ВІДКИНУТИЙ

Іду по цій засніженій дорозі,

гублюсь очима у невинній чистоті.

У небі місяць з зорями кружляє в тихім блюзі

і пустоті... відданий я безмежно,

святій, замерзлій і сакральній пустоті.

Чого я тут?

Для чого тут кружляю?

Немов відкинутий від зграї вовк,

страх поглядом лиш наганяю,

Душа ж моя – тонка як шовк

летить до Місяця в висоти і виє тихо з туги,

й кольчуги кригу розбиває,

лишає рідні береги....

Іду в світи, шукаю щастя,

по вінця повний пошуку жаги,

здебільшого знаходжу лиш ненастя,

виношую у серці передчуття біди...

Самотній звір із сірими очима,

блукаю злий поміж світів,

душа ж моя одного прагне –

щоб дотиком любові хтось її зігрів...

Частина І

Рідний Дім

Смеркало. Данило біг, майже летів, лугами понад річкою до свого друга Володі. Часу залишалось зовсім мало до прибуття потяга, і тільки Володина автомашина допомогла б йому дістатися залізниці раніше за визначену годину прибуття.

Там, на станції, була Світлана. Його мила, єдина Світланка, з якою останнім часом у них все йшло шкеребеть…

— Володю, друже, виручай! — на ходу кричав Данило, забігаючи на подвір’я. — Заводь. Часу мало!

Ключі завжди висіли в замку старих «Жигулів», і Володю не треба було просити двічі. До того ж, ворота відчинені…

— Куди їдемо? — спокійно перепитав, виїжджаючи.

— На залізничну станцію, тисни на газ! Мені обов’язково треба з нею поговорити.

— Встигаємо… Не панікуй! Ох уже ці закохані. В іншому світі живете! —

жартував Володя.

Та Данилові було не до жартів, наче насправді перебував у іншому світі. У світі першого кохання — чарівному, світлому, широкому і просторому,

а деколи — темному, дрімучому й непрохідному, як карпатський ліс. У світі

Добра і Зла.

Кохання — це світ. Як і всі інші за суттю: з польотом за хмари і з падінням

на землю грішну. З неперевершеним почуттям перемоги і з тупим болем втрати.

То є такий собі райський сад з фруктовими деревами рідкісних сортів, повний квітів з п’янким ароматом, котрий відбирає в тебе всі інші запахи й відчуття. Оця черемха, можливо, зводить з розуму! А ця ніжна конвалія не відпускає від себе. А тут що? Це нарциси. Милують око й милуються собою. А там вишукана троянда вабить до себе витонченим легким ароматом. Скільки тут краси!

Але десь там, поміж пишних орхідей і білосніжних лілей, щось заворушилося, щось поповзло рівномірно і впевнено обережно! Дивись, куди ступає нога.

Поміж квітів і кущів, у високих травах водяться змії, укус котрих болючий. А для когось і смертельний. Усе є в цьому саду. Все, як і в житті… Яка ж тоді різниця?! Різниця в тім, що всі відчуття гостріші й виразніші. Емоції бурхливіші. І ці відчуття часом ріжуть як гострий ніж, а часом — як ніжна хвиля, огортають, заповнюють тіло. Розходяться по жилах…

Ці відчуття — як вода. Чиста, цілюща вода, що б’є з джерел і дарує життя!

Ці відчуття — як вогонь, котрий теплом огортає серце. А в іншу мить спалює його дотла. Як вітер, що грається з волоссям. Пестить обличчя. А в іншу мить шаленіє, кидаючи з виру у вир безпомічну жертву.

Ці відчуття — як оті ягоди з райського саду. Посипаєш їх цукром і смакуєш, смакуєш… і здається, що вже ситий, та хочеш ще.

Хочеш втамувати спрагу і ловиш у руки келих із напоєм, підносиш до губ, і він залишає на них гіркоту полину, а хотілося ж медовухи! Ці відчуття — як те добре вистояне вино — легко паморочить голову, а далі, в іншу мить, — валить тебе з ніг. І летиш, летиш… у той рай? А чи, може, в прірву?

Данило стрімко линув до залізничної станції. Чи точніше до Світлани.

От і переїзд, за ним поворот направо, у повну вічних вибоїн вуличку, що вела

до колії.

Автомобіль був ще на ходу, коли Данило вискочив з нього, грюкаючи дверима й біжучи на світло придорожньої лінії. Вечоріло. Десь там була вона.

Людей зібралося багатенько, розсіяних купками всією довжиною колії.

Данило йшов, вдивляючись в обличчя. Побачив, що Світлана стояла сама.

На мить все його тіло охопив жар: «Що скажу? І чи почує?».

— Добрий вечір! — різко випалив, — не покликала провести?

— Більше нема потреби кликати тебе, — згорда відповіла Світлана. —

Невже ти не зрозумів, що вільний від моїх покликань… Думала, все між нами

з’ясувалося…

— Не говори так, Світланко! Ти знаєш, що ми не можемо розлучитись,

ми маємо бути разом!

Данило схопив Світлану за руку. Не забрала, але й виразу обличчя не змінила.

— І для чого? Яким чином ми можемо бути разом, коли все більше й більше сваримось, не розуміємо одне одного…

— Не їдь сьогодні, залишайся, будь ласка, — майже благав Данило. — поговоримо ще раз про це без криків і образ…

Почувся гудок потяга, а за ним і стукіт коліс заглушив слова Данила. Він розгубився. Світлана почала шукати очима номер свого вагона.

— Т а відпусти ж мене нарешті! — роздратовано вирвала руку. — Ще втрачу потяг через тебе!

Попрямувала бігом до вагона. Й не оглядаючись, не кажучи жодного слова прощання, піднялася сходинками. Данило, розгублений та безсилий, йшов услід.

— Світланко… — вирвалося чужим голосом із грудей.

Постать її щезла у вагоні. Потяги на цій маленькій станції не стоять довго.

Провідниця з розумінням подивилася на Данила, що стояв біля дверей вагона, ніби вибачалася за те, що повинна зачинити двері.

