Силенція

Мій ментор висилає мені золоті зуби, амулети, та інколи просто криваві цвяхи, котрі як потім виявилося, божевільні перед цим забивали собі в череп, аби позбутися нав’язливих думок. Такою була оплата мого дослідження, яке я все-одно проводив би, навіть якби за це нічого не отримував. Увесь цей крам я переплавляв у крематорії, отримуючи безформні, схожі на філософський камінь, грудки. Треба було поїхати до міста і спробувати їх продати. Але я не міг. Коли ти живеш у провінції, то це зовсім не просто поїхати до міста, розумієш про що я?

Коли тут заходить сонце у перманентному липні, здається, містечко хворіє на жовтяницю, варто лише вийти на вулицю, аби в тебе з’явилася фобія її підчепити. Між облуплених будинків снували чагарники, вони ворушилися, як немите волосся дикої тварини.

Я йшов вулицею. Метелики-одноденки, схоже, тут були безсмертні. Вони змітали пил з чорнобривців, тому квіти здавалися ясними. Неподалік гуляв місцевий човгач. Асоціація поетів платила йому за те, аби він човгав містечком. Щоб воно було зачовгане. Люди стояли на ґанках, збираючись у купки, і довго мовчали, перш ніж заговорити. Знуджені, пустоголові, вони були готові прийняти вчення будь-якого шарлатана, тільки цього і чекали.

Відколи нас спіткала реальна епідемія синдрому дефіциту уваги, цими дорогами майже ніхто не їздив. Куряву здіймав лише вітер. Тому я здивувався, коли помітив, що на дорозі лежить мій помічник Стефан. Він на 40 років старший від мене, тобто йому 71. Я ні разу не бачив його без синього костюма. Тепер він лежав без ознак життя. Саме так я і уявляв його смерть у синьому костюмі. Я підійшов ближче аби помацати пульс. Стефан лежав горілиць з розплющеними і порожніми очима. Його погляд був спрямований углиб. Я озирнувся. Неподалік стояв поліцейський і гладив голуба.

- Стефан, - промовив я з непідробною безнадією у голосі.

- Що? – запитав він, і перевів погляд на мене.

- Чому ти тут лежиш? Ти так підхопиш собі жовтяницю.

- Та! – махнув він рукою. Було зрозуміло, ніщо не заважає йому встати просто тепер. Проте він продовжував лежати, - Не хочу навіть розповідати!

- Це якось пов’язано з розкопками?

- Ага.

- Я ж просив тебе, не займатися розкопками без мене, усі ті деталі, про які ми з тобою говорили, важливо упіймати з першої миті процесу, а це зможе зробити лише проникливий розум, без мене ти ворушиш розкопні штуки своїми незграбними руками, і мені важко потім відновити первісний вигляд.Я подарував тобі ці білі кросівки (тепер вони були на ньому), аби ти мене слухався.

- Пробачте шефе, я випадково наштовхнувся на той будинок, він виглядав занедбаним віднедавна, і я не втримався. Хотів просто підготувати його до розкопок.

- Я знаю як ти готуєш будинки до розкопок. Ти шукаєш алкоголь.

- У мене проблеми з маленькими пляшечками, - спробував він виправдатися – А ще з флаконами. Коли я щось таке знаходжу, то почуваюся, наче Корво.

- То що сталося?

- То все книга, - сказав він фатально - Я почав її читати і мене страшенно знудило. Вона була красива і порожня. Я кинув її геть і пішов подалі звідти. Але ставало все гірше. Нудота була такою сильною, що я впав там, де лежу тепер.

- Стефане, давай вставай уже.

- Шефе, ви не розумієте. Я не можу зрушити з місця. Ця нудота сильніша за мене.

- Ходімо повитріщаємося на Силенцію, - тілом Стефана стали прокочуватися імпульси пожвавлення. Він встав. На його обличчі була хтива посмішка. На моєму також.

Силенція була молодою дівчиною з рудим волоссям і красою, поряд з якою диявол згорів би від сорому.

