Єрихон

Єрихон. Колись біблейське місто – нині балістична ракета. А також, це бойове ім’я одного з чеченських військових, одного з тих, що воюють на нашій стороні. Хоча поняття наших і ваших зараз розмите. Сприймайте як хочете. Він , Єрихон, один з Чеченського батальйону імені Джохара Дудаєва, доречі, його тезки. Джохар, він же Єрихон був найменшим та найнижчим поміж титанів свого батальйону. Але титанів вже немає, тому тепер він не найменший. Титанів вже немає тому він сам тепер титан. Сам. І Дудаєва вже немає, і Єрихон біблейський зруйновано. Нічого не лишилось. Нічого.

Весь чорний, ніби в мазуті, насправді від диму, прокурений великими донбасівськими рвами, йде там, де колись було щось, щось накшталт міста.

Тут, в Україні, битись за свою державу йому не вперше. Єрихон переїхав сюди ще після того, як Кадирова старшого замінив молодший. Імперія укріплювалась, починала пускати бридке коріння, тому він і тікав, йому не подобалась така символіка дерева життя.

Війна наздогнала його тут, він звик грати з життям в такі цинічні дитячі ігри, і поки завжди вигравав, але зараз, здавалось все інакше.

Ось він, немічний і чорний від отруйного збройного диму, який нині замінював тут повітря, одягнений у щось із суміші землі та крові рухається у одному, очевидно, давно вибраному і чітко прорахованому, відомому тільки йому і господу Богу, напрямку. Він прокладав шлях, до місця, яке місцеві колись звали храмом. Насправді то був не храм, невеличка сільська церква, так би назвали її раніше. Але сільською її не назвеш, бо села вже немає. Тепер вона одна, сама по собі, така ж чорна і погоріла, як і сам Єрихон, тільки той що не біблейський. Чому він прямував саме туди, ніхто не скаже напевно. Він ніколи не вірив ні в бога, ні в будь-що інше, він навіть не обрав собі релігію, якої було б зручно притримуватись, опираючись на неї ніби той каліка на стару дерев’яну милицю.

Зайшовши до церкви почав хреститись. І хрестився він спочатку зліва направо, потім справа наліво. Намагався зігнути три пальці докупи, але вони не слухались, не піддавались нехитрому жесту. Або обмороженні, або згорівші. Хрестився швидко, долонею. Потім упав на коліна і почав плакати. Скупими чоловічими сльозами. Або і не плакав він узагалі, але тіло його здригалося від тяжкого і напруженого смутку. Плакав і хрестився. Долонею.

Колись ця церква золотіла образами та іконами, проміння сонця потрапляючи на обрамлення виблискували переливаючи світло з жовтуватого у більш рожевий. Церква була маленькою усередині, але здавалась великою ззовні. Золотавий купол, не витримав і прорвався великими дірками у двох місцях. Чи то від обстрілів, чи то від зневіри. Хоча у тому щось було, світло, проникаючи через них, малювало вишукані тіні, через одну дірку сипалась штукатурка та виднівся кусочок неба. Так навіть ближче до Бога.

На землі лежали образи всі чорні від донбаського диму, пилу і штукатурки.

Єрихон підійшов до одного з таких, хотів протерти ікону. Здається це була ікона Пресвятої Богородиці. Відтиралась вона погано, але відтиралась. Прямо біля його ніг лежало невелике дерев’яне розп’яття, лежало ніби розкидані дитячі іграшки, які батьки не хотіли підіймати, бо маля розкидає їх знову. Підіймаючи хрест, він залишив на ньому сліди землі та крові. «Нічого, віра приймає тебе таким як є», подумав він, а потім відчайдушно намагався стерти скоєне.

До того як з села всі виїхали, в цій церкві служив отець Володимир. А попередником його був отець Павло. Павло продався і виїхав. Казали в Ростов чи куди там відправляють легітимних отців. Отець Володимир тримав церкву до останнього. Служби проводив щонеділі. Туди навіть люди приходили. А потім церкву хтось підпалив. Кажуть, що хтось з наших, але точно ніхто не знає. Після того село і розїхалось, як ніби ця нещасна церква єдине що їх тут втримувало.

Тепер у чорній, як вугілля, обгорілій церкві, під розбитим війною куполом стоїть чорний, як смерть Єрихон, з розп’яттям у руці. Молиться. Молитви він не знає тому просто говорить до бога подумки. Спочатку українською, потім чеченською. Він не знає до якого саме бога звертається, тому повторює двічі, різними мовами. Молиться з розп’яттям у руці. І просить він не за своє життя, і навіть не за чиєсь, чуже. Він просить аби церква залишилась тут стояти. Ця церква, з падаючою штукатуркою, чорними від пилу іконами, підпалена та чудом вцілівша. І просить він так, ніби церква ця - це єдине світле, що залишилось у його серці, ніби вона та віддушина до якої можна звертатись у найтемніші часи. Хоча і в бога він не вірить, але просить. І хреститься. Долонею.

Заночує у храмі. Чи в тих руїнах,що від нього лишились. Єрихон, сам ніби з хреста знятий і з розп’яттям у руці, заночує у колись світлому місці, яке нині нагадує шматок вугілля, в повітрі запах смерті і заліза, але всеодно, тут спокійніше.

Дожити до завтра.

Завтра Пасха.