Раз! Два! Три! Троянда гори!

Мати запропонувала вести щось на зразок колективного щоденника, в який мі всі разом будемо записувати найважніші події, а мати все це записувати в хронічній послідовності в єдину історію. Мене попросили написати вступ, то ж я його пишу.

Звісно, Помаранчева до всієї цієї затії поставилася з характерним для неї ентузіазмом. Та чомусь відмовилась приймати участь в написанні першої історії, пояснюючи це тим що:

— Це як в книжці з загадками відгадки писати догори дригом.

Робить із себе міс Загадковість… Та все ж вона настояла на тому що саме вона назву вибере до цієї історії. Я не проти, я вже знаю яка ця назва буде. Як завжди влучно, але занадто пафосно. Тож в той день…

…В мене вкрали мої інструменти…

… почався з того як я як завжди попрямувала до їдальні, щоб приготувати їжу для мого сина. Як завжди я сподівалася побачити там повний безлад. Давно вже знала, що на кухні хтось живе, але на подив цього разу нічого не диміло і все лежало там де воно повинно було…

… В той день ми з моїм братом вийшли на двір садити нарциси. Мені вже декілько днів різало очі те який він порожній, лише трава та ці стіни колючої троянди. Насправді, нарциси не дуже мені подобаються, але знайшли ми лише їх тому пускай буде хоч щось, лишь б не пусто.

Все шло начебто добре, але мій брат був надто стривожений. Весь час на щось озирався. Врешті решт мені це набридло та все ж я піклуюся про свого брата, тому спитала в нього:

— Брате, з тобою все добре?

— Ти нічого не чула?.. — про хрипів у відповідь Синій

…Поки мати готувала їжу я пішов до спортзалу. Перше, що я помітив — це відсутність відсутність великої сітки під стелею. Друге, відсутність сітки на баскетбольних корзинах. Третє, відсутність сітки для волейболу.

Я зайшов в підсобку взяти інвентар. Всі скалки, мотузки, канати, степи пропали. Кому скільки потрібно було?

Я знаю! Великому павуку-інваліду!

Коли я вийшов з інвентарем в зал, не пам'ятаю, що саме брав, помітив, що великі кущі троянди за вікном якось дивно тремтять. Мене це звісно зацікавило і я підійшов до вікна, щоб побачити що ж там коїться. Але як тільки я зробив декілька кроків до вікна дивне тремтіння припинилося. Та від цього я не засолился и вирішив відкрити вікно і вигукнути:

— Тут хтось є?

— Нікого! — відповів чийсь пискливий голос и одразу той-якого-нема, судячи по звукам. втік...

… Ми з братом почули голос цієї маленької бомби. Звісно ж ми туди не пішли!...

… Я з Сонечком прокинулись доволі пізно, мабуть навіть пізніше звичайного. Поснідали доволі нездоровою їжею по міркам мати і я хотіла поексперементувати над зачіскою Сонечка, бо тоді був шостий день неділі.

Та коли я заглянула в ту саму коробку для шостого дня, все так змішано, ніби туди залізла якась мала дитина. Тож замість того щоб насолоджуватися шостим днем неділі, розбирала разом з Сонечком весь той безлад.

Як тут задзвеніла тревога. Сонечка трохи запаніковала, а я спокійно встала, взяла коробку шостого дня, ще кілька дрібниць і вийшла разом з Сонечком на вулицю.

Перше, що я побачила це не полум'я, а дитину років тринадцяти. Вона кричала і бігала навкруги намагаючись тушити полум'я на руці. Я спіймала її, повалила і прокатила по землі.

— Любонько, кто ті і що з тобою сталося? — спитала я її струшуючи з її короткого волосся землю і траву.

— Ось яке ім'я даси, тим і буду. — поки вона це говорила, махала своїм вказівним пальцем так, ніби повчала мене — А що сталося… — протягнула вона — Ти мені спочатку ім'я дай.

Сонечко потрясла мене за плече і показала на чорний дим. Я одразу зрозуміла чому ця дівчинка спочатку попросила мене ім'я їй дати.

— Добре — зіткхнула я. Глянула на її волосся — будешь Помаранчевою, тобі підходить.

— Я підпалила троянди — вона так жваво це сказала, що стало якось не по собі. Помаранчева вскочила — Пішли! Засталося лише пятеро...

Мати закінчила читати:

— Ну як вам?

— Дуже добре — коротко прокоментерувал твір Голубий и відразу схилил голову над якимось своим виробом. Маленьким інструментом він вирізав маленьки деталі дерев'яної фігурки. Здавалося, що він зник с цього світу, да і для усіх інших це так і було, крім Червоного. Він уважно спостерігав за діями хлопця, хоча і сидів доволі далеко.

— Чому кінець такий скомканий? — спитала Зеленка — А як же розповісти про те як ми на вулиці зустрілися всі?

— Тобі не лінь про це писати ось і пиши. Та як я бачу не тільки мені було лінь, так?