З-за рогу вийшов Тарас, він веде велосипед, вантажений мішком очерету. Пітьмяні очеретяні голови повисовувалися на поверхню, наче діти. Я не пам’ятаю Тараса без сутінок. Перші зорі стримували своє світло, немов їхні ж пуповини їх душили. Отже, настали сутінки. Інколи я прошу Тараса, дати мені повезти його очерет, і тоді уявляю себе ним.

Ми зайшли до їдальні крізь розчинені навстіж двері. Мокрий і синій дух з вулиці у середині ставав поганським мороком, поцяткованим гасовими лампами. Лише на одному місці сидів бородатий чоловік, згорбившись над чашкою кави. Силенція мляво ходила по їдальні і молола каву у ручній кавомолці. Кажуть, вона смокче кров. Її шкіра світилася у пітьмі, наче місяць, коли на нього дивляться коханці. Вона підійшла до нас, і піднесла гасову лампу до свого обличчя, аби нам добре було його видно.

- Стефане, у вас дуже приємні парфуми.

- Взагалі-то, це я йому купив, - сказав я.

- Ви будете сьогодні працювати?

- Я доволі імпульсивний археолог, і здається, Стефан починає переймати і від мене цю рису. Ми не знаємо де опинимося наприкінці.

Тут я помітив щось підозріле з її яремною вирізкою на шиї. Я дістав примірник «анатомії міфічних істот» в пошуках потрібного розділу. Справа у тому, що колись, один філософ виявив, що диктаторські режими завжди починалися з одної і тої самої речі – заборони і спалювання книг. Якби парадоксально це не звучало, спільнота вирішила запобігти утворенню нових режимів – знищивши усі книги. Тобто ідея у тому, що диктаторський режим не почнеться, бо не буде книжок, які можна було б заборонити. На жаль, без книг, місцевий бібліотекар опинився у скруті, і тому почав сам писати книжки і заповнювати ними бібліотеку. Я носив до нього тютюн і листя коки, аби прискорити написання «анатомії міфічних істот». Тож тепер, знайшов розділ присвячений Силенції. Де між іншим говорилося, що … «яремна вирізка Силенції може бути портом до раю або до пекла, залежно від того, як на неї подивитись. Виготовлена зі скорботного оксамиту, ця маленька ямка завуальовує її власницю ».

Ми повільно сьорбали каву і дивилися, як у складках темряви зникає меланхолійне і рухливе тіло Силенції. Вона з’являлася на острівцях світла, немов видіння на околицях лепрозорію, що роздає цукерки смертельно хворим.

- У мене під ліжком живе пацюк. Він весь час шкребеться і не дає мені спати. Ви не моглиб його забрати геть? - попросила вона. Мені було ніяково, бо люди говорили, що до кімнати Силенції не заходив жоден хлопець. Більше того, вона жила на другому поверсі їдальні, я знав це місце як вечірній міхур, заповнений кінематографічною залежністю від самотності. Піднятися у кімнату Силенції означало вийти за лаштунки, просочитися амебоподібно крізь шпарини зачаклованого місця. Це загрожувало руйнації чар.

- Я вас поведу нагору, але пам’ятайте, що за жодних обставин не можна до мене торкатися.

На сходах було темно, тому ми не розуміли, чи ми спускаємося, чи підіймаємося. У кімнаті було світло вуличних ліхтарів, усе що говорилося, здавалося незаконим, дарма що ми нічого не говорили. Порожні білі стіни з розп’яттям і скромне ліжко. Ми відразу почули шурхіт і гризіння деревини, і повністю занурилися під нього, немов перлиношукачі. Раптом, почулося сопіння на сходах. Хтось піднімався до нас. Судячи з кроків, то був огрядний чоловік з кепською вдачею. Ми завмерли, немов упавши в летаргічний сон. Десь неподалік, біля наших облич, чулися звуки життєдіяльності пацюка. Чоловік зайшов і басовитим голосом запитав:

- Ти вже умилася ароматичною водичкою?

- Так, падре, - відповіла Силенція. Задоволений такою відповіддю, він пішов геть.

