Пес їде на дачу

"А тепер, підемо, погуляємо", – сказав Господар, і, одягнувши на Пса нашийник, пристебнув повідець і вони вийшли.

Гуляючи парком Господар присів на лавочку: «Ну, – поплескавши по спині його ласкаво, – сьогодні їдеш на дачу, до тітки, у мене багато справ».

Пес зовсім не хотів їхати з міста до якоїсь тітки.

«Та ти не хвилюйся, вона піклуватиметься про тебе не гірше за мене. Подихаєш свіжим повітрям, я скоро за тобою приїду».

Повернувшись додому, Пес не пройшов далі коридору, ліг на килимок біля дверей, поклав голову на лапи. Йому так хотілося все це обміркувати, але він не вмів, за нього завжди думали. Тоді він почав спостерігати, що робить Господар: той розкрив валізу, поклав чисту білизну, носові хустки, шампунь, зубну пасту і пакетик, зі смачним запахом.

Ось і потяг.

"Йди, йди, – сказав Господар і відстебнув нашийник, – не бійся, і адресу не забудь, якщо раптом тітка не зустріне".

Пес застрибнув на підніжку вагона, який ось-ось вирушить, невпевнено пішов коридором, знайшов своє купе і відчинив двері. Він побачив кудлатого пасажира, який, сидячи на підлозі, гриз велику кісточку. Пес поставив чемодан, підійшов ближче, і по-дружньому, поплескав його лапою по спині – мовляв, привіт. Вовк у сказі схопився, очі засвітилися червоним, шерсть на загривку встала дибки. Пес не очікував, що від звичайного поплескування так можна роздратуватися. Він сів на нижню поличку і почав дивитись у вікно. Вовк уважніше подивився на нього, заспокоївся, – безглуздо ображатися на цього цуценя. І теж сів на поличку.

«Тааак, – подумав Вовк, – він якийсь нещасний. І де його хвіст? У білосніжній маєчці, шортиках, підстрижений дивно. Той, хто стриг його, був дійсно ненормальним. Але як він міг підпустити ножиці до себе? Це той, хто з гордої породи псів... Не інакше, потрапив у біду», – і першим заговорив.

– Ти знаєш, я їду до родичів, давно у них не був.

І тут Пес став розглядати Вовка.

– У них ліси більше моїх, подивлюся, скільки там дичини, кроликів розвелося. Хочеш, тобі допоможу? Візьму тебе із собою.

– Ні, – відповів Пес, – я не можу. Я їду на дачу, до тітки.

– Так у тебе господар, як це я одразу не здогадався? А ти подумай: роздолля, свобода… Хочеш – полюй, хочеш – лежи, підставивши черево сонечку…

Вовк так довго розповідав про своє життя, що Пес почав думати, що йому було не властиве. Найголовніше, чого у Вовка не було – нашийника. І він, у порівнянні з ним, здався собі абсурдним.

– Знаєш, Вовку, якщо ти маєш свободу, може мені даси, хоч трохи?

– Дурний ти, Пес, зовсім отупів у своєму місті. Свободу не дають. Не дарують. Її здобувають.

– Якщо чесно, – сказав Пес, – я не знаю, як її здобувати. Навчи!

– Насамперед, - сказав Вовк, – піди від свого господаря.

– Ні, ні! Цього зробити я не зможу. Він мене любить.

– А ти його любиш? – спитав Вовк.

Пес, помовчавши, сказав: "Напевно".

– Ось бачиш, і тут тобі треба вчитися. На запитання надавати прямі відповіді. – Я з тобою заговорився, - сказав Вовк, – моя станція. Прощавай.

Пес вийшов на наступній станції і подумав: «А я навіть не відкрив пакетик, зі смачним запахом». І по курній дорозі попрямував до дач. Білі будиночки оточені парканами. А з іншого боку степ. І скільки він не вдивлявся в далечінь – жодного паркану. Він кинув на дорогу валізу, скинув із себе ганчірки і побіг у степ. Спочатку повільно, насолоджуючись свободою. Потім прискорив біг, ніби за ним женулося минуле.