Потяг рушив. Стукіт коліс ставав все гучнішим. Данило пришвидшував кроки. Він підбігав за потягом, та вагони швидко й безжалісно пробігали повз, залишаючи самотнього молодика змагатися не на рівних…

«Ту-ту-у!… — ще раз пролунав звук гудка потяга, ніби глузуючи з Данила: — І

не намагайся. Мій сталевий біг прудкіший!».

Данило йшов, не розуміючи куди й чому. Вагони щезли у темряві. Навкруги залягла порожня тиша. А він ішов все далі й далі, залишаючи позаду вогні придорожньої лінії…

Володя вийшов із машини. Ті, що проводжали, поверталися. Все затихало.

Та ніде не було видно Данила. Вийшов на лінію, щоб подивитись, де ж він затримався? Порожньо на колії! Нікого нема, та й стемніло вже добряче.

«Невже поїхав із Світланою? — подумав. — Ото навіжений! Але ж і без квитка?!» — все запитував себе подумки Володя.

Ще раз кинув очима уздовж колії. В останніх придорожніх вогнях угледів

постать, що віддалялася.

— Та це ж Данило! І куди несе його в темряву?!

Не роздумуючи, Володя попрямував навздогін по шпалах. Почав кричати:

— Даниле!!! Агов, Даниле! Ти що, оглух? Зупинися!

Прискорив ходу, кличучи Данила, та марно. Уже біг, хоча з його астмою це було нелегко. Проте щось ніби підказувало, що бігти треба, бо Данило

не зупиниться. Важко сопучи, Володимир долав відстань. Все ближче й ближче вимальовувалась висока постать Данила. Нарешті схопив рукою за плече друга, майже обвис на тому. Кричати уже не міг, з горла свистіло:

— Ти що очманів? Куди тебе несе? — шепотів, задихаючись.

Обличчя Данила було безвиразним, якимось неживим. Блідість кидалась

у вічі навіть у напівтемряві. Й разом з нею застиглий камінний вираз… Відчаю? Люті? Жалю? Данило зупинився, та більше ніякої реакції не було. Дивився в одному напрямку й мовчав. Володі стало ніяково, двома руками, як міг, поштурхав друга за плечі.

— Гов! Прокинься! Що з тобою?!

— А , це ти, Вовка… — зреагував в’яло Данило. Що тут робиш?

— Це ти що тут робиш?! Подивися, де ти є? В інший бік треба іти!

— То й ходімо!.. — байдужим мертвотним тоном відповів Данило.

***

…Наближалися до кордону. За вікном панувала темрява. Лідія вдивлялась у неї та в смужку вогнів, що фари автобуса вимальовували на асфальті.

Їй подобалося подорожувати на передніх сидіннях, вся дорога стелилася перед очима. І все, що було обабіч цієї дороги. Села та містечка, гори, вкриті

лісом, поля, встелені білосніжним покривалом. У цей час усе довкола спало: і люди, й природа. Лідія не спала. Вона чекала. Чекала зустрічі з рідним краєм.

Три роки на чужині, здається, минули, як сон. Пекуче сонце, гарячий пісок під ногами. Шум хвиль Середземного моря… Сон!..

Здається, прокинулась тут, у цьому автобусі. І єдина дійсність — тільки ця

подорож. І дорога, дорога… Та ще шурхіт, але уже коліс. Нещодавно питала

у водія, скільки лишилося до кордону. Відповів, що півгодини. А здається, що

минуло більше, та ніякого кордону не було видно. Тільки сніг на узбіччях і ряди дерев по обидва боки. Ані вогнів вдалині…

Заплющила очі. Може, так скоріше час мине, подумала.

Невдовзі автобус змінив швидкість. Розплющила повіки, протираючи очі… Здається, й задрімала?!

Що це? Автобус пригальмував. Рампа світилася червоним вогнем, і два прикордонники в теплих кожухах стояли по обидва боки дороги.

«Нарешті, нарешті це збулося! Боже, я вдома!..» — раділа, аж кричала подумки Лідія.

Перевірили документи у водія й рампа відкрилася. Хвилин за десять, а то й менше, під’їхали до рядів більших і менших будівель. Припаркувалися.

«Митниця», — зрозуміла дівчина. В автобусі уже ніхто не спав, усі помалу підводились і прямували до виходу.

Батьківщина зустрічала міцним лютневим морозцем і кучугурами снігу.

Холод пронизував, здавалося, до кісток, відвиклося… Але хіба можливо було

зігрітись в легкій куртці? Дехто не розраховував на таку погоду.

Підійшла жінка у формі і попросила всіх заходити до центральної, найбільшої будівлі для перевірки паспортів та митного контролю. Процедура тривала майже годину. Далі виходили, але вже крізь інші двері, на вулицю. Тільки з цього моменту ти вільна рухатись по рідній землі! Та все, чого хотілось Лідії, — чимскоріш забігти в автобус, до тепла! А там нехай вирушає швидше. Через добрих півгодини будуть Чернівці!

«Хрум-хрум». Сніг під ногами. Дівчина ходила взад-вперед малим двориком, де була розташована фірма «Едельвейс», яка займалася перевезенням пасажирів, вантажів, листів, грошей з Греції до України і з України до Греції. Надворі сіріло, починався день. Приємно було бачити білий, пухнастий сніг довкола, хотілось доторкнутися, але боялася ще більшого відчуття холоду. Виявляється, що немає навіть рукавичок. І куди ж, думала, їде?!

Більшість людей уже розійшлися. За ними приходили або приїжджали

близькі чи родичі. Лідія чекала своїх братів. Хто знає, чи не змінився розклад

потягів. Перша «Рута» мала би бути лише о шостій.

Годинник на стіні в офісі, куди зайшла, щоб зігрітися, показував десять хвилин на сьому. Знову вийшла. Попрямувала до дороги, глянула вліво-вправо, нікого схожого на своїх братів не побачила. Повернулась у двір.

Добрий десяток разів повторила цей маршрут, — на місці не стоялося.

