Легковажна

- Слухай, Єгоре. Маю до тебе одне питання, - від хвилювання мене трохи трусило, так що доводилося робити невеличкі паузи, щоб голос звучав рівно.

Для цієї розмови я причепурилася, навіть одягла сукню, що відрізнялося від мого повсякденного вигляду. Так. Бо розмова має бути серйозною.

Вирішила, що краще обговорити вдома питання, що мене турбують останнім часом, а не йти до ресторану. Хоча, Єгор і так мене не балував такими походами. На пальцях однієї руки можна перерахувати кількість разів, коли Єгор мене кудись запрошував.

- А ти підступна, - розімліло усміхнувся Єгор, - нагодувала, тепер будеш допитувати?

Так, нагодувала. Правда, готувати сьогодні не мала часу, бо ж на роботі ще була. Потім поспішила до салону, дорогою додому замовила вечерю з Єгорових улюблених страв, як знала, що мені і шматок в горло не полізе.

- Ми з тобою вже два роки зустрічаємось, - почала розмову здалеку, - І півтора з них живемо разом, - видавала інформацію малими порціями, легшими для засвоювання.

- Так і є, - кивнув Єгор в знак згоди. – Я що пропустив річницю? Не привітав тебе? – сполошився за мить.

- Не в тому річ, - не дала йому збити мене з пантелику, - Дозволь продовжити.

- Гаразд, мовчу, - провів рукою від одного кутика рота до іншого, імітуючи застібку-блискавку.

- Мені вже тридцять, - продовжила я в тому ж темпі.

- Я не привітав тебе з днем народження? Коли він? Сьогодні? – знову висунув свою гіпотезу, перебивши мене. Це вже починало дратувати, але я твердо вирішила сьогодні з’ясувати все, що мене турбує.

- Ні, - намагалася зберігати спокій і не виказати свого роздратування, - Якщо ти не даєш мені висловити підготовану промову, то спитаю прямо. Ти взагалі плануєш одружуватися зі мною?

У відповідь він зареготав.

- Це такий жарт? – крізь сміх запитав він.

- Ні, це серйозне питання, - мене страшенно обурила його реакція, і, в принципі, я вже здогадалася відповідь, але йтиму до кінця.

Він прокашлявся, відводячи погляд. Потім, врешті решт вгамувавши свій сміх, перевів погляд мені в очі і твердо так сказав:

- Ні. Я не планую одружуватися з тобою.

- Можна дізнатися чому? – його відповідь не стала несподіванкою, бо за два роки яких я тільки натяків не робила, щоб хоча б приблизно орієнтуватися чи є в нас майбутнє.

- Слухай, ти весела, хазяйновита, але не підходиш для сімейного життя. Ти надто легковажна, - легко відповів він, навіть не задумуючись. Я обімліла.

- Легковажна? – ледь чутно перепитала я, - Тобто жити зі мною можна, а створювати сім’ю ні? Не розумію, з чого ти зробив такі висновки? Може я не працюю? Може не оплачую свою половину за квартиру чи не купую продукти? Тільки розважаюся?, - здається, я завелася, - В чому моя легковажність? В тому, що я не ускладнюю життя скандалами і з’ясуванням стосунків? Щоб ти знав, кожне моє рішення добре зважене.

- Ага, добре зважене за п’ять хвилин? Ти віддалася мені на першому побаченні, - він почав загинати пальці, перераховуючи мої легковажні вчинки, - Коли я спитав чи не хотіла б ти переїхати до мене, ти за годину була в квартирі з речами! За годину!

- І ти вважаєш, що це рішення я прийняла миттєво? Не думав, що я пів року про це думала і тільки чекала хоч якогось натяку з твоєї сторони? – дивувалася я висновкам, які він зробив про мене за два, най його, роки.

- А робота? Як ти змінюєш місце роботи? Не сподобалось, як начальник керує – заява на звільнення, тільки натякнули на ненормований робочий день – звільнення. Як ти збираєшся просуватися в кар’єрі, якщо ніде не затримуєшся надовго? - він все загинав пальці, - Он, моя мама тридцять років працювала в школі, авторитет серед колег здобула, до директора доросла. А ти? Щоразу на найнижчу посаду…

- Так, ти правий, - знову здавалося, що рішення прийнято миттєво, без обдумувань, але… я думала про наші стосунки останніх пів року, розглядала різні варіанти їх продовження, проте видно майбутнього у них немає, - Але я не твоя мама! Я хотіла з’ясувати чи є у нас майбутнє? Та бачу, що це максимум, тому мене це не влаштовує. Яким би тобі легковажним не здавалось моє рішення, я його прийняла. Я йду. Поживу поки у батьків, кілька тижнів. А ти подумай чи хочеш мати зі мною щось більше, ніж те, що вже є.

На цих словах я розвернулася, не ставши слухати що він мені далі скаже. Все, що треба було з’ясувати – з’ясовано. Це – фініш. І в цьому забігові, як виявилося, був фальш-старт, на думку Єгора.

Ну, у мене, скажімо так, своя філософія життя. Єгора я кохала ще зі школи, тому і на першому побаченні все сталося у нас. Він запросив мене на побачення після зустрічі випускників. Нарешті я дочекалася якогось кроку з його боку, тому вирішила від цього побачення взяти все, що він мені зможе запропонувати. Легковажності у цьому кроці я не побачила зовсім, бо мріяла про нього усі старші класи і ще десять років потому.

Ну і на додачу, його мама не вважає мене гідною партією для свого золотого синочка. Хоча і мої батьки не в захваті від мого вибору, але жодним чином не втручалися в наші стосунки. Батьки завжди мене підтримували, ніколи не докоряли, тому я без жодних сумнівів, зібравши свої речі, вирушила на ночівлю до них. Що робити далі – придумаю завтра. Сьогодні чомусь думки в голову лізуть тільки похмурі.

За три дні, що я живу у батьків, від Єгора ані дзвінка, ані повідомлення. Я намагаюся переконати себе, що це на краще. Варто було поставити ту крапку. Але всеодно чекала, що він хоча б спробує мене повернути, що сумуватиме і відчуватиме пустоту без мене. Як я без нього.

- А знаєш, мамо, я хочу зробити те, на що не наважувалась, перебуваючи у стосунках, - озвучила я ідею, щойно відвідавши мою голову, - провести час, не відчуваючи почуття провини, що не піклуюся в цей час про дім і нашу «сім’ю». Тільки для себе. Піду погуляю в парк, сходжу на якийсь концерт невідомої групи, можливо навіть в якийсь музей. Сьогодні ж вихідний, і на роботу тільки післязавтра Я поживу у вас якийсь місяць, ви ж не проти? – з надією в голосі запитала, наперед знаючи мамину відповідь.

- Звичайно, доню, - мама обійняла мене, - Нам з татом тільки за щастя. І бачити тебе усміхнену. І пити чай перед сном, дізнаючись як у кого пройшов день.

Закінчивши прибирання, вирішила і сама причепуритися. Настрій потрібно створювати собі самій, а не чекати на таку милість від інших. Одягнула свою улюблену літню сукню, кеди, взяла маленький рюкзачок і пішла до парку. Що робитиму далі – потім розберуся, але неодмінно подарую собі цей день для себе. Дозволю собі сьогодні бути легковажною, як назвав мене Єгор. Що ж, життя показало, що мої побудовані далекоглядні плани лише забрали в мене час, який би я могла прожити в своє задоволення.

Одягнула бездротові навушники, увімкнула радіо і, поринувши в свої думки, прогулювалася парком. Неочікувано, але якраз під мій настрій увімкнулася пісня «Легковажна». Ще один плюсик до настрою, бо пісня мені справді подобається. Отак дивно усміхаючись і злегка пританцьовуючи, я помітила уважний погляд хлопця, що крадькома спостерігав за мною. Не довго думаючи, підійшла, дістала один з навушників з вуха і мовчки протягнула йому. Він так само мовчки вставив його собі у вухо і тепер ми знаходились з ним на одній хвилі. Принаймні на одній радіохвилі. Погляд в очі, слухаючи одну й ту саму пісню, і ми вже танцюємо посеред парку, не помічаючи нікого навкруги. А що, це ж легковажний вчинок, танцювати посеред парку з незнайомцем… Хоча і його обличчя мені здалося трохи знайомим, але так і не згадавши де могла його бачити, відмахнулась від даремного колупання в пам’яті і просто насолоджувалась танцем. Рухався він доволі добре, вміло вів у танці і не зводив погляду з мого обличчя.

Шкода, але пісня швидко закінчилася і я жестом попросила свого навушника назад. Він слухняно дістав його з вуха.

- Дякую, Олю. Буле несподівано, але дуже приємно, - з цими словами він повернув мені навушника і, взявши за руку, повів повз заповнені паркові лавки до кіоска з морозивом. Я оторопіла.

- Ми знайомі? – запитала я, здивована тому, що він назвав мене на ім’я. – Нагадаєш?

- Олег, ми в одній школі вчилися, - здавалось, що він не образився, що я його не пам’ятаю. – Воно й не дивно, що ти мене не пам’ятаєш, коли ти закінчила школу, я тільки до дев’ятого класу перейшов. Але ти мені завжди подобалася, найкрасивіша і найвеселіша дівчина в школі.

- Дякую, - всміхнулася йому, приємно чути компліменти на свою адресу, у будь-якому віці.

Так ми й гуляли до вечора разом, він пригостив мене морозивом і провів додому.

- Ого, ти ще й знаєш де я живу, - не переставала я дивуватись його обізнаності в моєму житті.

- Так, я просто живу поруч, - махнув рукою в напрямку свого під’їзду, - Було дуже приємно провести з тобою час. Може завтра повторимо?

Я загадково всміхнулася, погоджуючись. Дозволю собі побути трохи легковажною. Гадаю, нічого страшного, що Олег на три роки молодший за мене. Мабуть тому і не звертала ніколи уваги на нього. Легкий поцілунок у щоку на прощання і піднесений настрій аж до самого сну мені гарантовано. А ще прощальний погляд, який обіцяв завтра знову розбудити моїх метеликів, які лоскотали мій живіт зсередини сьогодні цілий день.

Так ми зустрічалися два тижні, прогулюючись вуличками, в парку, по набережній, наче підлітки. Багато говорили, висловлювали свої думки, ділилися враженнями. Потім він проводжав мене додому і солодко цілував на прощання. Мої метелики не лягали спати. Здається, я почала закохуватися в нього. Щоночі намагалася розібратись у своїх відчуттях, відганяла примарне почуття провини перед Єгором, який все-таки дав про себе сьогодні знати. Написав повідомлення: «Я тебе пробачив, можеш повертатися».

Очманіти, він мене пробачив. Ще б знати за що…

Через місяць спільних прогулянок і тісного спілкування, Олег запросив до себе додому на вечерю. Сказав, що сам готуватиме, страшенно любить це діло.

- Не знала, що ти один живеш, - дивувалася я, розглядаючи його холостяцьку барлогу. Жінкою тут і не пахло. Не було жодних дрібничок, якими зазвичай господині наповнюють своє житло, створюючи затишок. Все чисто, прибрано, але… так по-чоловічому лаконічно.

- Так, батьки переїхали за місто, коли вийшли на пенсію. Квартиру залишили мені, - відповів Олег, допомагаючи мені з пакунком. Я теж не з пустими руками прийшла, спекла піцу. Чомусь хотілося йому показати, що я теж добра господиня.

- Чому ж тоді не запрошував раніше до себе? – запитала я, дивуючись цьому факту, ми ж давно не діти.

- Не хотів тебе сполохати своєю наполегливістю, - відповів, ніжно цілуючи. – Чекав стільки років… Готовий був і далі чекати… - після кожної фрази поцілунок.

Вечеряли ми вже далеко за першу годину ночі. Смакували холодну піцу і підігрітий борщ. Пили чай і багато сміялись. Сьогодні він додому мене не проводжав, наполігши аби я лишилася до ранку. Я й не чинила спротиву, легковажна ж.

А вранці він поспішав на роботу, пропонуючи дочекатися вдома, у мене ж вихідний. Я наполягла, що повернуся до батьків. А щодо його пропозиції жити разом… Не знаю, чи не надто поспішаю, але скоріш за все погоджуся. Можу собі дозволити. Бо легковажна.

Провівши мене до мого під’їзду, поцілував, заглянув в очі і ледь чутно промовив:

- Після вчорашнього вечора я не хочу далі чекати. Збирай речі, заберу тебе після роботи до себе.

Тільки хотіла відповісти згодою, як біля під’їзду зупинилося таксі, з якого вискочив Єгор, порушуючи нашу ідилію. Злий, як сто чортів.

- Швидко ти мені заміну знайшла, - шипів крізь зуби, - А ще одруження вимагала, ультиматуми ставила. А я й повівся, дурень. Ми з мамою навіть вирішили, щоб ти за квартиру не платила…

- Тобто… Це твоя квартира? А я платила половину як квартирантка? – мої очі на лоб полізли, а всередині все похолонуло.

Це ж що виходить, мало того, що я платила йому за житло, я ще й готувала для нього, піклувалася… Чорт, відчуваю себе обпльованою. Ще й Олег цьому всьому свідок, страшенно неприємна ситуація.

- Так, прийшла на все готове, ще й воду каламутиш. Я ж казав, легковажна, - це вже він кинув так, щоб Олег не пропустив це повз вуха.

Олег стояв біля машини таксі, просив таксиста зачекати.

- Ще не легковажна, - спокійно відповів, підійшовши і ставши так, що я опинилася у нього за спиною, - Але обов’язково нею стане, без жодних сумнівів. А тобі раджу більше тут не з’являтися, бо не можу похвалитись доброю витримкою, коли ображають мою жінку. Таксі чекає на тебе.

Єгор, окинувши нас презирливим поглядом, сплюнув на землю і пішов під три чорти. Жартую, сів у таксі. Більше я його не бачила. Тільки написав ще кілька бридких повідомлень з прокльонами у мій бік, так і не отримавши на них відповіді. Просто я додала його у чорний список, перейменувавши контакт на «колишній орендодавець», бо так воно і було насправді.

І я щиро вдячна Олегу за підтримку. Яка б думка у нього про мене не склалася і яке б рішення він далі не прийняв, повів Олег себе достойно. Заступився, назвав своєю жінкою… аж до сліз.

А ввечері прийшов і забрав до себе, просто поставивши перед фактом моїх загадково зговірливих батьків. Як виявилось вони були знайомі і раніше, сусіди все-таки.

Замість епілогу

- Легковажна моя, я вдома, - гучно кричав Олег з порогу нашої квартири, - З річницею тебе, кохана. З дерев’яним весіллям.

Вручив мені величезний букет гладіолусів, приправляючи вітання поцілунком. Як же я обожнюю його солодкі поцілунки. Вони бувають різні: пристрасні, ніжні, нетерплячі, турботливі, співчуваючі, розуміючі, навіть сердиті. І такі, що говорять: кохаю тебе до нестями. Завжди радо відповідаю на кожен з них.

Сьогодні рівно п’ять років, як я легковажна. Легковажна Ольга Василівна, кохана дружина і турботлива мама Легковажної Віри Олегівни. Як же я сміялася, коли Олег пояснив мені свою останню фразу, сказану Єгорові на його коментар про мою легковажність. Довго і голосно сміялась, а потім серйозно відповіла «Так, я згодна». Згодна взяти його прізвище і офіційно стати Легковажною. Одружилися ми через місяць, відгулявши скромне весілля на десять чоловік. А ще через рік на світ з’явилась ще одна легковажна особа, наша маленька донечка.

Я теж маю подарунок для коханого на нашу п’яту річницю шлюбу. Дістаю з кишені маленьку дерев’яну коробочку, перев’язану червоною стрічкою. Вручаю, пильно спостерігаючи за його реакцією. Вираз його обличчя змінюється, щаслива усмішка осяює такі рідні риси, щойно він усвідомлює, що там свідчення про те, що скоро на одного легковажного на планеті стане більше.

- Ти найлегковажніша з усіх легковажних, - це давно мій улюблений комплімент, якщо він звучить з вуст Олега, звичайно. Він вкладає в нього особливий зміст, не той, що в словнику. – Я страшенно збентежений і страшенно радий, - цілує, як уміє тільки він, - Кохаю тебе до нестями.

- І я. І я кохаю тебе.

Життя непередбачуване і прекрасне, варто тільки дозволити собі жити поза очікуваннями інших, вчиняти так, як дозволяє тобі совість, мати сміливість відмовлятися від того, що приносить тобі смуток, і хоч інколи дозволяти собі бути трішки легковажною.