Якби ми програли

Відповідь на те, що було б, якби ми програли війну проти росії не скільки в тому, які жахи нас чекали б за цим програшем, стільки в тому, за що ми боремось. Хоча повною мірою ми розуміємо ціну чого небудь втративши це, я все ж не полишаю надії ефективно попередити і нагадати ризики у цьому есе.

Контраст нашого світу і того, в якому ми програли, більше за все кидався б у вічі. Почнемо з того, що це був би світ, де України немає. Вона знищена як незалежна держава, роздроблена на “федеративні округи” і знаходиться під окупаційним режимом. Хоча ще в статті 21-го року “какая Украіна нам нє нужна” тімофєй сєргєйцев писав, що росія піддасть Україну денацифікації, передбачається, що на цьому цар не зупиниться. Де окупація, там і поглинання. Хоча вище командування проти, як вони це називають, “підгодовування” українського народу ідеями, що росіяни та українці - один народ, введення цих нарративів аж ніяк не заважає російській політиці. Найболючіше, що дехто з “українців”, а радше малоросів, сам напрошується на таке “підгодовування”. В магазинах персонал говорить виключно російською. Ті з них, що намагаються імітувати російський акцент, вважають себе краще за інших. Про те, що самі росіяни вважають їх низосними підлабузниками, ми поки промовчимо. У школах не вчать української - а більше того, не дозволяють нею говорити, утискаючи тих, хто спробує. Школярі мають доповідати про такі випадки. Учителів штрафують і наступного разу звільняють. Ясно, що директори шкіл - колаборанти, мізки яких просякнуті ностальгією за радянським союзом, або ж нові обличчя, які заслужили свій статус чисто антиукраїнською діяльністю. Головне не те, чи добре вони знають свою сферу, а щоб вони добре робили так, як їм скажуть зверху. Тим не менш, на важливих посадах сидять росіяни. Найбільш бессердечні й ідеологічно підковані з росіян, які жорстко контролюють проведення “денацифікації”. Виключені усі сучасні підручники, фільми та концепції, які описують АТО. Більше немає жодного матеріалу, де хоч як небудь передбачається, що росія ворог для України. Все це замінено спеціально створеними російськими матеріалами. З програми не прибрали Шевченка, але куди більше говорять про те, що він був громадянином російської імперії, як спілкувався з росіянами і як писав щоденник російською. Його антиросійські вірші повсюдно нищать, неначе їх і не було. Літературна програма більшою мірою складається з російських письменників та поетів - їх возвеличують, як світочів культури. Інші ж (посередні, але важливі для вбивання корисних пропаганді нарративів) - українські, хоч сумнівні патріоти - як от Гоголь - приклад успіху українця в росії. Або Василь Мова з “Козачим кістяком”, у якому посилено доказується, що козаки - не герої. Героїзуються натомість руські (а радше російські) богатирі, радянські партизани, путінські визволителі. Діти поволі хочуть бути росіянами - росіяни успішні, величні, а що взяти з українців? Українські патріоти вважаються селюками, шовіністами, бидлом - над ними сміються в кіно, в політичних програмах, українські партизани в новинах виступають виключно як терористи. Молодь цурається їх. Тим часом українська земля переживає занепад, безробіття - і багато хто вбачає сенс перебиратися до квітучої, за рахунок мародерств, росії. Там дехто злигається з російськими лібералами, але далі словесних засуджень путіна та шойгу йде лише мітинг на три людини і покірне сидіння в СІЗО. Захід засуджує дії російського правительства, але бачачи його оманливий успіх, боїться повномасштабної війни. Він не чує голосу українців - у тому світі за нас говоритимуть росіяни та малороси. Притиснуті, розділені, полишені засобів до існування, ми ще нескоро змогли б відновити національну ідентичність, як у нашому світі. Так, якби програли, ми би втратили наше майбутнє. Тож боремося ми, найперше, за завтрашній день.