Нетерпіння?.. А може, все‑таки холод? Звертаючи за ріг будівлі, ще раз повернула голову в бік дороги і побачила двох високих, кремезних молодиків у шапках аж на очі, що призупинилися, шукаючи чогось чи когось очима.

«Певно, номер… — подумала Лідія. — Що?! Та це ж вони, братики! Дужі,

міцні, красиві. Як могла не впізнати їх у першу ж мить?!». Побігла, полетіла

їм назустріч. Обоє одночасно вхопили її і стисли в широких обіймах, у яких вона потонула, якась зовсім дрібна, худенька! Так утрьох і завмерли на мить.

— Я забула, які ви високі та міцні! — примовила сестра, вдивляючись

у обличчя то одного, то другого, — яка я рада бути з вами знову!

— І ми тому раді! З приїздом, нарешті, сестричко! — сказав Максим.

— З приїздом, Лідусю! — додав Данило. — Як почуваєшся на батьківщині? Бачу, не по зубах тобі мороз?

— Ага, не по зубах, бо так колотить, хіба не чуєш? — відповіла, намагаючись посміхнутися задерев’янілими губами.

— Що ж ти так одяглася? Легко… — дорікнув Максим, крутячи сестру туди й сюди.

— Де сумки твої? — спитав Данило, — беремо та йдемо до станції, там і зігріємось, чого стояти?!

— Оті дві великі — у дворі — показала очима вниз, — там інших уже й нема.

Брати підхопили сумки, і всі троє попрямували до залізничної станції.

В почекальні не було так тепло, як і сподівалися. На щастя, довелося чекати недовго. Повільний, але вигідний людям, бо зупинявся на всіх більших та

менших зупинках, міжміський потяг «Червона Рута» (названий так, напевно,

в честь популярної буковинської пісні, бо пофарбований у такий же червоний колір, щоб усе було доречно), чекав на трійцю.

Вигляд потяга був жалюгідний. Деякі вікна вибиті, двері поламані, тому й не зачиняються добре. Салон вагона, мабуть, не мили ніколи… Дерев’яні сидіння задубілі від морозу. Як присісти на них? Лідія так і стояла у вагоні, роздивляючись довкола себе й не насмілюючись присісти. «Я ще не скоро зігріюсь», — подумала. Людей майже не було. Максим і Данило примостили сумки поміж сидіннями і стояли поряд із сестрою, переминаючись з ноги на ногу та нахукуючи в руки.

— Як у таких умовах можна подорожувати? Та ще й півтори години! —

тільки й вимовила Ліда, посинівши від холоду.

— Ось так тут і живемо, сестричко, як після громадянської війни, — мовив Максим.

— А тобі вже й забулося? — перепитав Данило, — хіба не таким ти це все залишила!

— Т а, бачу, що таким… Думала, може змінилось щось на краще…

— На гірше, так — згодився Максим, — роки йдуть, а змін ніяких. Так

все й занепадає.

Смуток і розпач зазирнули на хвильку до серця Лідії, але подивилася на братів, що потирали руки від холоду, пританцьовуючи, й посміхнулася.

— Ну, що ж! Нам залишається одне — грітись! І це ми будемо робити, а заодно святкувати мій приїзд.

По тих словах потягнулася до сумки.

Першою вийняла пляшку віскі «Грантс», а за нею — пахучий грецький

коньяк «Метакса»

— Ого, вибір у нас шикарний! — сміялися брати.

— Т ільки біда, що закуска жалюгідна — зауважила сестра. — Маю одне грецьке яблуко і печиво, що недоїла в дорозі.

— А їдець ти сильний! Як видно, — пожартував Максим, — більше тебе поїхало, ніж приїхало…

— А мені здається, я те, що треба! І харчів мені не бракувало… Певно, клімат…

— А -га, а-га!.. — сміялися брати. — А що ж? Посиди у тій жарі!

— І, до речі, про сало та смалець я забула!

— Про ковбасу, про домашнє молочко! — додав Данило.

— Про це — тим більше, — згодилася Лідія.

Потяг, поскрипуючи усім своїм залізяччям, рушив з місця. Лідія ще порпалася в дорожній сумці, шукаючи пластикові стаканчики.

Розлили першу пляшку Метакси за приїзд.

Повагом почали розмову про життя-буття в Україні. Брати багато не розпитували сестру про її перебування за кордоном, певно, з такту, та й з листів знали немало. А ось їй хотілось знати все. Не терпілося й не вірилося, що скоро побачить усіх рідних, доторкнеться, обійметься…

Розповів Максим про свою донечку Яринку, котрій ще й року не виповнилось, про свою літню поїздку до А встрії, на плантації капусти до австрійського бауера за контрактом. На цю капусту Данило мав був податися, та в останню мить відмовився і, дуже ризикуючи, туди поїхав Максим, а під час повернення назад мав не зовсім приємні пригоди з паспортом на кордоні, але, на щастя, все закінчилося добре.

Розповів і про сліпого дідуся, що зліг на початку зими. «Все свою онуку

визираю», — каже…

Сушив голову молодий батько, як бути далі. Як жити, як сім’ю прогодувати. Заробітку не має, а коли й знайдеться щось, то оплата мізерна. Економічно розбита, розтягнута в різні боки Україна не може стати на ноги. Завжди легко і просто розвалити, а як звести потім щось нове на руїнах? Немічна, але прекрасна країна, засипана уламками руйнацій, не могла розправити свої крила, як і її народ. Тим більше, що для господарювання потрібен мудрий ґазда, а якраз цього мудрого ґазди на широких українських просторах все ніяк не знаходилось. Кожен виживав, як міг…

Так, молоді Максим і Данило, а разом з ними ще багато здорових, сильних українських чоловіків не знали, не бачили виходу з безкінечного тунелю проблем. За що братись, куди податись? Тим більше, допомоги немає звідки чекати. Слабші вдавалися до алкоголю, злого порадника. Під його дією переносилися в інший світ — безтурботний і брехливий. До отверезіння. А там, коли повертався глузд, а разом з ним і дійсність, поверталося й відчуття нової втечі. Рука тягнулася до склянки і світ поволі знову починав здаватися кращим…

І так колами, точніше — по спіралі, яка вела донизу. Скільки тих українських чоловіків-козаків там опинилося? На дні, з котрого уже не було сходинок вгору.