Ми дістали кишенькові медичні ліхтарики для огляду зіниць і помітили пацюка. Він був сивий, старий, і мертвий. Біля нього лежав мініатюрний магнітофон, від якого лунали звуки шарудіння. Я вимкнув його і не гаючи ні секунди, вкинув мертвого пацюка собі до кишені.

- Ви упіймали його? – я показав тіло пацюка і сховав назад.

- Схоже він пробув там давно. Наглядачі за маяками за такий час сходять з розуму, - сказав я.

- Вельми вам вдячна – коли вона це говорила, її рот немов мовчав, так вміють робити асасини. У тій подяці вчувалася загроза, наче ми зробили щось неприйнятне для неї.

- Вам пора, - сказала Силенція і різким рухом вказала на двері. Вона вела нас через чорний хід до провулку. Пітьма клубочилася довкола її голови, наче криваві бджоли довкола матки. Силенція зачинила за нами двері. Майже відразу відчинила знову, нервово вийшла у провулок, і біля сміттєвого баку упіймала нового пацюка. Пацюк верещав і пручався, вона не звертала на нас уваги, і зайшла назад.

Вночі ми чекаємо на вітер, наче на опій. Вештаємося містечком, два мовчазні серця, і прислухаємося до домівок, аби почути колискову. Доки ми її слухаємо, ми помічаємо на небі зорі, що досягли незгорання. Це означає, що час зупинився. Ми ніколи не починаємо розкопки, доки час не зупиниться.

Для археологічних розкопок покинутих будинків потрібно виключити зараження покинутими думками. Для цього потрібна ізоляція. Я одягаю льняний комбінезон, який свого часу украв у продавця льняних комбінезонів. Льон чудово ізолює, бо як відомо, сині поля льону - непроникні. Також я одягнув вельветові зелені рукавиці та протигаз із довгим перебитим шлангом. Стефан накинув на себе брезентовий плащ пастуха з каптуром, попередньо загорнувши обличчя у шаль, що пахла мандаринами. Звісно, для археологічних розкопок покинутих будинків не обов’язково, аби вони були покинутими.

Стефан привів мене до того самого будинку, де він знайшов книгу. Там жили сироти, уже два дні вони стояли за містечком біля шляху з тополями, чекаючи на старшого брата, тому будинок виглядав покинутим. Я зібрав у пробірки пил і мертвого смарагдового жука, вкинув до рюкзака пательню, бо на ній були залишки випеченого хліба, дістав металевий кілок, молоток і взявся видлубувати шмат стіни, на якому діти намалювали дітей. До мене підійшов Стефан і сказав:

- Я ніде не можу знайти книгу. Минулого разу, я випустив її з рук у цій кімнаті, і панічно вибіг на вулицю. Тепер її тут немає.

До кімнати зайшла зграя людей, одягнених,мов приблудні монахи. Виявилося, два дні достатньо, аби у будинку з’явилися дивно одягнені психи. Сектантів у містечку було більше, ніж людей, але саме цих я добре знав. Це були так звані «пацючатники», вони поклонялися щурам. Відомо, що вони калічили людей, деяким надокучали, спалюючи біля хат хрести, де вони вважали, спричинили шкоду священному пацюку. Завдяки їм, у нас з’явилася інша секта - «пацючиних найманих убивць», її члени невидимо проникали у чужі будинки і маленькими удавками душили гризунів. Не варто навіть і згадувати, що ці дві секти ворогували між собою.

- Що це в тебе? – запитав мене один з них, вказавши на кишеню, де лежав мертвий пацюк.

- Це мій учитель Сплінтер.

- Ти носиш свого вчителя у кишені?

- Відколи він помер.

- То чого він тебе встиг навчити?

- Як лишатися непомітним, немов ніндзя.

- Наскільки добре ти вмієш бути непомітним?

- У дитинстві я переодягнувся у дівчинку і нафарбувався, але мама цього не помітила, - вони перезирнулися, схвально прицмокуючи.

- А ти крутий. Нам би знадобилися твої навички…

- Для чого?

- Потрібно непомітно проникнути у дім паралізованого, сліпого діда.

- Мій вчитель вчив мене не втручатися у перебіг подій, - спробував я викрутитися.

