Оберіг

Іван жив на болотах. Не тих болотах, якими справедливо називатимуть московію через півтора чи два століття, ні. Він жив на болотах між Марківкою й Михайликами з одного боку, та Шапками й Троянівкою - з іншого. В народі цю балку селяни називали його прізвищем, бо, здавалося б, ніхто в здоровому глузді не оселився б у цій доволі несприятливій для господарської діяльності місцині.

Іван курив люльку. Він сидів на порозі своєї хатки-мазанки, що стояла на невеличкій горі, що колись, коли ще все лівобережжя було затоплене водою, була островом. Про те колись навіть ляський шляхтич Боплан писав, та сам Іван того очима не бачив. Так, чи інакше, наразі це був просто пагорб, з північної частини якого все ще текла річка, на відміну від південного його схилу. Назва тої річечки була Вовчаниця, і, враховуючи тенденції до поступового висихання й обміління водойм, вона мала усі шанси в недалекому майбутньому перетворитись на ледь помітний струмок. З південної ж частини річкова долина вже встигла перетворитися на болото. На нього й виходили двері та, власне, поріг, на якому й сидів чоловік. Характерники завше намагалися селитись на островах: ні Хортиця, ні, власне, домівка Йвана, не були виключеннями з цього правила.

Іван споглядав. Процес цей був багатогранний, і відбувався не лише за допомогою очей, погляд яких утикався в крайні хати села Дзюбанівка. Звичними п'ятьома, чи скільки їх там було, чуттями, він також не обмежувався. Звісно ж, Іван і кукурікання півня десь за спиною, зі сторони Логвинівки, який вітав день прийдешній, чув. І запахи болота, що пролягало безпосередньо перед ним, відчував. І дим на язиці смакував. Але свідомість його споглядала в основному не матеріальність. Своєю увагою козак поринув у недалеке минуле, в часи, події яких він ніколи б не зміг побачити на власні очі, почути матеріальними вухами, та й взагалі сприйняти будь-яким своїм фізичним органом. Зовні це було схоже або на якусь медитацію, або на звичайну дрімоту: губи продовжували смоктати люльку з тліючим у ній висушеним збором минулорічних місцевих трав, напіввідкриті очі не реагували на реальність, а тіло ледь-ледь чи то похитувалось, чи то вібрувало.

Іван. Саме так звали нащадка козацького роду, одна з гілок якого ще століття тому, під час розгону Січі й примусового виселення тепер вже Чорноморського козацького війська на Кубань, переселилася сюди, на Полтавщину. Іван ще тоді не був народжений, але характерницьким чуттям міг відчувати те, що відчували його предки. Ті, хто продовжував жити в тому числі й в його крові. Їхні емоції. Їхні прагнення й бажання. Їхню турботу про Україну й нащадків, які невдовзі мали жити на цих землях, і серед яких був і Йван. Ці їхні емоції, звісно ж, можна було сприймати й менш пишномовно. Наприклад, пояснити турботою про свою власну душу, опираючись на той факт, що їхні душі втілювались виключно в їхніх нащадках. Але Іван був натурою романтичною, тож такі крамольні думки до себе не підпускав, значну увагу приділяючи чистоті помислів своїх.

- Діду, діду! Ходи-но сюди! - почувся тоненький голосок його онука звідкільсь позаду. - До тебе, он де, молодиця якась! Каже, що із самих Біликів до нас пішки йшла!

В багатьох селах та селищах Кобеляччини Івана знали як відьмака. Він жив на болотах, тож мав доступ до грибів, трав та усіляких жаб із ящірками, з яких робив відвари та настоянки. А ще, він володів мистецтвом шептувань та замовлянь. Через це, час від часу, до нього приходили люди зі своїми проблемами, ба - було навіть декілька візитерів із козацько-старшинських родів, що приїжджали із самої Полтави! Йван не відмовляв нікому, окрім, хіба що, кацапів. От тільки нагода відмовити останнім випадала досить рідко, бо ж не так вже й часто московити приходили до нього. Дід приховував свою діяльність від москалів, бо саме за їх сприянню характерництво було винищене майже повністю.

- Іду, іду. - відповів Іван, повільно розплющуючи очі. Він не був дідом в широкому розумінні цього статусу - сивим, згорбленим і немічним. Він був іще досить молодим та жвавим, розмінюючи лишень п'ятий десяток, і сивина, хоча вже й укрила майже всю бороду, лише починала проглядатися у волоссі. Але для малого Архипа, як і для його сестер - Дуньки й Пріськи - він дійсно був дідом. Тіла їхніх батьків вже декілька років як спочивали в садку поза хатою, а душі - танцювали в світах Нави, очікуючи того часу, коли зможуть знову переродитися в тих, хто нестиме їхню кров у своїх жилах. Онуків своїх, як і молодшого сина - Хведота, Іван ростив сам, бо ж дружину його забрали болота. Він уважно спостерігав за ними, щоб, як прийде час, обирати по собі наступника з поміж них.