Щодо Максима і Данила, то їхнім богом був спорт. Здоровий дух і тіло.

Самі спорудили в старій сільській бібліотеці спортзал, деякий інвентар мали, дещо самі «варили», згідно з тим, що знаходили в книгах з культуризму. Самі грушу боксерську пошили. Мали книги з різних бойових тактик сходу. Там по декілька годин проводили свій час у заняттях. Раділа Лідія за своїх братів. Та не просто раділа, — пишалася ними.

Пляшку Метакси спорожнили наполовину, але ніхто не п’янів, певно, від

холоду. Данило дивився у вікно, повільно потягуючи зі склянки запашний

грецький коньяк.

— І що скажеш, Данилку? — звернулася до нього сестра. — Яке твоє життя-буття, вільне й незалежне?

— Що казати… на сніг дивлюся… Хочу переконатися, що білий він, а не сірий, як мені здається. Розумієш, думаю… А так…. Яка воля?… Неволя все кругом, — і замовк.

Лідія глянула на Максима, той кивнув головою:

— Певно, так і є, неволя, більша ніж будь-коли. Бо хіба це воля, коли не знаєш, що завтра дитині в рот покладеш? Я ж з радістю піду заробити, але де? Хто платить? Красти йти? Чи дурницями займатися? Не всі до того вродилися.

— Та не всі, — згодилася сестра.

— Під’їжджаємо, браття! Заговорились, — гукнув Данило. — Так і до Коломиї заїдемо. Все‑таки добре, що у вікно дивлюся… на білий сніг.

— Якось швидко доїхали, — здивувалась Лідія, запихаючи в сумку напівпорожню пляшку коньяку і недоторкану пляшку віскі. — Ця компанія до випивки нікудишня. Майже сама половину коньяку видудлила і навіть не помітила. Як мерзла, так і мерзну…

— Не бєрьот, сеструха?! — пожартував Максим.

— Де ж тут візьме при сибірському холоді! І як ви тут живете?!

Потяг почав гальмувати, постукуючи колесами. Всі підвелися й подалися

до виходу. Першим вийшов на перон Данило. Руку Лідії обпекло залізо ручки на дверях, до котрої доторкнулася, щоб утриматися, бо на сходинках, вкритих льодом, було слизько.

— Падай! — Данило простягнув сильні руки до сестри.

Опустив обережно Лідію на сніг, а далі підхопив сумки від Максима, що

виходив слідом за нею. Роздивилися навколо. Під будівлею вокзалу стояло два стареньких «Жигулі».

— Т аксі, — кивнув у їхній бік Данило.

— Чудово! — зраділа Лідія. — Додому на таксі!

Підійшли ближче. З однієї машини вийшов водій і без запитань подався

до багажника. Брати закинули сумки. Виїхали, вказавши місце призначення. От і пряма дорога під гору… Скільки разів уві сні бачила Лідія цю дорогу…

Йшла по ній, поспішала, огорнута тугою, але, так ніколи й не доходячи

до верху, не досягаючи села, дому, — прокидалася. Прийшов час вийти на цю гірку, звернути ліворуч, поглядом спіймати перші сільські хатки, і вже не вві сні. Забула про холод. Усім її єством заволоділа тривога, туга — ота, котра відчувалася у снах. Хвилювання, радість, нетерпіння — всі ті почуття, що відчуває той, хто довго блукав десь по чужих краях у пошуках кращого…

Хтось знаходив, хтось ні… Та скільки б доріг не пройшов, що б нове й незвідане не дивувало, як би солодко не спалося під зоряним небом екзотичного краю, як би ніжно не бавило хвилями Середземне море, ніщо

не зрівняється з цією засніженою дорогою. Дорогою, котра вела до батьківської хати, до краю, де вперше ступила, ще несміливо й обережно,

дитяча ніжка, де вперше набилась гуля на лобі, де обдирались до крові

лікті й коліна при перших спробах їзди на велосипеді, де вперше там, за мостом, обпалив губи цілунок… Де знайома кожна стежина, дерево,

кущик. Де смаки й запахи весни чи осені, зими чи літа — не зрівняються

ні з чим! Бо батьківський дім, твоя родина, твоє коріння, твоя земля —

незрівнянне, єдине й святе!

У село «Жигулі» заїхати не могли, бо дорогу замело снігом. Навіть сліду не видно. Ніхто ще не виходив з села так рано. А якщо хто й вийшов, то легкий вітерець швидко загладжував будь-який слід, підтримуючи біле простирадло дороги.

Розвантажились. Почалося совгання в снігу. Як у дитинстві, коли пішки

поверталися зі школи. Починали війну в сніжки, а коли стомлювалися, присідали, а то й прилягали на край дороги у легку та пухнасту перину відпочити. Малювали орла руками на снігу, в кого кращий. Робилося тепло, навіть гаряче, ніхто не мерз. Так, совгаючи в снігу, нарешті зігрілася й Лідія, крок за кроком наближаючись до села. Ось і перша вулиця. Все на своєму місці, нічого не змінилося.

Було тихо. Тільки деякі димарі над першими придорожніми хатками подавали ознаки життя. Дівчині здалося, що вона летить, не відчувала ніг, кроків, рухів, тільки серце лунко бухало в грудях. Вона чула тільки його стукіт, шалений, що віддавав у вухах і, здавалось, ось-ось проб’є грудну клітину і вирветься на волю. Впаде червоним, гарячим м’ячем на білий холодний сніг і покотиться, підскакуючи до рідного порогу. Перше воно, серце! Воно перше, завжди і всюди. Поводир, вожак — за ним слідує все решта, з чого складається людина.

