Смертний гріх гордині

Будильник, заведений на п'яту ранку, був тихо проклятий не тільки мною, але і пенсіонером з Німеччини, який мирно хропів на сусідній нижній полиці. Я лежала з закритими очима і боролася сама з собою. Одна частина мене шалено хотіла спати і переконувала мене в тому, що ноги сьогодні вранці ниють особливо сильно, що мені не впоратися, що ще трохи, будь ласка, ще зовсім трохи, я закрию очі буквально на одну хвилину, ладно, на п'ять хвилин.

Інший голос в голові скептично відкидав всі аргументи за додатковий відпочинок, називаючи перший голос слабачкою і ганчіркою, але найпереконливішим аргументом на користь другої думки була спека. Страшна, що спалює все живе, випаровує вологу, вбиває найслабших і беззахисних, вона перетворила шлях кожного пілігрима в справжнє випробування, головним завданням якого було дістатися до наступного альберге об одинадцятій, максимум до дванадцятої години дня. Саме тому ранній підйом став не просто рекомендацією, а життєвою необхідністю. Я зітхнула і всупереч своїм таємним бажанням, відкрила очі.

З жінкою з Кенії ми приймали душ синхронно, кожна в своїй кабінці, перекидаючись на англійській мові жартами та подіями за ці три дні. Отримавши порцію приємних і позитивних емоцій, я попрощалася з усіма знайомими пілігримами і вийшла з альберге, вітаючи четвертий день мого шляху, Шляху Святого Іакова або Каміно де Сант’яго.

Сьогодні було особливо важко, навіть незважаючи на випробування всіх попередніх днів. Весь маршрут з тридцяти трьох кілометрів знову піднімався в гору, єдиною відмінністю від інших підйомів була крутість гори і відсутність житлових селищ і містечок. Навіть фонтани з водою в цей день зустрічалися рідше, ніж зазвичай. Температура повітря рано вранці вже була тридцять два градуси, через кілька годин мій телефон показав мені сорок градусів за Цельсієм. Я зрозуміла, що прямо тут я і помру, забута всіма і кожним, самотня, як кожен з нас. Прийшла в цей світ і покинула його. Дійшовши до найближчого знака з жовтою стрілкою я мимоволі застогнала. Я пройшла всього лише десять кілометрів, а попереду ще двадцять, точніше двадцять три. Я не витримаю, Господи, клянусь, я не витримаю. Проковилявши до найближчого дерева, я витягнула спальник і роззулася. Ноги прокричали мені все, що вони про мене думають матюками. Побачивши, що до мене наближається знайома молода пара, я привітно помахала їм рукою. Вони на пару хвилин зупинилися біля мене, щоб відпочити і перекинутися парою слів англійською мовою.

Ахмет народився і виріс у Стамбулі, закінчивши університет за спеціальністю міжнародна дипломатія. Цього року він проходив робочу практику в турецькому посольстві в Іспанії. Його дівчина була слов'янської зовнішності, приваблива, вільно спілкувалась англійською мовою. Молоді, красиві, сильні, веселі, розумні і різнобічні, вони продовжили свій шлях, а я залишилася лежати під деревом в тіні з піднятими догори ногами ще хвилин двадцять. У мене запаморочилася голова і я потягнулася до узголів'я, де лежав рюкзак, щоб дістати пляшку з водою. У мене потемніло в очах, і буквально на кілька секунд я втратила свідомість, єдине, що я запам'ятала перед тим, як відключитися, крик жаху і відчаю, як ніби той, хто кричить, робить це в останній раз.

Ахмет і Аліса вирішили пройти Шлях Святого Іакова спонтанно, наслухавшись захоплених відгуків друзів, сидячи ввечері в атмосферному кафе і тамуючи спрагу після спекотного дня. Наступного дня вони заїхали в спортивний магазин за взуттям, одягом, рюкзаками, дощовиками, спальними мішками і ліхтариками. Половина того, що вони купили не влізла в рюкзаки, які згодом теж, довелося повернути в магазин, щоб поміняти на інші, спеціальні, туристичні. Порядно наїздившись, набігавшись і втомившись від зборів, Аліса погладила свій живіт. Тест показав дві смужки ще місяць тому. Ахмет буде у нестямі від щастя, він обов'язково зробить їй пропозицію, адже вони разом вже майже рік. Вона натякала на знайомство з його батьками, адже це так важливо для неї. Поки що він навіть не наполягає на зустрічі з її батьками, точніше він ще жодного разу не заїкнувся про знайомство з її мамою і татом, які живуть і працюють тут же в Іспанії, ближче до кордону із Францією, але в будь-який момент змогли б приїхати до дочки і побачити майбутнього зятя. Вона мрійливо посміхнулася, Ахмет попросив її сходити в кав'ярню за випічкою і американо, поки він розмовляє про щось важливе, закрившись на балконі.

