Мураха

Макс кинув погляд на планету за ілюмінатором. Зараз там розлігся Тихий океан подекуди затягнутий білими хмарами. На півночі, біля Японії, формувався циклон, який погрожував обрушити на острови бурі й урагани.

— Ми зараз ближче до острова Пасхи, ніж будь-яка інша жива душа, — пожартував Жан, але Макс проігнорував його репліку — наразі він мав інший клопіт.

Макс підтягнув себе до скафандра, закріпленого на стіні відсіку. Модель Мураха-2 складалася, власне, зі скафандра та екзоскелета із чотирма додатковими кінцівками. У складеному вигляді вони навхрест обіймали торс зі спини та сходилися в районі сонячного сплетіння. Він торкнувся магнітного замка й «пальці» маніпуляторів розплелися. Кінцівки з кількома суглобами, що дійсно нагадували лапи мурахи, розійшлися й застигли, надаючи доступ до скафандра.

— Якщо воно буде працювати так само, як і перша модель, я за себе не ручаюсь…

— Якщо ми піднімемо бунт удруге, нас не випустять у космос, — відповів Жан.

Це була правда. Є важелі, які можна задіяти лише раз. І вони це вже зробили, коли категорично відмовилися від попередньої версії Мурахи.

Спершу з нею все було добре. Під час тестових виходів по п’ятнадцять хвилин усі космонавти успішно виконали маневрові обльоти станції та заплановані завдання з дрібного ремонту. Проблеми дали про себе знати, коли люди почали затримуватися зовні на триваліший час. Спочатку, після півторагодинного ремонту, повернувся із жахливою мігренню командир екіпажу. Того разу цьому не приділили необхідної уваги, бо ж ніхто більше не жалівся на побічні ефекти. Та згодом лікар екіпажу помітив схожі симптоми в усіх, хто проводив у скафандрі понад годину. Протокол користування змінили, та скоро симптоми почали проявлятись і після коротших виходів. Сорок хвилин, тридцять… Зрештою, люди просто відмовилися його вдягати.

Ретельні дослідження на Землі показали, що наявність додаткових кінцівок перевантажує мозок користувача. Центр керування польотами дав згоду на припинення використання Мурахи. Макс підозрював, що вони пішли на це, бо вже мали наступну версію скафандра, адже всього за кілька тижнів екіпаж станції отримав Мураху-2 з комп’ютером, який вловлював найменші імпульси мозку користувача й сам керував додатковими кінцівками. І тепер саме Макс мав його протестувати.

Він обвів поглядом маніпулятори, що застигли у відкритому положенні, зітхнув і розстібнув замок на торсі скафандра. Тепер він мав залізти в нього задки, ногами вперед. Власне, для цього й був потрібен помічник.

— Якби я мав клаустрофобію, мене зараз тригернуло би, — сказав Макс, пропливаючи між руками Жана, та заповзаючи в скафандр.

— Якби ти мав клаустрофобію — сидів би на Землі, — відказав той.

Поки Макс закріплював шолом, він допоміг застібнути та загерметизувати замки на грудях. Потім прискіпливо перевірив індикатори на всіх сервоприводах. Макс у той самий час проводив діагностику зсередини.

— Контроль — зелений, — зрештою сказав він. — Готовий приступити до тестів.

— Підтверджую, — відгукнувся Жан. — Всі вузли пройшли діагностику.

— Даю добро на вихід, — пролунав у навушниках голос командирки станції Ірми.

Макс вплив у шлюз. Коли стулки за ним зійшлися і почулося шипіння повітря, яке відкачували, він пристебнув до поясу довгий білий трос із закріпленої на стіні лебідки. Не зважаючи на те, що всі скафандри були обладнані маневровими двигунами на стисненому азоті, техніка безпеки вимагала використання такої системи страхування.

— До виходу готовий, — відрапортував Макс.

— Добро, — почув він голос Ірми і відчинив зовнішній шлюз.