Звернули вправо від головної сільської вулиці, на дорогу, що вела до річки, до рідної хати. Ось і дах, припорошений снігом. Берізки-красуні, стрункі й високі, як українські дівчата, зустрічали свою подругу з далеких доріг,

ледь помахуючи довгим гіллям-волоссям. Вони не втратили своєї чарівності, навіть не маючи листя. З ними вона росла. Посадили їх разом з батьком ще у дитинстві.

…Скрипнула хвіртка. На дорогу вийшла мати, закутана у велику квітчасту

хустку. Хто знає, скільки разів виходить отак сьогодні зранку, виглядаючи…

Виглядаючи свою доню. Первістку. Як раділи з чоловіком, коли з’явилася

на світ, біленька й ніжна, як курча, майже тридцять років тому.

Вийшла й зупинилась. Очі затягло пеленою сліз. Намагалася з усіх сил не розплакатись, знала, що це доньці не до вподоби. Лідія була уже поруч.

Худенька, посиніла від холоду.

— Доброго ранку, матусю! — вдаючи веселу, мовила Ліда.

— Доброго ранку, доню! З приїздом! Нарешті…

Розправивши руки, Лідія впала в теплі материні обійми. Від мами пахло

свіжим сіном, худобою і ще чимось таким, своїм… Розцілувала доньку в обидві щоки, заглядаючи в очі.

— Як ти схудла! Шкіра й кістки. Що, не давали їсти в чужому краї? Ох, доню, — кивала головою мати.

Так і стояли обидві, не рухаючись. Хлопці зупинилися біля хвіртки, дивля-

чись у бік жінок.

— Досить, мамко, досить, ходім до хати! — сказав Максим. — Ми досить

намерзлися, та й Лідію треба відігрівати на печі. Не плакати треба, а радіти.

Знову ми всі разом!

Обтрушуючи ноги від снігу, заходили до маминої хатини.

— А тут тепленько! А запахи які смачненькі! Доброго ранку, невістко! —

привіталася Ліда з Наталкою.

— З приїздом, Лідіє! — відповіла та. Обнялися й розцілувались. Ліда любила братову жінку. Знайомі були ще з перших їхніх з Максимом побачень.

Симпатія виникла одразу, й до армії його проводжала Наталка, і разом з Лідою на присягу їздили… З малого ліжечка під стіною двоє оченят спостерігали за новою особою в хаті.

— А хто це тут такий у нас маленький і гарненький? — звернула Ліда

увагу на малюка. — Привітаєшся зі мною?

Наталка підійшла до маленької своєї дочки і взяла її на руки. Попрямували обоє до тітоньки, та простягла руки і дівчинка без найменшого страху потягнулася до незнайомки.

— Йди до мене, йди! — примовила Ліда, — я твоя тітонька Ліда. А тебе як

звуть? Яринка? Ти мала Яринка?

Мала розглядала Лідію уважно й посміхалася. З цікавістю торкалася до довгого волосся. Для неї ця незнайомка так ніколи й не буде тіткою, а завжди просто Лідою. Всім було дивно й приємно, що мала відчула своє і

не мала страху, як це буває з дітьми. Вона з народження звикла до великого

гурту в малій хатині. Далі дівча потягнулося до свого татуся. Незвично було Лідії спостерігати за своїм братом в ролі батька, скільки ніжності в голосі, скільки обережності в руках. Бачила їх обох востаннє ще хлопчиками, ще до армії. А це — вже дорослі мужчини.

Лідія підійшла до пічки й присіла на припічку, це місце взимку любили всі.

Пічка гріла з усіх боків. На плиті пихтіли парою каструлі. Мати підкладала в пічку дров. Наталка годувала Яринку кашкою. Данило подався на кухню

щось перекусити. Спостерігала за ними і ловила себе на думці, що не відчуває себе ще повністю в цьому гурті. Здавалось, вона десь збоку, а та дійсність, що навколо неї, то якийсь живий театр… Ніби в своїй хаті, а ніби й чужа… «Чи то у всіх, хто побував десь далеко і довго, є таке відчуття? — подумала. — Відчуття загубленості…».

Сумки залишили на веранді. Певно, треба ними зайнятись.

— Мене куди розподілите? — спитала. — Розібрала б сумки…

— Неси в хату та показуй, що маєш, — сказала Наталка.

— Нічого там особливого, але покажу, як хочете…

— Т и, напевно, все у великій хаті розмісти, там і шафа велика, — зауважила мати. — Там Данило ночує. З ним вирішите, де будете спати. Хто й куди.

Ти, може, на пічку хочеш?

— Мені будь‑де добре, — відповіла Ліда, — аби тепло.

— Як дідусь? — спитала у мами. — Кажуть хлопці, що майже не встає…

— Та з осені зліг. І не бачить уже зовсім. Встає тільки за потребою, на тому

й добре. Роки роблять своє. Літом ще дибав, та зима потрутила… Ти як відігрієшся трохи, то провідай. Я сніданок йому приготую, то й підемо разом. Дуже чекає тебе…

— Звісно, я готова.

Мати налила пахучого чаю з шипшини у кварту 2. Відрізала кусень хліба й

поклала на тарілку, з комори внесла варення. Лідія взялася допомагати, відкрила банку й затягнулася запахом вишень:

— Ох, яке чудо! Оце запах! Що значить домашнє!

Взяла з маминих рук ложку, поклала добрий шар варення на хліб, а наступну піднесла до рота. Закривши очі, поволі смакувала, облизуючи та муркочучи від задоволення. Зачерпнула ще одну ложку. Маленька Яринка, спостерігаючи за Лідою з дитячого манежика, й собі піднесла рученьку до банки, пробелькотівши на своїй мові щось, певно, «Дайте й мені!».

— Т ак смакує, що й Яринці захотілося! — посміхаючись, мовила Наталка.

— Годуєш її вже чимось подібним? Дорослою їжею, маю на увазі?

— А якже, помалу привчаю.

Мала продовжувала настирливо кричати.

— Що ж, прийшла черга Яринки скуштувати варення, — мовила молода мама й подалася на кухню по ложечку.

Мама Марія взяла банку з кислим молоком і попрямувала до дверей.

