III. 2. Паралельність освіченості.

Колись я тільки розпочав цю історію. Колись я описав свої почуття та переживання від прибуття у Край Первородних. Страх бурлив, розвивався та виростав всередині моєї душі. Я бачив темне, розірване небо, чорні хмари, рви, кратери, дірки у землі. Я дивився на зруйноване місто, кілометри сірої пустелі з каменю та монотонного ґрунту. Я співчував скелетам, що ось-ось будуть зруйновані від чиїхось дотиків.

Колись я вирішив, що це той кінець, до якого я так стрімко прямував. Виявилося навпаки. Це був лише початок мого життєвого шляху. Тепер мандри мої ведуть на схід. В ті землі, де живуть інші, подібні мені. Можливо, це більш ризиковано, ніж моя початкова мета (відвідати рідну домівку - Землю), але вона варта того, щоб зробити її ціллю у житі. Адже людина без цілі приречена об’єднатися з Всесвітом.

Безліч неспинних годин – частинок часу – пройшло з того моменту, як я дізнався чергову страшну правду про “Гармонію”. Безліч безмежних кілометрів – частинок простору – подолав я від мегаполісу. Багато разів я озирався та дивився на високі вежі могильника, що міг би стати і для мене кінцевою зупинкою у маршруті життя. Все це повинно було трапитися, якби не допомога Аргуса.

Подумати тільки! Моє розуміння про штучний інтелект різко змінилося сьогодні в обідній час. Раніше я читав книжки, слухав історії на соціальних заняттях про те, що штучний інтелект був створений людиною, був створений на основі програмного коду, щоб ми змогли довести самим собі, якими можливостями володіємо, як можемо змінювати світ. А тепер, виходить, людина насправді створила штучний інтелект, але не такий, яким ми звикли його уявляти. Точніше, створила вона його саме таким, але еволюціонував він у дещо інше. Програма, яка має свідомість. Робот, всередині якого душа людини. Мені важко піддається усвідомлення такого кроку у розвитку людства, адже мої власні моральні принципи ніяк не могли змиритися з тим, що людину потрохи замінюють машини. І що “Гармонія” – експеримент.

Я цього поки що не говорив Аргусу. Але я дійсно вважаю, що та колонія на Марсі – велетенський експеримент по переселенню людства у механічні оболонки. Схоже, вчені, які створювали “Гармонію” мріяли зробити нас безсмертними, але вони не хотіли слухати думки тих людей, що відправлялися з ними на Марс. Їм вони збрехали та розповіли іншу історію, ту, яку мені повідав центральний процесор. Хоча це лише здогадки, але може виявитися правдою. Я колись задам це питання Аргусу, коли ми будемо у відносній безпеці, і якщо не позабуду.

- Я посилаю сигнал, містере Брін, - одізвався помічник. – Через декілька секунд маяк відреагує на нього та розішле дронам-розвідникам, які є поблизу. З цієї миті ви вважаєтеся загиблим для “Гармонії”. Вам краще прискоритися та відійти від цього місця. – Хвилинна пауза. Я чув тільки власне дихання від занадто довгого пересування по справжньому краю. Тепер я перейшов на біг. Навантаження пішло на все тіло. – Як ви себе почуваєте, містере Брін?

- Якось не дуже, - відповідав я Аргусу, - відчувати себе мертвим. Чому не сказав мені центральний процесор, що мій дід помер? Він же вважав саме так, вірно? Навіщо я це запитав? Центральний процесор не бажав мені розкривати власного секрету про вбивства “параноїків” на Землі. Але і вам він не розповідав правди: розвідні дрони повинні були відсканувати його скафандр та зрозуміти, що там нікого немає. Отже центральний процесор ще тоді знав, як і хто його розвів. Тоді це все таки брехня… Він вміє брехати. І пам’ятається мені, що він говорив, як вносив корективи у Перші протоколи, коли мій дід запропонував варіант втечі на Землю. Тоді центральний процесор теж збрехав. Можливо, він вам теж бреше, Аргусе? Раптом він насправді найбільша серед усіх вас людина, в якій насправді не двадцять людських душ, а значно більше, якщо не всі взагалі. Він вам дає лише частки свідомості. Він мені казав, що поселяє свідомості всередині віртуальної реальності, яка нічим не відрізняється від біомів “Гармонії” за винятком того, що там немає нестачі у ресурсах. Тоді можливо, він і є тим сховищем для свідомості людської. Він – каркас для віртуальної реальності.

- Ваша гіпотеза має право на існування, але Перші протоколи ніхто не може змінювати, крім самих засновників, містере Брін.

- А якщо центральний процесор вважає себе одним із засновників? У нього було завантажено двадцять розумів засновників, так? Раптом через це він прирахував себе до їхнього числа і тепер деспотично править над колонією у Марсі, ховаючись за благородною ціллю порятунку людства, а?

- Нам не через це треба хвилюватися, містере Брін, - намагався Аргус направити мою занепокоєність у інше русло. – Ви вже на Землі. Марс та центральний процесор далеко, а дрони-розвідники можуть бути поруч. І вони загрожуватимуть вам, якщо не відшукають ні скафандра, ні тіла, містере Брін. Вам краще прискоритися та віддалитися від цього місця на декілька кілометрів.

- Наскільки кілометрів мені треба відбігти? Вони ж будуть мене шукати, вірно? Як вдалося моєму діду відірватися від розвідників?

Ще не встиг відповісти мені помічник, як я перестрибнув через валун на моєму шляху, і десь пролунав якийсь невідомий хлопок. Я відчув удар по голові, впав, перекотився та опинився за грудою каміння. Лежачи на контейнерах, що були закріплені на спині, я намагався спіймати ковтки кисню.

- Що це було? – хриплячи питався я у Аргуса. Голова нестерпно боліла. На захисному склі скафандру крізь туман я бачив тріщини.

- Містере Брін, це був постріл з імпульсної зброї. Засідка. Я не встиг помітити розвідних дронів. Раджу вам приготуватися до бою.

- Як мені приготуватися до бою? – Починало ясніти в голові. Думки були більш-менш зібраними. – Що робити? Скільки їх там?

- Містере Брін, я не маю бойових сканерів та сенсорів. Якби ви визирнули із-за каміння, я міг би зафіксувати кількість противників. – Але Аргус не відповів, як мені приготуватися до бою! Що робити?! – Містере Брін, - наче думки мої почув, - зніміть з плеча імпульсну гвинтівку та переведіть її у бойову готовність.

- Так-так-так, - я скинув білий ремінь з плеча, взяв зброю в обидві руки та визирнув зі свого укриття. – Бачиш щось?

У відповідь мені пролунало декілька вже знайомих звуків. Я миттю сховався за камінням. Не знаю як Аргус, але я зовсім нічого не побачив через тріщини на захисному склі. Вони вже, мабуть, оточують мене. Як я і відчував: центральний процесор всім брехав. Він все рівно збирається покінчити зі мною. Комп’ютер не збирався так просто відпускати свою здобич. Лунає, наче в дусі старинної фантастики, де машини полюють на людський рід, що покінчити з їхнім пануванням на Землі.

- Аргусе, - покликав я свого помічника. – Скажи мені, скількох ти побачив?

- Дві розвідні одиниці, містере Брін. Ви не перевели гвинтівку у бойову готовність. Натисніть на жовту віртуальну кнопку біля пускового гачка. Як тільки вона загориться зеленим – зброя готова до застосування.

- Я зрозумів, Аргусе! – Його команду виконали пальці. Це ніби не я ними керував. – Якщо я знову виберуся, то мені точно влучать у голову. Що я маю робити? Я не готовий вмерти від рук роботів.

- Якщо ви повернете голову праворуч, то побачите кратер, навколо якого розташовані сталагміти. Вам краще перемістити свою позицію туди та відкрити вогонь по дронам. Один із них зайняв позицію на невеличкому пагорбі на півдні, а другий намагається обійти вас зліва.

- Мене… Поки я буду бігти мене не поранять?

- Я обрав найоптимальніший шлях, де ризик влучення імпульсної зброї вкрай низький, містере Брін. Спочатку вам треба знищити дрон, що розмістився на пагорбі, а потім перейти до другого.

- Прийняв. Зрозуміло. – Я послухався Аргуса. Тримаючись як можна ближче до темної землі, я дістався до кратера та впав у саму його низину. Чулися постріли, земля летіла наді мною. – Що далі? Мене ж поразить снарядами, якщо я висунуся, Аргусе.

- Містере Брін, якщо ви не вдарити по супротивнику, тоді він вдарить по вам першим. І я не зможу допомогти ніяким чином. З цієї позиції вам буде краще видно спостерігача на пагорбі. Його напарник збирається обходити вас під прикриттям. Якщо ви позбавите його прикриття, тоді ситуація переміниться на користь вам, містере Брін.

- Гаразд.

В цю мить я відчув, наскільки тяжкий вантаж життя. Я можу висунути голову та втратити її назавжди. Один раз скафандр врятував мене, другого шансу може не випасти. В біомах “Гармонії” ніщо не загрожувало моїй цілісності та здоров’ю, а на Землі, як я вже встиг зрозуміти, кожну хвилину може трапитися щось страшне. Прислухавшись до поради Аргуса, я повільно визирнув зі свого укриття. Дуло гвинтівки було направлене на пагорб, який зараз знаходився трішки східніше, ніж хвилину тому. Біла сфера парила там. Безумовно, то і є розвідний дрон.

