Віддана

- Жива? – пролунало у моєму вусі

- Жива. Але приземлення було жорстке.

- Подякуй небу, що воно було, – нервово якось так видихнув наш старпом.

Аж зачепили за живе ці нотки хвилювання у його голосі. Зазвичай, Ден у нас психує багато, але нервує мало.

- Усі живі? – поспішила уточнити.

- Док, щось там шиє нашого механіка, – пробурмотів він. – Ще один розумник…

- Куди нас занесло? – проігнорувала я бубоніння про розумника й перейшла до цікавішого, до того куди нас доля виплюнула тепер.

- А біс його знає! Щось маленьке, але цілком придатне до життя. Вода тут є в трьох станах: твердому, рідкому та газоподібному. Є атмосфера й навіть температурний режим, що підходить для існування наших земних білків.

- Приблизно після цих слів розпочинається якесь велика баюра…

- Ой, все! Ти у нас хто? Спеціаліст по налагодженню контактів. От іди й налагоджуй контакти.

- Є, ні! Я спеціаліст у торговельній сфері. Навряд чи в мене вийде домовитися з якоюсь місцевою хижою тваринкою про взаємовигідні умови. Я вже мовчу про інші агресивні позаземні форми життя, які розглядають тебе виключно, як їжу. Або якась чудова зустріч з місцевими вірусами, які правлять планеткою.

- Есенія, може ми якось обійдемося без твого заряджаючого нерви песимізму. Прилади показали, що тут нічого великого та небезпечного не водиться.

- Так прилади до того, показували, що у нас все добре, а потім раз і двигун відмовив.

- Він не раз і відмовив…він раз…два…три…і рано чи пізно мав таки відмовити. Бо немає нічого вічного у цьому Всесвіті.

- Я тут рік як працюю, а ми вже третій раз епічно ламаємося.

- Есенія, а ходи знайди там якесь життя й домовся до чогось вигідного з ним. Мені зараз капітана з головою вистачає.

- Він лютує, а ти рятуєшся пустобалачками зі мною?

- Візьми кіборга та оглянь, чим нас тут життя радує. А раптом нас чекає щастя?

- Бо нас не шкода? – уточнила я у Дениса.

О, у нас з ним були своєрідні стосунки. Познайомилися ми з Деном в барі. На стосунки я не була налаштована, тож і відшила чоловіка. А потім виявилося, що працювати ми будемо на одному кораблі. Й ту прикрість він не забув й тепер від душі проходиться по моєму професіоналізмі.

- Мені шкода свого часу. По протоколу посада має бути закрита.

- От через таких й зобов’язали тримати перемовника, – єхидно усміхнулася я. – Декілька скандалів галактичного масштабу й зроблені правильні висновки.

- Ой, як же боляче це чути.

- Гаразд. Піду з Неком прогуляюсь місцевими принадами.

- Тільки нічого не підчепіть…

- Ти ж сказав, що тут безпечно?

- Так, хіба то тебе спиняло? – виразно закотив він очі.

- То було випадково, коли я внесла на корабель горішка, який виявився Кінту.

- Угу. Я ще здригаюсь ночами…

- Подумати тільки…Ну той милий аналог земної білочки виявився здатний до розмноження діленням.

- Отож, і розмножувався той аналог з такою швидкістю, що ми на карантині місяць стояли.

- Життя сповнене несподіванок, – знизала я плечима. – Нек, ти чим зайнятий? – зашелестіла я в перемовник.

- Та тут, дещо прибираю, – почувся чіткий голос кіборга.

- Пішли зі мною знайомитися з місцевим колоритом.

- О! Тема, – забринів радістю його голос.

- Тільки акуратно, - кинув напуття нам старпом. – Без цих своїх там пригод…

- Що зовсім? – занила я.

- Ай! Тішся…

Нек, забіг до мене вже вбраний для виходу. З важким зітханням натягнула на себе останній атрибут для виходу у незнайоме середовище й слухняно подибала слідом за кіборгом. Заповнили формуляр й пішли на вихід.

Наш корабель, на відміну від дослідних, був доволі скромний оснащений. Так якусь вихідну інформацію ми отримували, але їй було далеко до тієї розвернутої інфи, що видавали ті новенькі апарати.

Позаземне життя вже давно перестало існувати, як гіпотетична форма. Питання лише у варіаціях від простіших до мудрих істот, які більше розвинуті ніж людство. Вчені постійно відкривають нові екзопланети придатні для зрозумілого нам життя. Й ще багато залишається невідомим. Щось, як ось ця планета на яку нам довелося здійснити екстрену посадку.

Ну що ж! Ландшафт складався зі скель, пісків та водної гладі вдалині. Ні тобі звичних серцю рослин, ні прекрасних краєвидів. Суцільна пустка на фоні сіро-коричневого неба з двома яскравими зірками. Які світла давали ж стільки, як наш земний місяць уповні. Хоча вдалині виднілося водоймище…Розкинуте в піщаній гладі сферичної форми зі своєрідним водоспадом всередині.

Гм! З таким пейзажем тут взагалі можливе життя? Вважаючи, що Всесвіт дуже старий, то все можливо. Деякі цивілізації стали настільки технічно розвинені, що в гонитві за життям в космосі втратили свою планету. На деяких планетах життя ще тільки-тільки розвивається. А на деяких планетах умови життя значно кращі, аніж на планеті Земля…

Ми відійшли неподалік від корабля. Й з кожним кроком мене огортало все більше й більше відчуття небезпеки. Насичене звучання тривоги наче відкривало нову територію для паніки. Тонким сильним струменем вбігав під шкіру страх. Той давній, який дістався нам від предків. З біологічними привидами минулого та архаїчними інстинктами. Як би гарно не була виконана перепрошивка для мозку, для оновлення програмного забезпечення предків, проте інстинкт виживання попри все ратує за головне…за життя.