- То ти буддист?

- Скоріше за все, що так.

- Як цей чоловік з книгою, що був до вас?

- Звідки ви знаєте, що то був чоловік? – запитав я.

- Він сидів тут над книгою і проводив якісь буддистські ритуали. А потім встав, спустив штани, показав нам прутня і тестикули, після чого закричав: «Я мужик!», а потім схопив свою книгу і голий вистрибнув у вікно.

- То де він тепер? – запитав я.

- Його поглинула мара облудних вулиць.

У нас була своя сміттєва урна, її ніхто не чіпав, окрім людей, що почувалися на узбіччі, вони запалювали свічки і говорили з тими, з ким не могли говорити. У ту урну ми лишили свої ізоляційні комплекти і пішли вулицями. Доки ми йшли, здавалося, це все, що ми робили. Насичені чорними кристалами подвір’я, немов у сні, дороги, що розходяться, мов щупальця бога, і зростаюче переконання, що на нашому шляху, у вижертій згаслими світляками темряві, під ногами раптом опиниться край світу і ми впадемо у нього.

На мосту ми зустріли місцеву самогубцю. Вночі, прислухаючись до тиші, інколи можна почути, як вона падає у воду. Там три метри висоти, річку можна перейти вбрід, тому вона завжди виживає. Досконале самогубство.

- Чому ви всі не спите? Я хочу побути на одинці, а ви ходите тут, - почала вона сваритися.

- А ти чому не спиш? – зауважив Стефан.

- У мене графік. Я навмисне вивісила його на покинутому трамвайному депо, аби всі знали. Сьогодні четвер, отже я покінчу з цим лайном.

- Хто лишає графік власних самогубств на покинутому трамвайному депо? Там живуть дикі собаки і збираються вдови, у здоровому глузді ніхто не піде туди.

- Графік я вивісила на верхівці стовпа, а на вході до депо лишила трьохметрові ходулі, якщо хтось захоче його подивитися, то можна спокійно пройти повз собак на ходулях.

- Ти дуже далекоглядна як на самогубцю.

- Я ще й співаю у церковному хорі, - сказала вона сором’язливо.

- Ти часом не бачила тут голого чоловіка з книгою?

- Він сказав мені: «Твоє життя запаковане, наче весільний подарунок, а ти ще навіть не зняла обгортки». Потім сталося щось дивне. Він видерся на поручень, худий, білий, і слизький, як могильний хробак, і рукою відкрив тканину ночі перед собою, наче ведучий кабаре-шоу відкриває лаштунки, коли виходить на сцену. Він ступив досередини і зник.

Він проник по той бік ночі, а нам конче потрібна була його книга, аби завершити розкопки до того, як повернуться сироти. У чистокровній пенумбрі ми не бачили своїх тіл, ми були немов дві літаючи голови. Ми витали, відчуваючи, як у наших судинах набирається екзальтація. Таке буває, якщо лишитися вночі. Ми перейшли через міст і Стефан сказав:

- Нам потрібно потрапити по той бік ночі.

Перед нами були виступаючі хребці містечка, я підійшов до цегляної стіни, почав терти її долонями, промовляючи:

- Відчуваю цю плоть ночі, ми проникнемо у неї, мов короїди у Іґдрасіль.

Немов релігійні фанатики в екстазі, ми почали колупати пальцями стару цегляну стіну, здирали цемент ржавими цвяхами, виймали шматки крихкої цегли, мов діти з пряникового будиночку. Ми утворили досить велику діру і залізли до середини. Там був під’їзд трьохповерхівки, палахкотіла електрична лампочка, і стояв чоловік, курив люльку і з жахом дивився на нас.

- Що відбувається? Якого дідька ви розібрали нам стіну?

- Ми проникаємо у тіло ночі і кожного разу вона виявляється незайманою, - пояснив я.

- Ти що, хворий? – запитав він відверто, як часто буває чоловік запитує чоловіка, розумієте, про що я?

- У мене викривлена носова перетинка, тому я інколи прокидаюся вночі від того, що задихаюся, - пояснив я.