— Не сперечайтесь діточки, серед всіх закінчень закінчення Фіалки було найвлучнішим — мати промовчала про те, що частина де вони всі сходилися у Зеленки надто Помаранчевоненавистна. Червоний і Голубий чомусь не хотіли це писати. А Сонечко до останнього ухилялася, доки не принесла повість повну брехні. З Помаранчевою і Фіалкою все ясно. А Синій відмовився тому, що: "Моя сестра достатньо написала". Мати вже хотіла самотужки написати про це, але глянувши на останні слова передумала. Слова Помаранчевої, хочь и написані чужою рукою, були найдоречнішими.

— Помаранчева, а тепер поясни мені що за Павук-інвалід? — дуже різко спитала Фіалка, майже гаркнула — Ти ж говорила, що не будеш втручатися.

— Я і не вручалась, — підняла дівчинка вказівний палець вверх — це вважай коментарі. Ось як перекладічі роблять… — як перекладачі роблять вона не знала, тому тут її відповідь здулася, та все ж її ентузіазм від цього не зник — Ось і я зробила.

— У перекладачів це назівается виноскою. Це не робиться всередині тексту.

— Ти не розумієш, це інше!

Фіалці тільки і зоставалося, що нервно посмокнуваті бутель з водою. Вона попросила в мами текст і швидко пробіглася очима по ньому. Вода пішла в карман байкерської куртки, а на лиці зєявилась посмішка:

— Зеленка, я розумію твою ненависть до неї, але що тобі зробила ручка? Це лише перший запис, а я вже чую як побратими ручки риють для неї і для себе яму. В нас так ручок не вистачить: половина втече, а друга половина вмре.

— Вже декілька втекли — втручатися Помаранчева.

Якщо б не прогриміли п'ять копійок Помаранчевої, Зеленка сиділа тихо, але мала не вміла тримати язик за зубами, тож представник котячих вигнув спину и накричала на неї:

— А ти мовчи, — що було далі дівчинка не почула, бо Червоний затулив Помаранчевій вуха.

Помаранчева побачила, що щось не задоволено сказала Зеленка Червоному. Та її голосу було не чутно. Червоний щось їй відповів. Його то голос Помаранчева чула, але слів було не розібрати.

Червоний відкрив вуха дівчинці. Зеленка злобно на неї дивилась, але нічого не сказала. Так вони деякий час грали в дивалки.

— Що таке, Заленка? — Фіалка була рада, що хоч хтось опинився в схожій з нею ситуації, а тим паче Зеленка. — Цензура всі слова з'їла? Я-то думала твій словарний запас дещо більший.

Спина кішки вигнулась і на цей раз приготувалася нападати на Фіалку, але її зупинив Синій:

— Вона того не варта — тут не відбулася магічного впокорення запалу, але Зеленка вирішила не влізати в суперечку, розвернулася і пішла. Її брат ледве її догоняв. Ще сестрою зветься…

— Так… — Фіалка дечо задумалася намагаючись згадати, що вона хотіла — Помаранчева стій!

— Стою — вона застигла на одній нозі — Можна наступлю другою ногою?

Яка дурна дитина… Захотілося… Не можна, поряд мати. То ж Фіалка дістала бутель з водою. Нервно відпивши, сказала:

— Звістно. Головне відповіси мені. Нащо ти спалила троянди?

— Потрібно було. — ні тіні провини, чи чогось на зразок на її лиці не було видно. Взагалі Фіалка ніколи за нею не помічали цього.

— Нащо?

— Я начебто відповіла. Навіщо повторюватися? — інколи здавалося, що логіка і розум Помаранчевої знаходяться десь за межами нормальної реальності.

— Дорогенька, — ласкаво звернулась до Помаранчевої мати — якщо ти це зробила ненавмисно, то нікто тебе лаяти не буде.

Помаранчева зітхнула, ніби мати та Фіалка повинні були самі все зрозуміти:

— Я зробила це навмисно.

— Нащо? — Фіалка натягнула посмішку як та дерев'яна лялька клоуна. Лялька хоч мила, а вона з такою посмішкою виглядала лякаюче.

— Ви доволі гарно написали. Я думаю, того, що є в тексті достатньо. — побачивши як потемніло обличчя Фіалки вона доповнила — Фіалка, ну ти ж знаєш, що я ніколи не порушую своїх слів.

Фіалка закатила очі и махнула рукою, прогоняючи Помаранчеву.

З цього моменту почався мозковий штурм. Фіалка боролась на рівні з славетними героями минулого и майбутнього. Мабуть навіть нарівні з самим Хмельницьким! Але ця оборона бідного мозку була приречена на поразку.

Зосталася лише розірвана хлопкова куртка та один зламаний наплічник. І таке гидке розуміння того, що весь цей жах був породжений грою якоїсь маленької дівчинки!

На голову Фіалки опустилася рука і почала лагідно погладжувати. Розум повернувся з поля битви назад до їдальні. Сонечко, лише ти можеш зберегти ту краплю надії в серці цього зраненого солдата.

Фіалка могла б весь день дивитися на своє улюблене дитя, але її погляд зачепився за червоні волосся. Як кажуть, біда у одного в сім'ї, страждають всі.