— Я подумав, що більше схожий на павука в цьому, — сказав Макс, коли виплив назовні. — Перша Мураха мала дві кінцівки, разом із моїми було шість, а тепер у мене їх, виходить, вісім, як у павука.

— Не повіриш, — відгукнувся Жан. — Ми щойно це саме обговорювали.

— Давайте перейдемо до тестів, — обірвала їх Ірма.

Макс спробував поворушити додатковими маніпуляторами й ті жваво відгукнулися. Зігнулися та розігнулися згідно з його бажанням. Сталеві пальці на одній із рук склалися в кулак, потім один із пальців розпрямився, повернувся в початкове положення, розпрямився інший.

— Тест на рухливість пальців пройдено, — сказав Макс.

— Підеш систему життєзабезпечення чистити, Spaßvogel¹, — відповіла Ірма нарочито суворим тоном, з виразним німецьким акцентом.

— Ми тебе бачимо, — додав Жан.

— В цьому весь сенс.

Так само, як і перший, решта тестів пройшли легко. Останнім із запланованих був тест на самостійне повернення в шлюз. У відповідь на думки, ба, навіть на бажання Макса, скафандр розчепірив маніпулятори, подав стиснений азот до сопел на їхніх суглобах і видав серію коротких імпульсів. За кілька секунд видав ще одну серію. Макс повільно вплив у шлюз. За ним зачинилися зовнішні стулки й почулося шипіння системи, що нагнітала повітря.

— Він чудовий, — захоплено сказав Макс, щойно зняв шолом. — Ірмо, дозволь мені провести й наступний тест.

— З поверненням, — відгукнулась Ірма. — Всі тести — згідно з протоколом.

Жан висів у невагомості дивлячись на товариша широко розплющеними очима.

— Ти щойно зняв шолом маніпуляторами, — невпевнено сказав він. — Я не знав, що він аж настільки чутливий.

---

¹ Spaßvogel [ˈʃpasfɔɡəl] — жартівник (нім.)

~

— Ти навіть не уявляєш, наскільки він чутливий, Даринко!.. — Макс завис перед ноутбуком, закріпленим на стіні його відсіку. На екрані дівчинка років шести щось захоплено виводила на аркуші паперу, раз-по-раз поглядаючи в камеру.

— А він може малювати? — спитала вона.

— Не знаю, зайчику, — усміхнувся Макс, — але я можу спробувати. Я попрошу в Ірми, тобто в командирки, відерце фарби та намалюю на борту станції сонечко. Як тобі таке?

— А я намалювала нас, — вона відклала олівець і піднесла малюнок до камери.

На ньому було зображено зі спини трьох людей: чоловік і жінка тримали за руки дівчинку у квітчастій сукенці з волоссям зібраним у два хвостики. Вони стояли на фіолетовому полі й дивилися вдалечінь, у глиб малюнку, де примостився між пагорбами двоповерховий будиночок із червоним дахом та трубою. За будинком зеленів ліс та височіли гори. Максу защипало очі й до горла підступив солоний ком.

— Я не малювала обличчя, бо це дуже важко, — Даринка опустила аркуш на стіл і заходилася щось домальовувати. — А ти скоро повернешся?

— Вже через місяць, люба…

— Так до-о-овго, — протягнула дівчинка й надула губи.

— І нічого не довго, — на екрані з’явилася жінка з ясними блакитними очима та чорним, трохи підкрученим волоссям. — Не встигнеш озирнутися, як тато буде вже вдома.

Вона зняла дівчинку зі стільця і сіла на її місце:

— Ходи до себе в кімнату, люба, — нам із татом треба поговорити про нудні дорослі речі.

— Бувай, тату, — донька помахала в камеру й зникла, не чекаючи на відповідь.

— Бувай, — сказав Макс. — І привіт, Віко. Ти їй не сказала?

Жінка похитала головою:

— Це складно.

