Щось пішло не так

Моя історія почалася з того, що я чомусь вирішив, наче чогось вартий. Все життя (ну як, двадцять рочків) витратив на суцільну маячню, а тут раптом мені здалося, що я створений підкорити непідкорене – Астеній. Дурниця ще та, скажу я вам, але як стукнуло в голову, то просто не міг позбутися цієї нав’язливої ідеї.

Днями тільки те й робив, що шукав всюди, де тільки можна інформацію про планету, з якої ніхто не повертається. І якби ж то мене цей факт хоч трішечки злякав. Навпаки – тягнуло ще більше. Здавалося, я зможу показати людям нову не менш цікаву планету.

Чому саме цікаву? Бо людям вже обридли Кадейра, Усулік, Барвінці та ще кілька планет, чиїх назв і не пам’ятаю. Їм бачте-но хотілося вже для різноманітності злітати у відпустку туди, де ще не бували. А заїжджені шатли туди поки не літали.

Тож ганяв містом, наче навіжений, вишукуючи хоча б якийсь транспорт та сміливців, що погодяться з’їздити зі мною. А в результаті у мою дурнувату макітру прийшла «геніальна» ідея – якщо немає нікого та нічого такого, то сам і організую. Ось тому за кілька годин і мчав у шатлі, женучись від переслідувачів (власників транспорту). Летів назустріч незвіданому, шалено цікавому та затягуючому в свої незримі тенета.

- Бляха, як його зупинити? Мінджі, допоможи вже нарешті! Що тут натиснути?- надто велика кількість клавіш заплутала б будь-кого, особливо того, хто ніколи не літав сам.

Чому ж мене, Кирила Третятенка, тоді потягнуло в шатл? Та ви вже й так знаєте. Але на автоматизоване управління розраховував таки дарма. Штучний інтелект Мінджі ніяк не хотіла здійснювати посадку, хоч найближчі дерева майоріли вже прямо перед очима. Не знаю, можливо й не вміла цього робити. Але скажу вам по секрету, даремно я взагалі недооцінював ці усілякі технологійки.

Отямився лиш тоді, коли зі свого затишного кубла на дереві заледве не покотився на землю. На льоту встиг схопитися за міцну гілку й втриматися на своєму зручненькому місці, спостерігаючи як роботи на очах начисто розбирають мій шатл. Добре, що хоч Мінджі мене таки катапультнула, а то мешканці Астенія навіть не задумувалися про те, щоб перевірити, чи є хто в транспорті.

З іншого боку тепер у мене зовсім не залишалося шляху до відходу. Лише вперед. А я й був не проти. Як на людину з двадцять сьомого століття, не надто полюбляв технології, але нові планети досліджувати страх як любив. Небезпека та цікаві пригоди хоч трішки звеселяли життя. Нудна робота на одному місці – то справді не моє.

Коли закінчував навчання в столичному теграріумі, то й гадки не мав, куди ж мене там занесе. А тут он тобі на – Астенія. Красива така планетка, як на мене. Але дуже то вже схожа на Землю. Хіба лише тут не побачив ні надміру будинків, ні автівок чи якихось шатлів. Здавалося, екологічна криза не торкнулася цих земель. Все буяє зеленню та квітне, а не як у нас – лише під біо куполами.

Нарешті виплутавшись з пасків безпеки, плигаю на землю та одразу ховаюся за те ж таки дерево. Цікаво вони, звісно, зустрічають гостей. Он, роботи зі зброєю напоготові вже обстежували місце біля шатла. Незабаром дісталися б і до мене, тому зволікати було не час. Хтозна, що їм там захочеться зробити. Он Мінджі мене й так мало не прибила. Випадково, звісно, сподіваюсь… Але що ж там в їх порожніх бляшанках крутиться краще не з’ясовуватиму.

Частково повзком, а частково на власних двох, ховаючись за не такими вже й поодинокими кущами таки відліз якомога далі. А чекати поки роботи припинять свою розвідницько-захищальну діяльність довелося чимало. Спрага з голодом підкралися непомітно й не довго думаючи, схопив перші ліпші ягоди біля себе й з’їв. Насичений червоний колір на секунду може й насторожив, але яка ж то була смакота. Неперевершена солодкавість з певною кислинкою манила з’їсти ще й ще. Настільки це було потужно, що забув навіщо взагалі потрапив на цю планету та що мені загрожує й буквально пірнув у кущі, на яких росли ці величні ягоди.

До реальності повернув повний шлунок, що не дав цьому дурнуватому об’їданню пройти безслідно. А ще…на очі мені кинулося щось схоже на місто. Навіть не сказав би, що там жили роботи. Звичайні будинки, схожі на які бачив лише ілюзії у музеях. Колись і на Землі були такі, поки численні землетруси не змусили замислитися про структуру домівок й стоповерхівки стали звичайною буденністю, звільняючи місце для біо куполів.