За нею — Лідія з чаєм і тарілкою в руках. Чимчикували обидві вузькою сте-

жиною, прокиданою в снігу до дідової хати. Місцями примерзло, і треба було ступати обережно, щоб не послизнутись.

Обтрусили ноги на хіднику і мати відчинила двері до холодного коридору. Пропустила Лідію, зачинивши двері, а далі відчинила наступні, в кімнату,

пропускаючи дочку вперед.

Зайшли, Лідія мовчала. Дідусь лежав на постелі біля пічки.

— Доброго ранку! — привіталася Марія.

— Доброго! — відповів дід.

Лідія продовжувала мовчати. Марія трохи підняла його, щоб краще міг поїсти, поправила подушку та мовила:

— Ставлю вам склянку з кислим молоком отут на ослін, та спочатку теплого чаю випийте.

— А ти не одна, Маріє? — зненацька спитав дід.

— Здорові були, діду! — нарешті обізвалася Лідія, виходячи із заціпеніння. Поклала кварту на край грубки 3, поряд — тарілку й попрямувала до діда.

— Внуко! Нарешті ти тут. Я так тебе чекаю. Все виглядаю тебе, темний…

Ліда взяла простягнуту, ледь тремтячу руку діда в свої. Відчула холод старого і його немічність. Марія відступила вбік. Онука нагнулася до діда й поцілувала в запалі щоки.

— Як ся маєте, діду? — спитала, аби щось спитати.

— Не видиш, лежу… Не маю вже сили, дитино. Темний і немічний, чекаю своєї години. Але мусів тебе діждатись, а тоді рушати в дорогу…

— Не маєте ще куди йти дідусю, — відказала Ліда, — скоро весна прийде,

сил вам принесе, ще будете дибати поперед хати.

— Як би то так? — мовив старий. — Але весна сили дає молодим, мені хіба що землю легшою зробить.

— Це вже не ми вибираємо, діду. А ви геть не видите мене, навіть трошки? — перевела розмову, заодно подаючи чай в руки дідуся.

— Ледве вижу світло, як файний день надворі, та й то, коли на вікно ди-

влюся. А так, куди б голову не повернув, кругом темнота.

Марія подалася з хати, підклавши перед тим дров до грубки. Дід підніс чай

до губ, сьорбнув.

— А що, цукру нема? — спитав.

— Та є. Я дві ложечки поклала, — відповіла Ліда.

— Щось я смаку не маю ніц. Там на креденці є банка з цукром, поклади

мені ще зо дві.

Ліда подалася в інший куток кімнати, закалатала ложечкою по металевій

кварті. Знов піднесла її старому. Відпив.

— Т рохи краще. Може, й загріє мене, Лідо, бо три ковдри на мені, а мерзну й мерзну. А в тій грубці горить чи ні? Й того не чую… Ані смаку в роті, ані

тепла в тілі. Яка то біда старому, ліпше бис не знала, дитино. Кинь ще дров

до грубки.

Лідія відкрила дверці. Вогонь горів на повну силу, вкинула ще кілька полін

зверху. У кімнаті було тепло, але це для її молодого тіла, звідки ж могла знати, як може почуватися немічна людина у свої вісімдесят п’ять.

Дід поволі їв, розказуючи про свої болячки і про те, що єдина розвага йому — то радіо на стіні по праву руку. Добре, що сестра заходить часто провідати та й про новини розповісти, бо молоді мають свої турботи, не мають коли над дідом старим сидіти. І син єдиний, що з трьох залишився, не дуже поспішає до свого батька, та й онук не навертає. Гірко було йому від того. «Відколи зліг, ще ноги їх у хаті не було. Кому треба старого й сліпого?» — бідкався дід.

Слухала його Лідія, спостерігала за виразом обличчя, за рухами тремтячих

рук, ловила поглядом мутні, сльозливі очі сліпого, й туга огорнула її. Відчула як ніколи раніше, що таке старість. Безпомічна, безсила й нікому не потрібна.

Дивне воно — життя! Дивну гру веде. Хто сильніший, той частенько виграє у цій грі. Але тут не лише сили потрібні. А ще мудрість, зваженість, далекоглядність. Відчуття свого внутрішнього голосу, голосу душі! Розуміння того всього, що відбувається навкруги.

Спостережливість. Аналіз. Все це, і не лишень це, веде до перемоги. Можеш і програти, але свідомо у всякому разі.

Отаке воно, дивне життя і його гра. У цій грі, крім переможців і переможених, є ще одна, третя категорія гравців. Вірніше, вони навіть не гравці. Це ті — хто утримався. Утримався від гри. Можна сказати, вони переможені заздалегідь, навіть не гравши. У такому разі, що вони можуть втратити, коли нічим не ризикують? Де тут різниця?

Річ у тім, що дві перші категорії беруть участь у грі, діють, ризикують, падають, встають і далі йдуть! До кінця. А там, дивись, знову початок…

Вони тут, у великій грі життя. Окрім сил, енергії, розуму для цієї гри ще треба й відваги! А, можливо, найперше її?! Що б там не було, це гра. І у ній

або пан, або пропав. І те, й інше вартує уваги заради самої гри. Бо хто не грав, той не жив. Отак і є з третьою категорією людей, котрі утрималися. Не грають — значить, не живуть! Вони зрікаються того, для чого прийшли в це життя, у життя гри. Та годі про них. Назад до гравців! До перемог і втрат!

Але ось доходимо до однієї речі, котру неможливо перемогти попри всі

старання, попри всю мудрість, силу, тактику… Ця річ — старість. Смерть. Хоча смерть — то закономірність, природне завершення циклу. А старість?

Чому неможливо бути завжди молодим, при силі й здоров’ї? Повним

енергії, бажань?! До кого ці запитання? До життя? Але цей закон і є законом

життя! Все народжується, цвіте, розмножується. Доходить до певної позначки і звідти повертається. Починається спад. І, на жаль, хід подій уже не такий, як при підйомі. Дерево трухлявіє зсередини. Сохне віття поволі. Квітка в’яне, птах втрачає силу льоту, звір не може більше прогодувати себе. Все затихає, завмирає і так поволі перетворюється в прах. Молодість і сила стояли поруч зі старістю та безпомічністю. Лідія стояла біля свого дідуся, котрий колись мав і силу, і молодість, і, здавалось, ніщо не владне над цим. Пройшов голод, війну, поневіряння, полон.