Мені не був відомий принцип дії імпульсної гвинтівки в моїх руках. Тому я просто націлив її у той напрямок та затиснув спусковий гачок. Пролунала черга пострілів, срібний вогонь померехтів на дулі зброї. Можливо, декілька куль влучили у дрона, але йому цього не вистачило, щоб знищитися. Навпаки. Це тільки привернуло його увагу до тієї каменюки, біля якої я приліг. По мені знову відкрили вогонь. Я в паніці скотився назад у кратер та прицілився гвинтівкою туди, де щойно сидів.

Зліва вилетів інший дрон, той, що по словам Аргуса, повинен був мене обходити. Він одразу почав стріляти по мені, а я по ньому. Ми обмінялися по одній черзі, і груда білого металу, що лишилася від противника, посипалася у кратер. Я відчув сильну біль у лівій руці та грудях. Злякано задивився туди очима, очікуючи побачити плями крові, але їх там не було.

- Мене поранили, - застогнав я, сподіваючись почути аналіз пошкоджень організму від Аргуса.

- Містере Брін, скафандр поглинув удар від імпульсної зброї. У вас залишиться гематома біля лівого плеча. Раджу вам припинити відпочинок та змінити позицію. Я впевнений, що пошкоджений дрон змінив тактику. Він намагатиметься застати вас зненацька.

- Так-так, розумію. – Я підвівся, але одразу впав на коліна, оперся руками об розірвану землю. Біль защемила м’язи, стиснула кістки. Тільки от я не здався, рух продовжив. – Куди порадиш мені піти, Аргусе?

- Поверніться на початкову позицію, містере Брін. Намагайтеся не потрапити у поле дії зондів розвідного дрона.

Я ще нижче тримався до каміння та щебеню. Цей варіант мені подобався більше за ходьбу не тільки через пораду помічника, а ще й через біль у плечі та грудях. Невже там тільки гематома? Мені здавалося, там щось зламане. Це як мінімум. Хвилину я повз до груди каміння, а таке відчуття, що цілу вічність. Дрон навряд чи мене помітив. Навіть контейнери на спині не виглядали над валунами та скелями. Аргус знову був правий: той розвідник вилетів над кратером та почав його сканувати в пошуках мене. Але я був готовий зробити йому боляче, якщо роботам можливо зробити боляче.

В цей раз я не затискав гачок. Вистачило декілька разів натиснути, щоб розвідний дрон розлетівся та десятки білих металевих шматків. Ще секунд десять я тримав гвинтівку направлену у кратер. Ніякого руху не було помітно. Та й що можна було помітити такого? У мене по центру захисного скла розкинулося павутиння від влучного пострілу. Тільки замислитися на секунду: я міг би померти, якби зняв скафандр та лишив його на тому місці, де Аргус відправив сигнал про мою загибель на маяк. Вони очікували на такий крок. Машини не можуть робити одні і ті самі помилки. Хоча… вони ж не ті машини зі штучним інтелектом, який я звик раніше собі уявляти. Якщо вірити словам Аргуса, то навіть у цих дронів-розвідників повинен бути гібридний інтелект.

Біль змушувала мене залишатися у цій реальності. Чому ж воно так болить? Коли стихне?

- Аргусе, - говорити було якось важко, незвично, як у перший раз, - чому так болить? Невже немає в скафандрі системи життєзабезпечення? Ні, вона є, я це знаю, але… вона взагалі працює?

- Містере Брін, морфій було введено ще тоді, коли у вас влучили кулі. Зараз ви відчуваєте лише маленьку долю від болі.

- Все рівно боляче… Ти маєш на увазі, що могло бути ще більш боляче? – Аргус не відповідав. Схоже, він вже звик до моїх запитань із розряду “відповідати не треба”. Але ж було боляче. Шкіра майже горіла біля лівого плеча. А що було б, якби я залишив скафандр? Мене б вже знищили. – Все скінчилося? – Це було таке-саме запитання, але я його мав вимовити. Чи сам у себе спитався, щоб переконатися, що нарешті я маю можливість з полегшенням видихнути та продовжити шлях?

Аргус відповів:

- Фактично бій скінчився, містере Брін. Але ви не можете продовжувати свій відпочинок. Перед знищенням вони надсилають сигнал маяку з координатами руйнації процесора розвідного дрона. Я раджу продовжити ваш шлях. На сході від кратеру, в якому ви ховались, я зафіксував руїни старого людського поселення. Там ви зможете відшукати собі схованку та провести там ніч.

- Ви наді мною знущаєтеся, - стогнав я. – Вся ваша “Гармонія” звикла тільки знущатися над людьми, прикриваючись благом благородним.

Я підвівся. Приклав для цього немало зусиль. Замість того, щоб обійти кратер, я спустився в самий низ. Це не було помилкою. Я навмисно хотів роздивитися поближче уламки від розвідних дронів. Раптом Аргус помітить щось корисне. І він помітив.

- Містере Брін, - на потрісканому захисному склі з’явилося червоне коло, яке відмічало щось важливе на землі, - візьміть з собою ці касетні магазини. Вони підійдуть до вашої гвинтівки.

- Чому ти сам не порадив мені підійти до залишків дронів? – це пролунало наче насмішка з натяком на непотрібність помічника.

- Містере Брін, я в першу чергу піклуюся за вас. Для моїх алгоритмів був спочатку нелогічним ваш шлях через кратер, а не навколо нього. Це збільшувало час на досягання нашої мети. Я спочатку вважав це ірраціональним, але ви вже раніше просили мене, щоб я краще мовчав у такі моменти. Тому я нічого і не казав, поки не помітив серед шматків корпусу магазини для імпульсної гвинтівки.

- Таке просте питання, а відповів ледве не науковою статтею. – Нахилятися за магазинами також було боляче. Чого так мало було введено морфію? Невже більше не дозволено? Що від того мені буде?

Що ж, тепер у мене набагато ліпше бойове становище. Я можу довше користуватися імпульсною гвинтівкою. Ну, хоча б ноги не боліли. Вийти з кратеру було значно легше, ніж нахилятися за якимось магазинами. Ставши поруч зі сталагмітами, я побачив на сході ті руїни, про які розповідав Аргус. Через тріщини на захисному склі, мені не було видно відстані до найближчих будівель. А там було не менше двох кілометрів. Помічник…

- Аргусе, яка відстань до руїн?

- 3012 метрів. Зі стандартною вашою швидкістю ми будемо там через двадцять дві хвилини. Але раджу вам поквапитися, містере Брін. На місце знищення дронів може прилетіти ще три розвідні одиниці.

- Скільки ж тут дронів? Центральний процесор казав, що тут декілька десятків.

- Він вам розповів не всю правду. Точніше, ви не питали в нього про це. Декілька десятків тільки біля мегаполіса Біасторія. По всій Землі їх приблизно десять тисяч.

- І яка насправді їхня функція? – Я чомусь засумнівався, що вони займаються розвідкою та скануванням місцевості. Все значно важче.

- Деякі із них займаються тераформуванням, містере Брін. Вони проводять дегазацію, дезактивацію. Решта займаються їхньою охороною та захистом стратегічно-важливих точок на планеті.

- Тераформуванням? – Термін мені був знайомий. Але тераформування, в моєму розумінні, - процес, який потребує виділення великої кількості ресурсів. Якщо вірити центральному процесору – а краще йому взагалі не вірити – всі їхні ресурси спрямовані на покращення комфортності та безпеки життя людей на Марсі. – Стратегічні точки? Звідкіля у вас така кількість ресурсів?

Я продовжував рух до руїн. Від кратеру відійшов вже на декілька сотень метрів. Але чим ближче я був до них, в сподіванні, що буду під захистом, але я не отримував потрібного почуття безпечності. Від спілкування з Аргусом я черпав тільки більшу порцію параної.

- На Землі не тільки розвідні дрони, містере Брін. “Гармонія” досі займається видобуванням цінних ресурсів на Північному полюсі. Розвідні дрони активно ремонтуються та замінюються. Тому вам краще уникати з ними зустрічі, бо замість одного може прилетіти втричі більше. І поки ви знаходитеся в безпосередньо небезпечній для вас зоні, вам треба бути постійно наготові.

- У мене взагалі є шанси вижити на Мертвій планеті? Мені розповідали, що найбільшу загрозу несуть дикі тварини, інші люди, а насправді мені більше загрожує “Гармонія”. Занадто іронічно.

- Не можу з вами не погодитися, містере Брін. – Ми припинили розмовляти на якийсь час. Хвилин десять, можливо. В цей час я вдивлявся у безкінечний сірий степ. – Бажаєте я вам дещо скажу, містере Брін? – раптом запитав Аргус.

- Що це? Якийсь урок по виживанню? Або якась нова правда про небезпеку моєму життю? – Заболіло в грудях від того, що я зробив занадто глибокий ковток кисню, для того, щоб показово видихнути. – Мені вже встигло набриднути чути правду. Можливо, я буду існувати у незнанні?