- Ви хворі на голову виродки, я негайно кличу карабінерів, - чоловік мав стурбований вигляд. Він вибіг за двері, було чути його знервовані кроки. Дарма я сподівався, що він зрозуміє.

Ми спустилися до підвалу будинку, до каналізації, де стікала дощова вода. То був вузький тунель, ми пробиралися, занурившись по груди у воду, заглиблюючись у ніч, як діти, покинуті сомнамбулами. Краплі падали зі стелі нам на маківки, ми товклися у мулі і смітті, і все далі ставало глибше. Стефан вийняв з внутрішньої кишені гігрометр, пристрій для вимірювання вологості, зробив певні розрахунки і сказав:

- Здається, тут підвищена вологість.

Коли ми вийшли до ріки, то помітили, що все місто буквально огорнуто темним саваном – він звисав з будинків і дахів, немов приховуючи вроджену ваду, менші шматки тканини висіли на вуличних ліхтарях з тепер виродженим світлом, саван звисав з мосту і розвівався легким вітерцем, а на мосту стояла міська самогубця, огорнута,мов привид, що відбився від свого ключа, що тепер витає у далеких краях.

Отже, нам це вдалося. Ми проникли по той бік ночі.

З води виступала невелика, чорна і слизька скеля. На ній сидів той самий голий чоловік. Блідість його шкіри здавалася радіоактивною. Він завмер у химерній, неприродній позі, здіймаючи високо над головою шприц, немов щось божественне. Ми стояли по груди у воді, дві кататонічно змінені постаті, і спостерігали за ним. Він набирав у шприц закостенілу ніч і колов її собі у вену.

- Подивіться на мене – я змарнів, - промовив він сумним голосом.

- Так, друже, - сказав я – Зараз ти сам на себе не схожий.

- Все, що від мене лишилося – це сумний одноразовий дим, ув’язнений у цій ночі.

- Що тут відбувається? Я маю на увазі усе це.

- Я писав книгу, аби відродити реліктову красу, що чаїлася у словах. Писав про це містечко, про його людей і сектантів, писав про способи, якими люди рятувалися від нудьги.Якось, після плідного дня, я лишив книгу на столі, ліг спати, і з жахом помітив, що до вікна заліз Дядько Ґроґ і почав красти нутро слів із книги. Він робив їх мертвими, це були ті самі слова, але від них лишилися лише порожні оболонки. Розумієте, це немов порівняти живу людину з власним всесвітом і мумію у зеленій сукні, що сидить на дивані у Краснопіллі.Я схопив ціпок і почав бити його по спині і він швидко вистрибнув у вікно. Дарма я сподівався позбутися його. Він приходив щоночі і продовжував красти слова.

Коли я мандрував Хорошою Порожнечею, найбільш живучою красою, що я знайшов у словах, виявилася вона. Силенція. Я міг викинути книгу, лишивши одне слово, і тоді з усім було б покінчено. На жаль, я встиг написати це слово у книзі. Усі інші слова сплюндровано. Її ім’я – єдина есенція в усій розповіді. Дядько Ґроґ досі не може збагнути, що з нею робити. Він забрав Силенцію до себе у помістя, запропонувавши за скромну плату працювати тінню віолончелі. Непомітно для всіх, і навіть для Силенції, він проводить над нею генетичні експерименти, аби зрозуміти, як її можна знищити. Хлопці, вона дуже важлива. Подивіться на усі ці недомовки між рядками – без неї ніхто з нас не лишиться собою.

Після цих слів він похрестив нас шприцем у лицарі, і взяв з нас обіцянку, що ця ніч не закінчиться, доки ми не врятуємо Силенцію. Ми повернулися на свою сторону і лише тоді я усвідомив, у що ми вляпалися.

- Дідько! - сказав я Стефану – Ти хоч розумієш, що це означає? Помістя Дядька знаходиться за містечком. Ти сам подумай, Стефане, ми живемо у провінції, як ми можемо покинути містечко? У нас епідемія синдрому дефіциту уваги та гіперактивності, ніхто не їздить цими дорогами, як ми зможемо покинути це місце?