Молодість стояла поруч зі старістю. Старістю, котра пройшла свій шлях

сили і бажань. Молодість, котра рано чи пізно прийде до стану безсилля.

Лідія продовжувала дивитись на дідуся. Думки-блискавки пролітали в голові, звідкись приходили й кудись ішли… Відвела погляд до вікна. Там, на вулиці, все було покритe снігом. З неба почали несміливо налітати сніжинки.

Не відводила очей. Густішали, набирали темпу, танцювали в повітрі й загравали одна з одною по шляху до землі.

— Що мовчиш, Лідко? Чи ти пішла? — спитав дід.

— Ні, тут я. У вікно дивлюся. Так гарно, сніг падає з неба…

— Є доста цієї зими? — спитав старенький.

— Т а є. Добрі кучугури у дворі!

— А там, де ти була, буває сніг?

— Т а ні, хіба що в горах. А так, то зимою тільки дощ…

— Розкажи мені трохи про той край, як живуть там люди?

Лідія присіла на крісло біля столу, поглядом прикута до вікна, розпочала

свою розповідь про Грецію, про блакитно-зелене море, про пекуче сонце влітку, про зливи взимку, про маслини і маслинову олію, про овечий сир, про людей з різних кінців Європи, яких зустріла там, та й ще про різні дивні речі…

Десь через годину-півтори Лідія вийшла від дідуся. Сніг не переставав падати, густий, лапатий. Підняла голову до неба, що витрушувало свої ковдри й подушки щедро, із зусиллям! «Добре взялися господарювати вго-

рі», — подумала. Сніжинки освіжали обличчя своїми дотиками. Завмерла на деякий час, насолоджуючись. Правду кажуть, що в природі нема поганої погоди. У всьому є своя краса. Лідія трохи призабула зиму та її чарівність. Заплющувала й розплющувала очі, дозволяючи сніжинкам заліплювати їх, то звільняла, дрібно кліпаючи, щоб летіти поглядом вгору, у гущу, що спускалася з небес…

Голос матері повернув з подорожі:

— Що дочко, занудьгувала за зимою? Гарна вона у нас, правда?

— Гарна, та холодна! — відповіла дівчина.

— Одне без іншого не буває, на жаль.

— А ти чого по вулиці ходиш? — спитала Ліда маму, прямуючи до дверей.

— По воду ходила. А там тітку Олю побачила, полоскала біля криниці.

Побалакали трохи. Привіт тобі передає. Казала, що зайде під вечір.

Зупинились обидві під дахом відкритої веранди, обтрушуючи плечі від

снігу та обмітаючи ноги віником. Увійшли до коридору, Лідія зняла взуття і

заодно глянула на себе у велике дзеркало. На неї дивилось лице з червоним носом і посинілими губами. Подумала, що давно не бачила себе в такому вигляді і таких кольорах. Озирнулася в пошуках свого багажу, щоб нарешті розкласти речі. Валіз не було. Подалася до дверей, що вели до кімнати. Через скло за нею спостерігало двоє цікавих оченят маленької Яринки. Відчинила двері.

— А ось і я, твоя тітонька! Тільки ж я холодна і не можу доторкнутися

до тебе, мале сонечко! — защебетала до малої. Та дивилася на неї з висоти рук татуся Максима.

— А я взялася сама до твого гардеробу, вибачиш? — сказала Наталка, стоячи перед відкритою валізою. — Ти в діда затрималась, а я не витримала…

— Жіноча цікавість, — додав Максим.

— Нічого страшного, роздивляйся. Та й нема там нічого особливого…

А Данило де?

— Подався до спортзалу, — відповів Максим, кладучи малу в манежик. —

І я туди. Через годинку будемо, дивіться, щоб стіл був накритий!

Максим вийшов.

А Лідія з Наталкою почали оглядати речі з Греції. Увійшла й мама з кухні поглянути, що за добра навезла донька. Склавши все назад у валізи, Ліда

з Наталкою подалися до дідової хати, аби розкласти речі у шафу, підкинути

вугілля в дідову пічку та в пічку великої кімнати, що не пропалювалася давно. Ліда знову трохи затрималася в дідуся. Коли повернулась до маминої хатинки, стіл уже стояв посеред кімнати і Наталка розставляла тарілки. Посередині красувався червоний старий сімейний графин. З домашнім лікером, як пояснила Марія. Далі одна тарілка з шпротами, інша з квашеними огірочками та помідорами.

— Що смачненького на обід? — спитала Лідія, підходячи до грубки.

Ще раніше за запахом зрозуміла, що варилася квашена капуста.

— Чим багаті, тим і раді, дочко! — відповіла Марія. — Не кращі часи.

Щось таке подібне мені мама розказувала, бабуся твоя. Як бідували у війну і

після. А в нас і війни нема, а бідуємо…

— І це минеться… колись. Ніщо не вічне, — відповіла Ліда, — дякуємо Богу й за це.

— Те й робимо, що інше нам залишається? — гірко зітхала Марія. —

Мала ще останню банку вудженого в погребі, для твого приїзду тримала. То й стушкувала з капустою. Трохи картоплі відварили. Маю опеньки сушені з осені. На підливу є. Отаке…

— Т а це й чудово! Що ще треба? Особливо мені. Я забула про всі ці сма-

ки! — раділа Ліда.

— Т и, вже певно, й добре зголодніла, — зауважила Наталка, — а в дорозі що то за їжа!

— У дорозі я взагалі не їдець, — погодилась Ліда.

— Маємо ще суп з гречкою, будеш? — запропонувала Наталка.

— А якже! То ви не бідуєте, лиш панікуєте! Я би борщику червоного з’їла…

— Червоний влітку те, що треба, — сказала Марія.

