Той-що-сидить-під-ліжком

В дитинстві Надійка була не те щоб дзиґою, але доволі непосидючою дівчинкою. Малеча з блакитними допитливими очима і русявим неслухняним волоссям викликала у рідних усмішку своїми безпосередніми запитаннями. Їй, як в принципі будь-якій особі її віку, хотілося усього й одразу: стати суперзіркою, полетіти на Марс, побувати у всіх країнах світу, прочитати всі книжки, вивчитися на флориста, народити купу дітей, забезпечити батькам безтурботне життя, мати найкрасивіші сукні, вміти їздити на скейтборді, як круті хлопці в парку, та ще багато-багато чого. У цьому плані їй дуже поталанило з батьками – вони не ставили за мету зробити зі своєї дитини когось конкретного, а навпаки, давали їй простір для вибору свого шляху до щасливого життя. Тож з чотирьох років Надійка ходила на спортивні танці, була записана до районної бібліотеки, вчилася їздити на велосипеді та самокаті.

У другому класі Надійка вже ходила не лише на танці, а й на гурток рукоділля у тому ж палаці культури – це зручно для батьків та цікаво для неї. Також раз на тиждень до неї приходив репетитор з англійської мови, бо в школі зі слів учительки вивчалося важко. До того ж дівчинка вже не отримувала того задоволення від навчання, що було у першому класі, і на рівні її знання підтримувала лише звичка у всьому слухати батьків.

За останні два роки вона виявила дивовижну впертість лише в одному питанні. Якось влітку, перед вступом до школи, вона помітила компанію, що стояла навколо хлопця з гітарою і підспівувала йому якусь невідому Надійці на той час пісню, і з того часу, з частотою раз на три-чотири дні, вона питала в мами чи можна їй ходити до музичної школі. І хоч мати була не у захваті від цієї ідеї, та чи можливо відмовити дитині, яка протягом кількох років, кожного тижня по кілька разів на день просить тебе про щось одне і те саме?

– Мамо, а коли ми підемо до музичної школи?

– Рано тобі ще, Надійко, ти ж сама зростом з гітару.

– Ну мамо, я вже два роки у школу ходжу, коли можна буде ходити і в музичну школу? На скільки сантиметрів треба ще вирости?

– Гаразд, давай завтра сходимо і запитаємо у викладача, чи можеш ти вступати до музичної школи?

Надійка пам’ятала, як її вперше привели до кабінету, де сиділа товстенька вчителька з коротким волоссям, в окулярах та дуже яскраво нафарбованими губами. Мама тоді запитала, чи можна таким маленьким дітям вступати до школи за класом гітари? Вчителька подивилася на дівчинку, зміряла поглядом і відповіла, щоб її приводили на прослуховування.

На прослуховування вона ходила з бабусею і її до нього ніхто не готував. Та не зважаючи на це, від бабусі Надійка довідалася, що чудово себе показала у той день – правильно відстукала ритм мелодії, що грав викладач та непогано заспівала одну з пісень, що вивчила в школі. Вона знала про це лише зі слів, бо сама нічого не пам’ятала про той день – дивина дитячої пам’яті.

Із самого початку їй сподобалося грати. Як тільки їй показали основи, вона трохи не кожну вільну хвилину присвячувала заняттям. Вправи, що вечорами звучали постійно, повторюючись, раз за разом дратували батьків і сусідів, та сказати дитині припинити ніхто не наважувався – варто було лише раз побачити її зосереджене обличчя та захват у очах, щоб зрозуміти - навіть попри заборону музика буде грати.

Надія закінчила молодшу школу, все ще займаючись танцями, граючи на гітарі та вивчаючи вже дві іноземні мови – англійську і німецьку. Проте гурток рукоділля вона більше не відвідувала через малу зацікавленість і брак часу. Саме тоді вона вперше сказала про те, що їй не вистачає вільного часу, та мати одразу і доволі різко відповіла їй: якщо вона збереться кидати щось із того, чим займається наразі, то має почати з музики, адже заняття мовами необхідні для навчання, а спорт – для правильного фізичного розвитку. Тоді Надійка була все ще дуже слухняною дівчинкою, тож всі ці заняття продовжувались, як і були, незважаючи на те, що з кожним новим роком навантаження ставали все більш важчими – з танців почалися змагання, а регулярні заняття з гітари включали в себе виступи на сцені. Враховуючи домашнє завдання, на тиждень в неї лишалося не більше шести-восьми годин вільного часу.

