Дівчинка на ім'я Мрія

У цьому королівстві сірі ранки. Якщо вони не сірі, то сині чи навіть із зеленуватим відблиском. Кажуть, що на небі кожному можна знайти щось своє. Але вона не знаходила. Здається, жоден із небесних кольорів від сірого до полум’яно-помаранчевого не був для неї. Дівчинка із дивним ім’ям мрія чогось чекала. Ні, не зовсім мовчки стражденно чекала. Вона шукала себе. Від народження її віддали виписувати суворі літери до школи, потім хотіли, щоб вона виконала всі суспільні закони і стала описувати історію міста, королівства. Почати вона могла із найзаможніших родин, перебирання їх архівів, гортання старезних фоліантів, де час хитро переплітав правду із казковими вигадками. Вона довго і старанно вчилася, щоб навчитися розрізняти, де казка, а де справдешні події, щоб зрозуміти врешті закони, за якими існує цей світ. У минувшині було багато цікавого, героїчного, справжнього, але… вона відчувала, що кожен із тих старовинних сюжетів навіть загадково написаний і вкладений типографічним шрифтом під палітурку не багато зможе змінити. Вона відчувала, що всупереч суспільним порядкам не повинна марнувати себе і чорнила, час і папір на те, що їй не подобалося. Але кожен у цьому світі повинен мати місце. Якщо ти не маєш місця й нічого не зробив – тебе не існує. Можеш так не прокинутися зранку, не вдихнути сонця і свіжого повітря. Дівчинку мрію це лякало дуже. Вона шукала своє призначення, свою справу після того, як закінчить в ажурних маєтках із купою справ. Кожен з людей, у чиєму домі побувала й чиї документи читала намагався постати білокрилим янголом, що завжди стояв на сторожі міста. Її давило те, що не може розповісти правду, які то були янголи… не тому що забороняють, не тому, що завтра видадуть наказ, підкріплений красивим підписом і печаткою про те, щоб її виселити з міста, де прожила все життя чи втопити у найближчій глибокій ріці… просто люди не захочуть знати як було… Але всі її спроби закінчувалися приблизно однаково… вечорами дівчинка мрія йшла на пристань. Там було багато човників, вітрильників, просто вітрил прив’язаних до дошки…... Вона любила море й хотіла опанувати його закони. Хотіла стати рибалкою… хотіла б показувати трюки на дошці з вітрилом. Але нічого не виходило. Срібло текло крізь пальці, а люди насміхалися. Вона пробувала малювати, розписувати вітражі і посуд. Майстри охоче брали її за гроші, але викидали після першої ж спроби усю в фарбах, замащеному кольоровими плямами й патьоками одязі… Дівчинка мрія втратила своє срібло. вона втратила віру. Вирішила, що нічого не вміє окрім як виводити чорнилами літери, до котрих нікому окрім замовника нема діла. Документи завжди були в неї в ідеальному порядку. Її любили за уміння проаналізувати все, оббігати місто у пошуках потрібних джерел, славити й трохи навіть критикувати вчинки минулих… всі казали, що вона найкращий працівник… а вона…. Плакала ночами при срібному світлі місяця, що наливним яблуком висів над землею. Дівчинка мрія сподівалася, що є ж таки на світі щасливі люди. Вона читала це в тонкій книжечці поезії. І срібний місяць світить саме для них. Її наливне яблучко хтось відкушував за неї раз по раз. Вона ледве трималася від молодика до повні. Їй запропонували написати підручник з історії міста. Дівчинка мрія погодилася. Вона вже майже змирилася із своєю долею… але кожного разу встромляючи залізне перо в чорнильницю тяжко зітхала. Її підручник вийшов незабаром. Вона вміла швидко і якісно працювати. Іноді течія розповіді несла її наче вітрило наповнене вітром. Тут вона ніколи не падала. Але жалкувала про все, що відбувається. Перед тим, як вона побачила свою роботу, попросила тільки… вона має право на дивні прохання. Попросила зробити підручнику особливу обкладинку. Її прохання задовольнили. Півночі дівчинка мрія змішувала на палітрі фарби, куплені у майстрів, щоб отримати той самий ультра синій колір… він був загадковий, мерехтливий, наче родом з іншого світу. Такого ні на небі, ні на землі, ні в творчості художників вона не могла знайти. Так