Винагорода Амона

Фігура у чорному балахоні увійшла у дім: старий, похилений, порослий мохом, завитий лозою та ще невідомо чим.

Гість не вперше бував тут. Мандрівник впевнено рушив у темну проріз дверей, зачинивши їх за собою і твердими кроками попрямував невеличким коридором в одну з дальніх кімнат.

Дім, що ззовні здавався крихітним, всередині виявися доволі просторим і мав не менше п’яти кімнат, але таємничий гість бував лише в одній з них, в тій, до якої і прямував.

Дощ за вікном створював атмосферу нереальності. Краплі, що вдарялись о стіну, дах і вікна, ніби і зовсім не були водою і скоріше нагадували скрегіт кігтів, аніж стукіт – вони додавали ще більше мороку та дискомфорту цій дивній хижі, лоскочачи легким холодком страху душу нічного візитера.

Дійшовши до останньої кімнати, якою закінчився коридор, тифлінг (а це був саме тифлінг: його видавали довгі, зігнуті назад, ближче до кінчиків, роги) ледь було не зачепив розвішані на нитках, по під стелею, жмутки трав.

В ніс йому вдарили аромати прянощів з легкою домішкою диму. З глибин пам’яті одразу ж сплили спогади про Міфолу – батьківщину рогатого народу, з її вічною пустельною спекою і духмяними саванними, що лише на короткий проміжок часу, в сезон дощів, розквітають та наповнюються барвами, але запахи зберігають увесь рік; з величними гробницями великих жерців-правителів; згадалися закопчені чадними кадилами храми і проповіді богослужителів про те, як Омірадо – світило небесне, створило тифлінгів з крові янголів – променів своїх, і демонів – тіней, що світла не бачили в глибинах земних ув’язнені.

Раптом спогади відступили так само зненацька, як і прийшли.

Іноземець вдивлявся крізь, майже непроглядну, темряву до кімнати, перед якою знаходився. Там, як і минулого разу, було брудно. На підлозі валялися залишки трав, кісток, ниток та комах і ще якась незрозуміла чортівня. Не дивлячись на те, що мандрівник досить непогано бачив у темряві, тут він не міг роздивитися все, що було навкруги… а може і не хотів.

Увійшовши до кімнати, навпроти він побачив усе ті ж, як і раніше, зачинені, похилені на бік двері, які вели чи то до комори, чи то до спальні. Також, під стіною навпроти, правіше зачиненої двері, стояла напівпрогнила шафа з поличками заставленими різноманітними склянками, колбами і глеками. Праворуч від входу, біля вікна, знаходився стіл, з обабіч якого стояли стільці. Той, що знаходився ближче до гостя – був пустим, а на другому сиділа стара, згорблена, крива, з довгими пальцями, що закінчувалися загостреними нігтями. Навіть у цій темряві, тифлінг міг розгледіти її відразливе обличчя: вкрите бородавками та гнійниками, виразками та шрамами, з довгим гакооподібним носом, ротом, завжди викривленим посмішкою чи вищиром – воно викликало дику відразу. Скуйовджене попелясто-сиве волосся звисало з голови старої, наче дрантя. Очей її, загадковий відвідувач не бачив і не бажав бачити, бо вдивляючись у них – відчував страх, приреченість та самотність, хоча не хотів собі в цьому зізнаватися, віддаючи перевагу думці, що це лише його втома грає з уявою.

-Пане Амоне, ви все ж таки прийшли,- стара повільно потягнулася тремтячою рукою до свічки на столі, повертаючи голову в сторону гостя.

- Так. Я виконав свою частину домовленості,- нічній візитер рішуче і гордовито підійшов до столу, піднявши ліву руку, в якій тримав мішок.

Спалахнувши, свічка освітила невелику кімнату, на мить виділивши кремезну тінь, що рухалась за вікном. Тифлінг моргнув. Йому здалося, наче щось величезне, схоже на дерево, крокувала повз дім кудись туди, углиб непролазної хащі, де розкинулись смердючі, згубні болота. Мандрівник, якийсь час ще вдивлявся в дощ, що лився за вікном, але нічого не побачив, окрім старого засохлого дуба, що качався під напором зливи та вітру.

