Гарбузова хата

Гелловін — свято для нас чуже, незвичне, екзотичне. Деяким субкультурам воно припало до смаку, бо його антураж ідеально пасує до естетики жахів. Гасло "Кожен день — це Гелловін" придумали не просто так. Бо є диваки, для кого цей святковий гротеск та маскарад — це стиль життя. Що криється за вбранням та страшними масками? Інша реальність, таємничий магічний світ, що існує десь поряд із нашим, за лаштунками нашого звичного буття? Якщо звичний устрій можна порівняти із театром, то наш буденний світ — це сцена, до якої прикута вся увага публіки. Поки сцену освітлюють софіти, решта прихована у темряві. У ній ховаються істоти, в існування яких ми не віримо, але наші пращури складали про них казки та легенди. А що, якщо не все, про що в них йдеться — це вигадки?

***

В'язка та вогка мряка весь вечір висіла у повітрі, ніби густий дим. Здавалось, що вдихаєш не повітря, а туман, що тхнув землею, гнилим листям та болотом. Огидно хлюпало в калюжах, і ноги безперервно ковзали мокрою бруківкою спорожнілих вулиць, що потопали у темряві навіть в центрі міста. Старі пошарпані чотириповерхівки тіснилися з боків, мов темні скелі, а присмеркове небо в важких хмарах не давало й крихти світла. Осінній вітер, огидно сміючись, із впертістю нетверезого нахаби все ліз під одяг своїми холодними пальцями, а дрібні краплі води діставали усюди: не рятували ані парасольки, ані шкіряні плащі та капелюхи.

Ми йшли не більше двадцяти хвилин, а вже всі вимокли до нитки. Дуже хотілося повернутися додому, перевдягнутись у сухе та, накинувши на плечі теплий плед і зігріваючись чаєм з малиною, дивитись якійсь фільм жахів. Бо ж сьогодні Гелловін — переддень Дня Всіх Святих. Огидне комерційне свято, що замінило собою свято Дідів — день єднання із духами предків за родинним столом.

— Сьома вечора, а вже так темно! Куди підемо? — запитав Михась, оглядаючи нашу нечисленну компанію. — Писали на форумі «зустріньмось!», «буде святкова форумівка!», зголосилася дюжина, а дійшла ледве половина, і це рахуючи мене! Неподобство! А тут ще ця мряка пронизує до кісток… бррр! Не хочеться вулицями вештатися!

— Пошукаймо щось… — невпевнено сказала Роза, дивлячись на темні вікна домів. — Хочу стильне, святкове кафе! Я що, даремно наряджалась?! — вона посміхнулася, стрільнула оченятами, та поправила відьомський капелюшок.

— Шкода що нема ніде тематичного паті, — знітилась я — От би посидіти під улюблену музику...

— Та облиш, — розсміявся Влад — ти ще та тихоня. Любиш ти завжди утнути щось таке, щоб були гарні фотки в фотозвіті!

— Не люблю я якісь там паті, навіть готичні, — зморщила свого гарного носика Роза. — Музика гримить «тумц-бумц!», і щоб нормально побалакати з друзями, доводиться тікати на вулицю. А ще ці п'яні та спітнілі тіла навколо… Фу! Терпіти їх не можу!

— Ех, шкода що паб «Флоггі Моллі» закрито, не щастить… — озвалась Соня у зеленім капелюсі з трилисником.

— Та там якійсь корпоратив, — сказав їй Жорж — Одна фірма зарезервувала. Офісні хом'ячки святкують Гелловін в атмосфері кітчу та гламуру. Хай би собі святкували, але не дозволяти це іншим людям — це свинство!

— Що поробиш… — позіхнув Михась. — Хто платить, той і замовляє музику...

— Та випивку! — підхопив тему Жорж.

— Коли вже готи зможуть теж таке робити? — замріяно замружила очі Роза.

— Мабуть, ніколи, — посміхнувся Михась. — Бо ви мрійники. Мало хто з вас здатний піти та щось зробити. А якщо хтось бодай щось зробить — ви ж перші будете нудити, що все не те, не так, не там тощо. От тому й тематичних паті більше нема. Набридло оргам щось робити, а їх після цього ще й обсирають на форумі.

— Що поробиш, — поспішила я закрити тему. — Критикувати зажди легше, ніж робити… — Тут я помітила щось дивне зліва, на стіні будівлі. — Ой! Дивіться, щось новеньке! — і ткнула в вивіску, ледь видну за кущами.

— Овва! — протер очі Михась — Це ж «Очеретяна хата»! Я тут колись пив пиво із таранькою!

— Тут написано «Гарбузова Хата»! — прочитала я менторським тоном. — Очерет кудись подівся. Я бачу лише гарбузи, гарбузове листя та павутиння.

— Антуражненько! — зацінив Влад. — А нумо подивимося, що там усередині!

— Щось не подобається мені ця хата, — скривилася Роза.

— А що не так? — здивувався Михась.

— Не знаю, — знизала плечима вона. — Щось неправильне в ній... Просто таке відчуття…

— Тю…вічно ти незадоволена, — засперечався Влад. — Нормальна хатинка, щоб пересидіти клятий дощ. Ви, звісно, як хочете… а я хочу гарячого глінтвейну та біфштекс з кров'якою. Ррр! — вишкірив він накладні ікла і рішуче двигнувся до сходинок.

— У гарбузів же ж очі не горять! Може, там і нема нікого! — засумнівався був Михась.

Я придивилася уважніше до обшарпаної сірої стіни. Деінде вже осипалося тинькування, а там, де воно ще трималося, стіна скрізь вкрилася павутинням тріщин.

— А от зараз і перевіримо! — вигукнув Влад і направився до дверей.

Він смикнув за ручку, але двері виявилися зачинені.

— Мабуть, ще не відкрилися, — зітхнув Михась.