Все ще тримаючись за живіт, поспішив до міста. Справді не вірилося, що бачу це все наяву. Але найбільше не міг зрозуміти, навіщо роботам звичайні будинки, якщо вони не потребують ні їжі, ні сну. Усвідомлення ж того, що відбувається насправді, з’явилося значно пізніше. Виходить сам себе загнав у пастку, але чи був у мене інший вибір? Та й чи існує на цій планеті таке поняття як «вибір» взагалі?

Крокую собі бадьоро, бо живіт нарешті втихомирився, роззираюся довкола. Краса ж то яка... Все цвіте, пахощі розливаються довкола і тут… грати під п’ять метрів. Суцільний сірий метал, що відгороджує від зовнішнього світу. Оце так нежданчик. Не чекав такого розвитку подій. Так само як і чітко розумів, що це зовсім не захист від чогось, а спосіб втримати в місті назавжди. Можливо, тому ніхто з людей звідси й не повертався?

А он і вони. З-за найближчого рогу з’явилися трійко хлопців, не старших від мене. Всі, як у один, у дивному сірому, аж надто бляклому одязі. Ніхто з них не звернув на мене уваги, тож покрокував до них, махаючи обома руками.

Реакція зустрічних здивувала. Замість того, щоб цікавитися, як я тут опинився або злісно чи радісно зустріти невідомого, вони почали дивно корчитися, вигинатися, блимати очима та кривлятися. Занадто пізно в мою не надто розумну голівоньку дійшло, що то були знаки сховатися. Але моя удача цього разу не підкачала та дерево прикрило мене від роботів.

Тоді й прийшло повне усвідомлення того, що відбувається. Не одразу звісно, а після того, як прослідкував за процесією. Те, що мене картинка вразила – це нічого не сказати. Місто виявилося немов величезним табором, схожим на той, куди мене відправляли змалку. Хіба лише тут замість вожатих ходили роботи й люди для них були немов худобою чи домашніми улюбленцями. Вони спостерігали за нами, перевіряли реакції на ті чи інші дії й якби не ця бездушність, то подумав би, що вони зловтішаються з нашого становища.

Хах, нарешті то не люди керують роботами, а це відбувається навпаки. Хоча мені то це зовсім не подобалося. Хтозна, що може стукнути в їх бляшану довбешку щосекунди. Потрібно було щось робити терміново. Та й вибиратися звідси як тільки так і одразу, але де ж знайти хоч якийсь транспорт? Навколо не було анічогісінько.

- Швидше, швидше,- гучний голос робота прокотився по вуличці міста якраз поруч від мене.

- Але ж мені потрібні інструменти. Як я ремонтуватиму без них?- промовив високий худорлявий чоловік, відводячи на себе увагу.

- Все вже на шатлі.

Стривайте, шатлі? Мені не почулося? Ну звісно, що ні. Я ж бо за метр від них причаївся на черговому дереві. Що ж це мене до них та й тягне? Хоча зараз не про це. Тут десь є шатл, а той чоловік – це очевидно якийсь механік, що явно мені знадобиться. Час починати діяти, але спершу розвідка. Якщо вже сюди забрався, то треба таки повністю дослідити, що тут і як.

Зізнатися чесно, почувався тхором з казки про курник. Але на власне виправдання скажу, що якби вони не знищили мого шатла, то до цього могло й не дійти. Звісно, я поліз би в самісіньку серцевину планети, щоб вивідати цікавенького. Але все ж десь у всесвіті могла існувати й інша реальність, де мій шлунок не дав би мені пройти далі найближчих від приземлення кущів.

Тепер же повзком просувався до не менш загадкової будівлі, ніж все навколо. Так, нічого незвичного, але зізнайтеся, ви також не часто бачили, щоб люди підкорялися волі роботів. Звісно, в моїй голові існувала дурнувата гіпотеза про те, що за цими міцними оболонками сховані такі ж істотки, як і я сам. Але то було не більше, ніж просто теорією, яку ж незабаром і спростував.

А зробив це я досить оригінальним способом. Діставшись чи не до тієї самої серцевини планети, випадково зіткнувся віч-на-віч з роботом. Ця бляшанка недорозвинена взяла й вирішила, що вона крутіше, а мене чогось потягнуло до танців. Такі піруети закрутив, що ого-го. Не дарма це був обов’язковий предмет у теграріумі. Так затанцювався, що навіть робот приєднався до мене, але той не розрахував своєї маси і сам себе буквально розпиляв на дві частини.

