Хто сказав SOS?

—…”Геобаза” усім кораблям на орбіті! Негайно повертайтеся на поверхню планети!

— Буде зроблено, капітане! — безтурботно промовила дівчина за штурвалом, враз натискаючи кілька кнопок на панелі керування та спрямовуючи корабель на базу.

— Ти ж знаєш, що він не чує тебе? — почувся уїдливий голос із динаміків. Пілот тільки закотила очі.

— Дякую, Джене, не знала.

— Звертайся! — На екрані бортового комп’ютера з’явилося обличчя з широкою і невинною посмішкою, але раптом поверх нього висвітився яскравий червоний напис: SOS. Дівчина кинула всього один погляд на координати сигналу і змахнула повідомлення з панелі. Її руки рішуче вчепились в штурвал: корабель розвертався.

— Гей, гей, ти що робиш? Барті тільки що чітко наказав повертатися!

— Технічно, він не сказав, на яку планету. А звідти йшов сигнал допомоги, тож ми, шляхетні льотчики, просто мусимо відреагувати.

— Звісно, шляхетні льотчики на кораблі лабораторних пацюків. — пирхнув Джен. — О, дивись, тебе вже розшукують!

І справді, усміхнене та вкрите ластовинням обличчя Джена раптом змінилося на суворе, старше, з доглянутою сивою бородою і підписом “Бартімеус-капітан”.

— …Капітане!

— Веспер, ти за штурвалом? — розгнівано напустився на дівчину чоловік. Його вуса кумедно смикалися в такт кожному слову. — Я наказав усім кораблям повертатися на базу, і “Дредноут” — не виключення!

— Так, але потім ми з Дженом зловили цей сигнал SOS, і я…

— Сьомий ангар, східна частина бази. Я чекатиму на звіт з детальним поясненням, і якщо не повернешся за годину — конфіскую “Дредноут”.

— Але я вже…

— Це наказ! Кінець зв’язку.

— …почала стрибок в гіперпростір. — розпачливо промовила Веспер, коли дзвінок з Барті перервався і космос за ілюмінатором почав тремтіти, розмиватися, доки врешті не перетворився на яскраво-блакитне миготіння. Зв’язок із планетою було втрачено остаточно.

— Оце ти налажала! — перервав тишу занадто радісний голос Джена.

— Замовкни. — сердито відповіла дівчина. Прибравши пасма синього волосся з обличчя, вона піднялася з пілотського крісла і почала нервово крокувати кабіною. — Ще тільки повчань ШІшки мені не вистачало.

— Ну, знаєш, я хотів взагалі-то допомогу запропонувати. Не назад повернутися, так хоча б морально. Ти хоч знаєш, що за корабель посилав сигнал?

— Ні, але зараз це не так важливо. Сигнал дійшов, а отже, ще є шанс їх врятувати.

— А якщо це пастка? Пірати, наприклад? Чи русалки?

Веспер поблажливо посміхнулась, почувши ці теорії.

— Тільки не кажи, що ти віриш в русалок.

— Я вірю тільки в процессор і в себе. — Дещо знічено сказав Джен, і, тихіше, додав: — І не кричи так. Зурочиш. В будь-якому разі, через такі вибрики ти залишишся і без “Дредноута”, і без мене.

— Я ж не думала, що Барті настільки проти буде! — стенула плечима Веспер. — Сподіваюсь, коли повернемося, він трохи заспокоїться.

Світ навколо перестав миготіти і зірки нарешті зупинилися на одному місці. Корабель вийшов із гіперпростору.

— …Якось тут дуже тихо. Просканую зараз. — напружено промовив Джен. Запала ніякова тиша. Скільки б Веспер не вдивлялася, за ілюмінатором була сама чорнота космосу — жодного сліду катастрофи. Тільки кілька астероїдів неподалік.

— Ми єдиний корабель на кілька миль. Ти впевнена, що координати правильні?

— Звісно, я впевнена! — роздратовано відповіла дівчина. — Чи ти не перевірив…

Та не встигла вона договорити, як “Дредноут” струсонуло, кабіну підкинуло вгору і пілот впала додолу, втративши рівновагу.