Ми вже хотіли піти шукати далі, як раптом двері відчинилися, і до нас вийшов чоловік: дуже худий і блідий, високого зросту, з гачкуватим носом, схожий на вампіра зі старих фільмів, одягнений у довгий темний плащ. В руці, наче маятник, хитався ліхтар під старовину, а в ньому миготіла свічка. Чоловік окинув нас хитруватим поглядом і промовив:

— Ласкаво просимо до "Гарбузової хати"! Ми нещодавно відкрилися, тож пропонуємо смачні домашні страви за приємними цінами.

— А на Гелловін у вас щось є? — запитав Михась.

— Звичайно! Тільки сьогодні готуємо нашу ексклюзивну страву — печеню з гарбузом і грибами. У нас справді затишно, та панує приємна містична атмосфера! Заходьте до нас в гості та почувайтеся наче вдома!

— Ну що ж, зайдім! — звернувся до всіх Жорж. — А то остогидло під дощем вештатися. Вже нічого кращого не знайдемо.

— Все одно щось тут не так, — тихо промовила Роза. — Цей… закликальник якийсь підозрілий.

— Та облиш, усе тобі не так! — хихикнув Влад. — Я що, дарма костюм Дракули надів? Ходімо вже всередину!

Закликальник гостинно прочинив перед нами двері та завів всіх по черзі до ресторану. Всередині виявилося на диво просторо як для такої непоказної та маленької зовні будівлі. Зал обшитий деревом, такі само грубі дерев'яні столи та стільці, наче в лісовій хатинці якогось відлюдника. Під стелею розвішане павутиння з павуками, гарбузи, кажани та інша святкова атрибутика. В глибині зали розташовувалася барна стійка, там клопотався огрядний бармен, повернувшись спиною до входу. Посеред зали стояло величезне дерево, що впиралося гілками у стелю. На ньому висів товстий позолочений ланцюг, а на гіллі сидів великий чорний кіт і прискіпливо оглядав відвідувачів блискучими зеленими очима.

З відвідувачів у ресторані сиділа лише закохана парочка емо, що тихенько гигикали, перемовляючись між собою в дальньому кутку. Коротко стрижений хлопець, худорлявий брюнет із модною зачіскою "метеоритний дощ", з тунелями у вухах, обіймав схожу на нього дівчину з таким же коротким волоссям, але пофарбованим у білий із малиновими та помаранчевими смужками. Обоє вдягнені у прикиди за останньою модою — темні толстовки з нашивками та значками. Ми сіли за стіл посеред зали.

— Ну що, непогане місце, — Резюмував Михась, озираючись навкруги. — Ніби невеличке іззовні, а всередині ого-го яке просторе. Ніколи не бачив такого цікавого антуражу. Заморочилися!

— Чого тільки дуб з котом вартий! — сплеснула руками Роза від захоплення.

— Дуб — це чудово, але головне — це кухня, — зауважила Соня. — У цей святковий день хотілося б скуштувати щось по-справжньому ексклюзивне та екзотичне.

— Що це ти вічно зі своєю їжею, недарма така товста, — перебив її Жорж.

Соня нічого не відповіла, лише надула губки. Я накинулася на Жоржа:

— Чого ти до неї чіпляєшся? Тут тобі не форум, а реальне життя! Троль недобитий!

— А що таке, хіба я неправду сказав? Вічно говорить про їжу, їсть більше за нас усіх!

— Припини! — зупинив його Влад, що у своєму костюмі дійсно був схожий на справжнього Дракулу. — Ти сам жереш немало, так що мовчав би!

Суперечку перервала офіціантка, що принесла меню. Вдягнена у довгу простору сукню зеленкуватого кольору, розпущене волосся підфарбоване в зелений, так само пофарбовані й нігті. Меню було обгорнуте в масивну палітурку під старовину, усю в лусках та шипах, схожих на крокодилячі.

— Цікаво, це справжня шкіра? — зацікавилася Роза, що любила усякі крафтові речі.

— Ага, зі справжньої дупи дракона, — загиготів Жорж.

— Ну що ж, подивимось, що вони там пропонують, — Михась заглибився у вивчення меню. — Так, гарячі закуски. "Мавчина печеня", рибний шашлик "Від водяника", котлети "Жар-птах"...

— Щось не приваблює, давай далі, — вишкірив штучні ікла Влад.

— Так. Супи. "Юшка Баби-Яги", "Борщ домовика"...

— Фу, ну й назви, — скривився Жорж. — Вони що тут, дитячих казок на ніч перечитали?

— Чекайте, вони ж казали, що сьогодні готують ексклюзивну страву, — згадав Михась. — Пропоную це замовити!

Усі мовчки кивали, бо встигли зголодніти та втомитися від бродіння у таку погоду. Михась знову покликав офіціантку.

— Нам вашу фірмову печеню… як там… з гарбузом і грибами.

— А ще всім червоного вина! "Ведмежу Кров".

— Чудовий вибір! — офіціантка посміхнулася й побігла на кухню.

***

Замовлення несли довго, тож ми нудьгували, розглядаючи ресторан та розмовляючи про те-се. Кіт спустився з дерева, потерся об ноги Рози та промуркотів. Жорж зойкнув і захотів його вдарити, але промахнувся. Роза тим часом взяла кота на коліна й погладила.

— Фу, не люблю котів! — скривився Жорж, наче з’їв щось протухле.

— А він милий, — Роза виглядала щасливою, бо в неї колись був схожий кіт, який загинув під машиною.

— Ти наче справжня відьма з ним, — пожартувала я.

Бармен, що досі стояв до нас спиною, обернувся, і Соня скрикнула від несподіванки: його обличчя вкривало довге темне волосся, як у тварини. Бармен посміхнувся і знову зайнявся переставлянням пляшок.

— Оце так маска, — здригнулася Соня від жаху.

— Може, це не маска зовсім, — припустила я. — Є така мутація, коли в людей росте волосся на обличчі.

— Тю, а ще говорять, що в нас інвалідів дискримінують і не беруть на роботу, — єхидно зауважив Жорж.