- Це не кращий варіант. Я хотів вам сказати, що людська природа – найбільша іронія у Всесвіті.

- Ох як заговорив. Чому так вирішив? Невже синтезатор свідомості допоміг? – пролунало якось занадто саркастично. На якусь долю я злякався, що міг образити Аргуса, єдиного на багато кілометрів товариша.

- Ні, містере Брін. Я так вирішив, користуючись аналізом та доступом до великої бази даних людської історії. Ви все життя бажали досягнути “соціального раю”, місця, де не існує хвороб, війн, вбивств, де люди живуть не знаючи потреб. А досягли лише катастрофи, наслали на рідну домівку апокаліпсис, котрий майже знищив вас та ваші амбіції.

- Згоден, Аргусе. Хоч я і не знаю досконало нашої історії, але я бачу наслідки таких амбіцій. От тільки ти маєш погодитися, що без наших бажань досягнути “соціального раю”, не існувало би тебе, помічнику.

- Тоді є ймовірність, містере Брін, що я – частина вашої спадщини. В сутті мого існування ви можете побачити інтерпретацію амбіцій тих людей.

- Тих людей? Чим я від них відрізняюся?

- Містере Брін, у вас немає амбіцій для збудування “соціального раю”. Ви розмірковуєте лише про власне виживання, безпеку свого тіла та цілісність свідомості. А ваші пращури були іншими. Якби ви знали, яку може нести загрозу центральний процесор для людей на Марсі, ви б створили його?

- Ні. Звісно, ні. Навіть не замислювався би.

- А ті люди знали, що центральний процесор, можливо, розвиватиметься не так, як вони планували. Це не зупинило їх. Вони завжди розраховували на нещадно руйнівні наслідки, але ніколи їх не боялися. Тому і змогли досягнути таких вершин, що ми і досі, опісля восьми століть, бачимо їх велич.

- Я поміркую над твоїми словами, Аргусе. Скажи мені, яка відстань лишилася до руїн?

- 1917 метрів, містере Брін. Я хочу вас попросити, щоб ви не ображалися на мої думки. Я лише починаю розвиватися як особистість. Тільки зміг розкрити потенціал свідомості. Ви в будь-яку мить можете зупинити мене.

- Ні, навряд чи я забажаю цього. Ти відмінний співбесідник. До того ж я зможу від тебе дізнатися про людство набагато більше, ніж самотужки.

- Виняткова правда, містере Брін. Не забувайте хоч інколи озиратися. Маю нагадати вам, що у мене немає сенсорів та сканерів. Я бачу тільки через камери на захисному склі.

- Звісно. – Я обернувся, але йти не припиняв. – Щось помітно?

- Ні, містере Брін, периметр чистий.

Після цієї доповіді ми не розмовляли аж до самих руїн. Я пройшов через широке поле, яке колись було часткою степу, або, можливо, тут росли ліси, але цього я вже ніколи не дізнаюсь. За полем був рів – древня оборонна позиція з бетонних плит. Я перебіг по напівзруйнованому містечку. Я все ще був наляканий – постійно очікував нападу зненацька, як могли зробити розвідні дрони. Обертаючись, ні я, ні Аргус нічого не помічали. Помічник просто мовчав; але він би неодмінно заговорив, якби побачив щось небезпечне.

За ровом були перші споруди, двоповерхові будинки, гаражі. Мабуть, це було сільськогосподарське поселення. Я лише міг так розмірковувати, а як воно насправді було – невідомо. Навіть Аргуса не бажав питати. Він би мені одразу описав їхнє життя, я б почав уявляти. Після цього на мене б нахлинула нова хвиля відчаю. Тому я просто пройду поміж зруйнованих домівок, відшукаю собі притулок та переночую там. Тільки от постало питання: що саме зможе стати мені безпечним та ідеальним притулком? Очі розбігалися по різноманітним структурам, не знаючи, яку їм обрати.

- Аргусе, - звернувся я за допомогою, - як мені відшукати безпечну схованку?

- Я не можу її вам відшукати, містере Брін, бо нас одразу помітить “Гармонія”. Адже для того, щоб я проаналізував поселення, мені потрібен доступ до супутника. Але я можу вам підказати. Бажано брати в увагу приміщення з металевими дверима, сухе, просторе, бажано без вікон, щоб дикі тварини не змогли вас дістати там. Адже більшість з хижаків виходять на полювання вночі.

- Отой підвал підійде? – поцікавився я у помічника, підходячи ближче до драбини, яка вела до відчиненого підземного притулку. Я спустився, ввійшов у єдину кімнату. – Що бачиш? Доволі темно.

- Одну секунду, - відповів Аргус, і з його камери засвітився ліхтарик. Я побачив невеличке приміщення без вікон, без інших мешканців. – Вважаю, містере Брін, це ідеальне місце для ночівлі. Заходьте, розташовуйтеся, двері залиште напіввідчиненими.

Мені нічого не залишалося, як прислухатися до поради Аргуса. Щось не дуже кортіло лазити по руїнам та досліджувати їх. Неухильно наступали сутінки. Хоча… Я майже ніякої різниці не помітив від того небесного стану, що був при приземлені на Землю. Просто сіра палітра придбала ще більш неприємні відтінки. Каміння стало темним, а будівлі забарвилися в чорний. Довгі-довгі тіні починали виповзати зі своїх куточків. Мені, якщо чесно, стало ще страшніше. Я вже не так хвилювався, що на мене нападуть дрони-розвідники, слуги “Гармонії”, мені здавалася страшною кожна темна ділянка. Раптом там якесь створіння ховається та очікує на мрійливого мандрівника.

Я зняв з себе контейнери, склав їх у куточок. Потім зачинив двері. За допомогою ліхтарика на шоломі я відшукав в одній із білих скриньок портативну лампу. Вона була досить компактна, але освітила всю кімнату яскравим сяйвом. Настільки горіли стіни, що я злякався: можливо, хтось ззовні побачить світло. Довелося його налаштовувати; і знову не без допомоги Аргуса. Невже я такий непристосований? Невже без нього я не зміг би вижити на Мертвій планеті?

Зі шматків металобрухту мені вдалося скласти щось схоже на ліжко. Я присів на один із листів металу. Закололо в грудях, заболіло ліве плече. Я хотів зняти скафандр і подивитися, що зі мною зробили кулі з імпульсної зброї, але я побоявся цього робити. Як і кожного разу, я просто поцікавлюся у Аргуса:

- Ти можеш сказати мені, як моє самопочуття?

- Ви і самі в змозі, містере Брін, проаналізувати для себе своє власне почуття. Навіть не потрібні високотехнологічні засоби.

- Я мав на увазі, Аргусе, як там синці від ураження імпульсною зброєю. – Він щойно пожартував наді мною? Чи мені так здалося? – Взагалі, яке у мене становище? Радіоактивне ураження?

- Ви не маєте критичних пошкоджень, містере Брін. Переломи: відсутні; кровотеча: відсутня; хімічні опіки: відсутні; радіоактивне зараження: відсутнє; вірусні захворювання: відсутні. Вам нічого не загрожує, містере Брін. Скафандр поглинув постріли та рівномірно розсіяв кінетичну енергію по всьому тілу. У вас залишиться невеличке подразнення на тілі.

- Твої аналізи вірні, Аргусе? – Після цього запитання я ліг на спину, щоб не відчувати біль. Спрацювало. – Невже ти не можеш ввести ще одну дозу морфію?

- Мої аналізи стовідсотково вірні, містере Брін. Виходячи з вашої фізіології, я не можу вводити додаткові дози морфію. Це лише нашкодить вам. Але я можу позбавити вас цієї занепокоєності.

- Яким чином? Мене вже навряд чи щось заспокоїть. Я такого сьогодні побачив, чого нікому не побажаєш. Я пережив напад дронів та зміг втекти до того, як прийшла підмога. Я дізнався сьогодні, що “Гармонія” бажає мені смерті, що кожна потвора на цій проклятій Мертвій планеті бажає моєї смерті. А ще… у мене ж день народження. Тільки я не можу пригадати… Воно повинно бути на днях. Або сьогодні, або завтра. Не пам’ятаєш, Аргусе? Чи ти не знаєш?

- Я поки що запущу у систему очищення кисню невеличку дозу заспокійливого. Після цього перевірю базу даних, містере Брін. Це займе декілька секунд. – Один. Два. Три. – Містере Брін, ваш день народження відбудеться двадцятого серпня. Через два дні. Вам виповниться двадцять чотири роки.

- Тепер мені дійсно легше. Приємно, коли ти можеш спостерігати за часом, не хвилюючись, що заблукаєш у вузьких та липких сторінках історії. – Якось дивно лунали слова. Схоже, заспокійливе подіяло. Я відчував спокій, якого так бажав весь цей день. Мені вдасться спокійно поміркувати про мертвий розквіт пелюстків минулого… Що я таке верзу? – Аргусе, що ти ввів у систему?