Але на третьому році навчання музиці її кар’єра сольної виконавиці, що розпочалась на маленьких сценах музичної та загальноосвітньої шкіл, різко завершилася.

Календар показував друге січня. Зустрівши Новий Рік та трохи відійшовши від його святкування, уся родина вирішила сходити на ковзанку. Це був не перший раз, коли вони ставали на ковзани, тож ніхто не гадав що, вже впевнено стоячи на них, можна так покалічитися. Падіння виявилось настільки невдалим, що спину Надійці лікували п’ять років, а через травму лівої руки, треба було пройти доволі важку і дорогу реабілітаційну програму. Для одинадцятирічної дитини, яка ще не зовсім розуміла реалій і яку батьки заспокоювали якимись дрібницями, це не здавалось таким жахом, до того ж це не заважало їй займатися в інших гуртках, тож життя йшло далі, а інструмент було залишено припадати пилом. Плеєр та навушники якось непомітно замінили гітару у руках, а жага до читання по нотах відійшла на другий план перед натиском навчання та підліткових проблем, переходом до старшої групи на турнірах з танців, пошуками себе в інших напрямках діяльності.

З часом, у Надійці дещо змінилося. Що саме стало каталізатором – перехідний вік, розпад дружби з однолітками чи завантаженість з заняттями – не могла сказати навіть вона сама. Дитяча цікавість змінилася замкненістю у собі, бажання спробувати себе у нових сферах – порожніми мріями, навіяними прочитаними книжками. У бібліотеці її пізнавали в обличчя, та й хіба то жарт – майже десять років брати книжки. В школі бути їй хотілося усе менше й менше. У шостому класі, вона вже мала власну систему прогулювання уроків: коли прикидалася хворою, коли тікала з останніх занять, а коли зовсім не приходила до школи, чекаючи у сусідньому дворі, коли батьки розійдуться по роботі.

А ще, тоді Надійка починала боятися темряви під ліжком. Вона була не те щоб полохливою дитиною – її не лякала загалом темрява кімнати, чи дивні звуки, що час від часу доносилися з ванни і скоріш за все були звуками звичайного життя сусідів, чи навіть страшні мультики, які крутили по п’ятницям після вечірньої програми. На ранок вона взагалі забувала про всі свої страхи, які ще вчора змушували її насторожено озиратися у темряві учора ввечері. Якщо і траплялося щось, що дійсно її лякало, вона, на відміну від однолітків, не тікала, а навпаки, ставала лицем до свого страху. Тож коли її вперше скувало розуміння, а за ним і справжній, не дитячий переляк від усвідомлення того, що під ліжком щось є, вона не збиралася тремтіти під ковдрою.

Казати про чудовисько під ліжком батьками вона посоромилась. Їй було вже дванадцять і вона чудово розуміла, що такій казочці вони не повірять, а ще можливо й насварять через таку дурну «вигадку». Однак, спати, коли під нею було це, видавалось неможливим. Використовуючи всю свою винахідливість та акторські здібності, вона попросила батька перевірити простір під ліжком на наявність мишей, чи павуків. Звісно ж, ні першого, ні другого там не знайшлося, як і чудовиська. Це Надія зрозуміла ще до того, як батько зазирнув під матрац – вдень такі, як воно, не з’являлися, та й з настанням темряви, зі світлом ліхтаря його не побачити. Лише коли дівчинка лягала у ліжко й укривалася ковдрою, то починала гостро відчувати, що в кімнаті знаходилась не сама.

Тоді cтрах, холодний і вогкий, все сильніше огортав її, сковував ланцюгами настільки що страшно було навіть поворухнутись, бо здавалось, що кожен скрип чи шурхіт може розбудити того-що-живе-під-ліжком, а коли чудовисько прокинеться, тоді… Про те, що буде, якщо воно прокинеться, Надія намагалася не думати – їй і так було складно витримати тиск, а картинки, що їй підсовувала уява, могли налякати кого завгодно.

– Ти кепсько виглядаєш. Не виспалася? – питала ранками мати, дивлячись на мішки під очима доньки.

– Знову в телефоні всю ніч просиділа, чи за книжками, – сварився батько.

Вони не знали про чудовисько, і то було на краще. Ще не факт, що воно цікавилося тільки Надією.

З народженням молодшого брата, совість взагалі не дозволяла дівчинці чіплятися до батьків з такими дурницями, як дитячі страхи. Вона з усіх сил намагалася боротися з чудовиськом так, як їй вдавалось у дитинстві, та всі герої, що колись її рятували, здавалися смішними і безпорадними на фоні чудовиська з-під ліжка, а нічник лише відкидав страшні тіні та нагнітав напружену атмосферу. Воно не цікавилося речами, які опинялися вночі під ліжком: були то капці, чи шматочок хлібу, зранку вони все ще були під ліжком, іноді прим’яті, наче на них хтось лежав, та не більше того. Час від часу, його сопіння порушувало тишу ночі і тоді Надія завмирала, намагаючись навіть не тремтіти, щоб не дати йому жодного приводу покинути свою схованку.

Єдиним порятунком було читання книг, бо тоді можна було залишати увімкненим світло, при якому воно точно не з’явиться. Батьки сварили її через те, що вона нехтує сном, та всерйоз зайнятися цим питанням у них тоді не було часу. Однак, коли книжки закінчувались і світло таки доводилось вимикати… Той крок, що відділяв стіну з перемикачем від ліжка, був щоденним кроком відчаю. За ту мить її ноги могли торкнутись і бридкі слизькі щупальця, і велика волохата лапа, і хвіст вкритий лучкою, і щось холодне, вологе і дуже-дуже гостре. Їй не хотілося думати про те, що буде далі, якщо чудовисько таки її схопить: можливо втягне до себе під ліжко і там тихенько схрумає, потріскуючи кістками, а на ранок перетвориться на неї, з’їсть її сніданок, вдягне її одяг і ніхто не помітить підміни. Або ж навпаки, воно вилізе з-під ліжка и нападе на неї прямо так, вб’є, забризкавши стіни кров’ю, та піде далі по батька, мати та малого братика, і вб’є їх так само жорстоко, а потім піде до сусідів, зранку – до школи, і хто знає скільки ще людей помруть перш, ніж це хтось спіймає або прикінчить. Тому, Надійка завше намагалася дуже тихо і дуже швидко лягти у ліжко до того, як розжарена нитка у лампочці зовсім згасне, а потім – ворушитися якомога менше.

Через сильне недосипання і хвороби пов’язані з ним, мати погодилася із бажанням Надії кинути танці, і вільного часу у тої стає більше – тепер вона могла відсипатися після школи. Нормальному відпочинку вдалося зняти стрес, що накопичився у дівчини за останній час, та й вона скоро почала звикати до такого собі «домашнього улюбленця». Він усе ще спав уночі там, під ліжком, і іноді вона могла почути його сопіння; Надія вже не так боялася крутитися в ліжку перед сном, але по темній кімнаті усе ще намагалася не ходити.

З восьмого класу до дівчини все частіше звертаються з запитаннями про те, ким вона планує бути у майбутньому, і вона з подивом розуміє, що не має ніяких планів на вступ до ВНЗ, отримання якоїсь спеціальності та взагалі дорослого життя. Десь тоді її спіткала перша підліткова депресія, що породила серію бунтів проти батьків.

– Залишилось не так вже й багато часу, тож варто мати хоч якісь наміри, – казали усі навколо.

