Врятуй мій світ

Коли наше покоління з'явилося у світ. Старше покоління, із заздрістю говорили, що ми щасливчики, які народилися в епоху технологічного, біологічного та космічного прогресу. Але ніхто не міг уявити, що нам доведеться розплачуватись за те, що робили наші пращури.

Останні залишки корисних копалин люди витягли п'ять років потому. І саме з цього моменту, ядро Землі – її серце, стало битися дедалі повільніше. Річки висохли, прісної води стало так мало, що багато хто просто гинув від зневоднення під палючим Сонцем, від якого не можна було сховатися на вулиці, тому що дерева перетворилися на сухі корчі, а про зелену, вологу і соковиту траву ми могли лише мріяти. Риби, що зграями водилися в океані, давно поспливали черевом догори. А величезні кити, що викинулися на суходіл, стали їжею для хижих тварин.

Цунамі, землетруси, посуха що чергувалась зі штормами, які проливним кислотним дощем обпалювала землю. Все це стало початком вимирання людства. Настав такий час, що трупи так і продовжували гнити та розкладатися під палючим сонцем. Люди виживали, як могли, готові вбити за будь-яку нагоду поїсти та попити.

Звичайно, вчені не стояли на місці, тільки тепер схаменувшись за можливість відновити планету.

Міжгалактичні збори дев'яти сузір'їв. Не раз попереджали про катастрофу, яка може звалитися на Землю, якщо ми не припинимо витягувати з неї життя і забруднювати промисловими заводами та кіптявою машин.

Але тоді ніхто не став їх слухати, погодившись, що у разі лиха Міжгалактичні збори не стануть нам допомагати та приймати біженців із нашої планети. І як тільки наш світ почав руйнуватися, небо для польотів стало закрите, а будь-який корабель, який покидав межі Землі, був підірваний вартовими Галактики. Тому ми залишилися замкнені наче у коробці, без шансу на порятунок.

Але мені пощастило народитися в сім'ї вчених. Де все ще існувала цивілізація і було все потрібне для життя. Тому що уряд став досить добре спонсорувати будь-які проекти, які могли б загальмувати процеси саморуйнування та вимирання.

Більшу частину свого дитинства та юності я провела у стінах лабораторії, вивчаючи та спостерігаючи за роботою тисячі вчених, які прагнули досягти вершин у галузі медицини та науки, розсовуючи межі наших можливостей. Як людей, так і тварин.

Не сказати, що мені подобалося і подобатися все, що вони роблять, але, як завжди каже мій батько: «Мета виправдовує засоби». Так він говорив щоразу, коли черговий

кролик, хом'ячок, щур чи мавпа залишали світ живих. «Всі ми колись помремо, хтось раніше, хтось пізніше. Все перетвориться на пил. Але кожен має можливість пожертвувати життям заради інших. Нехай навіть якщо ми не отримуємо на це згоду». Це були жорстокі уроки, які щодня мені викладали не лише батьки, а й інші. Я жодного разу не засинала під спів колискової чи читання казки. Я засинала сама, з вимкненим світлом, тому що все, що існує у світі, має своє пояснення і нічого просто так не відбувається. А монстри живуть на вулицях, а для мене вони жили поряд щодня, мило посміхаючись, пригощаючи солодощами та продовжуючи свої експерименти на благо Планети.

Я не могла миритися з тим, що наш світ змінився до невпізнання. «Тяжко зберегти людяність за таких обставин. Коли руйнується світ автоматично включаються тваринні інстинкти», – продовжував свої повчання батько, «Тому людство нема в чому звинувачувати». Так він говорив щоразу, коли до нас доносили вісти про чергове вбивство з метою заволодіти їжею, водою чи чимось ще.

Але все ж таки я сподівалася, що людство не приречене на смерть, і ми все ж таки маємо шанс на порятунок.

Відкривши планшет, у стрічці новин знову продовжували висвічуватись кадри з місць пригод та глобальні катастрофи. Але серед усього цього я побачила статтю про Планету – Обіус, яка була приречена на смерть, знову відновилася і стала колишньою. І в цьому допомогли Елієни – істоти, які мають силу відновлення. Тільки ось була одна маленька проблема. Вони допомогли Планеті жити, але не її мешканцям. Було сказано, що вони вичікують момент, коли раса вимре. І тоді прилітають і знову вдихають життя у Планету.

«Напевно, вони чекають, поки й наша раса вимре, щоб допомогти нашій Землі», – думала я про себе.