— Віко…

— Я знаю, ми домовлялися підготувати її.

— Однаково доведеться сказати.

— Я сказала, що знаю!

Макс заплющив очі та глибоко вдихнув:

— Вибач. Як ти?

— Нормально. Завтра мама має приїхати. Я скажу. Може, завтра й скажу.

Макс кивнув. Постарався зітхнути так, щоби цього не було видно через камеру.

— Добре, — він подумав, що ще може сказати. Говорити з Вікою про скафандр було марно. Розмови «про роботу» й у кращі часи наганяли на неї нудьгу. Що вже казати про зараз. — Час закінчується. Ми зараз сховаємося за обрієм…

— Так, я розумію, — Віка зітхнула з явним полегшенням. — Я завтра, мабуть, пропущу сеанс зв’язку — хочу завезти маму в одне місце. Але Дарина буде вдома з нянею, тож ти дзвони.

— Угу, — Макс кивнув. — Бувай.

Віка, дивлячись повз екран, кивнула у відповідь і розірвала зв’язок.

~

— Нам привезуть ще одну Мураху, — Ірма завжди починала розмови з найголовнішого, без жодних вступів.

— Зможете пограти у квача навколо станції, — невесело посміхнувся Макс.

— Наступного разу й тобі пощастить, — сказав Жан.

— Ти ж тут довше за нас, — додала Ірма. — Мусиш відновитися.

— Аби відновлення не затягнулося занадто. Знаєш яка там черга? — Макс невизначено кивнув головою в напрямку ілюмінатора, за яким пропливала біло-блакитна куля.

— Зате коли повернешся — буде Мураха-5 з десятьма кінцівками, блек-джеком і…

— Блек-джек я собі й на Землі знайду. А щодо решти — замовлю словечко конструкторам, — Макс розсміявся. — Скажу — ти просив.

За два тижні після першого тестування Мурахи, вони тільки що не билися, за право виходу в новому скафандрі у відкритий космос. Лише чіткий графік, створений Ірмою та Центром керування польотів, рятував екіпаж від сварок. Якщо спершу чотири кінцівки видавалися зайвими, то із часом усі оцінили покращення. Власним ногам у космосі було важко знайти застосування, хіба відштовхнутися від борту, а от нижня пара штучних рук уже не раз ставала всім у пригоді.

— Може, переконаєш зробити нам м’ячик, — сказала Ірма.

Це була головна тема розмов на станції два останні дні. Оскільки дюзи азотного двигуна закріплені на кінцівках суттєво додали маневреності космонавтам, то, теоретично, вони могли би зіграти в космічну версію футболу. ЦУП погоджувався, що «теоретично» це можливо, але просив придумати щось неконтактне та сформулювати вимоги до снаряду: «Ми розуміємо, що це гарна нагода ще більше покращити маневреність скафандра та досягти глибшого розуміння космонавтами законів орбітальної механіки, однак ми наполягаємо, що головним пріоритетом має бути безпека екіпажу, бла-бла-бла».

— Переконаю, якщо дозволите зробити фоторепортаж стиковки.

Ірма похитала головою.

— Та ну, це ж перший політ Лелеки. Це знакова подія для моєї країни.

Ця розмова відбувалася вже не вперше. Стикування знімалися зовнішніми камерами станції, але Макс наполягав, що саме він має вийти в Мурасі у відкритий космос і зняти прибуття першого українського багаторазового корабля. Політики на Землі змогли переконати навіть головний ЦУП, що цього разу стикування має зняти саме український космонавт, одягнений в український скафандр. Макс був упевнений, що Укрпошта навіть готує марки присвячені цій події. І він ніколи собі не пробачить, якщо не використає всі доступні засоби, щоби потрапити на неї. Тим більше, що вже всі погодилися, непохитною лишалася тільки Ірма.

— Ти правильно кажеш: це перше стикування й ми не можемо ризикувати. Якщо щось піде не так…

— Що може піти не так?