Кіт повернувся до дуба й знову зайняв почесне місце на гілці. Нарешті, підійшла офіціантка з великою тацею з дерева. Вона урочисто поставила на стіл великий казан, чотирі глеки з вином та поспішила знову на кухню. Звідти вона принесла усім посуд — тарілки з намальованими на них русалками, лісовиками та іншими казковими створіннями, шість глиняних кухлів та виделки з ручками, що нагадували пташині лапи із загнутими кігтями.

Жорж не втримався й смикнув офіціантку за сукню, коли вона вже повернулася спиною до нас. Та зойкнула, підскочила й надірвала лямку на плечі. Тут ми відкрили роти від подиву, бо на мить блиснули голі білі ребра та червоні м’язи. Сукня, більше не тримаючись, зіслизнула зі спини. Офіціантка загарчала від злості й поспішила в підсобку.

— Ого, оце так грим! — захопливо промовив Влад. — Антуражненько! Я в костюмі Дракули проти неї, як хлопчик у дитсадку на святі.

— Цікаво, — задумалася я. — Якщо це елемент антуражу, то чому вони його приховують? Заморочилися, зробили такий складний грим, а офіціантка заховала його під сукнею.

— Може, у них ще буде нічне шоу, де вона роздягнеться й засвітить усі ребра, — гиготнув Жорж.

— Я не проти, хочу з нею потанцювати, — додав Влад.

— Досі базікати, нумо вже їсти, — перервала жарти Соня й рішуче відкрила важку кришку на казані.

Ми зазирнули всередину. Печеня являла собою жовтувате місиво, в якому подекуди плавали чорні зморщені грибочки та маленькі шматочки м’яса. Пахло ніби непогано, але якось дивно. Ми наклали потроху в тарілки й скуштували.

— Таке собі, — знизав плечима Михась, прожувавши. — Ще й підгоріле.

— Цікавий смак, але гриби якісь… дивно пахнуть, — зауважила Соня. — Та й приправ не вистачає.

З цими словами вона дістала з сумочки сільницю та перечницю й щедро приправила страву у своїй тарілці.

— А що таке? — знизала плечима вона, побачивши наші здивовані обличчя. — Я ж кулінар, завжди все нашу з собою.

— Я таку гидоту востаннє їв у шкільній їдальні, — скривився Жорж.

— Мені норм, — відгукнувся Влад.

— Незвичний смак та аромат. У цій печені є щось магічне, — замружилася Роза.

— Ну… не дуже, — нарешті сказала я свою думку. — І м’ясо якесь дивне. Солодкувате, чи що.

— Ну ти ж у нас естетка, — піддражнив мене Влад. — Сама ж казала: «краще вмерти з голоду, ніж їсти некрасиву їжу!»

— Я ж кажу, приправи не вміють правильно комбінувати, — зауважила Соня. — Давайте наступного разу до мене. Я приготую краще.

— Знову ти зі своєю їжею, — перервав її Жорж. — Якби справді добре готувала, то давно б вийшла заміж.

Ми хором цикнули на нього. Продовжували їсти мовчки.

Тим часом до зали повернувся моторошний чоловік, що впустив нас до ресторану. Він походжав навколо, оглядаючи відвідувачів, наче господар. Дівчина-емо жестом покликала розпорядника. Вони з хлопцем вже наче чи випили, чи добряче покурили, бо гигикали та говорили голосно, навіть не намагаючись перейти на шепіт.

— А де тут у вас можна… хі-хі… усамітнитися? — запитала дівчина.

— Є в нас таке затишне місце, — люб’язно відповів адміністратор. — Ходімо! Я проведу вас.

Парочка встала, трохи хитаючись, та осовіло оглянула залу, не перестаючи хихотіти. Вони зникли у бокових дверях. Ми лишилися в залі сам на сам з барменом і котом. Печеня здавалася ще смачнішою. Мабуть, то ми одразу добряче не розпробували. Ми накладали в тарілки ще потроху з казана, і здавалося, їжі в ньому менше не ставало. Смачна їжа надихала на теплі розмови, і ми не помітили, скільки вже часу засиділися. Нарешті Жорж дістав з кишені пачку сигарет і повідомив, що піде покурити.

Ми зітхнули з полегшенням, бо, правду кажучи, він уже встиг набриднути всім нам за цей вечір. Жорж з’явився на нашому форумі кілька років тому, і був там найголовнішим тролем. Важко було згадати тих користувачів, яких він жодного разу не підколов чи не обсміяв. При чому познущатися з людини він міг за будь-що: невдале фото, граматичну помилку в дописі чи бодай згадку про те, що вона любить сирники чи котів. Жоржа брали на спільні форумівки чисто із ввічливості, бо коли одного разу не взяли, він розтрубив скрізь, що головний ініціатор всіх зустрічей не такий моральний авторитет, яким хотів здаватися, і навіть десь узяв на нього компромат, що він був затриманий за водіння у напідпитку. Цю історію зам’яли, але тепер усі трохи побоювалися Жоржа, бо, як виявилося, маючи батька-міліціонера на пенсії, він легко міг дістати що завгодно на будь-кого. Всі побоювалися, щоб він раптом і на когось іншого не витяг компромат.

Через кілька хвилин Жорж повернувся. На його обличчі вгадувався великий подив та збентеження.

— Народ, я наче багато не пив, але не зміг знайти вихід. Двері ж точно у той бік були, — він махнув рукою на суцільну стіну.

— Годі вже тролити, — розлютився Михась. — Набрид. Покуриш потім. Он краще доїдай, а то тобі нічого не залишиться, і напишеш на форумі, які ми жадібні і як тебе об’їли.

Жорж нічого не відповів, лише промурмотів собі під ніс і сів за стіл. Усі знову замовчали.

— Я тут дорогою бачив брудні сліди кросівок на підлозі… — раптом сказав Жорж. Вони тут ліниві. Навіть підлогу не протирають, як слід. І хтось на столі залишив барсетку… — він задумливо крутив у руках барсетку з чорної шкіри.

— Стривай, хіба можна чужі речі брати? Може хазяїн кудись відійшов чи забув свою барсетку? — сказав йому Михась.