Довгими копаннями в інтернеті я все ж таки змогла знайти контакти одного з Еліентів. Надіславши листа, в якому я щиро каялася за гріхи моєї раси та бажанням допомогти Землі, чого б мені це не вартувало. Розповівши про все, що я бачу і чую щодня. Я просила допомоги. І на мій превеликий подив, мої благання були почуті.

«Якщо ви все ж таки зможете довести, що ваша раса гідна. Ми збережемо вам життя та зцілимо Планету. Завтра о десятій годині вечора за галактичним часом за вами прилетить корабель. До нього можете увійти лише ви, приклавши до панелі свою руку. Всіх інших корабель сприйматиме як ворогів, знищуючи без попередження. У вас буде рівно десять хвилин, щоб сісти у шатл. Після цього ваша можливість покинути Землю і врятувати свою расу зникне. Подальші вказівки ви отримаєте на кораблі.

Побачимося на Юпітері.

Примітка: ніхто не повинен знати про цей лист і ваш політ».

Читаючи це послання, моєму щастю, як і хвилюванню, не було меж. У мене з'явилася можливість урятувати наш світ. А такий шанс випадає не кожному. Але проблема в тому, чи зможу я довести, що наш вид гідний життя, що ми здатні на щось хороше? У цьому я і сама вже давно стала сумніватися, але все ж таки продовжувала сподіватися і вірити в нас.

Залишивши батькам записку, що мене не буде якийсь час. Я прибула у призначений час та призначене місце. Але біля корабля на мене чекав сюрприз. Там сиділо сіре пухнасте кошеня з кришталево блакитними очима. Пройти, повз я просто не могла, тому забрала прекрасну істоту із собою.

– Увійти на корабель можете лише ви, – пролунав електронний голос.

– Я людина, а ця тварина. Ми з різних рас.

– Тоді ласкаво прошу на борт, – сказала машина, відчиняючи залізний шлюз.

Сівши в крісло, я спостерігала через величезне вікно, як натовп виснажених, зголоднілих людей з дикістю, властивою голодному звірові, кинулися до корабля.

З болем я чула електронне попередження корабля про те що, якщо вони продовжать наближатися, вони помруть. Але люди ніби давно втратили слух, бігли, відштовхуючи один одного, незрозуміло чим керуючись.

Коли почулися постріли, кров усередині завмерла, перетворюючись на холодну кригу, що, розколовшись тисячами уламками, пронизало серце. Заплющивши очі та притиснувши до себе кошеня, я молилася невідомо кому, гублячи сльози. У безсиллі допомогти.

Дивлячись на Землю, яку ми стали швидко покидали. Стало сумно і боляче бачити не синьо-зелену кулю, а сіро-буру. Думка про те, що це лише вершина величезного айсберга, приносила ще більший біль.

Завдяки ін'єкції, яку мені запровадив робот, я могла дихати без скафандра. А за допомогою навушника, розуміти чужу мову.

Коли корабель сів на посадковій смузі, його відразу оточили солдати, наставивши на мене зброю. Злякавшись, я підняла руки вгору, побоюючись, що можу втратити життя, не дізнавшись результату долі рідної Землі.

– Опустіть зброю та відійдіть від корабля! – голосно і дуже суворо промовив Еліент.

Його сірі роги виглядали з чорної мантії, яка була накинута на нього, а у величезних чорних очах я могла бачити своє відображення. Він був значно вищий за мене, але я відчувала від нього лише тепло і добро.

– Здрастуйте, – схиливши голову на знак великої поваги, сказала я.

– Вітаю тебе, дитино Землі, – він простяг свою руку, за яку я відразу схопилася. Попри те, що виглядала вона шорстко і потужною, насправді була м'якою та теплою.

– Дякую за те, що надали шанс урятувати Землю.

– Ти довела, що гідна цього шансу. Вже двічі.

– Двічі? – здивовано перепитала я.

– Перше, ти змогла побачити те, що приховано від інших. Це мої контакти. Мій код здатні побачити не всі. І коли я отримав твій лист, був дуже здивований. Друге – це те, що ти готова врятувати таку маленьку істоту не зважаючи на попередження.

– Ви зараз про кошеня?

– Так? Він багато розповів про тебе.

– Що?

– Я добре можу чути думки та розуміти всіх живих істот.

– Навіть мої?

