Маґура

Василя збудили звуки вибухів. Хлопець хутко встав і схопив гвинтівку, яка лежала поруч. Він озирнувся. Уважно прислухався. Чекав тих зловісних звуків, але їх вже не було. Однак розслаблятися не можна. Ворог підступний, і від нього можна очікувати всього.

— Василю, чого стоїш там, як у землю вкопаний? Ходи снідати.

Дзвінкий голос Сергія привернув увагу юнака. Чорноволосий стояв неподалік. Він усміхнувся Василю і підійшов ближче.

— Ранок розпочався так собі. Та це ще нічого. Бували ранки й гірші, — похмуро сказав Сергій і подивився кудись в далечінь. — Сьогодні вони, наче, випробовують наше терпіння. Хочуть нас вивести з рівноваги. Хочуть, щоб ми панікували. Але їм не вдасться цього зробити, бо ми на своїй землі й знаємо за що воюємо.

Очі у Сергія загорілися. Василь бачив у них ненависть упереміш з болем, який чорноволосий не хотів показувати.

— Ходімо. Треба поїсти, щоб мати достатньо сил для вибивання тих кацапів з нашої Батьківщини, — злісно сказав Сергій. Тоді все ж опанував себе і трохи лагідніше звернувся до Василя. — Тебе вже всі зачекалися.

— Мене? — здивовано запитав Василь.

— Тебе. Ти ж у нас спец у царині українських міфів. Ти ж, наче, щось там в університеті по них писав. Курсову роботу ніби. Чи не так?

— Та писав, — скромно відповів Василь.

— Ну от. Розкажеш нам щось сьогодні.

— Але що?

— Це вже тобі вирішувати. Ти ж у цьому спеціаліст, — весело сказав Сергій і поплескав Василя по плечу.

Юнак якраз був на четвертому курсі, коли почалось повномасштабне вторгнення в Україну. Після двадцять четвертого лютого Василь почав активно волонтерити. Плів сітки, допомагав у зборах потрібних коштів для військових, розпаковував гуманітарну допомогу. Однак він відчував, що робить мало. Тому юнак вирішив піти добровольцем на фронт, хоча мати ніяк не хотіла відпускати єдиного сина.

Василь всіляко втішав її, запевняв, що все буде добре. Юнак жартував і намагався якось розрадити свою матір. Однак це не надто допомагало. Та попри всі сварки, які виникали між матір'ю та сином, жінка все ж відпустила Василя на фронт, хоча зробити це було їй ой як не просто. Юнаку і самому було важко залишати матір. Він і досі пам'ятає їхнє прощання. Пам'ятає, як його матір трималася до останнього, щоб не заплакати, як вона довго, довго обіймала його і не хотіла відпускати. Юнак і сам не хотів відпускати її, однак розумів, що мусив йти…

Василь часто згадував свою матір. Ось і зараз думками він був вдома. На рідній кухні, де пахло чаєм та свіжою випічкою, яку хлопець приносив вранці з найближчої пекарні…

— Слухай. У тебе ніколи не було такого відчуття, що якась невидима сила тебе захищає і дає наснагу йти у бій, вселяє надію та радість? — голос Сергія витягнув Василя зі своїх думок.

— Можливо було, а може й ні. Відверто кажучи, не помічав, а що? — зацікавлено запитав юнак у свого побратима.

— Та нічого, — відповів Сергій і махнув рукою.

Василь уважно подивився на друга. Той ніби цього й очікував. Запанувала мовчанка, яка тривала п’ять секунд. Тоді Василь не витримав і все ж порушив її:

— Та кажи вже. Що сталося?

— Пам'ятаєш. Три дні тому, коли ми вночі патрулювали, Антон та Ігор, хлопці з нашого загону, були поранені на смерть снайпером. Я його ще обов'язково знайду і відомщу за них, — очі Сергія знову запалали гнівно. — Він ще буде благати про швидку смерть у мене!

Хлопець стиснув руку у кулак. Стояв так нерухомо хвилину і нічого не казав. Зрештою продовжив:

— Так от. Тоді я чудом врятувався. Якась невидима сила мене відштовхнула. Куля пролетіла повз і не зачепила мене, — хлопець зупинився, тоді подивився Василю в очі і, зрештою, продовжив свою розповідь. — А коли я підвів голову, то побачив, наче, жіночу постать з крилами та обладунками за декілька кроків від себе. Я заплющив очі, а коли розплющив їх, то нікого там вже не було.

— Крилами й обладунками кажеш? — зацікавлено запитав Василь.

— Ну так.

— Можливо, ти Маґуру побачив?

— Кого, кого?

— Маґуру. Це дочка Перуна. Войовнича хмарна діва. Наша покровителька.

— Знущаєшся чи що? — трохи роздратовано запитав Сергій.

— Та ж ні. Про неї навіть і легенди є, — весело відповів Василь.

— Та йди ти зі своїми легендами, — відповів чорноволосий і дав маленького потиличника Василю.

— Ай! Та чого ти, Сергію? Я ж не брешу. Можеш навіть в інтернеті пошукати.

Але чорноволосий нічого не відповів.

— Ну вибач. Можливо, тобі просто тоді привиділося. У стані стресу й не таке ввижається. Та ж почекай, Сергію. Ти також мене іноді підколюєш. Ще навіть більш їдко.

Сергій зупинився, тоді обернувся і подивився на хлопця.

— То мир? — примирливо запитав Василь і простягнув руку побратиму.

— Та мир, мир, — відповів чорноволосий і вже аж надто міцно потиснув руку хлопцю. На що Василь лише усміхнувся. — Ходімо. А то вже дуже їсти хочеться.

Хлопці засміялися і приєдналися до своїх побратимів. Після сніданку у чоловіків навіть покращився настрій до моменту, коли знову почувся звук вибухів.

Днина була досить напружена. Перестрілки та вибухи супроводжували військових цілий день. А коли настала ніч, чоловіки мусили йти на нічне патрулювання. Вони сподівалися, що сьогодні їм таки пощастить, і що вони спіймають того клятого снайпера, який забрав життя у багатьох військових.

— Сьогодні він точно не втече від мене, — сказав Сергій, коли вбирав гвинтівку на плече.

Військові розійшлися по парах. Коли Сергій вже збирався йти, він обернувся до Василя, уважно подивився йому в очі й сказав:

— Будь обережний.

— І ти. Будь обережний.

Сергій міцно потиснув руку Василю. Тоді обійняв його. А коли відійшов, якось дивно подивився на побратима. В очах Сергія Василь побачив тривогу. Тому він усміхнувся другу і підбадьорливо поплескав його по плечу.

Кожен з військових пішов патрулювати свою місцину. Василь з Максимом пішли на північний напрямок. Обоє вирішили, що розійдуться і через півгодини знову зустрінуться.

Пробираючись через хащі, Василь уважно прислухався до кожного звуку. Боявся проґавити щось важливе. Однак навколо було тихо. Лише зрідка хлопець чув пугукання сов.

Раптом юнак почув за спиною шелестіння у кущах. Хлопець затамував подих. Василь уважно прислухався. Він обернувся і почав пильно вдивлятися поперед себе, коли враз щось підказало йому пригнутися.

Постріл. Василь вчасно зреагував. Схоже, що він натрапив на того клятого снайпера. Було тихо. Василь, скориставшись моментом, кинувся з усіх ніг до дуба, щоб сховатися за ним.

Постріл. Хлопець впав на землю. Він закусив рукав своєї військової куртки, щоб не подати звуку. Снайпер вцілив йому у ногу.

«Трясця. Кров би тебе нагла заллєла сучий сину!», — подумки проклинав юнак москаля.

Василь чекав. Чекав і запеклий ворог. Юнак очікував вдалого моменту. Якщо він буде мовчати, то клятий кацап подумає, що вже пристрелив його. А коли підійде, то Василь вистрелить йому прямо в голову чи навіть у самісіньке серце.

Здається, що задум Василя спрацював. Він почув кроки. Хлопець обережно виглянув з-за дуба і побачив постать, яка повільно рухалася до нього.

Василь хутко вхопив гвинтівку і вистрелив спочатку по ногах ворога. Той закричав і впав. Тоді хлопець вистрілив у руку, щоб кацап не міг схопити своєї зброї, а наостанок декілька раз у груди.

Тиша. Василь поклав гвинтівку біля себе і швидко перетиснув місце, куди влучив снайпер. Однак юнак розумів, що дещо згаяв часу, коли цілився у ворога, і тому втратив трохи крові.

Василь насилу підвівся й обережно підступав до снайпера. Побачив палицю, яка лежала неподалік. Взяв її і потикав нею тіло москаля. Мертвий.

Хлопець дістав рацію і повідомив Максима, що йому потрібна допомога. Навряд чи він сам так довго протримається. Потрібно заново перев'язати рану. Василь відчував, як втрачає кров, хоча тісно наклав жгут. Але ж він лише тимчасово зупиняє кровотечу.

Юнак схилився на дуба, щоб перепочити. Повіки йому ставали дедалі важчими. Хлопець хотів спати.

Раптом Василь відчув легкий дотик руки. Юнак розплющив очі й побачив поперед себе прекрасну жінку з крилами у золотому шоломі та у сяючих обладунках. Довге густе волосся спадало їй на плечі.

— Я що… Вже на тому світі? — запитав юнак. Він не міг відвести очей від чарівної незнайомки.

— Ні. Тобі ще жити й жити. Не піддавайся смерті, юначе. Борися. Тобі ще рано потрапляти в Ирій. Ти ще дуже молодий.

— Ирій? То це таки правда? Ти справді Маґура? — знесилено запитав Василь.

Він насилу тримав очі розплющеними.

Жінка з крилами нічого не відповіла, лише лагідно погладила юнака по голові.

— Борися, Василю. Борися.

Ці слова хлопець вже не надто добре чув і відчував, що очі йому поступово заплющуються.

— Василю, Василю!

— Прокидайся, Василю!

— Ти не можеш нас так просто залишити!

— Що я твої матері скажу, Василю?!

— Поштурхай його, Сергію!

Голоси побратимів та інтенсивне штурхання Сергія все ж таки змусили Василя прокинутися. Він розплющив очі й побачив поперед себе стривожених друзів.

— Трясця твоїй матері! Як ти нас налякав, Василю! — вигукнув Сергій і кинувся обіймати хлопця.

— Що сталося? — ошелешено запитав юнак.

— Багато чого, — відповів Максим і подав склянку води Василю. — Вважай, що у тебе сьогодні другий день народження. Вчасно ж я прийшов. Якась невидима сила вказувала мені куди йти. Вона тягнула мене до місця, де ти був, як магнітом.

— Маґура… — сказав юнак, а тоді жадібно почав пити воду.

— Що? Яка Маґура? — здивовано запитав Максим.

— Донька Перуна. Крилата войовнича діва. Наша покровителька, — замість Василя відповів Сергій.

— І що? — здивовано запитав Максим.

— Нічого. Колись зрозумієш, — відповів Сергій і обмінявся поглядом з Василем. Обох об'єднувала одна таємниця і нова покровителька, яка під своїми крильми оберігала не лише їх, але й усіх військових.