— В нас врізалось щось велике і неприємне! — скрикнув Джен, коли ввімкнулося аварійне живлення. — Я не зможу вирівняти нас, доведеться…

Щось важке впало на голову дівчини, і її свідомість заповнила темрява.

…Очі, немов налиті свинцем, рішуче не хотіли відкриватися.

— Джене? Що… сталося? — слабким голосом запитала Веспер, сідаючи і різко хапаючись за потилицю. Навколо лежало кілька металевих контейнерів розміром з консервну банку — схоже, під час завантаження дівчина не закріпила їх як слід, і під час хитанини вони порозліталися кабіною.

Навколо панувала напівтемрява: єдиним джерелом світла були аварійні червоні лампочки, що надавали всьому химерний багряний відтінок. Наче з тих старих відеоігр, що їх грали ще в часи життя на Землі…

Веспер поглянула на панель, на якій великими червоними літерами світилося: “ПОШКОДЖЕННЯ ДВИГУНА”. З її вуст зірвався нерозбірливий звук.

— Схоже, ми тут надовго… — похмуро промовила дівчина. Навіть якщо відремонтувати основні пошкодження та стабілізувати “Дредноут” вона зможе, то гіпердрайв, схоже, доведеться лагодити вже на базі. Тільки б вона була не так далеко, як зараз…

За ілюмінатором промайнула тінь. Довга, набагато довша за звичайну людину навіть в скафандрі, вона кружляла навколо корабля, доки врешті не зупинилася перед лобовим склом. Тьмяне червоне світло з кабіни ледь відбилося на… різнокольоровій лусці?

— Так, так, так… що у нас тут?

Істота присунулася ближче, і на цей раз дівчина вихопила хижий вираз на блідому, ледь людському обличчі. Каламутні зелені очі без зіниць дивилися з деякою цікавістю, поки гострі, як лезо, зуби шкірилися в подобі усмішки.

— Я почула Ваш сигнал про допомогу. — випалила Веспер перше, що спало на думку.

— Так, рідко хто може чинити опір пісні сирени. — Перед склом промайнув довгий риб’ячий хвіст. Самовдоволеним рухом істота відкинула з обличчя чорне волосся що розвивалося, немов у воді. Тільки зараз Веспер помітила: вишкір не полишав вуста сирени навіть коли та говорила.

— То… Вам не потрібно нічим допомогти?

Чудовисько завмерло, і за мить майже спантеличено глянуло на дівчину.

—Мушу визнати, ти мене здивувала. Як у нас зав’язався діалог, було б увічливо назвати своє ім’я, а кличуть мене Лаомедеєю… а щодо твого запитання? Ні, боюсь ти нічим не допоможеш.

— О. Приємно було познайомитись тоді. Я Веспер. — сказала пілот і відчинила найближчу шафу в пошуках потрібних інструментів. Очі Лаомедеї звузились, коли її рука з довгими перетинчастими пальцями лягла на скло. Кожне слово вона ліниво розтягувала, наче гралася з дівчиною, але дещо було зрозуміло точно: ця розмова її зацікавила.

— Тобі не страшно?

— Поки я тут, я маю хоча б спробувати повернути Джена. Разом ми щось придумаємо.

— Джена?

— Мій асистент, мозок цього корабля. Не те, щоб дуже розумний, але не мені скаржитися.

— Так говориш, наче він справжня істота…

— Ми багато пройшли разом. Він мій друг. — різко обірвала сирену Веспер.

Лаомедея допитливо нахилила голову.

— Люди завжди наділяли душею те, що її не має. Навіть власні творіння. Скажи, чому ти тут? Я стерла в космічний пил не один корабель, і твій не виглядає, як бойовий.

— “Дредноут” і не є таким. — дівчина стенула плечима. — Перевозимо зразки породи з одного з місяців Іанії на Тераліт, а коли були майже на орбіті, нам наказали якнайшвидше повертатися на базу. Далі ти вже знаєш.

— Іанія? Той шматок каміння непридатний для життя. То навіщо витрачати свій час?