– Твій інтелект і самовладання блокує потік твоїх думок, але деякі з них я все ж таки можу вловити. Але ми користуємося цією здатністю нечасто. Тільки за потреби.

– Тоді ви розумієте, бачите, і відчуваєте, що люди самі по собі непогані. Просто вони тяжко реагують на будь-які подразники. Потрібна велика витримка та сила волі, щоб стримувати свої інстинкти. Ми дуже нервуємося, коли нам боляче, або коли ми голодні, або коли нам спекотно чи холодно. Людина, що стає при владі, та без контролю, намагається захопити все, щоб у неї цього було більше. І не моє значення хто поряд і якими засобами вона буде досягати своїх цілей. Попри те є багато відважних і мудрих правителів які піклуються про власний народ. Багато хто забирає у бідного те, що в них буде припадати пилом на полиці й після вони його викинуть. А бідний може віддати останнє. Але ми можемо у важку хвилину співчувати, щиро любити, віддавши своє життя, рятуючи дітей чи друзів. Ділитись останнім, попри труднощі. У нас багато поганого, чого потрібно позбутися і багато хорошого, що потрібно вирощувати. І мені шкода, що ця катастрофа показала вам не найкращий бік людства.

– Ми бачили безліч планет і рас, що гинуть, як ваша. І зауважу, що мало я бачив каяття. Усі звинувачують когось чи щось.

– Це ще одна погана риса. Але ми визнаємо, що самі у всьому винні.

– Добре, дитино. Я вже зібрав п'ять кораблів. Залишився лише один корабель, капітан якого навідріз відмовляється проводити рятувальну операцію не лише Планети, а й раси. Якщо ти зможеш його умовити запустити шостий корабель, то ми полетимо на Землю. Якщо ні, то, на жаль, твоя раса помре. Але не хвилюйся, ти можеш залишитися тут, на Юпітері, або мандрувати з нами.

– А де я можу знайти капітана шостого корабля? І як я можу до нього звертатися? І до вас також.

– Так, почали ми розмову не з того. Моє ім'я Шеріад.

– А моє ім’я Лора.

– А капітана ти можеш знайти у кав'ярні між двома вулицями – Юріан та Міксі. Він приходить туди о десятій ранку, бере капучино з шоколадною крихтою, без цукру. Читає газету зі свіжими новинами. Йде рівно об одинадцятій. Решту часу проводить або у лабораторії, або в космольоті. А найголовніше, його звуть Джерей.

– А хіба він підкоряється не вам?

– Віддаю накази я, і стежу за всім також я. Але якщо учасники рятувальної операції будуть проти, то під час її виконання може статися катастрофа. Усі мають бути ментально чистими та вільними від зайвих думок та негативних емоцій. Тільки в цьому випадку можна впливати на серце Планети й зцілити його. Цей процес вимагає багато енергії та максимальної концентрації. Тому його незгода – це відмова від операції.

– Я розумію.

– Зараз тобі потрібно трохи відпочити, привести себе в порядок і добре поїсти. А потім я відведу тебе до того кав’ярні. Ти маєш тиждень на те, щоб переконати капітана.

– Дякую. Я не знаю відповідних слів, щоб висловити свою вдячність.

– Подякуєш потім. А зараз іди відпочивай.

Залізні двері каюти відчинилися. Я оселилася і вперше за п'ять років прийняла гарячу ванну. Стільки води я використала марно вперше. А кулер, що стояв біля ліжка, ніяк не міг не тішити. Але найбільше мені сподобалася вечеря, що складалася з м'яса Аліва зі свіжими овочами. Виникало таке почуття, що сьогодні ми зробили якесь велике відкриття.

* Алів – тварина білого кольору, невеликого розміру з шістьма очима та довгими крилами з невеликими шипами.

Чергова для мене ніч була без будь-яких снів. Я бачила лише чорну імлу, крізь яку намагалися прорватися тьмяні промінчики світла. А після мене розбудив гучний дзвін будильника і муркотіння мого нового друга.

Зібравшись, я зустрілася біля каюти із Шеріадом, який на лето-карі доставив мене до кав’ярні.

Всі Юдеони з подивом і часткою зневагою дивилися на мене і миле кошеня, яке я тримала у руках. Я взагалі вперше була на Юпітері. Пам'ятаю мій перший політ на Місяць десять років потому. Тоді ще було добре. Мені тоді здавалося, попереду на мене чекає велике майбутнє. Але, як виявилося, світ збожеволів.