Пощастило мені ще й як, бо на його місці міг бути і я. Але думав про це недовго, а поповз далі, облишивши купи металу на землі. Зізнаюся чесно, намагався зсунути їх з місця, щоб сховати від прискіпливого ока робота, але не зміг. Тяжкі тварюки, а мене все життя величали слабаком. Я й ніколи не протестував та не обурювався, адже цілком заслуговував на це звання.

Але й повзти незабаром стало тяжкувато, то розлігся собі трішки відпочити під досить широкою лавкою у якомусь приміщенні, схожому на роздягальню. Як-не-як, а втома після дороги нікуди не минула безслідно, а після ситненького харчу на сон морило не на жарт.

Так і заснув, лежачи під цією лавкою. Прокинувся ж коли вже злегка посутеніло, а це було мені лише на руку. Хоча хто знає цих роботів – можливо вони в темряві навіть краще бачать? Але судячи з технологій навколо – це швидше 2019 рік приблизно. На парах розповідали, що тоді роботи бачили суто при світлі й навіть камери нормально не працювали за нічної пори доби.

От цю теорію мені так і не довелося перевірити. Зате дивуватися було коли. Вся планета виявилася величезним табором, схожим на в’язницю з особливим режимом. Тут роботи й справді заправляли всім. І як би я не намагався влізти кудись чи знайти так званий загальний центр огляду, де сиділа б якась людиноподібна погань та контролювала ці диковинки – нікого не було. Банальна пустка. Ховався ж я так майстерно також даремно. Роботи перевірили території та заспокоїлися, нікого так і не знайшовши. Настільки втратили пильність, що я навіть знешкодив кількох.

Зробити це то зробив, але от був настільки паршивознавцем у всьому, що їх стосувалося, що мало сам себе ними й не прибив. Добре, що реакція гарна. Хоч у цьому мені рівних немає. Як і в пошуках того, що мене взагалі не цікавило. Шатл опинився прямо перед носом аж надто несподівано.

Шукати людей – не мій коник. Як і предмети чи речі, але й шатл знайшов, й механіка. Хоча з другим було навіть простіше – він знаходився всередині шатла, тож все, що мені було потрібно – пролізти на борт. Далі ж все пішло немов по маслу, хоч і до цього якось не виникало якихось аж таких труднощів. Але не буду прибіднятися. Самі вирішуйте.

- Зникни звідси. Тікай, поки тебе не помітили й не поставили мітку.

- Чому? Можна подумати, вона смертельна.

- А інші бувають?- механік подивився з таким осудом, наче я геть дурне.

- Ти серйозно? У вас всіх мітки смертників?- чому ж не підтвердити його очікування, правда?

- Тому вони й зменшили контроль. Раніше було тяжче. А відколи вони їм поставили мітки, то заспокоїлися.

- Хіба в тебе немає?

- Алергія врятувала. Хоч це з якого боку подивитися. Все одно не можу довго знаходитися серед нормальних умов, поза шатлом. Таке життя не з приємних.

- Тому вони й залишили цей корабель?

- А спробуй їх зрозуміти. Я он досі не можу збагнути, якого біса ти тут забув. І наскільки розумію, ніхто не знає, що ти тут.

- Ну…- чомусь мене охопило дике відчуття провини, але було б чого. Цікавість до всього навколо – це те, що в нас цінується найбільше, тож чому б мені собою не попишатися?

З боку входу почулися важкі кроки, тож я пірнув до давнього улюбленого сховку – під широку лаву. Вона швидше була однією зі сходинок, що левітували над землею. А це, повірте мені, відчув на власній шкурі, бо робот напевне вирішив випробувати на міцність мої ребра.

Довелося перекочуватися до іншого сховку, а оскільки більше таких не було, то так і завмер посеред замкненого шатлу, потираючи боки. Тоді мене таки нарешті помітили, але механік випередив робота, знищивши його за кілька секунд. Не довго думаючи, той вихопив з металевих грудей щось схоже на мерехтливий циліндр і поклав у невеличку ємність, створюючи таким чином акумулятор для корабля.

Поки ж до моєї дурнуватої головешки дійшло, що ми вже злетіли, було надто пізно. Планета віддалилася надто зашвидко, створюючи незбагненне раніше відчуття повної безпеки.

- А як же інші?

- Повернемося ще по них. Чи ти думав, що ми двоє самі врятуємо світ?

Ну такої можливості точно не відкидав, але тоді таки вирішив прислухатися до думки механіка. І не дарма. За місяць, зібравши ресурси та необхідні ліки для заручників, команда з механіком на чолі повернулася на Астеній. Звісно, без жертв не обійшлося, але ми врятували чимало людських життів. В подяку нам відкрилося трішки привілеїв, а ще, уявляєте, про мене написали книгу. Ну добре, я сам її написав, але хіба у вас така є?