— Ніколи не бачив, щоб ось так залишали барсетки, — відповів Жорж. — Там же все: права, документи, гроші…

***

Я вже не слухала далі та пішла до туалетної кімнати. Довго шукати не довелося, бо одразу у коридорі побачила важкі дубові двері з бронзовою наліпкою — хлопчик на горщику. Але обстава всередині здивувала: колись біла плитка втратила свій колір та деінде вкрилася тванню та тріщинами. Від унітаза жахливо тхнуло болотом. А ще не було води у крані, та не працював злив.

"Мабуть, ще не встигли все привести до ладу… бо відкрилися недавно… Хоча… Куди дивилася санстанція?"

Коли вийшла, то зауважила, що не можу знайти виходу, хоча точно пам’ятала, звідки заходила. Поки йшла, побачила безліч коридорів, закритих дверей до всяких підсобних приміщень та навіть кілька сходів у підвал. Але жодного натяку на вхід, яким я ішла сюди. Блукала туди-сюди, навіть погукала персонал — жодного результату.

Нарешті я вийшла до приміщення, що нагадувало кухню. Стіни, обкладені білою плиткою, дві великі плити, холодильники, безліч ножів, лопаток, дощечок та іншого приладдя. Спиною до мене стояла старенька бабуся та рубала сокирою м’ясо на великому пеньку. Трохи далі від неї згорблена тітка з довжелезним носом дрібно різала на дошці овочі. Я вже було зраділа та збиралася запитати, як пройти до зали, як щось зупинило мене…

Бабуся якась дивна. Дуже худа, одна нога висохла. Звідки в неї стільки сили, щоб рубати великий шмат туші з товстими кістками? Тук-тук! Сокира хвацько била по потемнілому дерев’яному зрізі, в усі боки розліталися шматочки м’яса та кісток, потрапляли на білосніжні стіни, фарбуючи їх червоними цятками. Бабця закінчила рубати м’ясо, щось пробурмотіла про себе та пішла до холодильника. Відчинила широкі дверцята… В холодильнику лежали шматки людського тіла. Дві руки та нога. А на верхній поличці красувалася відрубана голова тієї самої дівчини, що сиділа в залі та захотіла усамітнитися з хлопцем… Ось так і усамітнилася… Я відвела погляд убік та побачила тіло хлопця — воно висіло на величезному гачку, і з нього ще крапала кров.

З переляку в мене перехопило дихання, на мить я застигла на місці, ноги та руки стали ніби дерев'яні. Я заверещала. Бабця різко повернула голову на мій крик. Мене просвердлив пекучий погляд темного ока на зморшкуватому обличчі — друге око біле та явно незряче. Тітка, яка нарізала овочі, теж повернула до мене голову. Бабуся хижо вишкірила темні криві зуби та кинулася до мене.

Я побігла, куди несли ноги. Нескінченні коридори, двері, сходи вгору та вниз… І як це все вміщається в такому невеликому ресторані?

***

Нарешті тепле світло. Я несподівано опинилася в головній залі. Уся компанія друзів продовжувала сидіти за столом, нічого не підозрюючи. Біля них стояв розпорядник та пропонував ще їжу:

— Ви вже збираєтеся йти? Шкода. У нас якраз свіже м’ясо — привезли свинячу тушу. Почекайте пів години — будуть наші фірмові відбивні!

Я застигла за кілька метрів від столу, трусячись усім тілом. Так ось яке м’ясо їм пропонують…

— Дарино, ти чого? — Влад махнув мені рукою. — Сідай, ще відбивні замовимо!

Я продовжувала труситися. Хотіла щось сказати, але не змогла від жаху, лиш постогнала. Тут уже всі друзі разом подивилися на мене з подивом.

— З нею справді щось трапилося, — стривожено промовила Роза. — Дарино, розкажи, ти чого?

— Там… вони, — я видавила з себе два слова та заридала.

— Що вони? Хто вони? — перепитав Михась.

— Вони… нас уб’ють!

— Та хто?

Усі дивилися на мене з подивом, не розуміючи, про що я. І тут мене знудило.

— Ти що, грибочків переїла? — спитав Жорж. — Щось аж очі вирячені. Сідай, замовимо ще щось! Хоч поїмо нормально! Давайте нам ваших відбивних! Кожному по дві.

Розпорядник вклонився і пішов на кухню. Михась одразу звернувся до мене:

— Дарино, що на тебе найшло? Агов, Дарино, чи ти ще тут?

Він потряс мене за плечі. Я підняла на нього очі та зустріла його стурбований погляд.

— Я це бачила, Михасю. Справді бачила… На власні очі… Вони вбили ту дівчину-емо. І хлопця теж. Я збилася з дороги та зайшла до них на кухню… І побачила туші. А коли бабця відкрила холодильник… Там була голова дівчини…

Михась обійняв мене за плечі та притис до себе, заспокоюючи.

— Якщо вона не марить, то наші справи кепські! — подав голос Влад. Його веселий настрій зник безслідно. — Ми потрапили у пастку до людоїдів… Думайте, хлопці та дівчата, як звідси вибратися!

Відповіддю була тиша. Всіх приголомшила моя розповідь.

— Боже, це ж ми людське м'ясо їли! — вигукнула Соня. Вона перша озвучила те, про що подумали все. Її рум'яне обличчя зблідло та скривилося, бо її нудило.

— Я так не думаю, — спокійно відповів Михась. — З чого ви вирішили, що нас вони будуть годувати людським м'ясом? Та їх жаба задавить. Простіше спіймати якогось собаку. Чи пацюків…

— А знаєш, навіть схоже на пацюків. — сказав Влад. На його обличчі розгладилися зморшки. Слова Михася його заспокоїли.

— Чому саме пацюків? — схвильовано пробурмотіла Соня.

— Бо м'ясо маленьке, жорстке та темне, — терпляче пояснив Михась. — У пацюків м'ясо теж солодке. Та трохи смердить.

— А це як його тримати, — посміхнувся Влад. — Якщо вимочити в оцті — ви це м'ясо не відрізните від кролятини чи яловичини.