* Юдеон – раса жителів Юпітера. Сіро-сині – двометрові людиноподібні істоти із шістьма пальцями та чотирма руками.

– Доброго ранку, – посміхнувшись, я привіталася з персоналом.

Як і говорив Шеріад. За столиком зі стаканчиком кави та свіжою газетою сидів Джерей. На ньому була одягнена в'язана туніка, поверх якої висів якийсь жетон.

– Доброго ранку, – ввічливо привітавшись, сказала я. – Перепрошую.

– Ні, – суворо, але спокійно сказав він. Навіть не глянувши в мій бік.

– Вибачте що?

– Я не хочу витрачати ні твій, ні свій час. Тому одразу скажу, що твою расу я рятувати не збираюсь. Не варто турбувати себе описом ваших сильних якостей, і що ви все ж таки гідні порятунку. Я не зміню свою думку та рішення. Навіть якщо ми врятуємо Землю з вашою расою, ви за якийсь невеликий проміжок часу знову приведете вашу Планету у нинішній стан. Тому я не бачу сенсу вас рятувати.

Усі його слова болем відбилися у грудях, бо це була беззаперечна правда. Я не мала козиря в рукаві. І що казати, якщо це правда. Скільки було воїн, і ніхто не вийняв урок, продовжуючи вбивати. Скільки було екологічних катастроф, причиною яких були ми? Зсуви через вирубку лісів, пожежі через неуважність та необережність туристів. Зникнення рідкісних рослин та загибель тварин. Ми самі знищували свій світ, знаючи про наслідки. Нам нема кого звинувачувати в тому, що трапилося. Ми самі стали причиною своєї смерті та власними руками знищили шматочок прекрасного світу, в якому ми могли б жити.

– Ви маєте рацію. І мені нема чого сказати на своє виправдання. Але я спробувала. Вже не помру від жалю або від того, що змарнувала можливість, – зі сльозами на очах говорила я. – Але я можу попросити вас про маленьку позику?

Вперше він звернув свій погляд на мене.

– Яку?

– Подбайте, будь ласка, про нього, – я простягла свого маленького сірого друга, який одразу стрибнув на стіл, почавши нявкати. – А коли ви відновите Планету, то лишіть його там. Добре?

– Добре, – трохи поміркувавши відповів він. – Але хіба ти не залишишся на Юпітері чи на якійсь іншій планеті? Наскільки я знаю, Шеріад дозволив тобі залишитися.

– Ні. Я хочу додому. Я там боротимуся до останнього подиху, намагаючись знайти рішення власними силами.

– Ти більше не приходиш протягом усього тижня, щоб переконати мене?

– Ви все правильно сказали. А я це виразно зрозуміла. Як я можу просити вас врятувати паразитів, які пожирають себе? Якби ми хотіли врятуватися, ми шукали б рішення, а не причини. Ми не спихали б вину і не знищували те, що дає нам життя. Як би боляче мені не було це усвідомлювати. Я це усвідомила та прийняла. Я була рада з вами познайомитись. Можливо, ми ще колись побачимось у наступному житті, якщо воно, звичайно, є. До побачення.

Не ставши більше витрачати свій час, я повернулася на космічну базу.

– Я бачу, зустріч пройшла не добре, – помітивши мою появу, тут же сказав Шеріад.

– Ні, зустріч пройшла досить добре. Я була рада познайомитись і з ним, і з вами. Але мені вже час додому. Чи можу я негайно покинути Юпітер?

– Хіба ти не хочеш тут залишитися? Твоя раса дуже скоро вимре. Якщо ти повернешся додому, то не зможеш повернутись сюди. Ти помреш там.

– Я помру вдома, на своїй планеті, у своїй хаті, у колі своєї родини. Це краще, ніж спостерігати за їхньою загибеллю з боку. Дякую вам і за гостинність, і за вашу доброту.

– Добре, дитино Землі, – чомусь зі сльозами на очах сказав Шеріад. – Я завжди буду пам'ятати тебе.

Еліен міцно стиснув мене в обіймах, а після відпустивши, провів до шатла.

– До побачення, – тихо прошепотіла я, махаючи рукою через скло ілюмінатора.

Лабораторія зустріла мене шумом і натхненними вигуками.

– Мамо, тату, що трапилося? – Незрозуміло запитала я, підбігаючи до них.

– Ми знайшли розв’язання багатьох проблем та можливість нам вижити.

– Як? Хіба це взагалі можливе? Вмирає наша Земля.