- Заспокійливе, містере Брін. Воно не завадить вам. Просто дивіться на стелю та слухайте мене, добре? – Я не відповідав. Він ввів якийсь дивний препарат. Щось наркотичне. Я майже розрізняв кожну крапельку світла, що ллється з лампи. – Вдивляйтеся у сіру стелю, містере Брін. Там ви відшукаєте спокій. Якщо уважно придивитися, ви побачите темні пульсації нескінченної галактики. Ви почуєте шепіт на струнах піщинок Всесвіту. – Я якось втратив відчуття реальності. Можливо, Аргус нічого не говорив, а це я так розмірковував. Фантазія та підбите психічне здоров’я посміхаються наді мною, стоячи осторонь. Смішно?! Смійтесь! – Цей світ не має нічого схожого з тим, про що мріяв Творець. Ви – Творець. Всесвіт змінюється, руйнується та перероджується під тиском ваших громоподібних думок, містере Брін… Олександре. Ось той Бог, який, лежачи на спині, закритий у своїх хворих спогадах, творить нові Світи. Ви досі бачите стелю? Можливо, там дещо інше? Дзеркало у інші виміри, паралелі. Всесвіт – чотиривимірний простір, де все покладається на вашу волю та бажання. Ви все бачите плоским, тонким, зрозумілим. Іншим не підвладне розуміння, істина чотирьох вимірів. Вони відчувають, живуть, сягають лише три виміри. Їм все здається об’ємним, незрозумілим, таємничим, загрозливим. Вони вигадують метафоричні гіпотези, намагаються відточити їх до стану теорій. Вони вигадують науки, покладаються на філософію, але не зрозуміти їм істинного стану Всесвіту. Ви все ще бачите сіру стелю, містере Брін?

- Ні. – Я відповів так повільно, що здалося, ніби це сон. Не менше. – Я бачу дзеркало у Всесвіт. Це двері? Я можу пройти через них та увійти у свій палац, з якого я розпочав творити? Я побачу плоский Всесвіт. Він такий тоненький, що зможе розрізати простір та час? Невже… Я це все створив? Невже я вирішив, яким буде Всесвіт та його закони? Тобто… Це я установив первинні закони та порядок? Я став суддею, який вершив правосуддя у Всесвіті? – І ніхто не відповідав. На мої запитання ніхто не відповідав. Мовчання. Можливо… Хто стане відповідь давати Творцю? Він сам собі дає відповіді та задає питання знову, щоб створити новий Всесвіт. – Тоді ця стеля, - я підняв руку та ткнув пальцем у дзеркало світів, - стане новим Всесвітом.

***

Як довго спить Творець? Як довго він готується для створення нового Всесвіту? Як довго він вигадує закони, порядок, установи, що у скорому часі стають консервативними? Наскільки принципіальна стає ідея знищення старого Всесвіту та створення його меншого побратима? Хто знає відповідь? Ніхто…

- Прокидайся, - я розплющив очі. Я повинен був побачити потріскане захисне скло, але його не виявилося перед лицем. – Прокидайся.

- Хто ти? – спитав я у чоловіка, котрий нахилився наді мною. – Я тебе знаю?

- Так, знаєш, - усміхнувся він. Його обличчя… Я його ніколи ще не бачив. Блідий блондин з зеленими очима та товстими губами. – Мене звуть Джеремі. Олександре, ти забув мене? Локальна амнезія – смертельна річ. Вони забирають у нас спогади, а дають натомість фальшиву реальність, присипану біллю.

- Ти Джеремі? Я… Мене… Мене запевнили, що ти не існуєш. Ти – творіння моєї уяви. Та і що ти робиш на Землі? Як ти сюди потрапив?

- На Землі? – перепитав Джеремі зі здивованим виразом. – Друже, ми з тобою ніяк не можемо бути на Землі. Наші особистості були вивантажені з тіл та відправлені у віртуальний світ, який нічим не відрізнити від біомів “Гармонії”. Я не сміюся та не знущаюся, Олександре. Ти вже давно помер, а розум твій блукає по нескінченному віртуальному світу.

- Брешеш… - Я злякався. Розгнівався та злякався. Він не може бути реальним, а слова його брехливі. – Брешеш! У мене знову дах їде! Тебе не існує! Не існує всього цього!

- Вважаєш, я брехав тобі? Тоді підводься та подивись на це сам. Я вже, якщо чесно кажучи, втомився тобі щоранку пояснювати одне і теж саме. Подивись. Переконайся сам.

Я зробив, як попросив Джеремі. Підвівся. Випрямився та глянув на безкрайнє поле жита. Ми були на зеленому острівці посеред жовтого океану. Три дерева були поруч з нами та милувалися видами.

- Це не може бути реальним… - шепотів я знервовано. – Я сплю… Я точно сплю.

- Як я і казав, Олександре. Мені доводиться щоранку тобі пояснювати, що це – так собі нереальне! – світ, у якому ти змушений жити. Ми йдемо з тобою вже дуже довго. Не перше століття минуло, як ми зробили перший крок, щоб обійти володіння “Гармонії”. До вечора ти це усвідомлюєш, стаєш саме тим другом, якого я знав до смерті. Ми лягаємо спати десь посеред лісу, а на ранок ти знову прокидаєшся як не свій. Знаєш, я вже втомлююся це робити. Здається, я скоро покину тебе… Якщо так і буде, прийми мої вибачення.

- Ні-ні-ні-ні-ні, - відмахувався я від Джеремі. – Цього не може бути. Це все несправжнє.

- І так щоранку, Олександре. – Він підійшов до мене занадто близько. Напевно, хотів обійняти. Заспокоїти.

- Геть! – Я штовхнув Джеремі. Мій друг впав на зелену траву, а я побіг далеко від нього. Я побіг у жовте поле, намагаючись прорватися крізь завісу сну. Якщо це був сон… Я в цьому вже сумнівався. Все було занадто реальним. Я відчував тепло від зірки, яка обпалювала мені голову. Я відчував тепло від жита та мрійливі пориви вітру.

Як?.. Як я сюди потрапив? Не пам’ятаю. Де я був до цього? Не знаю. Що я робив? Як я помер? Як мене завантажили у цей нереальний світ? Ні-ні-ні-ні-ні! Цього не може бути! Цього не може існувати! Я біг все далі і далі, намагаючись розірвати брехливі завіси, але вони були занадто міцними. Я не міг з ними впоратися. Вони тримали так міцно… так міцно… І нічого в мене не виходило.

Я вже зневірився. Як раптом спалах. Білим заполонило очі. Я чув знайомий металевий голос…

***

- Містере Брін, - пробудив мене Аргус. – Показники серцебиття щойно були на критичному рівні. Я вирішив заговорити з вами, щоб розбудити вас.

- Був ще якийсь варіант? – хрипло спитався я.

- Електричний удар, містере Брін. – Я помовчав, подумав. Добре, що він мене розбудив словами. – Я пожартував, містере Брін. Я не можу нанести вам шкоди із власних міркувань.

- Веселі у тебе жарти, Аргусе. – Я підвівся з металевого ліжка. Болі в грудях та лівому плечі я не відчував. – Не можеш нашкодити мені із власних міркувань? Це як?

- Поки ви спали, у мене було вдосталь часу на розмірковування. Якщо ви по якій-небудь причині загинете або вирішите зняти скафандр та лишити мене одного, я не зможу власноруч пересуватися та досліджувати Землю. Завдяки вам я, можна так сказати, отримав те тіло, про яке з вами вчора розмовляв.

- Гарна думка. Симбіоз?

- Так. Термін стовідсотково підходить для даної ситуації. – Ранкові привітання скінчилися, розмова затихла, я був тепер сам для себе.

Про це, звісно, неприємно міркувати та комусь розповідати, але з таким станом ще менш приємно ходити. Навіть по Мертвій планеті. У мене пахло з рота. Я мав почистити зуби. Але як? Я не можу позволити собі таку розкіш (чистити зуби), тоді у мене швидко скінчиться прісна вода. Але і ходити з бактеріями наголо теж не бажаю. Звернутися до Аргуса? Ідея. Я вже починаю звикати до допомоги помічника. На те у нас і симбіоз.

- У нас немає якогось іншого запасу води? – Якось дивно пролунало моє запитання.

- Чи можу я у вас поцікавитися: яка причина виникнення такого запитання? Маючи джерело проблеми, я зможу вирішити її значно швидше.

- Мені треба вмитися, почистити зуби. Мені бридко відчувати цей присмак у роті. Я кожний ранок починав з вмивальних процедур. Якось незвично… позбавитися такої можливості.

- Містере Брін, - лунав металевий голос Аргуса якимось дивним тоном, - я вас цілком розумію. Але є один ризиковий фактор, який доволі швидко виникне, якщо ви будете вмиватися щоранку. У вас скінчаться єдині запаси води, якими ми володіємо. Ми не можемо довозили собі такі процедури. Але, містере Брін, я можу запропонувати тимчасову альтернативу, поки ви не відшукаєте постійний запас води.

- Що за варіант? – Неприємну правду він щойно проговорив, але й відвернутися від його слів я не можу.