- Синку, Ахмет, як ти? Як твоя робота? У твого рідного брата Ібрагіма народився п'ятий син, нарекли Іскандером. У тебе вже дев'ять рідних племінників і дванадцять рідних племінниць. Коли ощасливиш батька своїм продовженням?

- Тату, я вже привітав Ібрагіма і буду щасливий взяти на руки Іскандера. Обіцяю, через кілька місяців я прилечу до Туреччини і вирішу це питання.

- Синку, батько Айсу шановна людина в Стамбулі, ми з ним колеги і партнери багато десятків років. Він чекає, коли мій молодший син, тобто ти, дотримає слово, яке дав батько, тобто я.

- Так, тату, заручини відбудуться через місяць, а весілля у вересні.

- Дякую, синку, я завжди знав, що ти станеш найвеличнішою людиною в нашій родині.

Аліса перша завела розмову про одруження, так, вона почала тиснути на нього, її просто розлютило, що Ахмет мовчав і лише посміхався, їй здалося, що він десь далеко, в своїх власних планах і роздумах. Аліса безпосередньо запитала, чи думає він одружитися з нею і Ахмет чесно відповів, що у нього не було навіть таких думок в голові. Він їй нічого не обіцяв, що дійсно було кришталево чистою правдою.

А ще, Ахмет, немов між іншим, додав, що в наступному місяці він летить в Стамбул на заручини, на свої заручини. У вересні у нього буде весілля. Але в жовтні він зможе викроїти для Аліси кілька днів для подорожі. Вона мовчки йшла, ковтаючи пил і сльози. Боліло десь між горлом і шлунком, немов усередині з'явився величезний камінь, як той, об який вона вчора спіткнулася і мало не впала вниз по крутому схилу гори. Ахмет дістав пляшку води, зробив ковток і простягнув Алісі, як ні в чому не бувало. Адже так було всі ці місяці. Він був ввічливий, уважний, ніжний, культурний. З ним було так весело і легко, що вона подумала, вона вирішила, вона сподівалася, що їхні стосунки – це щось більше, ніж легкий флірт і пару ночей на тиждень разом.

Решта двадцять кілометрів Аліса пройшла, навіть не помітивши їх. Ахмет фотографував гори, коней, що пасуться на полях. Він розчулився від жереб’ятка на тоненьких ніжках, що злякано притисккалося до боку своєї матері, немов відчуваючи, що від людей не можна очікувати нічого хорошого.Аліса підійшла ближче і погладила лоша. Крізь тоненьку шкіру промацувалася кожна кісточка, тільце було настільки крихким і ніжним, що у дівчини виступили сльози. Ахмет пішов далеко вперед, а вона по черзі гладила лоша і його красуню-матір з густою чорною розкішною гривою і пружними боками.

Весілля Ахмета стало в Стамбулі подією року, тому що сталося те, чого багато хто чекав, а деякі боялися. Два ворогуючі клани були об'єднані в одну сім'ю. Тепер бізнес і політика стали єдиним цілим, про що сповістив тривалий пафосний салют над Мармуровим морем, що з'єднувало Європу і Азію. Айсу була красунею, чому Ахмет був невимовно радий. У них була незначна різниця у віці близько десяти років, що швидше прикрашало пару. Фотографії з весілля дітей двох найвпливовіших людей в Туреччині, а також, в деяких сусідніх країнах, розлетілися по всьому світу. На урочистій церемонії і гуляннях, які тривали майже місяць, побували політики, зірки естради і кіно, бізнесмени і просто шановні люди.