- Але ж є Макогон…

У нашому містечку взагалі-то було три людини, які цієї ночі могли водити машину – Ламарк, Сесіль і Макогон. Макогон їздив на пікапі і у кузові возив замотаних у бинти Ламарка і Сесіля, бо у них облізла шкіра після місячних опіків. Він дуже добре до них ставився, рятував їх від спустошення коли возив до заміської пустки з нашорошеними деревами, схожими на коханок Тіма Бертона, пригощав лимонадом та навіть інколи дозволяв виходити з кузова. Їх помічали у привокзальних пабах та підвальних аптеках – його, у супроводі двох мугикаючи мумій. На автостоянках, де лишилися іржаві панцирі машин без коліс, він сидів серед піщаних заметів, і у задумі вдивлявся у неіснуюче море. Серед ночі виривався з постелі, скидаючи з себе плодовиті стегна, і розбурханий неспокоєм, приїздив до покинутої автозаправки, аби покласти до каси жменю монет. Кажуть, він це робить, аби було чим давати решту сатані, коли той приїздить заправитися на своєму Крайслері.

Ми зустріли Макогона на автовокзалі з помираючим світлом. Місцеві собаки через нестихаючу спеку впадали у сплячку. Макогон ходив між автобусів і перевертав сплячих тварин, аби у них не було пролежнів.

Довкола стояли дебелі утвори, зроблені з плоті погибелі. Легенький вітерець ледь дмухнув, і вони розчинилися, наче сльози. Наші душі шматувала непевність: хотілося померти від передозу просвітлень, але під цими зірками ми були безсмертні.

- Нам потрібно поїхати за містечко, - сказав я Макогону. Він мовчки обернувся і пішов. Ми подалися за ним. Крізь вирвані двері будівлі автовокзалу зайшли до середини. Посеред зали очікування стояв запилений пікап, наче знуджені діти, у кузові сиділи дві мумії, звісивши ноги. Кількість світла була ідеальною для того, аби різати горлянки.

- У вас є амулет? – запитав Макогон. У мене якраз завалявся зразок перуанського бога. Я вручив його Макогонові і той вкинув амулет у кавовий автомат. Доки готувалася кава, чоловік сказав:

- Будемо пити одну каву на трьох.

- Я не буду, - запротестував Стефан – Я п’ю лише з флаконів.

Ми пили каву, розділяючи її запах, наче близнюки, що сплять у волоссі матері. Навіть принишклий Стефан брав у цьому участь.

Ми сіли у машину, Макогон завів двигун, і будівля автовокзалу почала старіти. Стіни сипалися, перетворюючись на безплідний дух, Макогон додав газу, і будівля зовсім зникла, зникало усе містечко, ми бачили, як у світлі вуличних ліхтарів з хворобливою швидкістю виростали дерева, усе обростало невгамовним місивом з очерету і зітлілих кісток, доки ми не зрозуміли, що опинилися за містечком. За вікном прокочувалися ландшафти, у яких хотілося поїдати серця. Повз авто пробігла зграя дівчаток, одна з них плюнула на лобове скло і Макогон флегматично увімкнув склоочисники. Раптом ми зупинилися.

- Що сталося?- запитав я.

- Заглохла, - сказав Макогон – Треба подивитися, що з двигуном. Ми вийшли і відчинили капот. Замість мотору ми побачили бур’ян – він проріс крізь дно автівки.

- Ви тільки подивіться на це, - сказав Макогонздивовано– Та тут же все бур’яном позаростало! Потрібно покликати когось на допомогу.

Неподалік стояла металева вагонетка в оточені кошмарно-м’ясистої флори, тіні якої явно вели подвійне життя. Ми зайшли до середини. Там був прилавок зі свічкою, і декілька столів. За одним з них сидів майстер і розмальовував крила живим мотилям.

- Вибачте, пане, а що це за місце? – запитав я чоловіка за прилавком.

- Нетутешні? Це корчма. У нас є дрібні флакончики з горілкою і дочка з зеленими очима, - Я відчув руку Макогона на своєму плечі. Стефан зігнувся, наче злодій, і став потирати руки.