— Собаки чи пацюки, кажете? Я на таке не підписувалася! — обурено вигукнула я.

Соня нахилилася, її знудило на підлогу. У Рози шлунок теж не витримав, і вся вечеря миттєво опинилася на підлозі. Мене скрутило та знудило вже вдруге.

— Дівчата, ну чого ви такі розпещені? — Жорж хитро посміхнувся та удав, наче перебирає речі в барсетці. — У Південній Азії ж їдять і собак, і пацюків, в них це традиційно. І смачно готують, я вам скажу! У Таїланді куштував. Якщо не скажуть, з чого готували, навіть не здогадаєшся...

— Ваші відбивні з гарніром! — пролунав бадьорий голос офіціантки. Вона котила перед собою візочок з тарелем, на якому димилися апетитні відбивні, та каструлею з печеною картоплею. Офіціантка хутко поставила посуд на стіл, широко посміхаючись.

Соня та Роза зблідли та перелякано переглянулися.

— Я не хочу ці відбивні, — пробелькотала Роза тремтячим голосом.

— І я не буду це їсти! Хтозна, з чого вони? — підхопила Соня. Я ледь встигла покласти їй долоню на рота, щоб вона не бовкнула зайве.

— Ану цить! — вигукнула я, намагаючись привести дівчат до тями.

Але тут втрутився Жорж, перемикнувши на себе увагу. Він хитро посміхнувся та нахилився до офіціантки.

— Яка у вас красива та нарядна сукня! — вигукнув Жорж — Вона так пасує до кольору вашого личка!

Влад не втримався та пирснув від сміху.

Посмішка зійшла з обличчя офіціантки, вона щось прошипіла, розвернулася та швидко зникла у коридорі. Я встала та заліпила Жоржу потиличник.

— Ти що, забувся? — вигукнула я зі злістю. — Не второпав, що твої дурні жарти зараз тут ні до чого?

Жорж не встиг нічого відповісти, бо несподівано до мене ззаду підійшов розпорядник. Я різко обернулася. Він стояв навпроти та зловісно посміхався.

— Вам щось тут не подобається? — спитав він.

— Ми, мабуть, будемо збиратися. Не треба відбивних, ми вже наїлися. Дякую, — твердо сказав Михась та встав з-за столу.

— Що, вже наїлися? А ми ще ні! — Розпорядник вискалив гострі зуби та зареготав. — Гелловін захотіли відсвяткувати? Іноземні свята поважаєте? А свої забули?

— Чого вам треба? — грізно запитав Влад. — Де вихід? Де двері поділися? Ану випустіть нас!

— Я вас не тримаю, — спокійно відповів розпорядник. — Йдіть коли хочете. Та куди хочете.

Ми побігли наввипередки та кинулися до стіни, щоб знайти двері. Мацали дошки, відшукуючи ручку чи бодай петлі, але марно. Там, де ми зайшли, стояла тепер просто суцільна стіна. Дверей ніде не було. Лише відбиток від двірної ручки залишився у стіні там, де колись були скляні двері.

І тут ми почули несамовитий крик. Він луною відбився від стін, прокотився темними коридорами. Зі столу впав посуд. Деякі чашки розлетілися на шматки. Бокали впали на підлогу та розбилися. Казан з печенею тріснув та розсипався, наче паска з піску. Крик пробирав до кісток, як холодний колючий вітер. Нам заклало вуха. В усіх з нас волосся встало дибки. Ми притислися до стіни, взявшись за руки. Дівчата тремтіли та плакали. Хлопці зчепили зуби та стисли кулаки, приготувавшись до бійки.

Персонал ресторану був вже напоготові. Бармен одним стрибком перемахнув через барну стійку, тримаючи ніж для льоду. З коридору вийшла офіціантка, зловісно посміхаючись, стиснувши у руці кухонний ніж. За нею шкандибала бабця з кістяною ногою, тримаючи у руках закривавлену сокиру для розрубання м'яса. А за бабцею дріботіла тітка у хусточці болотяного кольору з довжелезним гострим носом, тримаючи у руках ніж для нарізання овочів.

***

Михась отямився першим.

— Швидко у куток, біжимо! Там столи! За мною! — прокричав він.

І ми побігли так швидко, як тільки могли. Жорж біг швидше за всіх, за ним Роза, за нею Влад. Соня помітно відставала, і вже ми з Михасем підганяли її штовханами. Бармен вибіг нам напереріз, але Роза не розгубилася, витягла з сумочки газовий балончик та випустила у волохату пику струмінь газу. Запахло перцем. Бармен відсахнувся, став терти очі та завив. Він широко розкрив рота, і я побачила величезні жовті ікла, як у ведмедя.

— Хутко біжимо, чого ти встала? — Михась схопив мене за руку та потягнув до столу. — Владе, допоможи, перевертай столи! Зробимо барикаду!

Владу не треба було повторювати. Вдвох вони розхитали та перегорнули два важкі дубові столи.

— Жорж, трясця, допоможи! — закричав Влад.

Але Жорж стояв у кутку, схрестивши руки.

— В мене спина хвора, — відповів він. — Ви й самі впоралися. Мабуть, не вперше барикади робите.

Михась махнув на нього рукою та схопився за третій стіл поряд. Влад кивнув та допоміг йому перевернути стіл, закриваючи останній люз.

— Це вам не допоможе! — зареготав розпорядник. — Так ви лише розтягнете свої мучення! Здайтеся одразу, і я обіцяю вам швидку та легку смерть!

— Ось тобі! — відповів Влад, показуючи йому дулю.

— Дарма ви так, — похитав головою розпорядник. — Ну-бо, волохатий, покажи їм, де раки зимують!

Бармен взяв ту сокиру, якою бабця рубала м’ясо. Він загарчав, замахнувся і з усієї сили вдарив по столу. Почувся тріск, але міцний дубовий стіл не піддався. Бармен заволав і вдарив сокирою ще раз. Стіл розвалився на два шматки, на нас полетіли друзки. Роза заверещала, і всі кинулися навтьоки до стіни, де стояв ще один стіл, за яким можна було заховатися. Соня не розгубилася, швидко вихопила із сумки сільницю та щедро сипонула в очі бармену. Той заволав, наче його різали, закрив волохате обличчя руками та відбіг від нас.

