Бета Медузи

Двері відчинилися. Повністю. Не щілинка для миски з їдлом, як зазвичай, а вся важка металева конструкція. На порозі з’явилася біла фігура. Привид?!

В’язень відсахнувся, наскільки дозволяли кайдани. Фігура зупинилася на порозі. Вона ма́ла людське обличчя. До болю знайомі золотаві очі…

- Арес?

- Здоров, Титане.

- Хіба Ви не померли?

- Помер. Як і Ви.

- Ні! Це неможливо!

- Авжеж неможливо. Ви ж завжди здогадувалися, що смерті насправді не існує. Тепер можете в цьому переконатися.

Арес зайшов до камери й скривив носа.

- Засмерділося, мабуть, – промовив Титан вголос, аби якось відбитися від питань, які заполонили мозок. – Скільки вже часу я тут…

- Майже вісім років, – підказав Арес. – Не хочете прогулятися?

- Як? Ви мене звільните?

- Ви уже вільні.

- Від цих, – в’язень грюкнув кайданами.

- А! Та запросто, – з недоречною легкістю відповів Арес і став на коліна.

Титан закрив очі.

Ні, це сон. Чергова облудна мара́. Покійний Перший Радник Володарки у білих шатах стає на коліна перед засудженим (хай і несправедливо)? Ні в якому разі!

Але гуркіт кайданів був занадто реалістичним. Як і відчуття теплих рук на плечах – рук, які підвели його з лежанки на потягли вперед.

Колодки лежали на підлозі, рівно розділені навпіл. Жоден ніж не міг би так розрізати залізо…

Арес посміхнувся. Така сліпучо-біла посмішка не могла належати живій людині…

Титан покірливо йшов за привидом. Усі охоронці були мертві. Кількадесят міцних чолов’яг на підлозі, на сходах, у коридорах. І жодної краплі кро́ві. Жодного підозрілого за́паху. Ніби вони усі просто впали замертво… від жаху? Усі двері були розчахнуті.

Свіже прохолодне повітря боляче стиснуло легені. Вогкий ґрунт неприємно залоскотав сто́пи. Був час Блідої Зорі – найкращий для потаємних справ.

Над галявиною висіло величезне металеве яйце.

- Індіана, – тихо покликав Арес. Яйце відгукнулося мелодійним сюрчанням. – Не бійтеся, вона ласкава.

Але Титан знову міцно стулив очі.

Ласкавість Індіани він відчув на дотик: коли безвольно опустився в м’яке крісло, його одразу обійняли два широкі ремені. Ніжно, але наполегливо. Й почався рух – плавний, без зчеплення з поверхнею…

Ззаду почувся оглушливий вибух. Навіть крізь стулені повіки очі на мить засліпив яскравий спалах. Титан інстинктивно зігнувся, наскільки дозволяли ремені, й обернувся на звук. Глибокої Башти – найнадійнішої в’язниці Кра́ю – більше не існувало. Існувала лише величезна купа каміння.

- Сподіваюся, Ви не шкодуєте за цією спорудою, – Арес широко посміхнувся.

Відколи це Радник дозволяє собі так відверто виказувати свої почуття? Де подівся чиновницький вишкіл?

Ні, це точно сон…

Титана розбудили розмірений гуркіт води́ та нестерпний за́пах свіжої трави́. Велика Зоря в самому зеніті – як давно він її не бачив...

Мозок почали заповнювати питання. Коли їхнє дзижчання стало нестерпним, він рвучко підвівся й потрусив головою. Не допомогло. Тоді він почав ставити їх вголос:

- Ми повернулися в минуле? Чи навпаки – перелетіли до майбутнього?

- Ні те, ні інше. Час іде, як і раніше. Минуло вісім років після Вашого ув’язнення. І десять років після моєї страти.

- Ви на диво помолодшали після страти…

- Дякую, але це не так. Це заслуга лікарів.

- Чудо зцілення?

- Щось таке. Вас це дивує? Кому, як не Вам, знати, що чудо – це всього лише мистецтво, заскладне для пересічного розуму.

Колишній чародій, засуджений за використання чарів на шкоду Державі, гірко посміхнувся:

- То може, поділитеся таємницею? Звідки Ви відоме це мистецтво? Як Ви літаєте? Як Ви зруйнували найміцніші в Кра́ї сті́ни? Звідки у Вас такі чудові зуби?

- Тут нема великої таємниці. Смерть дала нам з Вами нові можливості. Відкрила перед нами новий світ.

- Я думав, ми й досі у Синьогіському Кра́ї.

- Це так і є. Але, як Синьогіський Край – лише частина Смарагдової Держави, так і сама́ Держава – лише частина Всесвіту.

- Тобто Всезагальна Влада таки існує?!

Легенда про Володаря Червоної Зорі́, який управляв усім живим і навколишнім, з’явилася чи не давніше від самого Смарагдового Роду. Може, люди минулого дійсно були мудрішими за своїх нащадків?..

- Ні-ні, – заперечив Арес. – Всесвіт не обмежується однією державою – він куди більш різноманітний. Немає єдиного центру – є безліч незалежних країн. І більшість з них демократичні, себто народовладні. Не дивуйтеся. Майже всі вони колись мали одноосібне правління, але зрештою виявили, що суспільне правління більш дієве і дає ширші можливості для розвитку… Не витріщайтеся на мене так, це непристойно.

- Даруйте... Але Ви щойно визнали, що Смарагдова Держава – недорозвинена?

- По суті так.

- Ви? Найжорстокіший поборник самовладдя? Арес Золотоокий, який заради єдності земель Смарагдових втопив у крові́ тисячі́ повстанців? Скільки людей Ви особисто стратили за такі слова́?

- Не рахував. Я й досі готовий захищати самодержавство на цих землях. Бо тутешній народ розуміє свободу як свавілля, а не як особисту відповідальність. Тут громадське самоврядування просто не працюватиме. В кращому разі. А в гіршому – призведе до такого, що столичних катів згадуватимуть із вдячністю за поблажливість.

- Ви ніколи не довіряли народові.

- Нашому я і зараз не довіряю. Зате тепер я знаю, що не всюди люд такий, як на цих землях. Я говорив з людьми, які більше бояться стати залежними, ніж нести особисту відповідальність. Я бачив цілі народи, в яких свобода вважається ціннішою за владу. Країни, де правда має більший вплив, ніж брехня. І держави, де простіше й вигідніше виконувати закони, ніж порушувати їх.

- Це наші з Вами юнацькі мрії…

- Погодьтеся, таке знання варте смерті.

- Як міг Всесвіт так сильно змінитися?

- Всесвіт живе своїм життям. Це ми з Вами сильно змінилися. Всесвіт цього й не помітив. А перед нами відкрилися нові обрії. Ми вийшли на наступний рівень знання. Отримали доступ до більшого шматочка безмежного Всесвіту.

- Тобто кожна смерть – це насправді перехід на наступний ступінь розвитку?

- Ні, далеко не кожна. У більшості випадків смерть – це повтор життя на тому са́мому рівні. Повний повтор, з нуля, без збереження пам’яті. Са́ме тому майже всі люди вірять у смерть. І мислять виключно в рамках своїх меж доступу.

- Це на нашому… як сказати… попередньому рівні так було?

- Це на будь-якому рівні так. Люди всюди циклічні, себто ходять по колу. Вони всі вірять у скінченність життя. Якби хтось із найрозвиненішого суспільства Світу мене почув – напевне назвав би або казкарем, або божевільним.

- А як же ми так перейшли? Зі збереженням пам’яті?

- Не знаю, від чого це залежить, але таке трапляється вкрай рідко. Це наша виняткова можливість – усвідомлено прийняти всі можливості наступного рівня доступу. З нашої точки зору цей новий Світ просто безмежний. Від свободи та різноманіття вибору аж голова обертом! І це всього лише одна галактика.

- Одна хто?

- Це географічний термін, себто... довго пояснювати.

Титан і без того мав перевантажений мозок. Дійсно голова обертом…

- Ліпше не підводьтеся, – попередив Арес, хоча Титан і не міг підвестися. – Не турбуйтеся – Вас тут легко приведуть до ладу.

- Чудо-лікування?

- Авжеж. Здоров’я – серед найперших цінностей цього Світу. Тому в них одне середнє життя займає сотню з лишком років.

- Мені вже майже півсотні.

- І буде ще стільки ж! Чудо-лікування – це довго, нудно й дорого, зате надійно.

- До речі, – Титан витягнув із плутаного жмута питань одне з найважливіших, – а що тут найбільше цінується? Я маю на увазі на торгах.

Арес засміявся:

- Пробудилося Ваше купецьке коріння, Чародію. Не ображайтеся – тепер це похвала.

- Невже в розвиненому Світі купецтво нарешті стало більш шанованим, ніж військова старшина?

- Не зовсім так. Торгівля більш шановане заняття, ніж війна. Більшість розвинених народів прийшли до висновку, що торгувати корисніше, ніж воювати.

- Я все життя намагався Вам це довести.

На зловтіху Титанові, Арес не став сперечатися.

- І все ж таки: чим вони торгують?