— Пам’ятаєш, колись станцію розкрутило після стиковки?

Макс читав про той випадок у підручнику з історії космонавтики.

— На бога! Це була інша станція та інший корабель. Одне старе совєцьке лайно стикувалося з іншим старим лайном.

— Я не можу… Не хочу так ризикувати.

У погляді Ірми, Макс також прочитав те, що вона не наважилася сказати вголос у присутності Жана: «Тобою. Я не можу ризикувати тобою». Він кивнув і вдав, що змирився.

— Гаразд, розумію. Ти командирка цієї станції, тож я приймаю твоє рішення. Хоча все ще сподіваюся, що передумаєш.

~

До прибуття Лелеки лишалася доба. Ракета-носій і, власне, сам корабель Лелека, уже давно стояли змонтовані на майданчику Кансо в Канаді. Екіпаж, що мав прибути на станцію, завершив усі тренування, огляди та процедури. Стиснене повітря, їжа, новий скафандр та наукове обладнання вже були завантажені. За добу, якщо не підведе погода, якщо в останню мить не буде виявлено несправностей, якщо не станеться жодного іншого форс-мажору, на станції стане втричі більше людей. Ще за добу, Макс повернеться на Землю. Тож якщо він хотів сфотографувати стикування, мав діяти зараз — іншої нагоди не матиме.

Здебільшого на космічній станції не було жодної відчутної різниці між верхом і низом. Навіть під час періодичних підйомів орбіти автоматика корегувала її положення так, що космонавти майже не відчували змін. Тому ліжко Макса — спальний мішок зі складним жорстким каркасом — було закріплене на стіні відсіку, щоби займати якомога менше місця і не плутатися під руками. Коли він «лягав» спати, то розкладав каркас, заповзав у мішок, і закріплював руки в спеціальних петлях. Він саме подовжував їх, коли Ірма легенько постукала в люк.

— Заходь, — сказав Макс.

Голос його, нижчий ніж зазвичай, ледь чутно тремтів.

— Я видала Жану всі інструкції, — почала Ірма, впливаючи в каюту, а потім побачила підготовлені ремені й посміхнулася. — На прощання?

— Я буду чекати тебе на Землі, — сказав Макс. — І хочу щоби ми запам’ятали одне одного. Запам’ятали, чого чекати.

Він приглушив світло. Станція неслася над Землею на швидкості 28 000 кілометрів на годину, та з висоти в чотириста кілометрів поверхня планети повільно пропливала під ними. Сонячне світло, що відбивалося від неї, забарвлювало каюту в блідо-блакитний колір.

Ірма легко відштовхнулася від стіни й невагомо наблизилася до Макса. Їхні пальці торкнулися й на мить переплелися. Інерція злегка закрутила коханців і вони обхопили одне одного руками. Притислися губами в ніжному поцілунку. Ірма виявилася трохи вправнішою, і комбінезон Макса першим поплив у повітрі. За хвилину там опинився і її. Від дотиків Макса шкірою жінки пробігли мурашки. Залишившись без одягу, вона знайомим рухом просунула руку в одну із петель, що плавали в повітрі:

— Назовні все одно не пущу.

~

Коли Макс помітив, як Лелека виринув з-поза планети, він відштовхнувся від зовнішніх дверей шлюзу та відплив від станції. Йому не було потреби прораховувати свою траєкторію — комп’ютер Мурахи, зчитав слабкі електричні сигнали людини в скафандрі, дізнався де та хоче опинитися та все розрахував. Через кілька секунд, після короткої серії імпульсів маневрового двигуна, Макс опинився в потрібному місці. Розвернувся лицем до штативу, на якому була встановлена одна з автоматичних камер.

— Позер! — почулося в ефірі.