— Сонечко, молодець! — похвалив її Влад, перевертаючи другий стіл. — Нечисть же боїться солі, як я міг забути.

Ми заховалися за столом біля самої стіни, а до нас уже підступали інші працівники моторошного ресторану. Першою підбігла офіціантка. Від штовханини її сукня ще більше розірвалася і впала додолу, оголивши зеленкувату шкіру.

— Тримай, падлюко! — Соня кинула жменьку солі їй у лице.

Офіціантка заверещала, впала й почала корчитися. Тим часом Соня посипала сіллю лінію навколо нас, щоб захиститися. Розпорядник вже наближався до нас, але не зміг переступити лінію, загарчав і відійшов, промовивши:

— Ну нічого, ми до вас доберемося! Почекаємо, поки ви заснете!

Усі чудовиська кружляли навколо, щось бурмотіли й викрикували, намагаючись дістати нас ножами, сокирами чи палицями, але марно.

***

Тоненька смужка солі надійно захищала від нечисті, і вони з болем відсахувалися, коли намагалися простягнути через лінію бодай руку.

— І довго ми тут будемо сидіти? — роздратовано запитав Жорж. — Може, я вже додому хочу!

— Усі хочуть! — дорікнула йому Роза. — Що ти пропонуєш?

— Закрив би рота! — розлютився Михась, ухиляючись від баби, яка замахнулася на нього через соляну лінію довгою палицею.

— Та пішли ви! — розлютився Жорж. — Я на таке не підписувався!

Він вихопив з кишені смартфон та вилаявся:

— Трясця, сигналу нема! Ніхріна тут не ловить!

— Так тут же підвал, — сказав Міхась. — Тут ніколи мобільний зв'язок не працює. До кого ти зібрався дзвонити?

— До батька, бовдуре! Щоб витягонув нас з цієї халепи! — огризнувся Жорж. — Або хоча би до поліції!

— Мабуть, в них навіть дротового телефону немає, — сказав Влад. — А навіть якщо і є. то це муляж. Як і все тут!

Жорж рішуче покрокував до краю кола.

— Куди ти? — вигукнув Влад.

— Я йду звідси! А ви як хочете! — вигукнув Жорж та сплюнув під ноги. — Я від самого початку не хотів сюди йти! Ви як хочете, а я піду!

— Куди ти підеш? Під ніж? — із сарказмом запитав Влад.

— Я не ви, я завжди знайду вихід, — єхидно промовив Жорж і голосно звернувся до персоналу ресторану: — Випустіть мене звідси! Я можу щедро заплатити! У мене багатий батько. Дасть вам гроші та золото, скільки скажете.

Розпорядник жестом зупинив усіх, пильно подивився на Жоржа і мовчки кивнув, посміхаючись.

— Ти що, нас тут надумав залишити?! — я гнівно смикнула його за рукав.

— А що, мені тут з вами гинути? Я ще молодий, жити хочу! А грошей все одно не вистачить, щоб викупити нас усіх.

— Ах ти ж покидьок! — Михась з усієї сили вдарив Жоржа кулаком у бік. — Зрадник!

— Хай так, — гигикнув Жорж, — а ви жалюгідні невдахи. Бувайте!

***

Він демонстративно переступив однією ногою через сіль. Персонал стояв нерухомо, пильно дивлячись на нас. Жорж вийшов за межу, зухвало підійшов до розпорядника ресторану й запитав:

— Де вихід? Заплачу, як повернуся додому. А як аванс, візьми оцей годинник.

Він поліз під светр, витягнув золотий годинник на ланцюжку та протягнув його розпоряднику. Той з посмішкою схопив годинник та повісив собі на шию.

— Вихід там, — розпорядник посміхнувся і вказав рукою на стіну.

Двері знову проявилися на стіні. Жорж радо побіг до них і відкрив. Але за дверима показалося зовсім не місто, а густий темний ліс.

— Це що? — обурився Жорж. — Ви мене обдурити хочете? Де вихід?

— Все вірно, вихід там, — кивнув розпорядник. — Виходь!

Жорж кілька секунд нерішуче потупцював на порозі, потім плюнув і вийшов надвір. Двері голосно грюкнули. Раптом на вулиці почулося голосне виття, схоже на вовче, потім шалений крик. Хтось бився та вовтузився за дверима, але все швидко затихло. Двері зі скрипом відчинилися. На порозі стояло чудовисько: ростом під два метри, вкрите темним кошлатим хутром та з мордою вовка. З пащі крапала кров. Монстр вишкірився і кинув щось волохате в наш бік. Соня заверещала, коли воно полетіло в неї та впало їй під ноги.

Ми разом відсахнулися: на підлозі там, де стояла Соня, лежала відірвана голова Жоржа. Вона вирячила очі від страху, а з шиї ще текла кров. Роза заридала, Влад зблід іще більше і став схожим на справжнього Дракулу.

— Ну що, хочете тікати? — захихотіла баба. — З усіма так буде! І гроші не врятують, вони нам не потрібні! Ваше золото теж!

***

Ми мовчки стояли, трусячись, готові до оборони. Соня дістала ще трохи солі та оновила межу, яка встигла трохи розсипатися. Раптом голосно нявкнув кіт, який до цього спокійно сидів на гілці, споглядаючи моторошне дійство. Він зістрибнув з дерева, пробіг повз усю моторошну компанію, спокійно перестрибнув через сіль та застрибнув прямо на руки Розі. Голосно замуркотів, коли та його гладила.

— Котику, допоможи нам! — благала вона. — Я відчуваю, ти не простий кіт!

Мені здалося, що кіт ледь помітно кивнув. Він повернувся до дуба, і раптом щось засвітилося над гіллям.

— Гляньте, там дірка у стелі! — Влад показав у бік дерева. — Це наш порятунок!