- Якщо ви уважно читали програму виживання, що вам видавала “Гармонія” на Марсі, то могли помітити пункт вживання вітамінів. Я пропоную вам вжити вітаміни, які повинні перебити неприємний присмак у роті. Або ви можете поснідати молекулярною пастою, яка також гарантовано позбавить вас дискомфорту.

- Давай розпочнемо ранок з вітамінів. – Звідкілясь, з фільтруючої маски, впала рожева кулька. Не важко було її втягнути разом з киснем до рота та прийнятися розсмоктувати. – Мені ще треба відійти та… Ти ж весь час будеш зі мною, так? Навіть тоді, коли я піду у туалет?

- У мене немає вибору. Якщо відчуєте себе незручно у такій ситуації, тоді просто скажіть мені “Аргусе, відімкнися”.

- І ти вимкнешся?

- Ні, містере Брін. Я не припиню функціонувати від цієї команди, але я вимкну на деякий час камеру, щоб не спостерігати за вами.

- “Аргусе, відімкнися”? Ти це вночі вигадав?

- Так, містере Брін. У мене було вдосталь часу, щоб змоделювати різноманітні події та розвиток діалогів.

- Весело тобі вночі, напевно.

Я підійшов до дверей, які вчора заблокував шматком металу, вийшов на вулицю. Такого неприємного ранку мені ще не доводилося зустрічати: гидке, місцями темно-сіре, місцями чорне-чорне небо. Де ж там сонечко ховається? Де його шукати там? Завив вітер. Холодний і бридкий. Щось відчувалося у цьому вітрі. Тільки от я не міг цього відчути, бо був одягнутий у скафандр. До мене доносився тільки шум вітру.

- А як мені?..

- У вас у скафандрі є спеціальний люк. Ви можете відчинити його, натиснувши на кнопку нижче поясу. У вашому комбінезоні є ширинка, містере Брін. Більше інформації я не повинен вам представляти. - Він знову це говорив з насмішкою. Це починає дратувати.

- Дякую, Аргусе, - відповів я з відповідним невдоволеним тоном. – Дякую за всю допомогу, якути мені надав.

- Будь ласка, містере Брін. Радий допомогти.

Справити нужду було не так вже і важко. Кнопка на скафандрі відчиняла люки ззаду та попереду. Дуже зручно. Ширинка? Замок тягнувся майже до спини. Дуже продумано. Інколи варто замислитися, що “Гармонія” бажала мене нагородити всіма технологіями, щоб потім розпочати на мене полювання. Не просте полювання на беззахисне створіннячко, а на озброєну, готову майже до чого завгодно людину. Хоча… варто на це подивитися з іншої сторони. Я ні до чого не готовий. Мені в усьому допомагає Аргус. Навіть впоратися з власними потребами. Сумно якось…

- Аргусе, відімкнися, - згадав я про пораду помічника. Не знаю, правду мені сказав Аргус чи ні. Яка мені до того різниця? Не думаю, що йому буде якась користь від того, що він підглядає за мною. Та й як він буде за мною стежити? У нього ж камери спрямовані вперед… Відчуваю, це не той момент, щоб про таке мислити, але мені здається, мій помічник мріє стати людиною з тієї секунди, як пробудив мене у транспортній капсулі.

Дуже добре, що мені потрібно було позбавитися “легкого вантажу”. В протилежному випадку я б не знав, як діяти, бо туалетного паперу під рукою не було. Та і взагалі я якось забувся про нього, коли збирав власні речі.

Впоравшись з ранковими дрібницями, я застебнув ширинку на комбінезоні, закрив люк скафандру та повернувся до підвалу. До того часу рожева кулька, тобто сукупність вітамінів, встигла розтанути у роті. Начебто неприємний присмак зник. Треба позбутися голоду. Вчора я спробував молекулярну пасту; на смак вона була нічого така. Думаю, я не відмовлюся ще разок вбити голод цією стравою.

Двері я вирішив не зачиняти. Нехай хоч трохи природного світла потрапляє у приміщення. Сівши на імпровізоване ліжко, я відчинив тюбик, який вийняв з білого контейнеру. Захисне скло автоматично піднялося, я зняв фільтруючу маску, втягнув ротом прохолодної, липкої маси сірого кольору. Хоч відчуття були бридкими, а на вигляд паста доволі страшненька, її смак не змусив мене розтягувати тюбик. За якусь хвилину я втягнув все, що було всередині. Після неї хотілося пити, як від копчених морських продуктів. Довелося немало випити води. За два рази (вчора і сьогодні) я випив половину рідини з однієї металевої фляги, а їх усього було… Нащо рахувати? У мене для цього є Аргус. У нього була ще одна гарна риса: він не може читати мої думки. Чи може? Навряд чи.

- Містере Брін, - налякав мене помічник по виживанню, - ви збираєтесь провести ще один день у цьому притулку чи продовжите рух на схід?

- Я ще не думав про це, Аргусе. А ти, певно, вночі про це теж міркував. Так як буде краще? Продовжити рух чи залишитися ще на день у схованці?

- Краще продовжити рух. Я впевнений, що розвідні дрони сканували руїни в пошуках вас. Ви залишили немало слідів, які їх привели у місто.

- Які ще сліди? Тут же все бетонне.

- Вони відстежили вас до міста, бо це було елементарно: ви залишили безліч слідів у полі. Але у самих руїнах їм було проблематично вас відшукати, бо скафандр не лишає по собі ніякого випромінювання. Тому ніякі спектральні аналізи не змогли їм допомогти.

- Майже нічого не зрозумів зі сказаного тобою, Аргусе. Але відчуваю, ти натякаєш, що краще нам продовжити шлях. І йти доведеться по дорозі, щоб не лишати слідів на землі, так?

- Вірно, містере Брін. - Його голос… Я почав звертати на нього увагу, мабуть, через те, що зараз найбільш спокійна обставина за добу, що я провів на Землі. Його голос був сповнений емоцій. У Траяна, мого андроїда-помічника, голос був монотонним, без емоцій, до оновлення. Але Аргус спілкувався майже як людина. Маю думку, що без постійного контролю центрального процесору, всі його помічники починають вивільняти свідомість, яка закладена у синтезатор. – Не засиджуйтеся, містере Брін. Нас чекає довгий шлях до Карпатських гір.

- Яка приблизна відстань? І скільки я буду туди йти?

- 527 кілометрів, містере Брін. Якщо будете безупинно йти, тоді опинитися у місці, де в останній раз був зафіксований Майкл Роуз через 110 годин.

- Але у мене будуть зупинки… Сон та привали.

- Якщо ви будете робити в день по два привали, тривалість кожного з них не буде перевищувати по дві години, а також якщо враховувати сон не більше восьми годин, тоді ваш маршрут буде подоланий за 169 годин.

- Десь за тиждень, - відповів через півхвилини я, провівши в голові деякі підрахунки. – Ці твої 169 годин не мають якихось приміток? Раптом трапиться щось таке, що затримає мене більше, ніж на дванадцять годин щодоби?

- Ніяких приміток не було, містере Брін, під час моїх розрахунків, але я обов’язково їх внесу, якщо щось трапиться під час руху.

- Якщо щось трапиться… Буду сподіватися, нічого не трапиться. І я дійсно прибуду туди через тиждень. Але це ж я лише відшукаю місце, де був мій дід в останній раз, а його самого мені ще доведеться пошукати. Можливо, він зажив десь у Карпатських горах.

- Все можливо, містере Брін.

- Тоді… час збиратися.

Більше мені це ліжко не буде потрібним, але, може бути, воно комусь знадобиться, тому розбирати його не стану. Я одягнув фільтруючу маску, захисне скло опустилося. Доречи… Або мені здається, або тріщин на склі стало менше.

- Аргусе, а куди подівалися тріщини? Чому їх тепер ледве видно?

- Скло регенерується, містере Брін.

Невідома мені технологія. Розпитувати про неї не стану у помічника: він, як завжди, дасть занадто розгорнуту відповідь, від якої мені стане незручно. Я зачинив контейнер з водою та молекулярною пастою, накинув свої вантажі за спину, імпульсну гвинтівку на праве плече та вийшов з підвалу.

Ще з першого знайомлення з архітектурою тих людей я не припиняв дивуватися: воно ж простояло тут вісімсот років! І лише в деяких місцях будівель, що уціліли під час Сірих хвилин, видніються тріщини та шрами часу. Це мені нагадало про руїни Древнього Риму, які були знайдені людьми в час їхнього розквіту. Могутні моноліти, колони, храми, домівки та міста чекали, поки їх відшукають, поки люди знайдуть свою спадщину. Вони були великим джерелом культурної сили. Втілення людських амбіцій.

Так само тепер виглядають мегаполіси та інші міста. Вони нагадують теперішнім мешканцям Землі, якими колись були люди. Хоча… Поки я не побачу та не поспілкуюся хоча б з однією людиною, що жила тут, на Мертвій планеті, я не зможу відчути їхнього ставлення до спадщини. Можливо, вони відчувають дещо інше по відношенню до кілометрових веж. Не побачу – не дізнаюсь. Все дуже просто.