Веспер знадобилася мить, щоб відповісти.

— Щоб… знати? Хіба тобі ніколи не було цікаво, чому саме він непридатний?

— Я знаю все, що мені необхідно. Більше не треба.

— Напевно, тобі дуже сумно тут. Знати все і не мати можливості нічого з цим зробити, маю на увазі. — раптом сказала дівчина, вперше з початку розмови поглянувши Лаомедеї у вічі. З вуст тієї раптом зірвався нерозбірливий звук, схожий на… сміх?

— Чому ж мені має бути сумно? Бо я не оточена ідіотами та вільна робити що захочу?

— І що ж ти хочеш робити? Що ти зазвичай робиш із тими, кого виманюєш у відкритий космос? Їси?

— Зоре збав, це така морока витрушувати вас із цих бляшанок! Я розмовляю з вами, доки ви не помрете. Інколи пришвидшую цей процес, бо трапляються дратівливі співбесідники. Але їсти? Ні. Це гидко.

— Результат той самий, то “навіщо витрачати свій час”? — дівчина стенула плечима, повертаючись до марних спроб полагодити хоч щось.

— У мене його достатньо, вся вічність в моїх руках.

— І саме тому ти проводиш її на околицях Всесвіту з поодинокими нещасливцями.

Слова Веспер грубим камінням злетіли з її вуст до того, як вона встигла спинити їх. Лаомедея роздратовано сіпнула хвостом і відвернулася від “Дредноута”. Хвилину висіла важка тиша — а потім її перервав чарівний звук голосу сирени. Просякнутий холодною впевненістю, він зачаровував, змушував покинути все і слухати.

— Що… що це?

— Ти змушуєш мене думати. Я не хочу. — промовила сирена і продовжила свою пісню. Здається, величну та смутну мелодію чула тільки Веспер — для безмежного космосу це був лише сигнал про допомогу, розісланий на всіх частотах.

— …Дякую? — невпевно сказала дівчина. Схоже, сьогодні неминуча смерть скасовується: коли Лаомедея закінчила співати, на радарі з’явилася маленька цятка, що стрімко наближалася до центру.

— Обіцяй більше не з’являтися в цій частині космосу, і я дозволю їм долетіти до тебе неушкодженими. — Голос сирени бринів, наче вона продовжувала пісню, але погляд її уникав кабіну “Дредноута”.

Дівчина схвильовано глянула на радар, намагаючись вгамувати своє серце. Що за гру веде сирена? Але ж чомусь… чомусь вона допомагає. Не можна відкидати таку пропозицію.

— Обіцяю.

Слово сказане, і Лаомедея, не бажаючи затримуватися на секунду, зникла. Так, наче нікого там і не було.

— Говорить капітан “Наутилуса”, ми отримали ваш сигнал SOS! — почулося раптом із передавача. — Повідомте свій поточний стан та конкретно чим ми можемо вам допомогти. Кінець зв’язку.

Веспер поспішно натиснула кнопку і заговорила.

— Це “Дредноут”, у нас… врізався метеорит на виході з гіперпростору і пошкодив двигун з гіпердрайвом. Чи можете ви ескортувати нас до Тераліту? Ми будемо вдячні і не залишимося в боргу. Кінець зв’язку.

— …що скажете, хлопці? Куди? А, то це ж по дорозі!.. Ой, а я кнопку затис… Кхем! Так, ми згодні. Зараз стикуємося і заберемо вас.

Кілька хвилин, і “Наутилус” зупинився біля “Дредноута”, протягнув стикувальний трап, і разом вони зникли в гіперпросторі.

І тільки одинока сирена залишилася висіти в метеоритній хмарі, вперше відчувши себе збентеженою і покинутою. Можливо, це людське дівчисько мало рацію… а може, воно просто залишило частинку чогось, що завжди було притаманне людям. Лаомедея струснула головою, змусивши пасма її чорного волосся впасти на обличчя. Треба викинути з голови всі ці дурниці і далі збивати одинокі космічні кораблі з їхнього шляху. Адже це її призначення, це те, для чого її створили. Чи не так?