Та які вона могла мати наміри? У неї не було сильної схильності до якогось із шкільних предметів, навіть до літератури, яку б вона, здавалося, мала б знати на відмінно. Материними стараннями, після розподілення, вона опинилась у класі з математичним нахилом, бо оцінки з цього предмету мала трохи вищі за інші. Однак у перший же рік навчання вони сильно знизились, так само, як і залишки цікавості до предмету. Хоча, тоді всі її оцінки різко впали: дев’ятий клас вона закінчила мало не з найнижчим балом на потоці, та все ж, під натиском батьків та вчителів продовжила навчання за математичним напрямком.

У старшій школі ситуація трохи виправилася, та на попередній рівень Надія так і не повернулася до самого закінчення школи. Весь цей час, кожної ночі, під її ліжком шурхотить чудовисько.

– Може тебе зацікавить архітектура? У тебе непогано складається з геометрією, тож якщо трохи підтягнути фізику і малювання, то ти легко вступиш до будь-якого «вишу», – пропонувала мама, коли не клопоталася з малим братом. – Чи, хоча б, медицина? Тобі ж подобалася біологія. У Дніпрі, говорять, не погана медична академія, та й наш університет не гірший.

– Можна спробувати… Мабуть.

Мати пропонувала усе підряд і готова була заплатити за додаткові заняття, якщо вони стосувалися б вступу до університету. Надія пробувала – і кидала, бо варто лише трохи заглибитися в якусь галузь знань, як інтерес до неї пропадав і залишалась лише відраза. До кінця школи дожив лише один з варіантів, саме за ним вона і вступала, на диво, успішно склавши іспити та легко пройшовши конкурс на бюджетне місце. Університет знаходився в іншому місті, тож як тільки наблизився навчальний семестр, Надія переїхала до гуртожитка і, як вона тоді думала, назавжди залишила чудовисько з-під ліжка у минулому.

Тим більшим виявився її жах, коли у першу ж ніч вона, не зважаючи на втому, зрозуміла, що чудовисько все ще поруч із нею. Вона чула, як воно шурхотіло пакетами і коробками, запханими під її двоповерхове ліжко, та невдоволено сопіло, наче йому там було замало місця. Сусіди списували звуки на тарганів і скоро Надія також звикла думати на комах, та знання про істину нікуди не ділося.

Взимку, коли всі сусідки роз’їхались по домівках на свята, а Надія залишилася складати останній екзамен з сесії, однієї ночі вона раптом прокинулася від шурхотіння під ліжком. Це вже були не звичайні таргани, що бігають по пакетах, цього разу хтось шкрябав паркет. Звук був тихий, але пробирав до кісток. Надія не змогла заснути аж до самого ранку, коли за вікном посіріло і сонце виповзло на небо – лише тоді вона на якийсь час пірнула у дрімоту і мало не проспала іспит.

Чудовисько переслідувало її усюди: воно опинялось під ліжком у гуртожитку, в якій би кімнаті Надія не ночувала, було під її рідним ліжком у батьківському домі, ховалося під полицями у потягах, коли вона їздила у них, і навіть, Надія не сумнівалась, під сидінням у нічному міжміському рейсі автобуса. Іноді чудовисько поводилося тихіше, іноді доволі гамірно, заважаючи спати не тільки своєю присутністю, а й шумом. Жити з ним під ліжком, боятися його стало частиною життя Надії.

Воно переслідувало її всі шість років університету, і потім, разом з нею з’їхало на нову квартиру і хоч як вона шукала, зранку ніколи не залишалось слідів від кігтів чи інших ознак присутності чогось, але холодний липкий страх не проходив роками. Не відганяв його жоден хлопець, і навіть чоловік Надії не був страшний тому-що-сидів-під-ліжком. Життя йшло і вона вже давно навчилася жити зі своєю страшною таємницею.

Та коли їй виповнилося тридцять, страх, що був із нею всі ці довгі роки, якось відступив. Чи то він з часом стерся зі свідомості, чи їй просто набридло тремтіти під ковдрою. Одного ранку, ще до сходу сонця, Надія подумала: «Може, не так вже й погано, якщо мене втягне якесь чудовисько?»

Тоді вона спустила ноги на підлогу, у темряву, встала з ліжка і, нахилившись, зазирнула під нього, приготувавшись майже до усього на світі…

Під ліжком її чекав старий гітарний кофр.