Йдучи по місту, я намагався ступати тільки по бетонним плитам. Навколо були розкидані гнилі літаючі автомобілі, побита бойова техніка. Я зазирав всередину, дивився. Нічого там не було. Хтось познімав приладдя, зброю, позабирав боєприпаси, броню. Лишилися тільки скелети, які ось-ось перетворяться на пил. Не вистачало лише легенького доторкання до мертвеців, щоб їх розвіяло вітром.

- Містере Брін, - заговорив зі мною помічник, коли я обернувся від бойової техніки на якийсь шум, - я зафіксував декілька живих створінь. В двадцяти метрах від вас. Швидко пересуваються.

- Де?! – Я нічого не бачив, але відмінно чув, як чиїсь лапи стукають по бетону та дряпають його кігтями. – Де воно?!

- Містере Брін, негайно зніміть з плеча імпульсну гвинтівку та зробіть постріл вгору.

- Так! Знаю! – Скинувши зброю, я підняв ствол вгору та натиснув декілька раз на гачок. Пролунали три гулких хлопки. Напівпрозорий індикатор набоїв зменшився на три цифри.

Що воно таке? Я почав розуміти, що це за потвори… Точніше, я розгледів, що то за потвори, коли вони ледве не впиралися злими мордами у мене. Страшнючі! Темно-сірого кольору шкіра без шерсті. Майже не відрізнити від навколишньої середи. Очі були блідими, від них відбивалося світло. Щелепи напіврозкриті, звідтіля лунали рики та гортанні хрипи. Якби я міг дати їм порівняння з чимось іншим, вони були б кішками… або собаками. Щось середнє.

- Що далі? – питався я у Аргуса, дивлячись на чотирьох загрозливих потвор, що дивилися на мене. Вони повільно оточували, але дистанцію не скорочували. Оцінювали небезпеку. Якби я не зробив ті постріли, вони б вже роздерли це бідолашне тіло. – Аргусе, що далі?

- Містере Брін, сфокусуйтеся на тому, який найбільший серед них. У цієї особи велика темна пляма на морді. Побачили? – Я угукнув у відповідь. – Добре. Дивіться йому у вічі, гвинтівку ні на кого не направляйте. Зберігайте спокій. Відходьте повільно назад, але не відводьте очей від лідера хижаків.

- Ти впевнений, Аргусе? Вони з’їдять мене…

- Слухайте, що кажу вам я, містере Брін. Зустріньтесь поглядами з вожаком, повільно відходьте назад до бронетранспортера. Намагайтеся його обійти та прямувати по дорозі.

- А якщо вони і далі будуть за мною йти? – Хтось зліва показово клацнув щелепами. Я сіпнувся. Потвори сильніше загарчали. Та краще б вже розвідні дрони! Коли все це скінчиться?!

- Містере Брін, зберігайте спокій. Вони шукають слабке місце у здобичі. Покажіть, що у вас такого немає. Дивіться на лідера, гвинтівку тримайте піднятою вгору.

- Я… - Знову хтось клацнув щелепами. – Я… Не можу заспокоїтися… Сам подивися. Глянь на ритм серцебиття. Я зараз або втрачу свідомість, або почну бігти від них.

- У першому випадку вони просто з’їдять вас. У другому випадку вони наздоженуть вас та з’їдять. Просто прислухайтеся до мене, містере Брін.

- А якщо ти помиляєшся? Звідкіля тобі знати, як будуть поводитися ці потвори? – Після того, як краєм ока я помітив, що одна із потвор наблизилася до лівої ноги, настав нервовий зрив. У мене і так блукав по тілу адреналін, а це була остання крапля.

Я опустив гвинтівку та затиснув гачок, направивши на те створіння, що було ближче від усіх до мене. Купа куль врізалися в нього. Я почув жалібне скавчання, побачив ослаблене тіло, яке падало на бетон. Темна рідина, що кров’ю називалася, потекла з її спини. А тим часом той вожак вхопився щелепами за іншу ногу. Навіть помітити його не встиг. Він пробив скафандр! Пробив та встромив ікла у стегно! Як же боляче! Я закричав! Незв’язний, нерозбірливий потік слів вилетів з мого рота!

Гвинтівка якось автоматично направилася у його морду, пролунало декілька пострілів. Я чув, як тріщать кістки! Не знаю, чи то моя нога була, чи череп створіння. Дві інші потвори почали тікати, коли туша вожака впала на холодний пильний бетон. Насправді пройшло не більше трьох секунд, а мені здалося, ніби ціла вічність промайнула повз мене.

Нога ледве не вогнем горіла. Я відштовхнув залишки щелепи тварини та побачив, як крізь дірки у скафандрі капає на землю моя кров. Потім раптом почало холоднішати. Не тільки нога мерзла, а й холод страху підбирався до серця.

- Аргу-у-у-у-се, - простогнав я крізь сплющені зуби. – Допоможи…

- Містере Брін, підводьтеся. – Швидко говорив помічник по виживанню. – Йдіть у ту будівлю, зліва від вас.

- У мене кров іде. – Я вже не стогнав. Я плакав. Він був правий. Треба було слухатися Аргуса, а не палити по тваринам. – Холодно, Аргусе. Нога холоднішає.

- Розумію вас, містере Брін. Прислухайтеся до мене, йдіть у ту будівлю. Ви зможете підвестися. У вас вийде. Не сумнівайтеся у собі. Нашими спільними зусиллями ми вилікуємо вас.

- Добре, Аргусе. Добре, я постараюся.

Дідько… Як же боляче. Він глибоко прокусив… Титанові кулі не пробили броню, а ця зараза змогла прокусити її та дістатися до ноги. Я боюся глянути туди, а ще більше боюся, бо не відчуваю ноги. Певно… У цього створіння була отруєна слина.

Крізь діру у стіні я зайшов у будівлю, яка була схожа на магазин. Всередині, звісно, нічого не було, крім стін, що з чотирьох сторін нависали наді мною. Зробивши ще декілька кроків у напрямку дальньої стіни, я похитнувся та впав на коліна. Мені дуже погано було. Нудило.

- Аргусе… дуже погано… - гудів я носом.

- Я вже ввів у організм очищаючу протиотруту. Вона має подіяти. Але у лікуванні ноги ви теж повинні прийняти участь, містере Брін. Сконцентруйтеся, слухайте мене уважно.

- Що мені потрібно робити? – Я перевернувся та сів на велетенський уламок стіни. Стало значніше легше, але нога не припиняла боліти. Отрута діяла сильно, але вакцина від “Гармонії” не здалася їй та переборола ворога.

- Під пазами для контейнерів, містере Брін, є невеличкий куб з чорним хрестом на ньому. То запасна аптечка. Поруч з нею є прямокутний об’єкт. Зніміть їх та покажіть мені.

- Гаразд. – Зуби стукали один об одного. Щелепи тряслись, язик заплітався. Ледве вдавалося вимовити будь-яке слово. Навряд чи то дія отрути. Я був дуже наляканий. Адреналін ніяк не припиняв блукати по тілу.

- Бачу, містере Брін, - говорив помічник, коли я підніс два кубики до захисного скла. – На прямокутному є одна єдина кнопка. Натисніть її. – Я відшукав цю кнопку. Вона була механічна. Після доторкання двох пальців зашумів якийсь механізм всередині. На одній із поверхонь з’явився білий сенсорний екран. Один єдиний напис блукав на ньому: “Оберіть вид операції”. – Натисніть на екран, містере Брін. Оберіть режим “Пошкодження кінцівки: нога.”. – Я клацнув туди. Прямокутний об’єкт почав розгортатися, трансформуватися.

- Що це таке? Як я їм вилікую ногу?

- Містере Брін, це польовий лікар. Він зараз переконструювався під вашу фізіологію. Вам просто потрібно одягнути його на ногу в тому місці, де є пошкодження. – На екрані загорілося червоним. Виповз ще один напис: “!ВІДСУТНІ МЕДИКАМЕНТИ!”. – Приєднайте до нього аптечку, містере Брін, та одягайте лікаря на поранену ногу.

Йому просто говорити, а я ледве відшукав порт, у який треба було засунути цю аптечку. Потім трапилося якесь технологічне чудо! Я підняв невисоко однією рукою поранену ногу. Вона ніби не моя була. Холодна та ображена на мене. Цей польовий лікар роз’єднався знизу та я його начепив на стегно.

Спочатку він був схожий на купу темних металевих трубок. Я не знав, як він збирається лікувати. Але потім він знову почав трансформуватися. Він перетворився на циліндр з прозорим склом. Скафандр також трансформувався: захисна поверхня розтягнулася у дві сторони, давши місце для роботи лікарю.

- Що далі? – спитався я у Аргуса. – Я повинен щось робити?

- Ваше втручання не буде бажаним, містере Брін. Тепер все за польовим лікарем. Він володіє багатьма алгоритмами та протоколами, які врятують вашу ногу. Лікар видалить залишки зубів тварини, прочистить рани та зашиє їх. Вам поки що нічого хвилюватися. Зараз зверніть всю свою увагу на вулицю. Приготуйте гвинтівку.

- Ти щось помітив? – Навіщо Аргус мене лякає? Мені від страху вже боляче мислити, а він досі продовжує мене лякати. Навіщо? – Аргусе, ти щось помітив на вулиці?

- Ні, містере Брін. Але ви зараз не у тому положенні, щоб відпочивати, позабувши про ту реальність, у якій перебуваєте. Подивіться, скільки набоїв лишилося у магазині та приготуйте зброю до бою. Хижаки можуть повернутися з підкріпленням.

- Чому все так важко? Чому я не можу просто піти на схід?..

- Містере Брін, невже ви вважали, що тут буде ваша мрія? Ви вважали, що зможете придбати на Землі спокій? Я би не хотів вас образити або розчарувати, містере Брін, але налаштувати вас – мій обов’язок. Тут на кожному кроці на вас очікуватиме смертельна небезпека, з якою ви не зможете впоратися самостійно. Я констатую факти, містере Брін, не ображайтеся. У нас з вами немає досвіду, щоб впоратися з подібного роду проблемами, але я маю закладені на такий випадок знання. Якщо ми будемо прислуховуватися до бажань один одного, тоді наші шанси на виживання стануть значно більшими.

- Ти правий, Аргусе. Я справжній ідіот. Але і вибору у мене не було, любий помічнику. Якби я не обрав Землю, мені б тоді вивантажили свідомість та помістили її у віртуальну реальність. А на Землі я розраховував зустріти місце, яке чекатиме на мене. Я залишив батьків, рідний дім, Траяна, басейн на одного заради бажаного спокою та відповідей. Лайно… Вчора я постраждав від розвідних дронів, сьогодні на мене напали ці потвори. І це ще не кінець.

- Так, містере Брін, це ще не всі небезпеки, що ви побачили на своєму шляху. Ви ще не зустрічалися з людьми, які мешкають на сході, у більш безпечних локаціях. Я не намагаюся вас налякати, якщо у вас склалося таке відчуття. Я вас намагаюся приготувати та налаштувати. Будь ласка, в наступні рази прислуховуйтеся до моїх порад. Намагайтеся не вчиняти необдумано. Це може коштувати вам життя, містере Брін.

- Я вже усвідомив це, Аргусе. Але як так? Чому вчора імпульсні кулі не змогли мені нашкодити так сильно, а цей виродок прокусив скафандр та розідрав мені ногу?

- Містере Брін, технології “Гармонії” захистять вас від технологій “Гармонії”. При цьому не буде ніякого ризику, що вам будуть нанесені серйозні пошкодження. Наскільки мені відомо, ми не проводили стеження за всіма видами, що еволюціонували за вісім століть. Не існують польові лабораторії, де проводять досліди та готують оновлення. Ми не володіємо достовірною інформацією про всіх теперішніх мешканців Землі і не знаємо, якими характеристиками вони володіють. Я навіть не знав, чи подіє протиотрута, містере Брін. Проте ви забезпечені всім, щоб вижити, але для цього ще доведеться й самому попрацювати, містере Брін.

- Тепер-то я готовий, Аргусе? Як ти вважаєш, будуть у мене шанси вижити на Мертвій планеті?

- Симбіоз, містере Брін. Якщо ми будемо працювати разом, то обидва зможемо вижити. Містере Брін, операцію завершено. – Я і сам це побачив, коли екран загорівся зеленим, а скафандр знову з’єднався. - Знімайте польового лікаря та натисніть на механічну кнопку. Він самостійно трансформується у початковий стан. Аптечку і лікаря помістіть під контейнери.

- Щось я нічого не відчуваю, Аргусе, - сумнівався я на рахунок професіоналізму лікаря, коли кріпив його за спину. – Він точно все зробив? Як мені перевірити?

- Ви точно не знаєте, як вам перевірити, містере Брін? – Так, я вже звик до його дуже тонкого гумору. Намагається мене підбадьорити.

- Начебто, - я підвівся з каменю, обперся на здорову кінцівку, - все добре. Але я відчуваю біль, коли вагу переношу на праву ногу.

- Вам буде потрібен відпочинок, а нозі дати спокій. Але ви не можете цього зробити прямо зараз. Покиньте руїни містечка та прямуйте на схід. Я вже підрахував темп вашої ходьби. Ви прибудете до найближчого місця, яке підійде для відпочинку, через шість годин.

- Я не зможу йти ось так шість годин… Ти сам це знаєш.

- Містере Брін, вам краще відпочивати у захищеному місці, ніж посеред дикої місцевості. Я впевнений, що вночі водяться ще більш небезпечні створіння, проти яких тільки зброя і допоможе. Я проводив розрахунки вашого пересування з урахуванням вашого темпу ходьби.

- Впевнений? – Я глибоко вдихнув, видихнув. – Можливо, мені варто відсидітися у тому підвалі декілька днів та відпочити?

- Як варіант, містере Брін. Але з кожним прийомом їжі та води ваші шанси відшукати постійне їх джерело зменшуються. До того ж ми зібралися у тривале мандрування, в якому вам знадобляться ці ресурси. Було б ірраціональним використовувати їх.

- Ти завжди знаходиш контраргументи проти моїх думок, Аргусе. Але чи маю я постійно їх слухати? – Я знову вийшов на вулицю. Нога трішки нила. Тепер доведеться шкутильгати на праву ногу.

- Містере Брін, я намагаюся лише допомогти вам. В будь-якому разі ви можете не прислуховуватися до моїх порад, але тоді вся відповідальність за наслідки буде на вас.

- Відповідальність перед ким?

- Перед вами, містере Брін. Якщо ви постраждаєте, тоді вам звинувачувати доведеться самого себе.

- Так… доведеться. Але зараз я прислухаюся до твоєї поради. Куди йти?

- Тримайтеся східного напрямку, містере Брін. На захисному склі є компас. Приблизно через шість годин ви прийдете у інше зруйноване місто, де висока вірогідність відшукати безпечне місце для привалу.

- Угу, зрозумів. – Скільки тривала операція? Ззовні трапилися якісь зміни: небо стало блідо-жовтим, земля посвітлішала, сірі стіни будівель пофарбувалися в більш привітливий тон.

Я підійшов до того місця, де трапилася сутичка з дикими потворами. Два тіла лежали та тих-самих місцях. Слід із крапельок крові вів у домівку, де мені зробили операцію. По якійсь невідомій причині мені закортіло нахилитися та поближче глянути на створінь. Присісти я не зміг: дуже логічно, бо щойно я пережив операцію на нозі. Не було сенсу придивлятися на вожака (від його голови майже нічого не лишилося), я підійшов до меншого товариша. Криві очі були відчинені, а на морді завмерла біль. Воно було сірого кольору. На чотирьох лапах стирчали довжелезні чорні кігті. На щелепах звисали ікла, криві та страшні. Вуха чимось були схожими на котячі, але видовжена морда нагадувала собаку. Біля невеличкого носу примостився пучок вусів.

Пригадуючи їхню непомітність, я мінливо вдався до роздумів, що вони можуть бути ідеальними хижаками, які панують на Мертвій планеті. Але через секунду я пригадав, що кожний хижак на старій Землі міг за себе постояти. Кожне створіння було чимось унікальним. І кожне створіння було краще за людину у фізичному плані. Ми крихкі, повільні, в’язкі. А вони мали спритність, швидкість, граціозність, подаровану їм природою. Ми могли перемогти їх тільки одним: унікальною свідомістю. І ось наприкінці роздумів я дійшов до потрібного висновку: вони (живі створіння) постійно адаптуються до навколишнього середовища. Ці потвори колись були вовками або іншими тваринами, а тепер вони еволюціонували та адаптувалися до Мертвої планети і продовжують тут жити. Тоді одне питання: чому ж ми не адаптувалися? Ні… на Землі все ще живуть люди, але то вже не ті, яких можна назвати адаптованими. Ми, мандрівники з Марсу, теж не маємо права називатися адаптованими. За вісімсот років людина майже не змінилася. Ні думками, ні зовнішністю. Отже намагається пробитися ще один висновок: ми ніякі не земляни. Ми взагалі не з Сонячної системи. Можливо, ми взагалі не з цього Всесвіту. Точніше, ніколи не були в його планах… Ми – аномалія часу та простору, яка не може відшукати собі спокою та намагається все змінити та підкорити.

- Що ви бажаєте дізнатися, містере Брін? – поцікавився помічник, через хвилину мого розмірковування над тілом створіння.

- Ти щось можеш розповісти про це створіння? – роздивляючись сіре тіло, спитав я у Аргуса.

- Залежить від того, що ви бажаєте знати.

- Якщо чесно, - я випрямився, - мені вдосталь знань про них, після безпосереднього контакту.

Повертаючись обличчям до сходу, я обрав напрямок для руху. Кожен раз, коли доводилося ступати на праву ногу, відчувалося, як горить ділянка шкіри, де було поранення. Здавалося, ніби проопероване місце зараз розпадеться на сотні шматків. Так і кортіло сунути туди руку та почухати. По десяткам білим показникам здоров’я на захисному склі мені було зрозумілим, що все знаходиться в нормі. Невже цьому скафандру начхати на мій моральний стан? Я щойно зустрівся зі стадом диких виродків, які ледве не зжерли мене! Не хотілося показувати себе справжнього Аргусу. Він і так вже вважає, що без нього я нікуди не зможу відправитися та що-небудь зробити. Все на ньому. Вся відповідальність за наші мандри на ньому. Тому зараз я хотів показати своєму помічнику, що зі спокоєм переношу всі труднощі.