Віщун повільно підвівся, розминаючи м'язи, й, обернувшись, рушив на зустріч дівчині. Вона була ще зовсім юною, не набагато старшою за ту дітвору, що бавилась довкола хати. Вона була уся покрита товстим шаром пилюки, і це було недивно. По дорогах та полях України, та й не тільки неї, гуляли пилові куряви. Вони були наслідком Катаклізму, що спіткав планету трохи більш ніж півсторіччя тому, незадовго до народження Йвана. Батьки й діди розповідали про два роки без Сонця, про Темряву, голод, та цілий рік без літа, що поглинули усю тогочасну Європу. У ті часи, через те, що Дідько на іншій стороні Землі почав гарцювати й витанцьовувати гопака, пекельні річки почали виплескуватися у Явний світ, і попіл та пил затулили собою небо. В Україні ж, навпаки, температура навіть піднялась, але пилюка нікуди не ділась. Ондечки, і досі, пил продовжує осідати на відкритих ділянках місцевості, хоч і не так інтенсивно, як коли Іван був іще малим. Містяни потім пояснили, що то все гора десь під Індією, що виплюнула зі своїх надр цю лаву, вибухнувши із силою, яка могла би розколоти навіть місяць. Що, по великому рахунку, не змінювало ніц нічого. Так воно було, чи інакше - хто зна. Але про що можна було говорити цілком упевнено, так це про те, що до Біликів було з біса далеченько, й то було дивом, що дівча так швидко дійшла до його, Івана, балки.

- Доброго ранку, серденько! - привітався Іван з дівчам, яка лишень недавно увійшла в період, коли вже можна було із парубками гулять та на вечорниці бігать. - Кажи, що турбує тебе, і я допоможу, чим зможу.

- День добрий і вам, діду! - відповіла вона, й розповіла знахору все, як на духу. Як виявилось, у цього дівча не з парубками були проблеми, як можна було б подумати із першого погляду на неї, а з війною й московитами.

Реформи колишнього московського царька, Олександра Другого, докотилися й до України, й тепер, за наказом його сина, що величав себе Олександром Третім, брат цієї небоги мав іти на схід, на війну. Треба була допомога в захопленні Мерва – таки, ніби то, теє місто називалось.

- Гаразд, сідай і чекай. Зараз щось придумаю. - відповів Іван.

- Тільки прошу, поспішіть! - благала дівчина. - Братчик їде з Біликів завтра вранці, й я маю встигнути!

І вона встигла. Іван впорався за дві години: узявши декілька різновидів сушених грибів та трав, він запалив їх, обкуривши димом та вимастивши сумішшю із попелу й меду кулю, яку без упину заговорював увесь цей час. В процесі чарування характернику приходили видіння того, як цей хлоп відправляється на війну з еміратом на сході, що мав назву Афганістан, як входить у Мерв, який на момент його прибуття вже є окупований, як бере участь у декількох битвах. У цих видіннях на голову юнака завжди був надітий військовий кашкет, тож заклинач віддав зачаровану кулю дівчинці, супроводжуючи свої дії наступними настановами:

- Заший її у внутрішню підкладку капелюха з тієї військової форми, що видали твоєму братові сьогодні, й через два-три роки він повернеться додому, живий та здоровий.

Згодом так воно і сталось. Хлопець повернувся в Білики, а події ці назвали "Інцидентом у Панджде". Дівчина ж ходила до старого протягом усього року кожної неділі - допомагати у господарстві та догляді за дітьми.

- Бувай, мала. Чекаю на тебе через тиждень. І дай тобі Боже здоровля! - промовив Іван, прощаючись із дівчиною, після чого повернувся до своєї медитації.

Вечоріло. Характерник знову сидів на порозі своєї хати, обличчям на південний захід. Природа боліт грала свою хаотичну музику, тютюновий дим, що курився з люльки, захищав від комарів та злих духів, а свідомість козака-чаклуна знов блукала – тепер вже в майбутньому. Визначеності було набагато більше, ніж уранці: тепер він знав, що саме завдяки його внукові Архипу їхньому роду не буде переводу, і що буде в нього щонайменш двійко дітей. Син Іван, який ім’я своє отримає на в пам’ять про свого прадіда, і донька Марена. Остання отримає своє ім’я в повагу до давньою богині потойбіччя, ночі, смерті та води, і успадкує усі містичні сили та здібності, що були надбанням його сім'ї.

- А йди-но сюди, Архипе! - гукнув ворожбит до свого онука. - Ходи, покажу дещо цікавеньке...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.