітер міцніє. Буря підбирається все ближче, запускаючи темні пальці у бородаті хмари, крутячи своїм неприбраним волоссям темряви і страху. Я таке бачу вперше.

— Все має бути як є, - відрізав він, допиваючи останній ковток чаю.

— Але!... Ну але… ваші чудові яблуні… дохід же ваш… - благаю. Мені не стає емоційних сил щоб переконати його в тім, що чари тут потрібні і що без них буря розтрощить місто.

— Кожну мить, навіть коли все йде не так як треба, народжується щось нове, - сказав він, подивившись мені у вічі своїми лісовими вогниками очей. Чарувати у його домі я не мала права без дозволу. То був наш давній закон. Він знав хто я, а я не знала, хто він і що за людина… він суворий і жорстокий, хоч любить мистецтво. Я дивлюся крізь вікно, як посірілий зім’ятий яблуневий цвіт гойдається на лютому холодному вітрі. За кілька годин від саду нічого не залишиться. Я думаю, що краще б не приїздила у місто, краще б не мала цієї розмови.

Ставало все темніше. Вечір був неспокійний. Я металася по будинку наче несамовита. Не можу так, коли є чари і можливість спинити щось, а мені не дають. Я вискочила на вулицю під шалений дощ і вітер. Але там не відчувала своєї сили. Наше правило діяло…. Без його дозволу я не можу нічого зробити коло будинку. Побігла на міський майдан, увінчаний старою вежею-годинником. Але й там відчувала, що нічого не зможу. Вітер рвав мою сукню, кидався волоссям, а я стояла, відчуваючи, як гарячі сльози стікають по холодних наче лід щоках. От-от, масивна стара вежа завалиться на мене і придавить усією вагою.

Мені не властиво це зазвичай… але я подумала, що захворію, тому поспішно повернулася в будинок мецената. Тоді я вирішила, що точно вже мушу скоритися. Зараз не маю емоцій до чар. Не здатна. А мій меценат черства людина.

Я чула як зривало дахи. Мені жаль тих людей, хто залишився без даху, у кого поламало дерева в саду… люди в цьому містечку з біло-кремово-блакитними будиночками заробляли з фруктів, з краси, із затишку, який щойно руйнувався. І мені не дозволяли запобігти цьому.

Зізнатися чесно, я плакала. Так не плакала, здається, ніколи. Чула, як у нашім садку ламаються дерева. Боюся й визирати надвір.

З такими думками я заснула під ранок, коли вітер почав вщухати, на небі пройшло кілька сірих смуг.

— Ходім, вставай же, там так красиво! – він обережно потрусив мене за плечі.

Я тільки й встигла позіхнути, зібрати фарби. Надворі вже мольберт і холст.

Там такий гарний світанок… небо було блакитно-сірим, воно не оговталося ще від учорашньої бурі наче плакало по розтрощених деревах, поламаних гілках, відсирілих травах, а наче й раділо новому дню, омитому освіженому світові.

Я відчувала, що цій красі не можна опиратися. Світ був справді красивим не зважаючи на поламану яблуневу гілку…

Вранішнє несміливе сонце, блакитно-сірий шовковий купо неба, ніжно-білі квіти, котрих ледь торкнулися рожеві промені.

Тепер я згадую свій відчай із усмішкою… тоді я не могла знати, що мій меценат подарує мені найкращу картину, котрої я не зможу більш повторити, хоч і тепер отримую шалене задоволення і радість від творчості…