— Так ніч надворі! Що там може світитися? Може, то лампочка, — знизав плечима Михась.

— Ні, то вихід! Повірте мені! — твердо сказала Роза. — Кіт показує нам шлях до порятунку.

— І як ми туди дістанемося? — спитала я. — Поки будемо бігти, нас повбивають.

— У мене ще є сіль! — радісно вигукнула Соня, демонструючи сільницю. — А ще є перець. Як я могла забути?

Вона дістала перечницю, набрала звідти щіпку перцю і щедро сипонула на чудовиськ, що стояли навколо. Баба почала голосно чхати, а за нею нежить напала і на інших монстрів.

— Соню, посип іще сіллю, поки вони затримаються! А ми добіжимо до дуба! — скомандував Михась. — Тобі вистачить?

— Вистачить! — бадьоро відповіла дівчина. — В мене її ціла пачка!

Соня кинула жменю прямо у натовп, який продовжував голосно чхати. Усі завили й відстрибнули він нас на кілька метрів. Ми швидко побігли до дуба. Михась підсадив мене і Розу на найнижчу товсту гілку. Попри те, що хлопці допомагали, лізти було важко. Туфлі ковзали по ланцюгу та гілках, я кілька разів ледь не зірвалася, і лише страх та рефлекси допомогли втриматися. Із Сонею довелося повозитися більше, бо вона, гладка і важка дівчина, ледь змогла залізти на нижні гілки. Опинившись на дереві, Соня ще раз кинула сіль у переслідувачів, щоб затримати їх. Михась із Владом залізли самі, підтягнувшись на товстому ланцюзі, що звисав з дуба. Кіт нявкнув і хутко пострибав нагору по гілках, показуючи вихід. Тримаючись за гілки та ланцюг, ми полізли. Згори пробивалося яскраве світло, наче від денного сонця, хоча за годинником була ніч. Першим виліз Михась. Він подав руки дівчатам. Влад ліз останнім, оглядаючись, щоб попередити нас про можливу гонитву. Але ніхто не переслідував — вочевидь, катування сіллю було нестерпним для нечисті. Кіт зупинився на найвищій гілці, ніби показуючи, де вихід.

***

Ми вилізли через великий отвір на дах будівлі та озирнулися. Вже світало. У холодному повітрі стояв густий туман. Михась шукав, як би спуститися. На щастя, знайшлася міцна ринва. Обережно тримаючись за слизький метал, Михась спустився, як по канату, за ним Влад, а потім дівчата. Хлопці чекали та страхували внизу.

Ми здивовано озиралися навколо, не впізнаючи місцевість.

— І де подівся цей клятий ресторан? — почухав потилицю Михась.

Ми разом відкрили роти. Там, де ввечері був вхід, виднілися лише залишки закритої «Очеретяної хати». З даху звисали обірвані очеретини, потемнілі від дощу та підпалені в деяких місцях. Двері та вітрини закриті темною тканиною та забиті дошками. На дверях красувалася табличка “Зачинено”, а під нею наклеєна вивіска “Оренда”. Влад пнув ногою купу пустих пляшок з під пива та вилаявся.

— Мабуть, не було тут ніякого ресторану, — сказав Влад. Він придивився усередину. — Темно. Нічого нема, крім сміття та битого скла. Там повне запустіння. Цей ресторан, мабуть, було закрито ще влітку. Бо я бачу на стіні афішу ще з серпня.

— Влітку? — Михась почухав потилицю. — На Андріївському, у самісінькому центрі? Як таке можливо?

— Бо ж криза, — нагадала Соня. — Я чула, що після серпневого обвалу ринку половина закладів збанкрутувала…

— Тоді де ж ми з вами були? — вигукнув Влад.

— Не знаю, де... Але те, що ми бачили, більше схоже на морок, — сказала я.

— Звісно! — підхопила Роза. — Все було лише ілюзією. яку створили для нас.

— Але навіщо? — Влад, схоже, все ще не второпав, що з нами сталися.

— Нас заманили у пастку, як кроликів на морквину! — пояснила Соня.

— Не розумію, навіщо? — повторив Влад, хлюпаючи очима.

— Мабуть, щоб нами поласувати. Згадай, що казав розпорядник…

— Що вони ще не наїлися? — Влад хлопнув себе долоню по лобу.

— А ще приміщення всередині здавалося більше, ніж ззовні, — зазначила я. — Так не буває! Я чверть години блукала коридорами, перш ніж…

— Дивиться, сонечко сходить! — вигукнула Роза та аж підстрибнула від радості.

***

Помаранчевий диск сонця несміливо, ніби дитина, що входить у холодну воду, виповз із-за обрію. Перші промінчики підсвітили бите скло, граючи всіма кольорами веселки. Десь зверху почулося нявкання. Чорний кіт сидів на даху і мружився. дивлячись на східне сонце.

— Той самий котик, що нас врятував, — промуркотіла Роза.

— Отже, нам не примарилося та не наснилося, — зазначила я.

— А хіба можуть кілька людей бачити один й той самий сон? Чи галюцинацію? — спитав Михась.

— Мабуть, можуть, — відповіла Роза. — Достатньо навести морок. Якби не цей гарний котик… Ой, він зник!

Ми підняли голови. Кота не було. Замість нього на даху сиділа сова. Вона пильно подивилася на нас, ніби насміхаючись, ухнула, залопотіла крилами та злетіла.

— Непростий це був котик, — сказав Михась, хитаючи головою. — Аж занадто великий. І погляд у нього, як у людини. Схожий на кота Бегемота. Спочатку подумав, що це той самий. З музею Булгакова…

— А ти, напевно, і справді відьма, раз він тебе вподобав, — посміхнувся Влад, кладучи руку на плече Розі. — Якби не ти, чи вибралися б ми звідти?

Роза посміхнулася у відповідь.

— От бачите! Є від відьмочок користь! — сказав Михась. — І від студенток кулінарного технікуму також! Що б ми робили, якби Соня не додала перчику… та солі!