її книжка набула закінченого вигляду. Хоч обкладинка добре вийшла і їй самій подобалося тримати трохи грубий томик в руках, але… Вона відчувала, що не сила більше. сьогодні буде безмісячна ніч. Під сірувато-фіолетовим сталевим небом вона втирала сльози рукавом. Побачила невеличку крамницю. На ній нова вивіска… чи то раніше вона нічого не помічала? У дверях її зустрів гарний чорнявий хлопець десь її віку. Його очі кольору карамелі горіли усмішкою. На шинквасі лежала та сама видима звіддалік книжка. Хлопець струсонув темними шовковими кучерями кольору ночі й мовив: — вітаю, ти за парфумами, ароматними оліями, чи прянощами? Чи в учні? — не знаю… замислилася дівчинка мрія. — хочеш, я покажу тобі все тут? – спитав він раптом дуже приязно. На вулиці вітер ганяв сухе листя, а тут з цим хлопцем було дуже затишно. Вона лишилася. Із зачудуванням слухала його розповідь про дерева і квіти, що дають аромат, котрий бережно збирають, розливаючи по скляних і кришталевих флаконах. Він дав їй спробувати кілька запахів. Це було неочікувано… ще ніхто ніколи не ставився так приязно до неї. Вона добрий працівник, чудово виконує все, що каже… але як до справжньої… ніхто ніколи до неї не ставився. Від цих ароматів дівчинка мрія згадала, як із чарівником… ну добре, він займався наукою і незрозумілими їй речама… сконструювали такий прилад, що показує різнокольорові картинки на стелю. Запах якоїсь прянощі був дуже різкий. Дівчинка мрія згадала, що науковець той недавно помер, лишивши їй листа й ключі від великої кімнати, де він працював… винахід також подарував їй. Вона вже давно не приходила туди… але то було для неї найзатишніше місце поки чарівник був живий. Може й тепер… у неї полилися сльози з очей. — я щось не так роблю? – спитав він. Тепер дівчинка мрія знала, що його звати джафар. Вона купила у нього кілька скляночок із ароматами, що більш нагадували маленькі флакончики для дорогих парфумів. Вони продавалися у простенькому посуді, але джафар наполіг, що вона має купити їх такими. Він розповів, що знає про її підручник і про те, як їй тяжко… він бачив її кілька разів на вулиці. І бачив її пригоди з вітрилами й з фарбами… ці слова змусили дівчину почервоніти. Але Джафар мовив їй тоном несумісним з його молодим заворожуючим виглядом: — мріє, будь не найкращою, будь просто щасливою. На тому вони розійшлися. Вона змогла згадати, як увімкнути подарунок науковця. Запалила пахощі так, щоб їх аромат розливався у сухому трохи жаркому самотньому повітрі. Вона лягла на підлозі вдихаючи аромат, дивлячись на різнобарвні картинки на стелі й слухаючи шум осіннього дощу. Зазвичай цю холодну пору дівчинка мрія переносила погано. Їй все здавалося сірим, нудним і каламутним. Навіть світ перед її очима був каламутним, розбігаючись колами від величезного каменя її смутку й нерозуміння. Вона все ще працювала, але тепер мала куди йти за затишком і свободою – до джафара, а разом з ним у потаємну кімнату. Йому сподобалося, він сказав, що в місцях, звідки родом нічого подібного й не було. Тоді мрія запросила ще одного друга у цю кімнату. Виявилося, що не тільки вона, ай всі інші незалежно від того, хто вони і що роблять із сходу до заходу сонця також відчувають те що й мрія. Ті майстри, що зізналися, що кепкували з неї і гроші взяли щоб збагатитися також прийшли сюди… А це місце називали по-різному чи то «серце мрії», чи то «капличка мрії», чи «дім мрії»… у кожного містянина була своя назва. А джафар брав із кожного по срібній монеті, говорячи, що використовують вони його аромати, тому мають за це заплатити… монети він складав у маленьку скриньку, що скоро не вмістила їх усі й треба було більшу. Коли ж дівчинка Мрія акуратно вказала Джафару на це, він відповів: — Ти розробила це диво, знайшла сміливість поділитися цим з іншими… то зміни своє життя. Нехай кожна ця срібна монета буде твоя, буде наша, - він ніжно обійняв її. — Я вже не найкраща, я щаслива разом з тобою, - сказала мрія, тонучи в його обіймах, у особливому його ароматі, у чорних наче оксамитова ніч кучерях.