-Сідайте, пане Амоне,сідайте! –застрокотіла стара, вказуючи гостю на вільний стілець, в цей же час неочікувано твердою хваткою забираючи у нього те, що очевидячки призначалося їй.

Хазяйка будинку запустила руку в отриманий мішок і витягла звідти голову. Це була голова страшної істоти: ніби вкрите корою обличчя, спотворене передсмертною агонією, віддалено нагадувало людське, ніби глузуючи з природи звичайних смертних. Очі, посаджені на різній висоті щодо один одного, закотилися, демонструючи поїдені хворобою білки; ніс, схожий на гілку, був неприродно довгим і понівеченим; волосся, схоже на суху солому, здавалося негустим і твердим, а відкритий у назавжди вщухлому крику рот, демонстрував залишки колись гострих, схожих на ікла, зубів.

Амон відвів погляд убік. Йому не хотілося згадувати зустріч із цією істотою.

Раптом погляд його ковзнув ліворуч, куди, увійшовши, він не дивився.

Там, у кутку, стояла дивна скриня. У звичайному будинку на подібне тифлінг не звернув би уваги, але для цього місця вона була ніби чужою через свою чистоту і коштовність: вкрита візерунками, усіяна дрібним дорогоцінним камінням і оббита залізом – ця скриня манила своєю недоречністю.

Похмурий відвідувач перевів погляд правіше і побачив клітку, що складалася з міцних металевих прутів. У цій клітці було двоє маленьких дітей. Вони тихо сиділи, обійнявшись, і, здавалося, навіть не дихали. Спочатку Амон не помітив нічого дивного в цих дітях, крім того, що їх тримали в клітці, але придивившись уважніше, він побачив, що у обох дітей були зашиті роти. Чорні грубі нитки вгризлися в їхнє тіло, покриваючи губи кривавою кіркою, що запеклася.

Від погляду тифлінгу діти зіщулилися ще сильніше. Гість, що сидів навпроти старої, рогатий; з червоною, майже чорною через слабке освітлення, шкірою; жовтими, як у звіра, очима з вузькими чорними зіницями - виглядав скоріше як демон, аніж звичайний мандрівник.

- Вас непокоїть це видовище? - поцікавилася стара.

- Анітрохи, - холодно відповів нічний візитер. – Я багато чого бачив. Мене мало хвилюють життя тих, хто не може за себе постояти чи приносити користь. Два життя – ніщо для світу, а якщо так – чому я повинен через них непокоїтися? – голос тифлінга був твердий, холодний і трохи хрипкуватий через те, що іноземець намагався говорити тихо. Йому не хотілося порушувати цю дивну, лякаючу і водночас чарівну атмосферу.

- Ви гарний гість, пане Амоне, ввічливий, не пхаєте ніс не в свої справи, виконуєте домовленості... До речі про домовленості: адже це не все... - стара злегка схилила голову набік, викривляючи рот у ще більшій усмішці-скалі.

- Зрозуміло, - співрозмовник потягнувся до поясної сумки і витяг звідти два мішечки, флакон і згорток тканини. Він виклав все на стіл і, секунду повагавшись, сказав: - А щодо ваших недавніх недоброзичливців - вони більше ніколи вас не потурбують, я про це подбав. Запобігаючи подальшим зазіханням на ваші життя, я дозволив собі вільність розправитися не тільки з мисливцями, але і з «джерелом неприємностей», – останні слова тифлінг вимовив особливо виразно.

- О, пане Амоне! Ви справді наш рятівник! Така турбота не може залишитись без винагороди! – господиня будинку була явно задоволена, проте, схоже, чекала на щось подібне.

- Ви знаєте, що мені потрібно і... - стара не дала гостю договорити, перехопивши ініціативу розмови.

- І, зрозуміло, ми дамо вам те, за чим ви прийшли! Ходімо, пане Амоне, ходімо! Майже все готово, не вистачає лише кількох інгредієнтів, тих самих, що ви привезли!

Змахнувши зі столу принесені мандрівником речі в мішок, в якому лежала голова чудовиська, стара різко і легко схопилася, уводячи за собою тифлінга. З силою відчинивши рипучі двері, що вели на вулицю, вона голосно вигукнула:

- Роздиро, ти де? Виводь коня зі стійла! - Потім, обернувшись, вона звернулася вже тихіше до свого супутника. - Ходімо, ходімо! Вам сподобається те, що ми вам приготували! Впевнена, вам сподобається! Достойна нагорода за достойні діяння – найкращий прояв взаємної поваги!

Стара повела тифлінга за будинок, у той бік, куди виходило вікно дальньої кімнати. Однак, не доходячи до вікна, вона зупинилася, вказуючи на будівлю, що покосилася: чи то комору, чи стайню. Біля цієї споруди вже стояла друга стара. Трохи худорлявіша і вища ніж перша; сутула, але не згорблена; із непропорційно довгими руками. Коли таємничий відвідувач і його супутниця підійшли ближче - стара біля будівлі почала відкривати високі ворота, котрі вели всередину будівлі. Після того, як вони були відчинені - вона на кілька секунд зайшла до приміщення, повністю сховавшись у темряві. Вийшовши, друга мешканка цього забутого богами місця вже вела за залізний ланцюг, що замінював поводи, білого коня. Той чинив опір, брикався, норовив влучити передніми копитами по своїй наглядачці, але та, незважаючи на свою зовнішність, без особливих зусиль тягла бранця назовні зі стійла і з легкістю ухилялася від небезпечних ударів.

- Ось, помилуйтеся, який красень, - вимовила стара, яку мабуть звали Роздира, неприємним писклявим голосом.

Амон зробив кілька кроків уперед і… завмер, не вірячи своїм очам. Перед ним стояв справжнісінький єдиноріг! У темряві, під струменями дощу, мандрівник одразу не помітив рогу, що стирчав з лоба істоти: трохи закрученого, виблискуючого золотом.

- Дійсно, ви здатні на дива! – голос тифлінга звучав голосно та зацікавлено. – Я вже повірив у те, що мене нічим не можна здивувати, але це… це справді несподівано!

- Ми ж знаємо, що вам потрібне найкраще, а за вашу доброту і щедрість навіть такого дива не шкода! - тріпоткий голос першої старої зливався зі стукотом крапель об дерев'яну споруду. – Ходімо до казана. Ізвара чекає!

Перша стара підхопила здивованого супутника під руку і знову повела за собою. Друга ж потягла за ними єдинорога.

Вони попрямували праворуч від будівлі, що покосилася, віддаляючись і від будинку. Пройшовши кілька десятків кроків, тифлінг побачив крізь стіну нестримного дощу вогонь і постать біля казана. Наблизившись, мандрівник роздивився третю стару - Ізвару, мабуть. Вона була невисокою, несиметричною і трохи товстішою, ніж дві інші господарки. Одна нога її була коротша за іншу; обрюзгле, обвисле обличчя виражало огиду і захоплення процесом одночасно.

– Давайте, давайте! Ворушіться, панянки! Я вас зачекалася! – булькаючим, утробно низьким голосом промовила Ізвара.

Стара, що вела тифлінга, підскочила до котла і стала по черзі висипати і виливати вміст мішечків, згортка і флакону в казан. Впоравшись із цим, вона вийняла з мішка відрубану голову, вирвала з неї кілька волосків, кинула їх у котел, а потім почала трясти цю голову, поплескуючи по ній і, здавалося б, масажуючи доти, поки крапля чорної смолянистої крові не впала у дивне вариво.

- Так, шкода її ... – в’язливи голос Роздири раптом прорізав тишу. — От же ж бувають… Хороша ж колись була… Але, на відміну від деяких, — на цих словах стара зиркнула на гостя, відпускаючи в його бік, як, мабуть, їй здавалося, добру посмішку, — не тримала даного слова.

- Та чого жаліти? шкоди наробила – ось і має. - обізвалась Ізвара.

- Досить балакати! Роздира,починай, - перша стара грізно глянула на свою соратницю і та миттєво посерйознішала і підвела єдинорога ближче до казана.

Амон заворожено спостерігав за процесом. Йому й самому неодноразово доводилося варити зілля та еліксири, але щоб ось так, як у дитячих казках – у казані, вночі, на багатті… ні.

Вдивляючись у котел, таємничий маг помітив, що над ним немає дощу: краплі просто не летіли в нього, ніби оповитого прозорим незримим куполом. Раптом від споглядання Амона відволік голос, що пролунав у його голові.

