Піжмурки зі смертю

Помирав він не вперше. Тоді на жорсткій, мокрій й холодній землі, він відчував як життя спливає разом кров'ю. Поранення не дозволяло накласти турнікет самотужки. В голові паморочилось, думки та спогади плуталися. Тому не дивно, що побратим з розпатланим білявим волоссям проти сонця сприйнявся як марення. Він не був зразковим вірянином. Ба більше – Різдво і Пасха були десь на тій же полиці, що й Новий Рік або річниця шлюбу. Проте поява «янгола» навіть не здивувала. Хіба що було трохи шкода: лише другий раз на «нулі» й от, маєш. Не встиг толком й повоювати. Тільки промайнула думка – навіщо янголу бронік, вони ж наче безсмертні – й він втратив свідомість.

Пізніше, в санітарному бусіку, страшенно підстрибуючи на кожній вибоїні, він намагався посміхатися разом із хлопцями. Бо ж цілий анекдот вийшов. Коли парамедик силився привести його до тями й питав чи той живий, то почув у відповідь: якийсь ти некомпетентний янгол, краще ж за мене маєш бути в курсі.

Проте хлопцям не обов'язково було знати, що насправді відбулося з ним, поки лежав непритомний. Та й сам він вже був не впевнений чи не здалося все це йому від втрати крові. Хтозна на що спроможний мозок при нестачі кисню?

Ніякого фільму про його життя не показували. Лише обличчя коханої жінки. Засмучене, з марною спробою посміхатися. Шелест тогорічної пожовклої трави несподівано трансформувався в голоси. Наче вітер невиразно шепотів одне й те саме: чому він ще тут, чому не йде далі? Неможлива тиша та якесь страшне розчарування в собі нібито притиснуло до землі. Голоси стали відчутніше. Вони чекали на нього, але він не міг поворухнутися.

– Ти маєш піти!

– Чому?

– Твоє тіло помирає, не муч його, йдемо!

– Чомусь не можу.

Тиша була наче просочена дивуванням, розгубленістю, навіть роздратованістю.

– Ми маємо тебе забрати, твій час прийшов.

– То забирайте, якщо так.

– Не можемо, ти не йдеш. Щось тримає. Що ти бачиш?

– Кохану. Вона плаче й посміхається водночас.

– Дивися ще! Спробуй відчути.

– Вона щось каже. Дитина.

Пройшло декілька незкінченних секунд й тиша знов вибухнула голосами, які одночасно шепотіли:

– Зрозуміло. Незакінчена справа, зав'язана на життя. У вас має народитися дитина. Але ж вона не вагітна. Випадок дивний, проте не унікальний. Не вперше янголам доводиться перейматися земними справами. Вертайся.

– Агов, хлопче, ти живий?

– Якийсь ти некомпетентний янгол, краще ж за мене маєш бути в курсі.

Вона приїхала до нього в шпиталь. На щастя, він швидко одужував. Руки-ноги були на місці, голова ціла, важливі органи не постраждали, рани льотом загоювалися. Лікарі дивувалися, але списали це на міцний молодий організм та жагу до життя. Тем більш їм і без того вистачало привидів хвилюватися: поранених «з нуля» і після прильотів було більше ніж достатньо.

Невеличка відпустка на реабілітацію була повна зустрічами з рідними та друзями, домашніми справами, а головне – ніжністю та коханням. Війна загострила всі почуття, змістила акценти, важливості набули звичайні речі. Дивлячись в рідні сині очі, він наче випадав з реальності. Зникало все, всесвіт існував лише для двох.

Група потрапила під рясний обстріл. Бічним зором він побачив, як впав «Малий» метрів в п'яти від ярочка. Зачепило обидві ноги. В бою багато що стається миттєво. Часто люди діють просто на рефлексах. Він зірвав з моллі стропу й кинув кінець побратиму, але той швидко втрачав сили й не міг зачепити карабін за бронік. Тоді він рвучко випростав своє тіло вперед, кілька поштовхів, наосліп клацнув фіксатором і майже скотився назад, в ярок. Майже. Щось вжалило під око. Згасаюча свідомість встигла «зафільмувати» допомогу, яка стрімко підповзла улоговиною, і цитуючи Подерв'янського втягнула за строп «Малого».

Скло часу раптом застигло. До нього наближалася прозора, майже невидима, наче льодяна постать. Вона не мала вигляд чогось страшного чи загрозливого, проте за її наближення волосся ставали дибки навіть там, де їх й немає.

– Так, так, так.. Що в нас тут? Ага, герой, значить. А відомо тобі, що ти пов'язаний на життя обіцянкою? Я можу, але не буду зараз забирати тебе. Радієш, дурненький? Ну-ну.. Твій шлях має перерватися зараз, але ти не зможеш піти. Проте твоя кохана від цієї звістки може втратити життя, що й так ледь жевріє під її серцем. І знаєш що ще? Вона тебе не покине і буде доглядати за твоїм тільцем «допоки смерть не розлучить вас». Бо в такому стані батьком не станеш. А я нікуди не поспішаю. Ба більше – даю тобі ще один шанс: ти чи побратим?

Я знаю, що ти думаєш. Смерть така наволоч, гребе всіх підряд, до кого дотягнеться. Які ви людинки мілкі! Це ви вбиваєте один одного. На війні, в темному кутку, посеред натовпу, та будь-де. Кулею, кулаком, бездіяльністю, навіть словом. Й мені дійсно байдуже, на боці добра ти чи зла. Для мене це ще одна мурашина сутичка у великому лісі-всесвіті. От ти сам, часто переймався долею комахи? Отож-бо…

Слова лунали в голові, наче він розмовляв сам із собою. Але погоджуватися геть з усім не хотілося.

– Добре, добре! Є люди, які перекладають равликів з дороги на травичку. Тому так – вами теж дехто зацікавився. Але не варто сподіватися, що всю брудну роботу зроблять за вас! – оніміння потроху відпускало. Час швидко відмотався назад і зупинився стоп-кадром.

– Все ж таки прикольний скіл дарував вам Творець – завжди мати вибір. То йди, роби свій, людинко, – наче пісок прошурхитцло згасаюче відлуння, й час знов пішов у звичному напрямку.

Він пам'ятав всю розмову зі Смертю, проте свій вибір він вже зробив й не збирався змінювати: «Малий» має повернутися з рейду живим. Тож уперед!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.