- Схоже на те, друже, що далі ти підеш сам, - сказав Макогон.

Там, у будинку сиріт, цієї ночі, я настільки вправно брехав про свого вчителя Сплінтера, що сам повірив у його існування. Не зчувся я, як у моєму мозку вже гуляли неіснуючі спогади про вчення миршавого і хтивого пацюка. В одному з таким спогадів він навчив мене цьому трюку, завдяки якому я знайшов дорогу до помістя. Я просто послав свою потьмарену підсвідомість у минуле, і вона витоптала стежку до будинку.

Ліс був темний, як нічне життя дівчини на вакаціях. Темне гілля неправдоподібно схрещувалося, наче нервові волокна рентгенолога. Над моєю головою пролетів півень, він високо піднявся, сів на верхівку дерева і дивився на мене з недовірою. Як виявилося, на шляху моя підсвідомість лишала мені фляжки з абсентом, і плеєр з диктофонними записами, де глибоким голосом говорить про мутації місцевої флори.

Пробираючись крізь хащі, я почув агонічний стогін чоловіка. Наближаючись, їх ставало все більше. Незчувся я, як пробирався під шаленим гулом сотень стогонів. Нарешті я добрався до чекпоінта, то була покинута нора меланхолійного борсука. В середині я скрутився у клубок, намагаючись звикнути до голосіння. Мене трусило, наче наркомана у ломці. Я вставив касету, що там лежала, у плеєр, і слухав:

- Дядько Ґроґ був незадоволений інтенсивністю мутагенетичних змін місцевої живності. Аби нічний ліс швидше зазнав перетворень, він почав викрадати жаб і робив операції на їхніх голосових зв’язках, тепер вони не квакали, а видавали звуки, що свідчили про передсмертну агонію людини.

Колись давно, я прийшов до спустошеної бібліотеки, на полицях сушилося сіно, м’ята, листя чаю та клену. Сонячне світло заходило крізь шпарини і вікна, відчиняло двері і виходило на зовні. Інколи значення має лише те, що приносиш з собою. Можна навіть не говорити, не має значення куди ти прийшов. Того разу я приніс із собою шмат м’якого і солодкого коржа – чим ближче наближалася смерть, тим ближче наближалися різдвяні свята. Бібліотекар стояв спиною до мене. Руки і груди його були перебинтовані, крізь білу тканину просочувалася кров.

Навіть стоячи спиною до мене, він впізнав мене, бо по-перше я не привітався, я ніколи не вітався з ним, по-друге він відчув запах коржа, я завжди йому щось приносив по мірі того, як наближалося різдво, по третє, окрім мене, до нього ніхто не приходив.

- Обережно зі шпаринами, - він обернувся і вказав на свої рани – тобі нічого, ти тут рідко буваєш, а я тут живу, сонячні промені, що пробиваються крізь шпарини, починають різати твою шкіру.

- Чому ти такий сумний?

- Я боюся, що це станеться.

- Як це може статися? Книги заборонені, усі вони знищені.

- Я відчуваю прихід книг. Скоро на цих полицях знову лежатимуть стоси.

- Звідки вони візьмуться по твоєму?

- Подивися по закутках, - я поглянув у темні мініатюрні прохолодні місцини, і помітив що там палахкотять згортки світла, - Що це?

- Удень світло забивається по закутках, уночі звідти вилітають прозорі колібрі і запліднюють мій мозок.

- О ні, ні, друже, якщо ти почнеш писати книги, тебе заарештують.

Він довго і пильно дивився на мене. За цей час встигла зайти Силенція – вона вийняла з кишені яблуко, підставила його під проміння зі шпарини, і жовта лінія світла розрізала яблуко навпіл. Вона дала нам по половинці і запитала бібліотекаря:

- Ти що, почав писати книжки?

- Ні.

- Доведи?

Бібліотекар, попорпавшись у м’яті, дістав звідти книгу.

- Ось, дивіться, це книга, яку я не написав.

«Луки опівночі – місце, якого немає». Я встиг дещо прочитати.