— Почекаю. Спішити не маю куди. Поки що…

На вулиці почулися кроки і гупання ніг. То були брати. Обтрушували ноги

від снігу й прямували до хати.

— Ну що, ґаздиньки, вас уже аж три, — звернувся Максим до жінок, — обід готовий? Бо ми голодні як вовки!

За ним увійшов і Данило. Наталка взялася розливати суп. Лідія носила тарілки на стіл. Мама Марія накладала капусту та картоплю з грибочками.

Стіл наповнився наїдками, сімейство почало розташовуватись кругом нього.

Наталка взяла в обійми і Яринку. Максим, піднявши графин, похвалився, що

лікер його власного виробництва. Лідія згадала й про коньяк. Розлили по першій, взяли склянки в мовчанці. Перша заговорила мати:

— За твій приїзд, дочко! За те, що ми всі тут знову разом… — намагалася

твердо вимовляти слова, бо клубок зненацька підкотився до горла. Довго і з

болем чекала вона свою дитину, були на те в неї свої причини.

— Будьмо, — підхопила Ліда, — я теж рада, що нарешті знову в рідному домі.

Всі випили і взялися до супу…

Після теплого обіду всіх потягнуло на сон. Хлопці зранку підвелися, разом

з ними й мати. А який сон був у Лідії, то й годі гадати… Вона одним оком кинула на пічку й, довго не думаючи, піднялася, присідаючи на теплу поверхню. Це місце в дитинстві служило їй постіллю, гарячою з вечора і теплою під ранок. З неї не хотілось підніматися та спускатися вниз до холоду. Наталка й Марія ще порались у своїй кухонці, стіл брати перенесли

на звичне місце під стіну біля входу. У грубці легенько гуділо полум’я. Максим заколисував малу Яринку в дерев’яному маленькому ліжечку, котре власноруч змайстрував для донечки. Данило подався до села.

Лідія зручно влаштувалася на печі і звідти, з-під стелі, кидала очима по кімнаті. Все було, як і декілька років тому, нічого не змінилося. Одне, що

додалося, — це ліжечко і оте мале янголятко в ньому. Голівку повернула набік, одне рученятко закинула на подушку і вже смачно посопувала. Максим приліг поряд на ліжко, де вони й ночували з Наталкою. Вся сім’я в маленькій, але затишній і теплій кімнаті. Данило ж перебрався до діда та деколи ночував і на печі. Тепер мали вирішувати, хто перебереться до великої холодної кімнати в дідовій хатині: Лідія чи Данило? І за ким залишиться піч?

Рипнули двері, до кімнати ввійшли мати і невістка. Наталка попрямувала до дитячого ліжечка, поправила покривало, а далі примостилася біля Максима.

Марія виклала на запічок велику алюмінієву миску, повну яблук. Глянула вверх на Ліду.

— Внесла яблучок, щоб зігрілися… — Прилягла на своє ліжко, що стояло

напроти печі. В кімнаті запанувала тиша…

Лідія згорнулася калачиком, підклала високу подушку під голову і полинула поглядом за вікно. Все ще перебувала в дивному стані поміж реальністю і сном. Тіло її було тут, вдома. Але розумом вона все ще не сприймала

цього. Бути вдома подобалось їй, з іншого боку, лякала і бентежила думка:

«А що далі?». В гаманці не так уже й багато. Про яку працю говорити серед

зими? Тим більше з цим питанням не так просто було в ці часи. Максимова

сім’я доживала зиму за гроші, зароблені чоловіком влітку в А встрії. Данило

перебивався, хто знає як… Трохи допомагала дідова пенсія, на хліб, як казала Марія. Але й то велике. На жаль, в Україні було повно отаких сімей, отаких молодих чи старших людей, котрі все, що могли — це виживати, хто як міг. Дехто мав постійну роботу, як Наталка. Вона працювала в поліклініці. Але оплата була настільки мізерна, що її вистачало хіба що на тиждень, і то одній людині, а не кільком…

«Що ж, до весни якось дотягнемо з тим, що є в мене, а там видно буде, —

заспокоювала себе Ліда. — Як кажуть: дасть Бог день, дасть Бог хліб».

Та не тільки питання коштів на життя турбувало її. Те, що тиснуло каменем у грудях — розлука. Розлука, котра повинна була статися. Та це розумів

мозок, а серцю що розкажеш? У нього свої розуміння й свої погляди на ці

речі… Він залишився там, де був завжди, в сонячній теплій Греції. Вона була

уже тут, в холодній, засніженій Україні. Але такій милій до болю. Тіло лежа-

ло на печі, очі поглядом летіли на засніжений город… Думка подорожувала

до Греції, бо серце залишилось там. Лідія знала, що вона існує, але багато частин її єства було десь залишено, а інші розгублено дорогою додому. І вона знала, що повинна була зібрати все це знову докупи…

Взимку дні короткі, та коли хмарно, то таке враження, ніби цілий день

сутінки. Темрява надворі все густішала і заповнювала собою мамину хатину.

Лідія заснула… Прокинулася від ніжного щебету й сміху в іншому кінці кімнати. Розплющила очі.

Невелика настільна лампа горіла в кутику. Максим з Наталкою все ще лежали на ліжку, по них повзала Яринка. Пара бавилася зі своєю первісткою.

Мама Марія сиділа на припічку й спостерігала за грою. Лідія підвелася.

— Проснулася, доцю? Всі тебе чекаємо… Добре спалося на пічці?

— Думала, не засну. Та сон такий молодець, що підбирається обережно

й нападає зненацька, — відповіла донька. — А яка у нас вечірня програма?

— У кого що. Я починаю обхід коло худоби. Максим води наносить.

Наталка щось на вечерю приготує, а там телевізор трохи дивитись будемо. Діда треба відвідати, а там і, дивишся, спати пора. Так злітають наші дні взимку. Трохи вишиваю, але то як день світлий, бо вже мої очі не для темряви.

...продовження читати у ПДФ на сайті ЧТИВО