Я прокинулася і труснула головою, мабуть спека і навантаження при підйомі стали такими сильними, що мені ненадовго стало погано. Взувшись, згорнувши спальний мішок, і вмиваючись водою з пляшки, я знову ретельно намазалася кремом від засмаги. Не дивлячись на кепку і окуляри, обличчя горіло, як факел в темній печері, причому найприкріше був факт, що такий, з дозволу сказати, загар був схожий на свинячу вирізку через яскраво-червоний колір. Ні про яке засмагу оливкового відтінку спекотної мулатки навіть не було й мови.

Маршрут цього дня став особисто для мене випробуванням на міцність і на витривалість. Вже через п'ять годин реєструючись в альберге, я не вірила, що змогла подолати цей шлях. Заплативши десять євро, я отримала набір одноразової постільної білизни і печатку в паспорті пілігрима.

Усередині приміщення було сиро і прохолодно, не дивлячись на вуличну спеку. Я вийшла на вулицю, щоб сходити в туалет і в душ, які були в сусідній будівлі і зрозуміла причину вогкості і прохолоди. Цей альберге був побудований прямо всередині гори, навіть дах був покритий мохом і травою з молоденькими деревами, як ніби двоповерхова будівля була її частиною. Я прийняла душ і вийшла на вулицю в пошуках їжі. Цей день дійсно був особливим, так як ні кафе, ні продуктових магазинів, ні містечок по дорозі не було. Навіть це селище складалося з двадцяти будинків з одним єдиним кафе-рестораном, побудованим господинею альберге спеціально для пілігримів. Я підсіла за столик до знайомого німця і замовила стандартний обід. Повертаючись до себе в альберге після вечері, я знову вирішила опустити ноги в маленьку гірську річечку, яка бігла з гори прямо біля центрального входу. Перший раз я це зробила, коли добрела до моєї рятівної ночівлі. Господиня нітрохи не здивувалася, додавши, що це робить кожен пілігрим в таку спеку, і вона спеціально виклала на дно річки гладкі і пологі камені, щоб не посковзнутися і не впасти біля містка. Вода, була такою холодною, що у мене звело зуби. Мені відразу стало легше, я нахилилася і зачерпнула воду двома жменями, щоб вмитися. Навіть через шкіру я відчула чистоту і солодкість гірської річки.

Увечері стало комфортніше, немов погода сама втомилася бути стервом і посміхнулася. Я зайшла в загальну спальню і залізла на другу полицю двоповерхового ліжка. Я б ні за що не помінялася на нижню полицю, тому що тут було вікно: свіже повітря і світло. До речі, в сусідній кімнаті, точніше навіть не в кімнаті, а в сусідньому залі, обробленому темним каменем і деревом, з височенними стелями, де стояв диван, стільці і гігантських розмірів стіл, так само був побудований камін, що робило схожим цей альберге на середньовічний замок. Я уявляла собі, як в холодну пору року втомлені і голодні пілігрими гріються біля цього каміна, ділячись історіями свого життя. Розглядаючи топографічну карту нашого сьогоднішнього маршруту, я була горда собою, пройти стільки кілометрів вгору – це дійсно справжнє випробування в сорокаградусну спеку і я його витримала.

Мені снилася Аліса, бліда і худа. Вона йшла в лікарняному халаті по білому коридору, тримаючись рукою об стіну. Вона підійшла ближче і я помітила цівку крові, яка стікала у неї по нозі. Вона запитала мене чи далеко ще до альберге і я сказала, що ми йдемо по різних маршрутах, і я не знаю чи далеко їй до її ночівлі в її шляху. Вона кивнула і пішла далі, а я схопилася руками за вуха, щосили затиснувши їх. Страшний крик пронизав мою голову голкою, я згадала, де я чула цей нелюдський звук, що переходить у виття. Сьогодні вдень під деревом я втратила свідомість, коли почула це. Я пройшла по коридору і заглянула в палату. Алісіна ненароджена дитина кричала, поступово зникаючи. Спочатку зникли ніжки, потім ручки, потім тіло, але перед тим, як зникнути назавжди, його голова видала такий крик, що я втратила свідомість, звалившись на плитку прямо в палаті, і прокинулася.

Починався п'ятий день мого шляху.