«У струмків є береги. Гіркі береги. Якщо попросити жаб, вони можуть замовкнути на якийсь час. Це фатум кожного провінції, де діти народжуються так важко. Фатум того, що кожна дорога неминуче закінчується луками. Від центральних кварталів, де жили діди, що говорили інакше і не любили сонце, висохлий фонтан, ринок, де вночі збиралися щуролови і дівчата з церковного хору, далі дороги, що ними так рідко їздять машини, що люди їх лякаються, дороги ведуть до периферії, де будинки виглядають так, наче вони пережили інфаркт, далі напівзжерті цегляні стіни заводів, таємні проходи у хащах бур’янів, і будь-який крок, що веде до луків. До мене прийшов Мертвий Чоловік, і сказав, що люди приходять на луки знайти розуміння того, що може закінчитися. Ти зомбі? - Запитав я його.Хіба зомбі можуть так? – відповів він, і діставши флейту, заграв дивну мелодію, писати про яку марно. Потім він сказав: Я був астронавтом. Моя капсула приземлилася на луках за вашим містечком. Перед смертю я встиг вдихнути тамтешнього повітря. Ось воно – він дістав ніж, вирізав собі з грудей легеню і запропонував її мені. Я вичавив з неї повітря і вдихнув. То було дійсно повітря з опівнічних лук. »

Після спогадів про найпершу книгу бібліотекаря, зі мною сталася найприємніша річ, яка могла трапитися – я заснув у борсучій норі. Мене розбудив тихим захриплим голосом Ламарк. Вони із Сеселем несли мене на носилках, вимахуючи перед собою ліхтарями.

- Прокидайся, ми прийшли, - вони вказали на помістя Дядька Ґроґа неподалік. Воно виглядало, як типове помістя Дядька Ґроґа.

- Як вам це вдалося, пробратися крізь той несамовитий гул?

- Тобі не вистачало ізоляції, подивися на нас, ми вкриті товстим шаром запилених бинтів.

Тоді я сформував у себе цю звичку, спосіб, у який потрібно долати труднощі. Головне – це заснути. І чекати, доки дві мовчазні мумії зроблять за тебе всю роботу.

Силенція сиділа на стільці, наче на зібранні анонімних алкоголіків.

- Де Дядько Ґроґ? – запитав я.

- Він сказав, що поїхав до паталогоанатомів, збирати податки.

- Добре, що ми самі. Нам потрібно йти.

- Я нікуди звідси не піду, у мене тут пристойна робота, а на дворі у мене є пікап, у якому я можу будь-коли спати. Іди геть звідси.

Я підійшов ближче з наміром взяти її за руку. Певно, вона розгадала цей намір, бо сказала:

- Не смій до мене торкатися! Я тобі вже говорила, до мене не торкатися!

Я підніс руку до її лиця, аби доторкнутися, і вона несамовито закричала:

- До обличчя не торкатися! – я ткнув вказівним пальцем їй у чоло і вона закричала:

- Дідько! Що ти наробив!? – її скрутило болісними судомами, її живіт на очах почав рости, це тривало декілька секунд, вона кричала від болю. Коли це припинилося, вона виглядала, наче вагітна дівчина.

- Що сталося?

- Здогадайся, генію. Я вагітна. Про пристойну роботу можна забути.

На опівнічних луках було незвично тихо. Ніякої агонії. Заради цього повітря я прилетів би сюди з іншого кінця галактики. Ми чвакали у мокрій траві, у темряві наступаючи у струмки. Там було вогнище, біля якого сидів лелека. Він мовчки за нами спостерігав, і здавалося, намагався ігнорувати нашу присутність. Ми з Селенцією сіли поруч. Вона була вагітна.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Жаботинський Святослав
14.12.2023 10:00
До частини "Силенція"
Сюрреалізм то чудовий, але нічого не зрозуміло, що тут відбувається. А все тому, що це конкурсне оповідання, було обмеження по розміру. Тому я розділив розповідь на дві частини, і опублікував другу. Забув вчасно це виправити. Щойно додав першу частину. Ну, тобто, навіть сюжет є, цілком зрозумілий і закономірний. Рекомендую прочитати розповідь спочатку, так, як там все пояснюється.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше