Наречений, крок уперед!

Це тільки в казках відьми живуть казково. Насправді, те саме побутове питання, гроші, стосунки з людьми, влаштування на роботу, сварки з сусідами та таке інше. Хоча ні, з сусідами в мене завжди відношення рівні. Вони не капостять мені, не плескають за спиною язиком. А натомість в них не дохнуть квіти, не течуть, заливаючи нижні поверхи крани, не лізуть прищі, не ламаються підбори. А якщо це трапляється – я тут ні до чого. Хочете посперечатися? Ой, здається на вас чайка, перепрошую, какнула. Ну звідки ж мені знати, що посеред міста робить чайка?

Я дівчинка доросла й самостійна. Проте дурість не оминула й мене: я вирішила, що мені конче потрібно заміж. Нащо? Я й зараз не можу відповісти на це підступне питання. Бо шлюб і кохання це такі дві великі різниці, які дуже рідко співпадають. Напевно, хтось з сусідів зурочив. Може Лізка з третього поверху? От завжди не подобалися мені її занадто солодки аж липки манери спілкуватися. Сю-сю-сю.

Ну добре, може це в мені інстинкти заговорили. Або те, що однолітки вже ходили з дітьми, а я ще навіть котика не завела. Мишель не враховуеться, вона сама завелася.

Шкільні товариші відпали разом зі школою. Серед студентів друзів я не знайшла. Якщо бути чесною, то ніхто досі не спромігся піднятися вище ниж «претендент на статус тимчасового приятеля». А тут потрібен цілий чоловік – людина розумна й гарна. Де таких беруть? Я дивилася на своїх одружених однокласниць і однокласників й щиро не розуміла. Що такого вони бачать в своїх «половинках»? Може права бабця з першого поверху, яка періодично зітхала, що «любов зла, покохаєш й козла», й при тому крадькома поглядала на діда.

Отже рибу в лісу не ловлять, то треба шукати, там, де розумні красені водяться. Але розумаки нашого ботанського факультету аж ніяк не тягнули навіть на містер Універ. А живі скульптури хлопців-атлетів нічого розумніше за «ги-ги» видать не могли. В мене взагалі склалося враження, що за поєднання краси й розума відповідають дуже рецесивні гени. З кого тут обирати?

От не люблю я силою користуватися зараді забавки. Але ж заміжжя це справа серйозна. Тому я легко себе вмовила. Тем більш, що ніяких молочних зубів дракона чи квітки папороті для цього не потрібно. Звісно, вони в мене є, але ж це на форс-мажор. Насправді, різних способів побачити майбутнього нареченого безліч. Деякі з них знають навіть звичайні люди. Проте в них це здебільшого не спрацьовує, бо в ворожиння треба вкласти хоч краплю сили. Але вони, бодай, час весело проводять.

Я прискипливо обрала цілих п'ять варіантів пошуку та впізнання. Так надійніше. Для себе ж не шкода? Й почала з найлегшого. В принципі, його можна було пропустити: ну узнала я що ім'я нареченого з двох складів. Чим мені це допоможе в розшуку? Але ж гуляти так гуляти.

Наступний тест видав мені фізичні параметри. Це мене влаштовувало. Я не розділяю захоплення інших дівчат занадто «накачаними» м'язами. Як там? В людині все має бути гармонійно. Тому я зраділа отриманому силуету.

А от наступні два ворожіння на нареченого дали суперечливі висновки. Але мене влаштовували обидва результати, тому я не стала заморочуватися над поясненням розбіжностей. Залишалося п'яте. Я вже була виснажена і трималася на самому ентузіазмі. Проте час був вельми підходящий, тому я не стала його марнувати, і виклалася на повну. Все, координати є. Агов, наречений, я йду!

Він сидів на лавці, навіть не підозрюючи, що його доля вийшла на полювання. Біля нього лежав звичайний шкільний зошит, в якому мій майбутній наречений щось шкрябав олівцем. Біля ніг стояла гитара. Так він пісні пише! Непогано. Мабуть романтик. Те що треба на букетно-цукерковий період. Одягнутий пристойно. Не те, щоб мене турбував його фінансовий стан, але смак і охайність багато що каже. Я зупинилася неподалік, біля мобільної кав'ярні. Легке посилання і я вже знаю, яку каву він п'є. Ніяку. Отже чай. На щастя, баріста вмів його робити. Я замовила нам два однакових. Хоча я й не фанат чаю, але гарний смаковий букет оцінити можу. Чай чудовий. Й баріста також, аж всередині щось зойкнуло. Але я тут не за тим. Доля!

Отакої! Не можна без нагляду залишити на хвилину! Повз «мого» барда продефілювала й вже налаштовувалася сісти поряд довгонога «зірка». Я відчула, що вона лише робить вигляд нібито зацікавлена віршами. А сама просто обмацувала хлопця очима. Мені навіть пальцями клацати не довелося. Я просто їй «пояснила», що чіпати чуже це не гарно. І карається в неприємний спосіб. Насправді вона лише відчула сильне свербіння в тій частині тіла, яку незручно чухати в присутності інших. Зірка тихенько посовалася по сидінню, потім непомітно спробувала потерти проблемне місце. Її усмішка потьмяніла й, поспіхом прощаючись, вона хутко зникла за деревами. Хлопець знизав плечима й знов почав щось дряпати на пописаному аркуші. Раптом його брови зійшлися докупи. Примхлива муза покинула митця. Нестрашно, зараз ми її повернемо. Що там в нас?

За що кохання є поміж людьми?

Це подарунок долі? Покарання?

Мабуть, жахливі грішники вони?

Або святі, що гідні співчування?

За що вони, подібні до богів,

Існуючі в своєму дивосвіті,

Наївно вірять в мед мінливих мрій,

Заздалегідь грозою оповитих.

Коли любов, примхлива й легка,

Дарує іншому кохання обіцянки –

П'янкий серпанок з їх очей зліта

Мереживом туману на світанку.

Ага, творчий затик. Нічого, виправимо.

– Привіт. Гарний вірш. Це пісня?

– Привіт. Так. Вибач, я трохи зайнятий.

– Неможна так, треба перепочити, – відсікаючи силою спротив, лагідно проказала я. – Ось, тримай. Купила з жадібності, але тепер розумію, що обидва не осилю.

Він здивовано взяв паперовий стаканчик і вдихнув аромат.

– Саме те, що треба. В нас схожі смаки.

Ще б пак! Ти ж мій наречений. Он й очі сірі, як й передбачено.

– Ти чого такий сумний – підпустила я трохи відвертості в повітря.

– З дівчиною розійшлися. Занадто різні. Наче все добре було, а виявилося, що навпаки. Кажуть, що протилежності притягуються. Напевно, це не завжди так. Вибач, щось я розпатякався.

– То ця пісня – особисте?

– Виходить, що так.

– Тоді я знаю, чим зарадити. Останні рядки мають бути таки.

Але вони розбите серце знов

По друзках вперто собирають,

Й щиро вірять в ту Любов

Якої, можливо, не буває.

Він дивився на мене як на сніг серед літа.

– Дарую, тепер твоя пісня буде хітом.

– Тебе послала доля, – з усмішкою проказав він.

Диви, який здогадливий. Саме так. Доля. Але успіх треба закріпити. Давай, признач побачення. Ну?

Але мій майбутній мовчки продовжував дивитися, і робив це просто крізь мене. Зрозуміло. Вередлива муза вирішила взяти реванш. Він стояв, ледве ворушачи губами, і відбивав такт долонню по грифу гітари. Все, загубився хлопець. Проте від долі не втечеш. «Випадковий» вітерець підхопив зошит й кинув його мені просто під ноги. Бард підхопився ловити дорогоцінний рукопис й опинився біля моїх ніг, підбираючи відірвані аркуші.

Я поклала парасольку (так, ту саму, вишневу, в квіточку) йому на плече й вдавано урочисто промовила:

– Устань, мій лицар! Відтепер я призначаю тебе особистим бардом!

Це було так по-дурному, що він не міг не засміятися. Я також давилася сміхом. Врешті решт ми вже відверто реготали вдвох, незважаючи на перехожих.

– Приходь завтра в літній театр. Буде конкурс. Я теж буду співати. Мені потрібна твоя підтримка. Я Сергій.

– Лана. Я приду. Обов'язково!

Все складалося чудово. Ніякого кохання з першого погляду я не відчувала. Але хлопець мені подобався. Най буде.

Завтра був дощ. Кепсько, бо я його не замовляла. Знічев'я я гортала записи, які робила під час ворожіння. Дідько. Не два, три склада в імені має бути! Може Серьожа? Тре все перевірити. І я на півдня занурилася в підрахунки. На концерт я прийшла трохи з запізненням й смутком в душі. Помилка. «Зірка» також була тут і стрибала як навіжена в перших рядах глядачів. Сергій помітив мене й радісно помахав рукою.

– Я вже боявся, що ти не прийдеш, – повів він мене під навіс для VIP-відвідувачів.

– Я ж обіцяла, – я усміхнулася і додала подумки: «ще й сама напросилася».

Але відьмине чуття не може так помилитися. Майбутній наречений тут. Ну не «зірка» же! Можливо там, в парке, я вибрала не того. Можливо, якісь «собачник» гуляв зі своїм улюбленцем неподалік? Чи то був працівник парку, що катав косарку по газону?

– Що з тобою? Тобі холодно? Зле? – намагався вивести мене зі ступора особистий лицар-бард.

– Ні-ні, все гаразд, вибач, замислилася щось. Коли твій виступ?

– Після антракту. Як добре, що ти не злякалася дощу. Я буду співати для тебе!

Так, романтик, доведеться розбити твої мрії. Ми не пара. Йди он, зірку зачаровуй. Вона майже з джинсів вистрибує, як тебе на сцені бачить. Коник довгоногий.

А може ну його, той заміж? Якщо від долі не втечеш, то нехай вона за мною й ганяється. Настрій впав в нуль. Не люблю дощ. Тим більш зливу. На неї краще дивитися в вікно. Треба йти додому. Під пледік. Обійняти Мишель, смакувати горнятко гарячого…

– Чаю? – пролунав над вухом приємний чоловічий голос.

– Е-е-е, так, – промимрила я.

– Ось, Ви вчора такий самий замовляли, – паперовий стаканчики приємно зігрів долоні.

Думка промайнула блискавкою й ввімкнула світло в мозку. От я тундра непрохідна! Свою долю не впізнати. Ганьба тобі, недовідьма. Баріста! Високий, стрункий, з відкритою щирою посмішкою. А очі! Ось чому нісенітниці були в ворожіннях. Немає помилки. Просто две найбільш вірогідні гілки зійшлися дуже близько. А я не зрозуміла. Бо недоучка. Серцю треба вірити!

– Перепрошую, що налякав, – проказав він, збираючись піти.

– Стійте. Як Вас звуть? Мені для соц.дослідження треба, – швидко знайшлася я.

Він відповів. Три склади. І це зійшлося. Я відчувала себе дурепою. Вперше тримала за руку ледве знайому людину, не могла придумати що сказати, й не хотіла відпустити.

Що було далі? Все! Букетно-цукерковий період затягнувся на роки й тривал ще довго після весілля. Мій наречений (тепер вже чоловік) здивував мене тим, що спокійно сприйняв новину про мій дар. Жартував, що всі жінки відьми. Ага, тільки деякі «відьмєє». А коли зрозумів, що це не жарт, навіть запропонував співпрацю. Що казати – доля. Звісно, без неприємностей життя не обходиться. Ми ж люди. Ну майже. З відьмою жити важко, а з недовідьмою – тим більш. Але нам вдається.

П.М.

Незабаром після знайомства, я вже знала майже все про каву та чай. В нас своя мережа кав'ярень з морозивом й особливими тістечками. В улюбленій, в тому самому парку, іноді сторчу я. Люди приносять сюди багато історій. В декого вони нудні, в інших цікаві, а є абсолютно божевільні. Треба тільки почути. Я можу.

А коли бачу в замовника якийсь негаразд, то ненав'язливо переконую взяти один з смаколиків. Вирізняються вони не лише смаком. Так, я трохи практикую. А що? Може мені для соц.дослідження треба?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.