– Ми знайшли Стародавній артефакт, який здатний переселяти душу. І якщо ми дозволимо Планеті поглинути душу, то вона може відродитися. І, можливо, подарує життя людям, – натхненно щебетала мати.

– Але для цього потрібна душа, – одразу зауважив тато. – Душа, яку Земля погодиться прийняти.

– А я можу стати цією душею?

– Мила, ти помреш! – одразу злякано, сказала мама.

– Ми всі помремо, якщо цього не зробити. А так я можу продовжити жити.

– Ні, – зі сльозами на очах говорила мати, притискаючи мене до себе.

– Ти ж знаєш, що це правильне та необхідне рішення.

Ніч перед самим обрядом. Я спала як немовля. Мені снилися кольорові й такі м'які та райдужні сни. Прокинувшись на ранок, я була рада новому дня.

Коли розряд струму вдарив у моє серце, я втратила свідомість, відкриваючи та гортаючи, немов книгу, сторінку за сторінкою все життя Землі. Я відчувала її радість і горе, її любов та смуток, її початок та її біль. А потім настала порожнеча і тиша, в яку я поринула, знаходячи спокій.

* * *

– Лора, Прокидайся! – чийсь досить знайомий голосно будив мене.

Зі зусиллям волі я розліпила свої очі. Поряд мене стояв Джерей, Шеріад і ще кілька Еліентів.

Легкий і приємний шелест трави та теплий подих вітру торкнувся мого тіла. На яке була накинута тонка біла мантія.

– А що трапилося? А де я? Я померла. Я це пам'ятаю.

– Ти віддала душу Землі, щоб вона могла скористатися нею як енергією та відновитися. А коли вона відновилася, то повернула душу тобі.

– Хіба це можливо?

– Як бачиш, так, – посміхаючись, сказав Джерей. – Я радий, що помилявся. І ось твій друг.

Він простягнув мені, мого пухнастого котика.

– Ти ні в чому не помилявся. Я врятувала свою Планету. Але чи надовго?

– Надовго. Ти змінила не лише Планету, а й свою расу, – одразу пояснив Шеріад.

– А де мама? Тато? Лабораторія?

– Ти спала майже 1000 років.

– Що? А ви? А він? – я вказала на малюка, що муркочучи терся об мене.

– Ми живемо дуже довго. Навіть не питай про це. І про нього теж, – відразу сказав Джерей. – Я розповім тобі цей секрет обов'язково, але потім не зараз, – усміхаючись, казав він далі.

– Ходімо. Ми покажемо тобі світ, який існує завдяки тобі, – допомагаючи мені підвестися на ноги, сказав Шеріад.

Зелена трава приємно тішила око, а тепле сонце гріло. Величезні гарні будинки виднілися здалеку. Скрізь літали машини, але ні галасу від них не було, ні кіптяви. Всі люди ходили у світлих, на вигляд м'яких і такому приємному на дотик одязі.

Дитячий сміх немов дзвоник розносився по окрузі, вони грали в квача безтурботно та весело.

– Вони навчилися жити в гармонії з природою, – поклавши свою руку мені на плечі почав Джерей. – Цей одяг пов'язаний з організмом. Якщо тобі спекотно, він охолоджується, а якщо холодно – нагрівається. Машини працюють по взаємозв'язку з магнітними полюсами Землі, тому не потребують газу чи бензину, що забруднює довкілля. А дерева, як бачиш, ростуть навіть серед будівель, як і річки, маршрут яких більше ніхто не змінює. І щоб не рубати дерева, у конструкції та будівництві та в усьому іншому використовується бамбук, а для виготовлення всіх побутових приладів використовується «Неонілі-лек» – речовина, здатна перетворюватися на будь-що і яка не шкодить ні людям, ні природі. І тепер твоя раса займає почесне місце в правлінні Галактикою.

– Ого! Це просто чудово! – усміхаючись, говорила я, до кінця не усвідомлюючи реальність того, що відбувається.

– Цей світ існує завдяки тобі. Тому старійшини та Міжгалактичні збори хочуть побачити тебе і висловити свою подяку, – спокійно сказав Шеріад.

– Ми тебе супроводжуємо, тоді, коли ти будеш готова, – з усмішкою сказав Джерей.

– Тому, що для тебе це нова ера і новий світ.

– Нові люди та нове життя, – тихо сказала я. Плачучи від щастя. – Яку мені доведеться дізнатися.