Тільки тепер Макс зрозумів, що несвідомо зробив усе це, користуючись лише кінцівками Мурахи і не торкаючись важелів руками. Але це не було позерство. Він уже сприймав маніпулятори скафандра, як власні руки та ноги. Для фото він мав прийняти якусь героїчну позу, та щойно усвідомив, що нічого пристойного так і не вигадав. Тож склав два верхні маніпулятори над головою, а два нижні розвів у сторони й загнув угору. Подумав, що, коли розставить ще й руки, то стане схожим на якесь індуістське божество, проте відкинув цю ідею та склав їх на грудях. У його уяві це мало нагадувати лотос чи щось подібне. Пошкодував, що не обговорив ідею з Ірмою чи із ЦУПом на Землі. Ірма вже не дулася на нього, хоча все ще обіцяла помститися за згоду, добуту в такий спосіб. Щоби хоч якось відігратися, вона навантажила Макса роботами з підготовки до стиковки.

Згідно з протоколом, Лелека мав вирівняти швидкість зі станцією та завмерти відносно неї на відстані кількох метрів. А потім підійти впритул за допомогою єдиного короткого імпульсу маневрових двигунів. Звідкись із надр історичних записів Ірма видобула відомості про іншу стиковку та запропонувала ЦУПу змінити протокол. Після короткого вагання ЦУП погодився.

Тепер на останньому етапі Макс мав не просто контролювати стикування зовні, а вручну протягнути направляючі троси від станції до корабля та переконатися, що позиціонування обох об’єктів ідеальне. «Вручну» не зовсім те слово, бо все робили маніпулятори Мурахи. Кілька разів Макс навіть ловив себе на тому, що думав про речі, які не стосувалися роботи. Один раз це були плани піти на річку з Даринкою, іншого разу — непристойні думки про Ірму. От і зараз до дійсності його повернув голос в ефірі:

—… як чуєте? Прийом.

— Чуємо та бачимо, Лелеко. Готуємося прийняти на борт.

— Готовий знімати історичну мить, — відгукнувся Макс. Один із маніпуляторів ковзнув до його пояса, зняв пристебнуту там камеру і навів її на корабель.

— Реєструю заваду на орбіті.

— Дуже смішно, Ірмо, — сказав він, перш ніж зрозумів, що командирка ніколи так не пожартувала би під час серйозного маневру.

У ту ж мить Макс побачив, як одна із сонячних батарей станції розлетілася сотнею уламків.

— Метеорити! Максе, укрийся!

Ще до того, як Ірма закінчила фразу, усі чотири маневрові дюзи на маніпуляторах скафандра викинули струмені газу й Макс рвонувся до станції, що могла хоч якось захистити його. Краєм ока він помітив білі струмені, що потягнулися від маневрових двигунів Лелеки. Корабель розвертався так, щоби мінімізувати можливу площу ураження.

— Schieße!²

Розлетівся хвіст корабля, пристикованого до станції на випадок надзвичайної ситуації. «Як вони будуть нас рятувати, якщо й Лелеку пошкодить», — промайнула думка. Тим часом Макс уже дістався станції, Мураха скорегувала швидкість і космонавт м’яко торкнувся стінки.

— Максе, відповідай! — почув голос Жана. — Максе!

Хотів, щось сказати, та в легенях забракло повітря. Опустив погляд і побачив червоні кульки крові, що плавали навколо грудей.

«Я маю повернутися на корабель», — подумав Макс. Він відчув поштовх, коли у відповідь на думку відгукнулися маневрові дюзи скафандра й провалився в темну порожнечу без зірок.

---

² Schieße [ˈʃaɪ̯sə] — Лайно (нім.)

~

Засніжені вершини виблискували під яскраво-жовтим сонцем. Поодинокі хмаринки дарували надію на дощ, що хоча би трохи приб’є пил, освіжить повітря та принесе прохолоду. Підійшла Ірма:

— Як почуваєшся?

Кілька секунд він мовчки дивився на неї, не розуміючи, про що вона питає.

