ВІДОБРАЖЕННЯ

Η μοίρα φροντίζει για μας περισσότερο

απ’ ό,τι εμείς για τον εαυτό μας*.

Демосфен

"Доля турбується про нас більше, аніж ми про себе"

Вона вирішила поїхати. На один лише день. Коли в неї буде ще така нагода? Та й хіба щось погане зробить? Це буде просто прогулянка, а заодно й зустріч із давнім другом. Можливо, остання. Хоча, хто знає, що й коли в житті буває востаннє. Не може не використати цієї нагоди, побувати там хоч на трохи. Щось незбагненно потужне тягне туди, щось не дає спокою. І вона поїде. Вирішила твердо. Це буде мить, одна тільки вкрадена мить.

Ця мить закінчиться швидко і після цього, можливо, Слава знайде той бажаний спокій.

Дорогою в автобусі намагалась не думати, не дивитися за вікно, не поринати в спогади, що продиралися в голову. Увімкнула музику і встромила навушники у вуха, так краще. Години летіли, все спокійно... Та щойно автобус звернув за ріг, що навпроти міського цвинтаря, серце забилося частіше. Дві-три хвилини розділяють її від міста минулого, від усього її минулого.

Автобус повільно просувався вузькими вулицями містечка – рухові перешкоджали припарковані по обидва боки дороги автомобілі. Славі, як і колись, хотілося якнайшвидше вийти з нього.

Нарешті зупинився. Ступила на тротуар і попрямувала вздовж невеликого скверика до набережної. Пахло морем. Кричали чайки, б’ючись за здобич. Йшла, мов у тумані. Невже вона знову тут? А може, це їй сниться? Та ні, не доведеться себе щипати, вона дійсно тут. Тільки навіщо? Сама не знає. Так і не знайшла відповіді на це запитання з того часу, як прийняла рішення приїхати сюди. Дійшла до площі і знову звернула. Дорога її лежала до узері, де мав чекати Василіс. Так домовились. Колись завжди чекав її на автостанції, та це було тоді, давно. В іншому житті... Побачила його силует здалеку, сидів спиною до неї за одним зі столиків поблизу моря. Як завжди. Чомусь стало душно, аж упріла.

– Калімера!* – привіталась, посміхаючись.

– Калімера, калімера! Калос іртес**! – посміхаючись навзаєм,

Василіс піднявся з крісла їй назустріч. Обійнялися й розцілувались навхрест, як давні друзі.

– Я вже замовив, чекаючи на тебе, – показав на склянку з сиво-білою рідиною. – Ти що будеш?

– Звісно, узо, – відказала Слава. – І восьминогів, бо як же без них. – Намагалась посміхатись, аби якось приховати хвилювання.

Присіла. Василіс теж виглядав збентеженим і механічно, раз за разом, потягував алкоголь. Потягнувся до цигарки.

– Ти не змінилася, – зауважив, оглядаючи Славу.

Очі вологі, світились тим дивним і радісним вогнем ентузіазму, що наповнював Василіса щоразу під час радощів.

– Значить, ще не прийшов мій час, – відповіла Слава.

– А я все білію – додав.

– Бачу, роки посипають тебе сріблом…

На диво, не голова його була надто сріблястою, а борода. Як у Діда Мороза. Вічна Василісова борідка, колись чорна, як воронове крило... Весь він скидався на самотнього крука, з чорним довгим волоссям і бородою. Сухий та кістлявий, але міцний, ніби зі сталі виплавлений. В чорній рокерській шкірянці на такому ж чорному, витонченому, як і його господар, чопері. Але це колись... Тоді, давно і недавно. Чопер припав пилом тепер на Василісовому подвір’ї, а сам він похилився у своїй стрункій поставі, навіть дещо згорбився. Від тої ваги років, що за плечима, а чи, може, то не вага років, а вага випробовувань, втрат, розчарувань. Пил і на ньому… Срібний, сірий пил років.

Офіціант приніс узо для Слави та ще одну тарілочку печених восьминогів. Замовили подвійну порцію. Поволі алкоголь, розливаючись по жилах, звільняв кожну клітину тіла й мозку від напруги. Розмова потекла вільніше, невимушено, про все і ні про що, як у ті, давні часи.

«Ніби ніколи й не покидала цього місця» –впіймала себе на думці. Василіс, здається, перехопив її думку у вітерця, що дмухнув у його бік, вириваючи ту з Славиної голови.

– Ти знову тут… І які відчуття? – спитав.

– Дивно, – відповіла, не задумуючись, – ніби я й не покидала цих місць. А все те, що відбувається за межами, не дійсне, не реальне, моє й не моє. Ніби наснилось... А коли я там, в своєму сьогоденні, то сном здається все пережите в минулому.

– Чому так?

– Не знаю. Не маю відповіді, – стенула плечима, – та й не шукаю її. Існують речі чи події, що не потребують ані запитань, ані відпоідей. Вони просто є...

Сиділи довго, кілька годин. Слава запропонувала пообідати в одній із таверн на площі. Перебралися туди. Замовили вино, але вона відмовилась пити, – не варто змішувати стільки алкоголю, їй ще назад повертатись, як-не-як. Дорога довга. Та й узо не дуже йшло, відвикла. Під кінець обіду Василіс все ж не витримав і запитав:

– Не хочеш заїхати до мене? На господарство глянеш...

– Незле було б, та не знаю, чи варто.

– Це ж не спонукає тебе до чогось...

– Звісно, багато чого вже не повернути. Тільки не впевнена, чи потрібно мені бачити знову все те, з чим пов’язано так багато у моїй пам’яті.

– А може, якраз і потрібно? – ніби розуміючи решту її думок,

схованих у закамарках мозку від неї самої, спитав Василіс і продовжив: – Не cпробуєш, то й не довідаєшся.

– Напевно, ти правий, – посміхнулася й зітхнула. – Що ж, поїду, але не затримаюсь надовго. Не ображайся. Та й до автобуса не так багато часу залишилось.

– Які можуть бути між нами образи?! – відказав Василіс.

– І за однієї умови. Звідти я повернуся пішки, до цвинтаря.

А квиток візьму тепер.

– Як скажеш...

Знайома дорога поміж маслинових садів. Знайомий кожен схил, кожен спуск і кожен підйом. Ось і дах будинку зачервонів посеред зеленого краєвиду. Знову хвилювання охопили все тіло, душу, мозок. Ніби камінь застряг у горлі. «Для чого я роблю це? Навіщо мучу себе?» – думала. Єдина надія, що все це колись закінчиться. Всьому ж є кінець.

Автомобіль піднімався по високому схилу до подвір’я. Заїхали. Зупинились. Відкриваючи дверцята й ступаючи на землю, Слава опанувала себе. Хвилювання й емоції, що душили її, кудись випарувались. Зграйка котів бігла до свого господаря. Загавкав собака, відчуваючи нову людину на подвір’ї. Вона незнайома тут, чужа...

« Невже я чужа? Тут... – знову блимнула думка. – Хоч я часто так думала колись... Але чи все це мені чуже?..».

Василіс говорив до неї, про щось розповідав. Автоматично кивала головою й посміхалась. Відповідала, що рада за нього, рада, що має силу господарювати й триматись на плаву. Хоч би й так, – як не великий лайнер, то малий човен. Та й той не мало вартує, не один вітер і не одну фортуну витримати може, шугаючи поміж хвилями й шукаючи свою дорогу у бухту.

Цей дім, це подвір’я, цей безкінечний маслиновий сад довкола нього були бухтою для Слави. Колись... Тут знайоме кожне дерево, віття маслин розчесане її руками, оті деревця гранату при дорозі – вона їх поливала... А троянди, пересаджені нею з тісних горщиків, як підросли! Шумить довгастим, густим листям уже височенний евкаліпт, що разом посадили з Василісом. Якось біля моря, в кінці довжелезного мавровунського пляжу, бродила по гайку, повному цих високих дерев. Побачила й маленькі паростки, захотіла взяти з собою й посадити тут, біля подвір’я. Василіс не перечив, хоча надавав перевагу плодовим деревам.

Зійшли вниз до помаранчевого й лимонного саду. Брела поміж трав, втягуючи в ніздрі знайомі, рідні запахи. Їй бракувало цих ароматів. Василіс чистив велику помаранчу, простягяючи їй половину.

– Візьмеш із собою?

– Візьму декілька.

– А маслин хочеш?

– Хочу, та заважка буде мені ноша.

– Тож я підвезу.

– Ні, ні. Краще все-таки я пройдуся.

Не наполягав далі. Обійшли весь сад. Вкотре піднімалися дорогою вгору. Ніби їй долею було написано підніматися цією дорогою без кінця до якоїсь вершини. Так ніколи й не дійшла до неї. Та хіба це зараз мало значення?

– До хати зайдеш? – несміливо спитав Василіс. – Кавою пригощу.

– Зайду, як не зайти. Кава на дорогу те, що треба.

У приміщенні знову незручно зробилося Славі, знову змокла від хвилювання. Та й Василіс виглядав збентеженим, взявся готувати поспіхом каву. Обійшла кімнати, оглядаючи. Хотіли жіночих рук... Знайомий запах огортав звідусіль, заповнив легені, дійшов до свідомості. Рідний запах.

Василіс підніс каву, присіли, посьорбуючи. Почав крутити цигарку. Спостерігала за його рухами, знайомими до болю. Рідними рухами.

– Дозволиш мені?- спитала, простягаючи руку.

– Питаєш...

Взяла тютюн і почала крутити цигарку. Розмова не йшла, і дим не втягувався. Відвикла. І кава не йшла. Все застигло. Застигли й вони обоє.

– Вибачай, – нарешті видавила з себе, – та час мені йти. Краще бути на зупинці раніше, аніж добігати.

– Звісно, звісно, – розгублено пробурмотів Василіс. Піднялися з крісел, Слава подала руку на прощання.

– Попрощаємось унизу, – тихо відказав Василіс. – Зійду з тобою, час поливати овочі.

Вийшли. Мовчки зійшли до головної дороги й зупинились на роздоріжжі.

– Що ж, щасливо. І дякую, що приїхала, – мовив Василіс.

– І тобі...

Двоє людей стояло на роздоріжжі, добре знайомих одне одному, таких близьких і водночас далеких, таких рідних до болю, – не кров’ю, а чимось більшим, тим, що єднає душі, робить їх відкритими, хоч і не завжди прийнятими. З’єднує й пов’язує їх навіки незалежно від часу та відстані, від обставин і доріг, котрі можуть бігти кожна в своєму напрямку. Їхні руки з’єдналися. Швидше, то з’єдналися дві душі в прощальному танку, легкі, невидимі, теплі. Бо тіла їхні були холодні, як і дотики.

– Чоловіка твого як звати? – зненацька спитав. Це все, що спитав її про особисте життя, теперішнє. Дивно, чому тільки це...

Відповіла пересохлими губами, з останніх сил стримуючи повінь, котра заповнила груди і ось-ось могла вирватися назовні через уже вологі очі.

Василіс ніби закам’янів, очі його ще більше потемніли. Тільки тепер, на оцьому роздоріжжі, обоє розуміли, ясно і чітко, що це їхня остання зустріч. Під цим небом.

Холодно. Як ніколи. Такого холоду в цей день Слава не сподівалася. Звідки прилетів оцей студений вітер у теплу днину? Пересмикнула плечима й вивільнила задубілу руку. Взяла за плечі Василіса й поцілувала в запалі щоки. Вологі й солоні. Не зробив жодного руху, як завмер. Їй треба було йти. Не озираючись!

– Зізвонимось... – чужий голос виринув з гортані. Василіс підяв руку на прощання й різко розвернувся, прямуючи до саду.

Слава йшла польовою дорогою, твердо ступаючи й відчуваючи кожен свій крок глухим ударом у вухах. Із очей виливалася повінь, а за нею – все її життя тут...

ЧАСТИНА ПЕРША

Було далеко за північ. Група українських туристів виходила з автобуса, що зупинився недалеко від центральної площі Афін.

Омонія. Їх зустрічала не темрява, не спокій і тиша сну, що мали би панувати в цю годину, а сотні, а то й тисячі вогнів. Сотні автомобілів, котрі кудись поспішали, різко рушаючи з місця після відкриття зеленого світла на кожному світлофорі, пролітали кругом овалу площі, розсипалися далі в різних напрямках.

Енергія, швидкість, напруга пульсували шаленим потоком жилами древної столиці Еллади. Славі аж дух забило. Розгублено роздивлялася довкола. Це місто, розбурхане посеред ночі, гуло й скрипіло, як шалена буря, що зненацька зірвалася посеред тиші й розбудила її від сну, аж вона стрепенулася. Це місто неспокійне й ніби роздратоване чимось чи кимось. Місто насичене життям і буйною вдачею, воно лякало її. Не чекала побачити чогось подібного. А чого чекала взагалі? Слава вирушила у невідомість.

В її уяві Греція завжди була чимось чарівним та особливим. Прекрасним, загадковим і містичним. Багато читала про цю країну, про її величну історію. Але це про ту Грецію, дві тисячі років тому. Що знала про її сьогодення? Майже нічого. Що ж, час і познайомитись. Та уже не з книжок, а віч-на-віч. Стародавнє притягувало Славу, інтригувало. Сьогоднішнє, те, що тільки-но відкрилось очам, не лише лякало, але й бентежило, а разом з тим збуджувало цікавість, як і все невідоме. Особливо коли ти ще молода й недосвічена, коли ще тільки відкриваєш для себе життя.

Група українців різного віку, але одинаково збентежених, здивованих, розгублених, а може й спантеличених тим, що побачили навкруги після сірої, тихої й зубожілої буденності також розгубленої України дев’яностих, направилися слідом за своїм туристичним гідом до готелю. Вони не потрапили в якісь розкішні палати, їх чекав дешевий, сумний і темний готелик, певно з тутешніх найдешевших. Та хіба були вони звичайними туристами для цієї країни? Туристами, котрі можуть дозволити собі розкіш і належний, пристойний відпочинок. Звісно, ні. Вони були тими, хто має

загубитись і розсіятись у цій сьогоднішній Греції. Загубитись для того, аби мати змогу знайти себе в цьому новому житті. Вони були тими, хто після закінчення дії своєї візи поповнить ряди економічних емігрантів зі Сходу. Тими, хто буде підтримувати цей чужий блиск, шик і добробут важкою працею, незаконною працею в чужій країні. Тими, хто знайде тут своє краще майбутнє і хто зробить це майбутнє кращим для своїх дітей. Там, у ріднім краї. І тими, хто не витримає шаленого тиску капіталістичної системи, а нерідко й приниження їхньої людської гідності, й повернеться назад.

Слава була наймолодшою в групі, хоча їй і минав двадцять шостий. Незаміжня, бездітна, без обов’язків та негараздів за плечима, окрім економічних. З відкритим поглядом у майбутнє, хоча й неясне, зате цікаве – так вона вірила. Залишила в Україні тільки матір і заміжню сестру, а ще спогади з хороших студентських років. Декілька подруг із тих часів і нудні роки роботи секретаркою в одній з будівельних організацій, котра останнім часом нічого не будувала. А невдовзі після від’їзду Слави й зовсім розвалилася. У кожного з її земляків була одна єдина мета – заробити гро-

шей, щоб покращити добробут своєї сім’ї в Україні. Яку мету мала Слава? Ніби таку ж. Хоча вона не запитувала себе ані тоді, коли збиралася закордон, ані тепер – яка ж її мета. Напевно, вона ще не визріла в ній, не народилась. І сама Слава не дозріла, незважаючи на те, що роки збігали. Тому й була одна, бо не відчувала, що готова для сім’ї, готова до шлюбу й відповідальності. Вистачало самої себе і своїх обов’язків на роботі. Та й з мізером, що крапав у кишені, не уявляла, як можна утримувати сім’ю. Найперше – для цьогопотрібен чоловік, на котрого можна покластися, сильний. І, звісно, з обов язковою умовою – кохання! Аякже! Все або нічого. Доводилося бути з «нічим». Не те, щоб Слава не закохувалась у студентські роки, але то була легка закоханість, котра ніколи не виросла і не вилилась у щось глибше. В те велике кохання, в котре вірила. На роботі таких «об’єктів» для кохання годі було й шукати. Або одружені, або розлучені гультяї чи невдахи. Її обранець – то має бути щось велике, особливе та осяйне, як Сонце! Тільки її – Сонце. Так і жила, в одноманітності, нудьзі, вічному зубожінні й нестачах, котрі іноді доводили до відчаю, але то – іноді. Бо Слава була оптимісткою з веселою, хоч і бунтівною та непокірною вдачею. Отож, вирішила рухатись. Під лежачий камінь вода не тече. І рухатись далеко, закордон, що вабив невідомістю, чимось кращим та світлішим за її сіре, обшарпане, убоге селище та життя. Діяла імпульсивно, однією жагою бажання – вперед, підсвідомо й завзято, як дитя, що

виривається до нового буття з лона материнського. Виривається настирливо і вперто. Там, в лоні матері йому було затишно й безпечно, там все було знайоме, все приходило самe собою. Дитя було захищене, обігріте, облюбоване. Куди ж преться, нерозумне? Для чого й за чим? Хіба знає. Та знає за нього життя… Воно кличе, манить – пізнай мене, відкрий! Бо прийшов твій час. Тут буде не так солодко й легко, як в материнському нутрі. Не так затишно. Доведеться самому стати на ноги і йти. Завжди йти назустріч життю, без страху і помислу, відкриваючи щось невідоме й нове. Завтра те нове відійде в минуле, а шлях продовжиться. Так рухалася Слава,

без страху і помислу, як дитя.

Новий день, що зустів її в сірому готелику, все ж примусив замислитись. Їхня туристична супровідниця, котра й організувала виїзд групи, роздала на кордоні кожному, кому бракувало, певну суму доларів для показу. Бо перевіряючи паспорти і візи, прикордонники перевіряли й кишені. Якщо там порожньо, – куди тобі, нещастя, і навіщо до Греції? Готуючись повернути зелені, Слава враз усвідомила, що в кишенях таки порожньо. Хоча й за готель заплачено на тиждень уперед, та що з цього. Їсти й пити за щось

потрібно. Це одне. А друге – хто їй обіцяє, що саме через тиждень вона знайде роботу? На що це вона сподівалася? Що хтось потурбується про неї й буде опікувати до безкінечності ? Щось не так вона, мабуть, зрозуміла. Час усвідомити краще.

Вирішила, що поговорить з Олесею, так звали гіда. Як-не-як, вони з одного селища, знає, де шукати родичів Слави, як не її саму. Це у разі, якби боялася, що не поверне їй гроші. Ті, котрі збиралася знову позичити. Дочекалась, поки Олеся розібралася з усіма, віддаючи їй гроші. А коли вона збиралася піти з готелю, підійшла до неї.

– Хотіла б поговорити з вами наодинці – несміливо звернулася до жінки. Та була віку її матері.

– Слухаю тебе Славочко, – уважно глянула на неї Олеся, – зійдемо вниз...

Вони спустилися сходами.

– Ви знаєте, що моя подорож за ваші кошти, бо мені й не було до кого більше звернутися. То ж у мене – жодного долара, – замовкла на мить і знову продовжила: – Могли би ви знову позичити мені трохи, поки роботу знайду.

– Добре, я позичу тобі – відповіла Олеся, все ще уважно, чи то навіть прискіпливо дивлячись на Славу.

– Але як і домовлялися. Віддаєш із першої платні.

– Звісно! Про що мова?! – впевнено й радісно відповіла Слава.

– Був би той заробіток тільки... Може, щось порадите для мене?

– Не хвилюйся, це лише перший день, – заспокоювала її Олеся, – до кінця тижня щось знайдеться.

– І майте на увазі, я розмовляю англійською, якщо це допоможе, – наївно продовжувала.

– Добре, Славочко, добре... – щебетала Олеся, думаючи про щось своє. Почала порпатися в сумці, виймаючи звідти гаманця і стодоларову купюру.

– Дякую, – відповіла Слава, беручи гроші й відчуваючи полегшення. Чи то так їй здалося.

Дні минали швидко в розмовах і тривогах. Багато хто з прибулих уже забрався з готелю. Хто до своїх рідних, а хто до знайомих, котрі прибули сюди раніше. Решта, як сироти, з надією чекали новин від Олесі. Вона вже кілька років проживала поміж Україною і Грецією, бо згідно з її словами, була заміжня за греком. Той допоміг їй відкрити туристичну фірму. Вона добре володіла грецькою, мала тут немало знайомих, як своїх, з України, так і місцевих. Тож всі вірили, що надії їхні не марні. Вірила тому й Слава. Хіба мала вибір? А чи вийде на вулицю з табличкою на грудях «шукаю роботу»?

Тут її й знайде поліція. Або всілякі шахраї, котрі полюють на таких як вона, аби дати роботу в борделі. Про цей популярний вид заробітку Славу попередили ще до виїзду. Отож, сиділа й чекала, а ще читала. Добре, що взяла в дорогу книжку.

Ось і останній ранок в готельному номері. Слава з нетерпінням чекала Олесю. Та з’явилася близько десятої, розмовляла з жінками, що залишилися, з кожною наодинці. Прийшла не сама. З нею була ще одна жінка, трохи старша й виглядало на те, що давненько тут.

Вона й справді проживала в Греції вже не один рік. Тож було домовлено, що жінок, котрі без роботи, візьме до себе. Заодно допоможе їм у пошуках роботи, але не за «дякую», а за триста зелених. Тут капіталізм і все платно. Славу Олеся покликала наостанок.

– Що скажете мені доброго? – нетерпілося знати свою подальшу долю.

– Щось маю для тебе... Але підемо спершу пообідаємо тут поряд. І поговоримо заодно.

Три жінки попрямували на вихід з готелю. Це була, власне, перша прогулянка Слави вуличками поблизу центральної площі.

До цього виходила лише поїсти в Макдональдс поблизу готелю.

Далеко не заходила, боялась загубитися, відчувала, що зовсім не орієнтується в місцевості та все ще перебуває в обіймах недовіри й

страху перед лицем мегаполісу. Перед лицем, якого ще не побачила повністю, але й чомусь не хотіла бачити. Напевно, щоб застерегти себе від розчарування, що вже наростало.

Шум, гамір, безкінечний рух автомобілів, натовп людей, вузькі тротуари, сморід. У вечірніх вогнях все було інакшим, привабливішим.

Здається, занурювались у якісь цементні дебрі, де не було не те що деревця чи пальми, як на центральній площі, а взагалі нічого цікавого чи привабливого. Будівлі, однакові й нічим не виразні, нависали над головою. Чорношкірі дівки, виваливши спереду і ззаду все назовні, спацерували туди-сюди вулицею. «Якого біса?.. Це ж повії! – підказував обурено якийсь голос ізсередини. – Але й гальмо ти!».

Куди веде її Олеся? А як вилупилися на неї оті чорномазі хлопи дикими, зголоднілими очима! Жах...

Враз жінки зупинилися перед входом у якесь приміщення. Двері були скляні й Слава побачила ряд столиків, накритих картатими скатертинами. «Їдальня», – знову той голос підказував їй. На щось ліпше не виглядало. Зайшли всередину. Низький, опецькуватий і череватий, чимось огидний з обличчя чоловічок подався їм назустріч. Розпливався у посмішці, крізь яку на світ вилуплювались жовто-чорні зубиська. Розвів широко руки й почав почергово обіймати жінок, цілуючись із кожною. Щось базікав по-своєму з Олесею, а далі подав руку й Славі. Добре, що все завершилось лише цим жестом. Оглядав її з ніг до голови, вже аж надто відверто. Далі кивнув головою на столик в кутку. Присіли. Незабаром підійшов офіціант, підносячи склянки й графин із світло-рожевою рідиною. Розіклав тарілки, ножі й виделки, кілька видів закусок. Троє про щось постійно розмовляли, Слава не випускала ні звуку. Що має сказати Олеся, те й скаже, коли прийде на те час. Жувала помалу сир, печений смачний хліб, посипаний якимось запашним зіллям, м’ясні биточки, кругленькі, як м’ячики, й роздивлялась навкруги. Кілька невеличких картинок та фотографій на стінах, камін посередині приміщення, чомусь без вогню, зелений пишний вазон у протилежному кутку. Оце і все.

Нарешті Олеся згадала про Славу й повернулася в її бік.

– Слухай, Славочко... маю тобі таке... – почала здалеку, жуючи слова, – можу познайомити тебе з одним паном, котрий хоче нашої жінки, до життя, розумієш... Як буде вам добре, то й одружиться, з часом...

– Т-а-а-к, – протягла спантеличено Слава, – але ж я роботу шукаю, а не заміжжя. Мені заробіток потрібен. До того ж, я вам винна.

– Все влаштується, не гризися. Він буде оплачувати тобі, щомісяця, як положено. Може не те, що заробляють інші, але як розумієш, ти нічим не переробишся.

– Я й мови не знаю... Чи розмовляє він англійською, як маємо порозумітись? – белькотіла Слава, ще не розуміючи, як належить сприймати таку пропозицію.

– Цього я уже не знаю, – відповіла Олеся, – якими мовами він балакає. Але скоро довідаємось, за кілька хвилин він має бути тут.

«Оце так справи! – роздумувала Слава, – не встигла оговтатись і на тобі – заміжжя!.. Скоріше на злучку подібне... Хіба цього я шукаю?.. А куди подітися, сьогодні з готелю треба йти, з грошей пару доларів лишилось. Знову з порожніми руками. З англійської, як видно, толку мало, бо ще ніхто тут цією мовою не заговорив... Що робити?» – питала себе в паніці, шукаючи й не знаходячи виходу з ситуації, що несподівано гупнула на неї. Її долю вирішували інші і ось що навирішували. Але хіба не їм, цим іншим, вона довірилась?! Хіба не їм вручила цю долю в руки, навіть не задумуючись? А чи, може, задумалась? Та, певно, ні, бо якби думала, то й духу її тут не

було б. Слава дивилась на події, як на фільм, де грала головну роль.

Та ба, чи то головну...

Думки перервав чоловік, що підійшов до їхнього столика. Невисокий, чорнявий, немолодий, але й старим не назвеш. З лиця також чимось неприємний. Насуплене обличчя, густі й величезні чорні брови над темними горошинками очей, відвислі губи і непропорційно маленький ніс. «Що вони, як жаби тут усі?», – подумала Слава. Руку для знайомства подав тільки Олесі, отже, з двома іншими знайомий. Далі повернувся до Слави з галантною посмішкою. Хоча, здалося на мить, було в ній щось приховано-хтиве й разом з тим байдуже. Назвав ім’я, але в пам’яті воно не відклалося.

Автоматично назвала своє. Чоловік присів, притягуючи до столу вільного стільця, й почалася розмова. Через деякий час Олеся знову звернулася до Слави:

– Це той чоловік, про котрого я тобі говорила.

– Я зрозуміла, – відповіла Слава. Певно, мало задоволення чулося в її голосі, бо Олеся одразу ж продовжила:

– Ти не дивись, що він не першої свіжості, головне – гроші, чи не так? Вони є, а далі – якби таки вам не пішло, то вивчиш краще мову та й даси собі раду. Розумієш? Така моя думка. Ти йому сподобалась, уже готовий забрати до себе.

– Як із ним порозумітися маю?

– То спитай, бо я його, як і ти, вперше бачу.

Слава звернулася до чоловіка. Зрозумів, про що його питають і відповів, що англійською володіє досить слабенько, тому доведеться їй вчити грецьку, а він допомагатиме. Якщо, звісно, вона згодиться спробувати з ним свого щастя. А також те, що вона йому дуже подобається. Все це Слава зрозуміла з перекладу Олесі. «Ще б пак! Я йому подобаюсь!.. І головне – спробувати щастя!» – іронізувала подумки Слава. У її випадку надія залишалась на удачу.

– Я піду до нього, – різко випалила, – але поясніть, будь ласка, що хочу краще пізнати його спершу, звикнути, а там уже й станемо парою. Хай не буде це одразу, з порогу, – намагалась пояснити Олесі.

Олеся зрозуміла, про що йдеться, й почала натхненно йому роз’яснювати. Той тільки кивав головою, час від часу відповідаючи.

– Не бійся, він чоловік добрий, не образить тебе – переказувала їй Олеся, – має терпіння й розуміє ситуацію. Але від себе скажу, не думай, що задарма буде годувати довго. Всі вони тут хочуть свого.

А люди ви дорослі, тож або туди, або сюди. І пішло туди, куди справилось.

Невдовзі вся компанія попрямувала до готелю. Слава піднялась по валізу, попрощалася з Олесею та її подругою, котра пообіцяла провідати її на днях. Виявляється, знає, де живе цей пан. Чоловік зловив таксі й вони вирушили до його помешкання. Втім, Славі не приходило в голову спитати ще раз його ім’я, щоб якось запам’ятати. Ніби ні до чого воно їй.

Квартира була невелика, але досить простора, без зайвого в інтер’єрі. Здається, цей чоловік мало часу проводив тут. Показував усе мовчки, весь час посміхаючись. Знову зловила себе на думці, що не відчуває в тій посмішці щирості. Зайшли в спальню. Відчинив шафу і почав пояснювати, що може перекласти його одяг в іншу половину, щоб звільнити місце для своїх речей. Тих речей у Слави було не так вже й багато. Та й воліла би їх зовсім не виймати з сумки, бо відчувала, що тут вона ненадовго. Показав і на ліжко,

пояснюючи, де буде спати. Та ось чи буде сон...

– Сіга-Сіга*, – відказала, ніби в лихоманці, грецькою. Кілька слів і фраз все ж вдалося запам’ятати за той тиждень, що провела в готелі.

– Сіга-сіга, – закивав і той головою.

Вечір минув перед телевізором, а далі, прийнявши душ і одягнувши піжаму, Слава вклалася на край ліжка. Чим більша відстань поміж ними, тим краще. Хоча, хто знає, чи надовго це зможе врятувати її від «доленосного акту». Та поки що мусить показувати свою неготовність, а там видно буде.

Цієї ночі її ніхто не потурбував. Навіть не намагався, як і було домовлено. Чоловік перевернувся на другий бік і невдовзі захропів.

Від того храпу спала погано і повністю провалилася в сон десь уже під ранок, коли за вікнами почало сіріти. Коли прокинулась, чоловіка в хаті не було, а годинник показував дванадцяту дня. Знайшла в холодильнику все необхідне для сніданку, поклала заварювати каву в кавоварку, як навчив її вчора... Господи, як же він зветься?

Все ж таки подбав про наступний Славин день, навчивши її дечому. Ця кавоварка – геть нова й досі незвідана річ. День провела за розмовником грецької, виписуючи й вивчаючи нові слова. Все виходила на балкон глянути навкруги, та нічого особливого очам не відкривалося. Все одинакове, будівлі, балкони, антени на дахах, автомобілі безупинні, як бджоли, внизу. Снують і гудуть, аж в голові гуде. І що вона має робити в цьому місті, в цій країні, в цій квартирі нарешті? Отак закрита, сама з собою, доки? Доки отой безіменний не отримає своє? А далі що? Бо не тут її місце, знає, що не тут. Якесь вичікування в душі, ніби на вокзалі вона. Чекає на потяг, але той припізнився. Та мусить сидіти на цьому вокзалі, щоб дочекатися того потяга, котрий привезе її до призначеного місця.

Чоловік повернувся ввечері з повними руками покупок. Кинулась допомагати, виймаючи продукти з кульків і розкладаючи, що в холодильник, а що до кухонних шаф. Невдовзі почав готувати вечерю, просячи Славу допомогти. Все що могла зробити – начистила картоплі й розклала назад по місцях спеції, що виймав із шухляд.

За вечерею випили трохи вина, Славине заціпеніння відступило, і вона знову спитала його ім’я. Звали його Стельос. З тривогою чекала, коли доведеться йти до ліжка, але й цієї ночі її залишили в спокої. Наступний день не відрізнявся від попереднього, як і вечеря після. Слава чомусь подумала, що Стельос надто добрий і порядний, тож терпіння його безмежне і може чекати того, чого хоче від неї довго, тим більше, має намір одружитися. Одружитися? Виглядало це якось неймовірно абсурдно, як фільми жахів, що почали було крутити на початку дев’яностих в Україні. Бо як така дурня може відбуватися, та ще й боятися того варто! В тому порівнянні, може, й була частина правди, чого не можна було сказати про терпіння Стельоса. Випивши трохи більше вина, як би то мало бути, той щось безперервно й дружньо базікав. Слава розслабилася й хіхікала, сама не розуміючи з чого, певно, більше на знак вдячності. Коли опинилися в ліжку, без зайвої думки розвернулася спиною, побажавши Стельосу доброї ночі. Але в Стельоса були інші наміри, реальніші за голлівудський абсурд.

Відчула на спині його руку й зацепеніла. Рука, як холодна змія, почала рухатись вгору до її шиї. Стиснула зуби, але не ворушилась.

Рука ковзнула вниз від шиї до грудей, і тут до Слави повернулося життя, підкинуло її на ліжку, як ошпарену. Зірвалася з місця мовчки, не дивлячись у його бік, вилетіла зі спальні. В темряві направилася до салону, на канапу. Сіла, підігнувши ноги, тремтячи всім тілом не від страху, а з огиди й злості. Думки розгулялися в голові шаленим буревієм, у якому не могла знайти за що вчепитись, аби не рознесло і голову, і всю її на друзки. «То що ти думала собі, голубко, що це буде легко? Га?! Чого приперлася сюди, не знала?! Хто

панькатися буде з тобою, як із писаним яйцем, і доки?! Ось викине тебе посеред ночі на вулицю, якої заспіваєш?! Це ж треба бути такою дурепою! Може, сама собі маєш бути огидною? Напитися треба було до незтями, хай би вже робилася воля Божа! Як не додумалась раніше? Бодай у такий спосіб допомогла б собі!»

Стельос не забарився. Увмікнув світло, стоячи в довгому шовковому халаті на вході до салону. Дивився здивовано на неї, роблячи якусь дивну фігуру рукою.

- Ела, Ела!* – почав кликати й показувати руками далі, даючи зрозуміти, що більше її не торкнеться. Керуючись більше інстинктом, аніж якимось розумом, підвелася з канапи й попрямувала назад у спальню. Він і справді більше не торкнувся її, але очей не зімкнула. Ранок минув німий, Стельос, як на зло, забратися з хати не поспішав. Але про що їм розмовляти і як? Славі й так зрозуміло, що експеримент її невдалий. Не виключно, що це зрозуміло і йому. І як бути далі? Варто дзвонити Олесі, хай шукає якусь роботу, хай знову позичає грошей. Чи не вона обіцяла їй влаштування? Чому повелася на цю дурню й не знайшла сили щось вимагати для себе!

Невдовзі Стельос знову кудись пішов, кивнувши їй на прощання. Тиняючись туди-сюди квартирою, не знаючи куди себе пришпилити й у чому знайти спокій, Слава згадала про вчорашню недопиту пляшку вина. Взялася з горя за неї й вицідила всю. Недоспа на ніч нагадала про себе важкими повіками й тугим клубком у грудях. Той клубок – від гірких емоцій, викликаних безглуздою ситуацією, в якій опинилася своєю ж волею. Жаль себе, ох, як жаль! І сльози повінню вихлюпуються з очей, течуть потоками по обличчю, солоним присмаком заповнюють рот. Перетворюються на схлипи й ридання, не дають дихати від вологи, що окутала щільним туманом. Ані дихати, ані бачити щось перед собою... Та й навіщо бачити. Раніше треба було дивитись. Хлипала й рюмсала довго, а коли за сльозами пішов і камінь з грудей, повитирала соплі, ще раз добряче себе обізвала й пішла мити обличчя. Піде спати! Вона піде спати, а коли прокинеться, може буде вже деінде.

...продовження читати у ПДФ на сайті ЧТИВО