Але все ж, як показує історія, якою б не була сильною пропаганда, як би не забороняли мову і не знищували національну свідомість, український опір неможливо викорінити. У світі, де ми програли, українці переховують культурне надбання, зберігають традиції, між собою говорять власною мовою, коли окупантів немає поряд. Наших генералів та активістів засудили, багато з них було страчено. Кожен день хтось новий підпадає під підозру і його тягнуть до суду, звідки він вже не повертається. Вчиняються свавільні самосуди над мирним населенням - катування, грабунки, зґвалтування. Якщо коли-небудь питання надмірної жорстокості й підніметься, путін назве його проявом праведного гніву російського народу і осудить декількох пішаків для вигляду. Окупанти вважають, що всі ми стали жертвами планомірної нацифікації, що відбувалася ще з початку президентства Ющенка. Тож на своїй розбитій землі ми не маємо доступу до хорошого інтернету, а той, що є - рупори пропаганди, ріа новості. Нашу свідомість розбавляють позаполітичними уральскімі пєльмєнямі та російською попсою. І, щоб уникнути впливу пропаганди, ми організовуємо підпілля, відновлюємо активну діяльність УПА. Дні, коли ми обирали щось крім боротьби, скінчилися. У нас, тих, хто досі називає себе українцями, свобода вибору залежить тепер від того, наскільки добре ми розуміємо важливість своєї мети. Ми знаємо, що якщо читатимемо російські новини, качатимемо головою в такт російським пісням, розслаблятимемося за переглядом російських комедійних шоу - не буде нас. Ми знаємо, що якщо піддамося російському впливові, разом із Україною з мапи світу зникнуть і українці. Так, якби програли, ми би втратили наше теперішнє. Тож боремося ми в тому числі й за нинішній день.

У тому світі в нас лишилося б лише минуле. І минуле, нажаль, лишилося б тільки в наших головах. Минуле, яке й так переписується і знищується росіянами усю історію. У тому світі в школах та університетах школярів та студентів переконують, що українцям має бути соромно за те, що вони були нацистами. Переконують, що сво - звільнення, а не окупація. Що наш ворог - Захід, який вічно намагається перетягнути Україну на свою сторону і не дати возз’єднатися з росією. Так, у тому світі возвеличують Переяславську раду. Мочат в сортірах “бендеровскіх нєдобітков”. Диктують історію України так, як їм вигідно. Створюють таку Україну, яка їм подобатиметься, неначе ми чужа лялька в руках хулігана. Про козаків вигадують, що вони були заступниками російського православного христіанства. янукович в них слабкий лідер, що намагався всидіти на двух стільцях між Заходом та росією. Революція гідності подається як переворот нацитських радикалів. Хунту за їх підручниками фінансувала Америка, щоб вони зкинули януковича і почали відкритий терор. Дітям розказують, як героїчно росія захистила легітимного, евакуювавши, і як взяла під крило Крим, що не побоявся виступити проти хунти. Як великодушно терпіла знущання над невинним населенням лднр, поки не зрозуміла, що Україна от-от посилить тиск на Донбас і відбере Кубань з Бєлгородом. І як за радянських часів, російські історики применьшують “заслуги” власної військової машини. Замовчують масштаби руйнувань міст, приховують існування фільтраційних таборів, а вивезення українських дітей подають як жести милосердя. Найгірше те, що переможці пишуть історію - і це значить, що в неї вірять, нею живуть. Бо інших трактувань просто нема. У нас лишається лише таке минуле, яке ми бережемо. Ніхто, окрім нас, не збереже наше минуле, яким воно було. Наша історія має бути лише в наших руках, інакше ми житимемо так, як уявляють інші. Так, якби програли, ми би втратили наше минуле. Тож боремося ми не скільки за теперішнє та майбутнє, стільки й за власну історію.

Якби ми програли, програла б віра в справедливість. Якась частина населення, не намагаючись знаходити альтернативи, вірила б російській пропаганді. Вони почали б ненавидіти Захід, і рано чи пізно, захміліла від успіху росія пішла б далі. Вона посилювала б тиск на Прибалтійські країни, провокувала б Польщу, використовувала б територію угорщини, поки Захід би мовчав. Не виключено, що це і був би найбільш вірогідний сценарій Третьої світової війни. І навіть після деокупації на нас дивилися б не як на героїв, а скоріше як на жертв. Історії про те, як героїчно ми бились, були б важливими скоріше для нас, ніж для всього світу. Наші успіхи у відновленні національної свідомості з часів Незалежності були б призупинені, відкинуті назад у часі. Якби ми здалися у чотирнадцятому році, то прирекли б себе на прокляття знову і знову зросійщуватись. Але ця помилка, сподіваюся, допущена востаннє. Ми боремося за справедливість, за волю вибирати свій шлях, за минуле, майбутнє і теперішнє. Нам лишилося лише перемогти.