— Почуваюся?…

Він підняв руки до обличчя. Подивився на них і порухав пальцями намагаючись переконатися, що це його руки. Опустив погляд і з подивом виявив, що стоїть на краю широкого поля, вкритого фіолетовими квітами. Повільно проговорив:

— Почуваюся добре. — В голові трохи прояснилося. — А де?…

— Тату! Ходімо вже додому.

Макс знову опустив погляд і побачив, що тримає за руку Даринку. Він не пам’ятав, як вона підійшла. Донька дивилася на нього знизу вгору.

— Ходімо, тату…

Ірма взяла її за другу руку:

— Ходімо додому, Spaßvogel.

Удалині, біля самого лісу стояв двоповерховий будиночок із червоним дахом. З труби піднімався дим і на мить Максу здалося, що він відчуває його запах.

«Я спав», вирішив він. Уголос сказав:

— Мені снився сон. Наснилося, що я павук. Що я павук, який думав, що він людина.

Ірма й Даринка розсміялися. Макс теж розсміявся і ступив на лавандове поле.

~

— Це все марно, — сказав Жан. — Він пробув там надто довго. Занадто. Мозок помер.

Ірма кивнула на монітор, яким бігли рядки літер:

— Тоді що це таке?

Жан знизав плечима:

— Профіль користувача? Луна свідомості, що застрягла в скафандрі?

— Ми бачимо лог, — відгукнувся через динамік голос із ЦУПу. — І вже передали його компанії-розробнику. Вони припускають, що Жан правий. Одним із вирішення, гм, проблеми є перезапуск…

— Це не проблема, verdammt!³ — Ірма не стала дослуховувати. — Я не дозволю перезапустити його. Якщо він… Якщо його свідомість…

— Командирко Броєр, — голос у динаміку змінився. — Говорить керівник польоту Річардс. Ніхто не буде наполягати на перезапуску. Власне, нас усіх дуже цікавить цей випадок. Тому ми просимо вас відправити Мураху на Землю. Ми дослідимо скафандр, щоби в подальшому…

— Це не скафандр, — Ірма похитала головою, хоча співрозмовник і не міг її бачити. — Це Макс Завада. Мураха зберегла його. Зберегла його свідомість. Він тепер там.

­ — Якщо й так, — відповів Річардс. — То він не реагує на зовнішні подразники. Там — для нього може бути яким завгодно. Це може виявитися персональним пеклом.

— Я думаю, він у його, у своєму, світі, — сказала Ірма, а потім на одному диханні додала. — Прошу дозволу супроводжувати старшого лейтенанта Макса Заваду на Землю.

— Це доставка… — почав був голос і обірвався, щоби за кілька секунд продовжити. — Капітане Лебо, ви готові прийняти командування станцією?

Жан кинув стривожений погляд на Ірму. Вона кивнула.

— Готовий, — відповів він.

— Станція ваша. Пані Броєр, чекаємо вас на Землі.

Ірма виплила з модуля зв’язку та поспішила до шлюзу. Минаючи медичний відсік, вона навіть не кинула поглядом на тіло Макса, що витяглось у прозорій капсулі, нашпигованій найсучаснішим обладнанням, призначеним підтримувати в ньому життя. Біля шлюзу на стіні в магнітних кріпленнях висів скафандр. Ірма вийняла з кріплень шолом і притулила до горловини скафандра. Клацнули магніти, фіксуючи з’єднання. Якщо не звертати увагу на розчахнутий торс комбінезону та на діру в правому боці, на мить можна було уявити, що всередині є людина. Ірма заплющила очі. Так уявляти було простіше.

Вона торкнулася шолома, ніжно провела рукою по склу, і притислася до нього чолом. Узяла в руку один із маніпуляторів і прошепотіла:

— Ходімо додому, Spaßvogel.

---

³ Verdammt [fɛɐ̯ˈdamt] — Прокляття (нім.)