«Допоможи…», - луною пролунало в думках тифлінга. Він озирнувся і зустрівся поглядом із єдинорогом. Той сумно та приречено дивився на Амона – свою останню надію на спасіння.

"Пробач але ні. Занадто висока ціна», - подумки відповів чарівник. Погляд його залишався байдуже холодним і навіть трохи роздратованим. Йому майже вдалося ррзгледіти в бурхливому вареві інгредієнт, що ще не розварився, але єдиноріг відволік його.

Раптом Роздира схопила єдинорога за ріг однією рукою, а другою вперлася йому в лоба і стала з силою тягнути. Чарівне створіння видало страшний, несамовитий вереск і почало щосили брикатися.

Перша стара миттю підскочила на допомогу, схопивши ланцюг і обплутавши нею передні ноги істоти. Бранець почав падати, майже опустивши морду в киплячу жижу. В цей же момент Роздира, з моторошним хрускотом, вирвала ріг із голови жертви, кинула його в котел і встромила гострі довгі нігті (швидше навіть схожі на пазурі), у свіжу рану, викликаючи потоки крові, що вивергалися в незвичайне варево. Єдиноріг захрипів і почав битися в конвульсіях. Його горло видавало то стогони, то крики, поки з останнім булькаючим звуком істота не померла.

Тифлінгу хотілося відвести погляд від страшного видовища, але він не став цього робити. Десь у глибині душі вчений маг жалів це рідкісне і благородне створіння, але він не міг собі дозволити піддатися емоціям. Не зараз, коли зайшов так далеко і настільки близький до своєї мети. Що для світу життя одного? Життя десятка? І навіть життя сотні? Дрібниця. То чому для Амона це щось має означати? Він був народжений для великих звершень і він їх робив. Його життя коштувало тисяч інших життів, а тепер, отримавши бажане, він здійснить ще більш грандіозні подвиги та відкриття! Його життя буде коштувати сотні тисяч життів! Його ім'я залишиться у віках! І якщо заради цього має померти єдиноріг – він помре і Амон переживе це.

- Про що замислилися, пане Амоне? - Запитала перша стара.

- Та так, ні про що, пусте… - відмахнувся той.

- Чого чекаєш, Шептиро? - Запитала Ізвара першу стару. - Твоя черга.

- Так, так! Пане Амоне, потрібна крапля вашої крові, – Шептира підвела гостя до казана.

Тифлінг не вагаючись простягнув руку і стара зробила своїм загостреним нігтем надріз на його пальці, Тієї ж миті видавивши краплю крові в бурхливу, буру, огидну жижу.

Раптом звуки почали стихати. Спершу досвідчений мандрівник подумав, що його зачарували і він втрачає свідомість, але через мить він зрозумів, що добре почувається і що з ним все гаразд, а звуки счухли через шепіт старих, з яких найвиразнішим, але все одно незрозумілим і нерозбірливим, був шепіт Шептири.

Відьми читали невідомі Амону заклинання над моторошним зіллям, періодично помішуючи його. Зрештою Шептира опустила руки прямо в киплячу суміш і витягла звідти ріг єдинорога, що став тоншим. Її шкіра в місцях опіків покрилася пухирями, що миттєво лопалися, але чаклунка здавалося, не звертала на це ніякої уваги.

— Ось ваша чарівна паличка, пане Амоне, як ми й обіцяли. Найкраща чарівна паличка, яку ви тільки можете знайти, здатна обернути ваших недругів у безпорадних і слабких істот! Беріть, пане Амоне, беріть і пам'ятайте нашу щедрість, проявлену за вашу турботу!

Тифлінг простягнув тремтячу руку, не в силах стримати хвилювання, і взяв чарівну паличку. Його тілом розлилося тепло. Чарівник уже відчував подібне раніше - магію, що розливається по тілу, могутню, небезпечну і підвладну лише йому. Тільки раніше це відчуття не було таким сильним, як зараз.

- Дякую вам, - тільки й зумів вимовити він.

- Ми квити, домовленості виконано. На вас чекає довгий шлях…

Більше не було вимовлено жодного слова. Через кілька хвилин Амон уже мчав геть на своєму коні назустріч небувалим звершенням.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.