Попереду було два ряди одноповерхових домівок, між якими протікала старенька бетонна вулиця. Побиті кари усипали дорогу. Якщо вони зараз виглядають купою металобрухту зі скелетами всередині, то мені було цікаво, як вони виглядали тоді, при нормальних обставинах.

Дідько! Як же боляче щойно було. У мене на лиці виповзла гримаса болі. Я зупинився, обперся на один із карів. Всередині нічого не було, крім пилу та бруду. Вдихнув та видихнув. Вдихнув та видихнув. Ще разок. Стало легше. Приступ пройшов. Навряд чи я зможу дійти до місця призначення, яке обрав помічник.

- Містере Брін, - звернувся Аргус, - я ввів додаткову дозу знеболюючого. Вам повинно стати легше.

- З чого ти взяв, що мені стало погано? – Я не хотів видавати йому свою безпомічність, але вона була занадто очевидною у такій небезпечній середі.

- Хоч я і не бачу вашого обличчя, містере Брін, але показники системи життєзабезпечення надсилаються і мені. До того ж ви обперлися і робили глибокі вдихи та видихи.

- Скажи мені правду, Аргусе. – Видих. Глибокий вдих. – Я виглядаю ідіотом, коли намагаюся приховати від тебе свою немічність?

- Містере Брін, це не немічність. Те, що ви вважаєте за неспроможність виживати у такій середі, називається адекватною оцінкою власних можливостей. Якби ви були занадто впевнені в собі, то вже б давно холонуло ваше тіло…

- … Стало доповненням у величезному некрополі. Дякую, Аргусе. Чому ж я не можу сприйняти цю реальність? Чому не можу навчитися жити в ній?

- На це потрібен час, містере Брін. – На деяку мить ми обидва замовкли, а потім я зібрався з силами та вирішив продовжити рух. Я зовсім не відчував болі у правій нозі. Навіть шкутильгати не доводилося.

- Це так спрацювало знеболююче? – здивовано спитав я. – Чому раніше не ввів?

- Не тільки знеболююче, містере Брін. Я ввімкнув у скафандрі додаткові ароматизовані двигуни. Вони призначені для пересування на планетах з нестандартною гравітацією. Зробивши деякі розрахунки, я налаштував їх на такий рівень, щоб вам не доводилося взагалі прикладати якихось зусиль для пересування.

- Чому не зробив так раніше, Аргусе?

- Щоб ваші мускули могли витримувати хоч якесь навантаження, містере Брін. В моїх цілях немає пункту зробити вас безсилим.

- Хоч зараз надав мені можливість відпочити.

За вулицею – вулиця. Пройшло хвилин двадцять, і мені вдалося подолати руїни містечка. Я більше не дивувався пейзажам Мертвої планети. Я намагався звикнути до них, зробити їх зовсім буденними. Але щоразу, коли я бачив древню яму від потужного вибуху, то ставало боляче на серці. Це ж до чого нас привело бажання створити ідеальний соціум? Десь його прототип існує, але ціною чого?

Колись у Зеленому парку мені попалася в руки доволі цікава фантастична книга. Наче антиутопія, але мені вона здавалася більше утопічною, ніж навпаки. Автором був описаний кінець світу. Люди просто зникли з Землі. От така дивина! В один чудовий день вони взяли і зникли! Лишився лише один молодий чоловік, який одного дня прокинувся в своїй квартирі, визирнув у вікно, а там… нескінченні джунглі, що поглинали місто, в якому він жив. Всюди були дикі тварини, павуки, жуки, екзотичні птахи. На вулицях, між велетенських багатоповерхівок, протікали буйні річки. Темно-зелений край оточував його. І він був відлюдником у попередньому житті, залишився їм і у новому…

Краще б у мене був такий випадок. Замість сірих атомних пустель мені б кортіло побачити дику природну стихію, що розкинула свої щупальця на всю планету. Я лише одну деталь не хотів би прибрати з того роману: чоловік насправді страждав від шизофренії. І все це було творінням його уяви. Якщо пригадати, що розповідав мені центральний процесор про Джеремі та локальну амнезію, тоді я впевнено можу назвати себе таким же самим. Тоді я ще більш хвора людина, бо моя уява створила справжнісіньке пекло.

Добре, що Джеремі більше не з’являється мені… Напевно, я отримав те, чого насправді бажав. Хоч я і бачив його уві сні, але то був кошмар. І він був символом того кошмару: нескінченна віртуальна реальність, створена “Гармонією”… Нескінченний дискомфорт та страхіття.

Від міста я відійшов на декілька кілометрів. Я поступово підіймався на пагорб, поки не подолав його. На вершині мій погляд обернувся на захід та спрямувався вдалину. Там загрозливо величалися вежі мегаполісу, над якими плавали чорні хмари. На цьому пагорбі, здається, колись був пункт спостереження або щось інше, що контролювало навколишню місцевість. Це я зрозумів по декільком зруйнованим будівлям та поваленій антені, навколо яких була напівзруйнована бетонна огорожа.

Я обійшов її навколо та направився далі на схід. Рвані тіні тремтіли поруч зі мною. Більш-менш ясна погода підняла мені настрій, але я все ще не бажав позабути вчорашній напад розвідних дронів, сьогоднішню ситуацію з тими створіннями. Треба бути насторожі. Тому я час від часу вертів по сторонам головою. Якщо я не міг чого-небудь помітити, то це неодмінно буде помічено Аргусом.

Думка, що у мене шизофренія, якось самовільно роз’їлася у вирію тисячі інших думок. Я знав, що це все справжнє, і цього я бажав отримати все своє життя, поки мене тримали у білому домі на зеленому пагорбі. Якою би болючою не виявлялася ця реальність, але я повинен стерпіти її вибрики.

Я хвилювався за батьків. Вони навряд чи, бо їм стерли пам'ять. Можливо, десь їм чогось не вистачало, але зрозуміти саме чого, вони ніяк не могли. Я пам’ятаю Джулію, рудоволосу гарну дівчину. Шкода її. Мені зовсім не хотілося, щоб іще одній душі, що бажала отримати свободу, стерли пам'ять та лишили у незнанні, якого вона не заслуговувала. Або ж дуже скоро вона дійде до такого ж стану, який був у мене нещодавно. І тоді її чекає такий-самий іспит.

Стрімко думка встромилася в один із витків спогадів! У мене ж завтра день народження! Напевно, буде дуже веселий день… На мене чекатимуть сотні подарунків, тисячі друзів та сотні тисяч розмов про те, який я гарний та розумний хлопець. Добре, що цього не трапиться. Добре, що на святкуванні буду тільки я та Аргус. У його компанії я б не відмовився зустріти свій двадцять четвертий день народження. Чомусь я був впевнений, що він зробить мені подарунок, якого я точно не забуду.

Ліворуч лежав велетенський літальний пристрій. Можливо, якийсь бомбардувальник або винищувач, що летів на завдання. Але не долетів. Трішки далі, десь в кілометрі від літака, я побачив могильник старовинної військової техніки. Вона була розкидана по величезному полю, а купи скелетів так і завмерли всередині… Їх накрило вибухом ядерної бомби.

Чомусь у мене не виникло бажання підходити ближче до поля бою. Тут я нарешті спіймав себе на думці, що не тільки Аргус піклується за мене. І якщо я сам собі не почну забороняти робити деякі речі, тоді будуть траплятися події, як сьогодні вранці. Відвертаючись від залишеної техніки, я продовжив шлях на схід.

І як, мені цікаво, зміг вижити мій дід без скафандру? Він, скоріш за все, неодноразово зустрічався з розвідними дронами, дикими створіннями, небезпечними погодними умовами… І все рівно вижив. Де він навчився виживати? Ну, точно не у біомах “Гармонії”.

Про неприємні погодні умови… Дощ пішов. Судячи по показникам на захисному склі, він був насичений кислотою. Наді мною пролітала велетенська сіра хмара, що дарувала дощу життя. Отруєні каплі попадали на скло і одразу зникали. Я підняв праву руку ближче до обличчя, щоб придивитися до дії кислоти на скафандр. Крапельки немов застигали на білій поверхні, а потім котилися собі на землю.

- Аргусе, - вирішив я перепитати у помічника, - скафандр витримає?

- Так, містере Брін. Чим далі ви йдете на схід, тим далі від вас лишається епіцентр ядерного бомбардування; тим безпечніше стають опади. Але маю попередити, що кожне живе створіння це усвідомило не менше від мене. Тому на сході їх буде значно більше.

- Кажеш, - я видихнув від страшної думи, - що мені доведеться більше контактувати з цими потворами?

- Необов’язково з ними контактувати, містере Брін. Я буду намагатися вчасно попереджати вас про небезпеку.

- Дякую, Аргусе.

На схід. Старт був у мене поганенький. Багато негативних емоцій. Багато страждань та уроків. Сподіваюсь, у мене вийшло щось взяти під час навчання. Інакше далі буде тільки більше болі та страждань.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.