- Не повірите. Головами.

Головами?! Работоргівля навіть у Смарагдовій Державі вважалася брудною справою, не достойною пристойного товариства.

- Ні-ні, не рабами, ні в якому разі, – відповів на його думки́ Арес. – Це Світ вільних людей. Рабство існує лише в найбільш відсталих закутках, і то підпільно. Тут кожен торгує власною головою. Найцінніший товар – це думки. Вигадки, винаходи. І знання. Та й ручні уміння високо цінуються.

- Кожен продає себе? Як дівки́ в кабаках?

- Ні, геть по-інакшому. По-перше, продається не тіло, дане природою, а набуті вміння й особисті досягнення. Тілом торгують лише ті, хто не здатний запропонувати щось цікавіше. По-друге, все відбувається добровільно, законно та безпечно. І, знову ж таки, цей всесвітній людський ринок неймовірно різноманітний.

- Усі продаються по-чесному, дорого, під захистом закону і добровільно? – Титан розреготався. – Оце ярмарок!

- Навіть смішніше: люди, які володіють землями й копальнями, заробляють менше, ніж ті, хто не має жодної власності, крім інтелектуальної, себто розумової – думок чи творів.

Розумова власність? Торгівля думками? Вигідні зручні закони? Народовладдя, рівноправ’я та безсмертя? За що ти мене морочиш, мара золотоока?

Ні, це точно сон…

Та крізь сон нав’язливо пробивався голос покійного першого радника. Якесь беззмістовне мелодійне мугикання. Чи це мова така дивна..?

Арес Золотоокий зв’язався з орбітальною станцією Панда та ви́кликав Ніксона, нового Голову ЕксплорМісії.

- Офіс Пана Ніксона, Марша слухає. Назвіться, будь ласка, – строгим тоном попросила секретарка.

- Рей Ґольд, Головний Медіатор Планети Бета, – так його знали в англомовній частині світу.

- Здоров, Рей, – включився Ніксон. – Маєш новини?

- Я звільнив Титана.

- Я ж просив інфу по цій справі не світити в офіційному чаті.

- Твій приват не відповідає.

- Як так?

- Вперто посилає на офіційний.

Ніксон повернувся до старого міні-комунікатора:

- Зета! Ти знов за своє?

- Я не зобов’язана конектити твоїх колег по Місії. В мене й без того оверлоуд по трафіку, а мені оверлоуди ніхто додатково не оплачує. Марша свіжішої ґенерації – вона повинна більше працювати, – нудним тоном пожалівся комунікатор.

- Взагалі-то у тебе андерлоуд по трафіку.

- Я не розрахована на модерні стандарти комунікації. Це несправедливо. Старші моделі завжди дискримінують.

- Отже, Титан вільний. Який його стан? – уточнив Ніксон, ігноруючи звичне занудство ґаджетки.

- Він у процесі адаптації. Зберіг чудову пам’ять та жваве мислення. І взагалі на диво здоровий мозок. Чого не скажеш про систему травлення.

- Це ми легко полагодимо. Головне – психічне здоров’я.

- Шок, звісно, присутній. Але цілком поправний. Буду з ним працювати.

- Супер! Дякую.

- Самому приємно давнього товариша з в’язниці витягти.

- За що його посадили, до речі?

- Підтримав не ту сторону в черговому переділі влади. Прорахувався. Як завжди.

- І знову поталанило уникнути екзекуції.

- У нас не заведено вбивати чародіїв. Вважається, що вони запросто зачаровують катів та уникають смерті, а потім насилають на кривдників жахливі прокляття. Запроторити на підвал і запечатати вхід кров’ю – це надійніше.

Ніксон гигикнув. Домінація традиції над логікою – одна з характерних ознак андер-проґресивних соціумів.

- Ну, окей. Працюйте. Рапортуйте мені… – він покосився на Зету, – мабуть, все таки на цей чат.

- Гаразд. На зв’язку́.

- Виклик завершено, – повідомила секретарка.

- Дякую, Марша.

Зета знову пробурмотіла щось про дискримінацію та ейджизм.

Якщо адаптація пройде успішно – Місія матиме двох медіаторів на Беті (цікаво, скільки в Галактиці таких “Бет”? мабуть, як в Америці Вашинґтонів). За дванадцять років на всій планеті знайшлося лише дві особи, достатньо розумні та сміливі для адекватного сприйняття усього дайверсіті сучасної цивілізації. З такими темпами Ніксон навряд чи доживе до інтеґрації Бети до Галактичного Союзу. Та якої там інтеґрації – цей соціум первинну асоціацію отримає хіба років за сто…