Будинок на Місяці

Я знаю, що ти спостерігаєш за мною. З пожовклих чорно-білих світлин, із дзеркала, у якому так гарно видно твої риси, з кожного слова, що присвячується тобі. Я шепочу твоє ім’я, сподіваючись отримати відповідь, але отримую лише тишу.

Мама часто дістає й протирає твій сервіз: кожну чашечку, що переливається перламутром. Ніби це стало твоєю новою оселею, в якій потрібно підтримувати лад. Чи хвилює це тебе до сих пір? Не кажи мамі, але я періодично п’ю з цих чашок, поки її немає вдома. Мені шкода, що ми так і не попили з них чаю чи молока.

Мама каже, що ти на небі. І я вдивляюсь у його блакить та чорноту, шукаю знайомий образ і не знаходжу. Я лежу на полі, а трава лоскоче мою шкіру. Дивлюсь на місяць і знаю, що ти там. Уявляю, як ти щодня виходиш зі свого нового дому, розвішуєш випрану білизну на мотузку і сідаєш під місячним деревом, щоб з’їсти яблуко в затінку. Я махаю тобі рукою. А ти мені?..

Зорі хитро підморгують, немов святкова гірлянда. А я бачу, як в густині ночі відчиняються двері, і з білого сяйва виходиш ти. Спускаєшся невидимими сходами, цілуєш в чоло і пригортаєш до себе. Тепер я відчуваю таке приємне і чомусь щемливе тепло. Підіймаю до тебе очі й запитую: “Ти ж більше мене не покинеш?” Ти мовчиш.