- Що скажеш? – покосилася на кіборга.

Його зір значно перевищував людські можливості, як і слух, сила, швидкість і т.д.

- Навкруги незмінна картина. Хіба що висотою гір чи глибиною водойми відрізняється. Й ще щось дивне, – завмер він на місці.

- Що дивне? – обвела я поглядом його зосереджену фізіономію.

- Наче під ногами… труситься.

- Що? – смикнулася я. – Труситься як що? Як землетрус? Чи тупотіння чогось великого? Як вибух? Опиши точніше.

- Не можу сказати точно, це якісь незрозумілі коливання. І я їх зараз перестав відчувати.

- Гм?! Що ж за сюрпризи нас чекають?

- Чого так думаєш?

- Не знаю. Інтуїція просто пищить від бажання втекти.

- А ця ваша людська…Не знаю. Планета, наче не виглядає небезпечною.

- Угу! Наша людська, – покивала на цю заяву головою. – Й мені вже дуже хочеться звідси вдрапати.

- Я навкруги не бачу нічого небезпечного. Якщо побудеш тут я швиденько гляну, що там за скелями.

- Ні! – вперлася я. – Ми повертаємося.

- Але мої дані…

- Нек! – стиха прошелестіла я. – Я вже близька до того, щоб зістрибнути з розуму. Ми повертаємося.

На корабель я поспішала наче за мною гналася зграя моїх найбільших жахів. Й першим ділом після проходження санітарного контролю побігла шукати капітана.

- Що двигун? – влетіла я на капітанський місток.

- В процесі, – посьорбуючи каву, відказав капітан.

- У мене відчуття лютої небезпеки. Щось з цією гарненькою планетою не так.

Капітан підняв брову, покрутив чашку в руці.

- Як же мене це все дістало, – буркнув собі під ніс. – В тієї чуття. У того, та нормально долетимо. Понабираєш кадрів за оголошенням, а потім мучишся.

Але попри бурчання глибока задума впала на його чоло.

- Кирило, поглянь де найближче від цієї планети можемо сісти, – віддав він наказ.

- Що сталося? – не забарився старпом зі своєю цікавістю.

- В Єсенії чуття, – кивнув на мене капітан.

- Кеп, двигун ми ще не можемо нормально запустити. А її ті чуття нічим не підкріплені, – обурився до печінок Денис.

- Ну не кажи… – почухав голівоньку капітан. – Домовляється вона гарно, як з піратами, так і з місцевою формою життя.

- Ага! Тільки завжди загадка, як то спрацює…

- Ден, я тебе чую! – лагідно усміхнулася я.

- Ой, можна подумати…

Й ніжності у погляді я додала. Дена, аж перекривило.

- Не знаю що, але щось з цією планетою не так. Усі інстинкти волають втікати.

- Ну ти там заспокійливого попий, помедитуй чи що? – вкрутив свою думку Ден.

- Капітан, у нас якийсь збій в електросистемі, – пролунало від пілота.

- Так! – потер перенісся капітан. – Усім приготуватися до екстреного вильоту.

Чесно кажучи, я ще вирішила, що буду робити, коли мені не повірять…тому з величезним полегшенням видихнула.

- Та вхопи мене космічний вірус!!! З вашими чуттями!!! – обурливо розшипівся Ден.

Ну то в нього нормальний стан. Він рідко буває задоволений. Його неголена та набурмосена фізіономія вже стали символом цього корабля. І він спочатку обурюється, а потім розбирається. Ми тут усі доволі різношерстні й тільки капітан ладен впоратися з такою командою та надихнути її на нові звершення. Як зараз. Усі злагоджено, єдиним механізмом розпочали працювати. Моя нервозність передалася команді. Напруження відчувалося на фізичному рівні. А я приготувалася. Щось лихе насувалося. Усі мої клітинки про це верещали. Й поки двигуни запускалися я встигла до крові прокусити губу.

- Кеп, на нас суне з шаленою швидкістю буря, – пролунала в динамік. – Вона практично огортає усю планету. Зафіксовано швидкість вітру до 100 метрів в секунду.

- Та на його! – від душі вилаявся Ден.

Тепер питання риторичне чи зможемо ми злетіти, чи нас тут і поховає ця буря? Напруження невблаганно росло й по хижацькі під’їдало нерви. Тепер уже бурю ми усі бачили на екранах і вона вражала. Час завмер. Розтягнувся патокою. На мить я перестала бачити й чути. Тільки кров гупала в голові. Ривок…Якийсь звук пищання…Темрява перед очима…Ще один ривок…І ми вийшли в космос.

- Есенія! Ей, ти в порядку? – як крізь вату долинув голос. Голову довелося повернути, щоб зустрітися з переляканими очима Дена.

- Так! – кивнула я.

- Щось мало схоже…А ходімо я проведу тебе до каюти.

- Ми встигли, так? – перепитала я, вхопивши Дена за руку.

- Встигли, – видихнув він.

- І пішли вже, а то капітан розпочинає нервувати, ти якась вся бліденька ще й вчепилася в мене, як в рідного. А мені, до речі, мої кінцівки близькі…