Фіалка підсіла до Червоного:

— Червоний, ти ж в нас брат Помаранчевої?

Хлопець не одразу відповів, мабуть, тому що замислився над своїми проблемами. Та все ж повторювати питання не довелось.

— Начеб-то так. До сих пір з її загадками маєшься? Може залишись це? — може вам здається, що він думки читає, але якщо щось непокоїть Фіалку знають всі.

— Не ти за нею дивишся, не ти. — протиснула крізь зуби Фіалка — То ж не тобі треба хоч якось — на останніх словах лице Фіалки вишкірилося, як у вовка — її розуміти, щоб хоч якось — знову лице вишкірилося — передбачати її нові витівки.

— Не розумію я, — розвів руки Червоний — чого це ви з Зеленкою так насторожливо відноситесь до Помаранчевої.

— Не порівнюй мене з цією зеленою божевільною кішкою. — відрізала Фіалка — Їй вже давно треба до психіатра. А я — продовжила вже спокійно — насторожливо відношусь до Помаранчевої лише тому, що знаю, вона вміє шкодити. І той випадок з підпалом троянд доволі показовий. — якби вказуючи на той випадок палець Фіалки декілька разів тицьнув по столу — Добре, якщо вона справді зробила це ненавмисно та нащось видає це за навмисно. Дивно, але ж це Помаранчева. А якщо навмисно? Пиромания як раз входить в тріаду Макдональда.

По шкірі Червоного ползли мурахи.

— Але ж вона начебто не ображає тварин. — одразу ж спробувал якось зменшити цю вагу, яка раптово з’явилась на плечах.

— А вони в нас взагалі є?

Повисла тиша.

— Добре, давай сюди той мемуар. Дві голови краще ніж одна.

Червоний перечитав текст десь шістсот шістдесят шість разів. Чи може меньше? Та все одно набато більше ніж Фіалка. Все ж як старший брат, хоча і вважала його старшим братом лише Помаранчева, він дуже хотів зачепитися за щось, що виправдовувало маленьку рижу маньячку.

І ось нарешті за щось він зачепився:

— “Засталося лише пятеро”

Фіалка якось спробувала порозмислити на цією знахідкою, але вона навіть не зрозуміла, що саме Червоний знайшов. Тому не стала робити із себе занадто розумну:

— Червоний пробач, мені все треба розжовувати.

Ледве помітно Червоний кивнув.

— Ще до того як всі зустрілися вона знала скільки нас.

— І що? Вона могла пробігти мимо вас вже після того як все підпалила.

— Ти вважаєш, — він схилив голову набік — що я, мати чи Голубий зостався в стороні якщо б горіла дитина?

— Зеленка могла. — крізь нос, виказуючи всю огиду, відповіла Фіалка.

— Могла, але на жаль вона від свого лиця про палаючу дитину не говорила. — тут Червоний згадав, що взагалі той текст, що вийшов не збирав все, що вони всі написали — Стій, а ти не брала в матері ісходні роботи?

Фіалка скривилась, вона могла б і не говорити. але все ж сказала:

— Зі сторони Зеленки лише купа лайок на Помаранчеву, Синій нічого не писав взагалі. Я в нього питала. Але він лише говорил, що Зеленка достатньо написала, а якщо напряму питала саме про Помаранчеву відхилявся від відповіді. Бідний хлопець підкаблучник. Тож на твою думку чому наша дорога бешкетниця це зробила?

— Вона хотіла, щоб ми всі об'єдналися.

Фіалка підняла бров:

— Невже інших способів не було?

Червоний розвів руки.

— Це вже в неї треба питати.

Помаранчева сиділа і гралася ляльками. Доволі дивно було бачити таку дорослу дитину за іграшками. Але ж це Помаранчева… До речі, Фіалка помітила, що деякі сюжети цих игор потів відбувалися в реальності.

— Помаранчева відповіси честно. — почала Фіалка.

Помаранчева одразу перебила:

— Я завжди чесно відповідаю.

Ага, настільки честно, що потім довиться ламати над цим голову.

— Тоді ти підпалила троянди, щоб ми всі зустрилися?

Навіть крізь її чорну пов'язку було видно, що очі в неї засвітились.

— Молодці! — вона аж підпригнула — Зараз, зараз! — Помаранчева полізла до кишені — Знайду цукерки.

— Не треба! — знала Фіалка, що в кишенях у Помаранчевої, крім цукерок, багато чого не надто безпечного — Краще в винагороду скажи, чому ти саме підпалила троянди?

— Тому що не змогла зрубати. — вона це сказала, ніби це і так ясно.

Фіалку вже трясло, тож Червоний перехопив естафету:

— Ні, невже ти, наприклад, — ласково, майже як мама говорив він — не могла організувати якийсь пир чи ще щось таке. Я ж знаю ти вмієшь.

— Потім зрозумієте. — махнула Помаранчева рукою.

— І коли настане це потім? — притиснула крізь зуби Фіалка

— Потім. — вона спокійно сіла на підлогу і продовжила гратися.

Твою ж наліво, Помаранчева!