Ми засміялися. Як сміються ті, хто щойно вирвався із цупких лап смерті.

— А знаєте що? Пропоную провести наступне свято у мене вдома! — сказав Влад. — Батьки, зазвичай, завжди кудись їдуть на різдвяні свята, квартира у мене велика, місця вистачить всім! А ще в мене величезний екран на сорок дюймів. Є що подивитися. І величезний музичний центр з сабвуфером. І нема потреби вештатися всілякими злачними місцями. Хтозна, що за збоченці їх тримають? Згодні? Мовчання — знак згоди.

Я підняла рукав плаща та подивилися на свій годинник.

— Вже восьма ранку. Нам усім треба на пари…

— Стривай, Дарино, ти що, з глузду з'їхала? — здивувався Михась.

— А й справді! — Соня розсміялася. — Сьогодні ж субота! Пропоную пройтися трохи вниз, на Контрактову. Я знаю дуже гарне та затишне місце, де можна поснідати! Це біля фонтану з Самсоном. Дуже залюднене місце!

— Що ж, ходімо! — підхопив Влад. — Тільки не замовляйте більше печеню! Бо вона в мене вже в печінках сидить!

Всі засміялися. Вдалині засяяв купол Андріївської церкви, сусідня вулиця поступово наповнювалася людьми. Гул людських голосів підбадьорював та надавав упевненості. Ніколи б не подумала, що буду радіти людській юрбі!

Тепер усе, що сталося вночі, здавалося просто моторошним сном, який розтанув, наче туман у промінні ранішнього сонця.

Мені так хотілося скоріше про все це забути та просто радіти новому дню, який міг так і не настати. Досі питаю себе, що це було? Що це були за істоти, які хотіли поласувати нами у ніч на Гелловін? І куди вони зникли, коли ми вибралися з тієї жахливої пастки, яку вони для нас влаштували? Чимось вони нагадували персонажів казок. відомих нам із дитинства. Але чи не були це просто машкари, які вони надягли для зручності, зчитавши ці образи з нашої підсвідомості? І ким вони будуть, коли з'являться серед людей наступного разу? Як казав класик, "світ — це театр, а люди в ньому — актори". І нелюди теж. Вони ховаються за лаштунками, поки наша увага прикута до сцени. І виринають звідти, коли люди найменше цього чекають, у ті дні, коли межа між світами стає тонкою та ледь відчутною. А коли отримають своє, знову ховаються у темряву між світами.

З того часу я стала обережнішою та завжди ношу із собою балончик з газом та сільницю із сіллю. Так, про всяк випадок. Не можна ввійти в одну ріку двічі. А от знову втрапити у халепу — можна. І хтозна, чи пощастить з неї вибратися знову?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Анна Стаднік
06.11.2022 00:40
До частини "Гарбузова хата"
Буду хвалити й сварити))) Текст легко читається, нема незручних спотикачок. Хороші описи й деякі конструкції. Сюжет вгадується з моменту появи підозрілого закладу. Але то не псує, а налаштовує на потрібний вайб. Герої (люди) відрізняються один від одного й по ходу історії вже зрозуміло, хто є хто. Асоціації легкі й зрозумілі (принаймні мені, міленіалці, що виросла на тих казках) Перше, що трохи збентежило - всі побоювалися Жоржа через батька. Ага, ага, вже йому нема що робити, як на якихось студентів компромати шукати. Друге - реакція компанії на Даринину розповідь. Млява якась. У Жоржа ж батя крутий. Чого було не подзвонити йому одразу? Коли почали оборонятися від нечисті - серйозно? Жменьки солі все порішали? Проти всіх? То вони там дійсно страшні й жорстокі душогуби, чи ряджені страшилки? І Софія пачку солі з собою носить. Це ж звична справа, тягати з собою кіло солі про всяк випадок, ага)) Воно було б логічно, якби десь на барі схопили, коли тікали чи барикади будували. І як Соня одну жменю на всіх одразу розкидала? Там були: Мавка, Вовкулака, Вампір, Відьма і Баба Яга. У них у всіх ноги кістяні, що заважають швидко рухатись?? Та один Вампір би всіх уколошкав. Знову ж, де Жоржів батя? Якщо йому не ліньки шукати компромати на студентів, то врятувати сина з халепи не можна? (розумію, що він не допоміг би, але хоча б момент, спроба додзвонитися тощо) Пропонував гроші й золото - в якому році відбуваються події? Наче не 18-те століття. І взагалі, Жорж став карикатурно тупим. Кіт - то моє любиме - бог із машини. Чому він їх врятував? Сам процес порятунку неправдоподібний. Вся спритна й надприродно сильна нечисть дивилася, як студенти по тому дереву здираються. Ще й соляну королеву копають. Припустимо, що кіт прикидався одним із нечисті, чого така переміна? І оте притягнуте до Бегемота - той персонаж був не найдобрішим, і справ хороших за ним нема. Ну і після порятунку - пропозиція зависнути на хаті. Ей, люди, там на ваших очах убили знайомого, а гг ще й трупи емо бачила. Все ок? Дійсно? Просто моторошний сон? Ну як так?... Сама ідея хороша, не вистачило макабричного втілення. Набір яскравих представників нечисті вдалий, але вони пласкі. Не було страшно. У скрутне становище героїв не віриться (все рішає жменя солі).
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Зорян Костюк (Костянтин Зотов)
    06.11.2022 08:51
    До частини "Гарбузова хата"
    Асоціація з Бегемотом у героя. І вона хибна. Крім того, у музеї Булгакова традиційно живе великий чорний кіт, який ходить там погуляти. А тут цеикіт Баюн. Який може зачарувати та вбити, а може і відпустити.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Анна Стаднік
    06.11.2022 09:48
    От, тепер більш логічно)) може, якби хтось із героїв його смикнув, то пазлик склався б)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Зорян Костюк (Костянтин Зотов)
    06.11.2022 12:12
    просто це така родзинка твору - монстри описані, надані якісь характристики, але вони не названі. Впізнавання - це вже на розсуд читача :)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше