Карусель

Марiчка зупинилася. Лише крок вiддiляв її вiд польоту. Ще мить i вона полетить вниз. Марiчка зануриться в сiрi хмари з туману i диму. Потiм розсиплеться дрiбненькими камiнчиками... I все. Не буде нiчого... Зовсiм нiчого... Пил, туман i камiнцi...

Нав'язливий сон залишав пiсля себе смуток i печаль. Вiн переслiдував дiвчину протягом дня. Лише ввечерi, коли приходив на побачення Максим, Марiчка посмiхалася вiд радостi i щастя. Марiчка кохала Максима, а вiн кохав її. Чому вранцi не покидав дівчину смуток? Чому огортала печаль?

— Життя — це карусель, — часто говорив дiдусь, — кого б ти не осiдлав— коня, верблюда чи осла, все рухається по колу, у всiх все однакове: ранок, вечiр, нiч; весна, лiто, осiнь: дитинство, зрiлiсть, старiсть.

— А зима? — запитувала Марiчка.

— Зима? А що зима? Взимку холодно.

Кожних вихiдних Марiчка з Максимом гуляли парком i каталися на каруселях. Було дуже весело. Але дивний сон, як i ранiше, псував настрiй. Не могла дiвчина звикнути до провалля, сiрих хмар пiд ногами та гострого камiння, що здалеку здавалося безпечним i дрiбним. Потрiбно було зробити лише крок, щоб... Щоб що?

— Марiчко! Тобi подобається кататися на каруселях? — запитав одного разу Максим.

— Так, любий! Дуже подобається, — вiдповiла дiвчина, дивлячись на свого хлопця закоханими очима.

— Марiчко, каруселi не безкоштовнi, пора розплачуватися, — суворим тоном мовив Максим. Вiдмовити не змогла. Почалися дорослi стосунки. Марiчцi подобалося. Вiдчуття нагадували тi, якi були в мить найбiльшої швидкостi каруселi. Вже не так сильно i Максима кохала, бiльше чекала отих стосункiв.

Сни стали iншими. Те саме провалля. Той самий погляд з висоти. От тiльки не вниз Марiчка дивилася, а напроти. Вже не цiкавили її сiрi хмари з пилу та туману, не роздивлялася дiвчина гостре камiння. Її увагу привертали бiлi хмаринки, що були поряд i вабили до себе. Знала, що вони лише видаються подушечками. Знала: якщо стрибне, то не на подушечках та перинах опиниться, а стрiмко падатиме вниз крiзь сiрi хмари iз пилу i туману. Вiд удару розсиплеться на дрiбненькi камiнцi. Все ж мала надiю не впасти; вважала, якщо добре розiгнатися, то зможе подолати силу, що тягне донизу. Вже не було смутку на душi, днi минали легко i безтурботно, а вечори тiшили зустрiчами з коханим.

Максим терпляче чекав, доки Марiчка насолоджувалася каруселлю. Сидiла верхи на рожевому конику i дарувала повiтрянi поцiлунки, коли опинялася напроти. Мабуть Марiчку вкачало, бо почувалася не так, як завжди. Вiдмовила Максиму. Рано пiшла додому. Юнак до ночi гуляв парком i з iнтересом розглядав дiвчат на каруселi.

Наступного разу помiтив, що з Марiчкою щось не так. Вона вже не подобалася йому, бо не посмiхалася, як ранiше, навiть кривилася, коли на блакитному конi торкалася неба. Сумно стало Максиму, але виду не показував. Мрiяв повернути те, що мiж ними було ранiше. Хотiв кохати i бути коханим.

— Що з тобою? Знову вкачалась чи дiд захворiв?

— Все добре, любчику. Втомилася трiшки. Щось нерадiсно менi на каруселi. Гарно лише тодi, коли знаходжуся на висотi, коли небо поряд, а люди внизу маленькими здаються.

— Марiчко, вже стемнiло. Ходiмо до нашого мiсця!

Не погодилася дiвчина. Поквапилася додому. Максим затаїв образу. Навкруги стiльки гарних дiвчат, а вiн всi грошi на каруселi витратив! Гнiвався на Марiчку не лише тому, що йому вiдмовила; бiльше злився через те, що дiвчина не старалася подобатися. Погладшала. Ранiше ластовиння шаром пудри прикривала, соромилася того, що шкiра поплямована, а нинi взагалi припинила косметикою користуватися. Перейшла на широкi плаття. Волосся у хвiст зiбрала — от i вся краса.

— Марiчко! Коли сина народжуватимеш? — запитав дiдусь.

— А ти, звiдки знаєш? — здивувалася дiвчина, — я ж нiкому нiчого не говорила.

— Коли вiн прийде до цього свiту, то я вже пiду. Важко тобi буде. Бiльше не любиш Максима?

— Не люблю. Звiдки ти, дiду, все знаєш?

— Тому що скоро зима. Я старий. Вже не можу нiчого робити. Можу лише знати.

Коли Марiчка народжувала, Максим катався на каруселях з новою подругою. Вони весело смiялися, пiднiмаючись вгору на помаранчевих баранчиках, i замовкали, коли карусель поступово знижувала висоту i сповiльнювала швидкiсть. Максим з дiвчиною подовгу мовчали, коли вiддавалися думкам про спiльне майбутнє. А воно в них мало бути щасливим.

Вже не так часто снилися хмари... Лише тодi, коли докучали труднощi. Дiд весь в бiлому з довгим сивим волоссям, такими ж довгими вусами i бородою, несподiвано з'являвся напроти i давав поради. Звiдки вiн знав про те, що Марiчку турбує? Бувало так, що дiвчина довго стояла на однiй нозi, бо друга вже була пiднята для того, щоб пробiгтися хмаринками. Увi снi була впевнена, якщо рухатися дуже швидко, то впасти неможливо. Дiд сварився i наказував стояти. Марiчка слухалася i винувато роздивлялася провалля, сiрi i бiлi хмари.

Хороше було пiсля зустрiчi з дiдом. Увi снi залишалася молодою дiвчиною, але життя брало своє. Синок дорослiшав, Марiчка обростала друзями i авторитетом. В технiкумi, що був розташований поряд, отримала професiю. Продовжила навчання, коли синок почав ходити до школи. По закiнченнi iнституту Марiчку призначили начальником цеху, згодом доросла до директора заводу. Керувала вправно i справедливо, дякуючи дiду. Це вiн навчив до всiх ставитися однаково — як до самої себе; а окрiм дiда i синочка у Марiчка нiкого не було.

Прочитала якось в розумнiй книжцi, що вiдповiдi на складнi питання здатнi самостiйно вирiшуватися у мозку. Потрiбний лише час для того, щоб правильна вiдповiдь визрiла. Не повiрила. Можливо у iнших людей так i вiдбувалося, а те, що Марiчцi дiдусь допомагав, не викликало нiяких сумнiвiв.

Особисте життя не складалося, та й роздiляти себе помiж новим чоловiком i сином не було нiякого бажання. Боялася, що слiдом за коханням i пристрастю знову прийде розчарування. Вiддавалася в те, що вiрила; в те, що приносило не вiдчуття, а видиму користь. А коханцiв було — хоч греблю гати. Багатьом до серця припадала, пробувала з одруженими i холостяками. Обминала тих, хто при владi. З такими взагалi не йшло. До психолога зверталася, пояснив: то все через дiда, через те, що в неповнiй сiм'ї виховувалася i не бачила приклада повноцiнної родини. Згадувала благополучнi сiм'ї, що мешкали поряд. Бачила ж гарнi приклади. Але не хотiла такого щастя собi, а власного — навiть уява не малювала. Одного разу таки запитала в дiда, чи правий психолог? Дiд повторив те, що казав дуже давно: "Життя — це карусель. Кого б ти не осiдлала — коня, слона чи осла, все йде по колу, у всiх все однакове: ранок, вечiр, нiч; весна, лiто, осiнь: дитинство, зрiлiсть, старiсть.

— А зима? — запитала Марiчка.

— Зима у кожного своя".

Коли через багато рокiв самопожертвування i самовiддачi, iнакше, те, що вiдбувалося з Марiчкою, не назвати, завод запрацював, як добре налагоджений механiзм, а син, закiнчивши навчання, влаштувався на роботу i оженився, Марiчка знайшла вiдпочинок для душi. Таке собi, хоббi. З вiкна спостерiгала за людьми i уявляла їхнi долi. Коли, незалежним вiд неї чином, дiзнавалася щось цiкаве про обраних, то поринала в забутi вiдчуття — тi, що охоплювали, коли карусель набирала висоту, а люди зверху здавалися маленькими.

Дiдусь вже не снився. Приходив iнший дивний сон. Марiчка стяла на краю прiрви i дивилася у височiнь. Ще крок... i вона злетить. Птахом кружлятиме над хмарами. Зустрiне веселку. Позбавиться одягу i пiдставить оголене тiло вiтрам, дощу, снiгу, сонячному промiнню i лютому морозу. Найбiльше хотiлося вiддатися могутнiм розрядам грози. I все... все скiнчиться. Не буде провалля, снiв i безмежжя, яке дiдусь чомусь називав колом, коли порiвнював життя із каруселлю.

Того осiннього дня Марiчка приклала багато зусиль, щоб умовити онука прогулятися парком. Чотирнадцятирiчний пiдлiток соромився бабусю, тим паче, що вона вела його пiд руку. А Марiчка навiть думки не допускала про те, що може стати непотрiбною. Всi навкруги захоплювалися директоркою i намагалися завоювати її прихильнiть. Принаймнi вона так вважала i нi краплi в цьому не сумнiвалася.

Зелень хвої, червоне i жовте листя грайливо виблискували пiд осiннiм сонцем. Рудi бiлки, стрибаючи з гiлки на гiлку, перемiшувалися з сонячним промiнням i надавали осiнньому парку особливого колориту. Помаранчевi гарбузи з вирiзаними посмiшками поодиноко i купами зустрiчали гостiв парку в найнесподiванiших мiсцях. Марiчцi не подобалося свято Геловiну. Якби знала, то обрала б iнший день для прогулянки. Заморськi витiвки її лякали. Дратували анiматори в жахливих костюмах, виводила з себе моторошна музика. Але, якщо люди вiтають закордонне свято, то треба i собi звикати.

— Бабусенько, — онук несподiвано поцiлував її в щоку, — я ненадовго тебе залишу. Мене Маргоша чекає. Ми з нею на каруселi покатаємося.

— Iди. Тiльки ж дотримуйся слова: недовго, — вiдповiла Марiчка, не приховуючи смутку.

Сусiдська Маргоша була на два роки молодша вiд Михайлика, але за розумом i зовнiшностю вiдставала на всi чотири. Карусель дiти сприймали не так, як вона в далекiй юностi. Марiчцi подобалися всi тваринки однаково, а Михайлик з Маргошею довго вибирали, кого б осiдлати. Онук сiв верхи на лева, дiвчинка вилiзла на жирафу — зняла з себе шарф i обмотала ним шию тварини.

Несподiвано Марiчка позаду себе почула голосний смiх. Обернувшись, побачила байдужi обличчя вiдпочиваючих. Коли глянула на карусель, то застигла вiд жаху: баранчики, слони, конячки та iншi звiрi, що крутили карусель, змiнили свою зовнiшнiсть, знявши з себе чи то шкiру, чи то фарбу. Стирчали кiстки скелетiв, виднiлися кишки i м'язи тварин, якi ожили. Було очевидно, що карусель рухали безшкiрi звiрi, а не електричний двигун. Козли, барани та оленi, одним словом, всi тi, що мали роги, посмiхалися до Марiчки. Жiнка сховалася за дерево i спостерiгала, як їхнi очi нишпорять парком. Вiдчувала страх i тривогу, бо знала, що побачити рогатих, та ще в Геловiн — недобрий знак. Коли Марiчка вийшла з прикриття, то навiть пiдскочила вiд несподiванки: тiєї митi, коли в небо злетiли фейєрверки, навпроти неї, зовсiм близько, з'явилися оголенi щелепи, якi скреготiли зубами i нагадували капкан.

Наступний фейєрверк розвiяв марево i заспокоїв нерви директорки. Все стало на свої мiсця. Все було, як ранiше. Марiчка знайшла розумне пояснення того, що вiдбулося. Минулої ночi вона майже не спала. Готувала звiт. Все пройшло якнайкраще, але не для нервової системи.

На змiну страшному прийшли солодкi спогади iз юностi. Було соромно i смiшно: як вона могла бездумно вiддатися Максиму? Чому, коли дiзналася, що вагiтна, розiрвала стосунки? Цiкаво, де зараз її Максим? Чому до цього часу нiколи про нього не згадувала? Придивившись до поважного чоловiка в окулярах, який вiдпочивав на лавi, зрозумiла причину: це був саме вiн!

— Добрий вечiр! Впiзнаєш мене, Максиме?

— Доброго здоров'я, люба жiночко! Вибачте, але... нi. На жаль, я вас не знаю. Хоча, моє iм'я Максим.

Марiчка не стала продовжувати розмову. Засумнiвалася, можливо й справдi помилилася. Пiшла дивитися святкову виставу. Дiйство вiдбувалося на сценi посеред озера. Коридор з води роздiляв акторiв i глядачiв. Вистава супроводжувалась оптичними ефектами, якi пiдсилювалися нiчним небом i вiддзеркаленням води. Однак Марiчка знову повернулася до Максима. Багаторiчний досвiд перемог позбавив її можливостi вiдступати. Тiльки вперед, вище i краще: мить задоволення i знову шлях до перемог...

— Максиме, пригадай карусель. Я — Марiчка. Згадав?

Та чоловiк пiднявся i пiшов геть. Директорка давно з подiбним не зiштовхувалася. Знайомi i незнайомi вiдчували в нiй силу i владу. А цей — схопився i пiшов. Всерединi кiшки шкребли, ще й онук дивився на сусiдську Маргошу, як кiт на сало. Знайшов собi рiвню!

Марiчка довго шукала, але все ж знайшла Максима недалеко вiд того мiсця, де вони залишалися наодинцi. Вона не зможе зрадити основному правилу власного життя: не здаватися i завжди добиватися свого! Максима вiдпускати не збиралася. Марiчка зобов'язана розповiсти йому про сина i онука. А ще... так вже вийшло... вона до цього часу кохала Максима.

— Люба жiночко, залиште мене в спокої. Ми з вами не знайомi,— переконував її чоловiк, а вона не могла зупинитися...

Марiчка схопила Максима за руку, коли вiн саме переходив дорогу. Вiн тiкав вiд схибнутої незнайомки. Марiчка ж була впевнена, що зустрiла батька свого сина. Вона не вiдстане вiд Максима, доки вони не поговорять.

— Дивно. Гроза на Геловiн, — сказала Марiчка i зупинилася. Вона не вiдчула болю, коли блискавка влучила в них з Максимом.

— Яка гроза? Нас машина збила, — пояснив чоловiк, який мiцно тримав Марiчку за руку. Вона зрозумiла, що помилилася. Це був не її Максим.

Вони разом падали в провалля, разом вдарилися об камiння, а потiм повiльно пiднiмалися вгору. Вони задихалися в сiрих хмарах з пилу, попелу i туману. Занурившись у бiлi пухнастi хмаринки, Максим з Марiчкою вiдчули полегшення. Поволi пiднiмалися все вище i вище, доки не загубилися у безмежному спокої вiчної зими.