Коли впадуть стіни

Чи боїшся ти темряви, маленький? Скажи мені – я збережу твою таємницю. Це залишиться тільки між нами, чуєш? Ніхто ніколи не довідається про твій страх. Бо я – ти віриш мені? – не повідаю того жодній живій душі. А мертвим… Їм байдуже, чи боїшся ти темряви, чи ні.

Бо вони знайдуть тебе не за запахом твого страху, ні. Вони знайдуть тебе за биттям твого серденька, маленький… За шумом живої крові, що струменить в твоєму тілі – такому солодкому і апетитному. Так, мій маленький, солоденький зайчику! Вони знайдуть тебе…

Ми знайдемо тебе!

Нехай лише впадуть стіни між нашим світом і твоїм – ми знайдемо тебе. Знайдемо твоїх рідних – таких же солодких і ароматних, таких же чарівно живих. Ми прийдемо на світанку – це лише у фільмах жахів ми приходимо у повню, коли ідеально круглий Місяць висить просто в центрі неба. Це лише у фільмах ми підкрадаємось під гнітючий саунд-трек, повільно переставляючи наші мертві кінцівки, і глухо мугикаємо, або ж загрозливо гарчимо, або… Або робимо іншу, таку ж безглузду, дурню. Я теж дивився ці фільми. Доки був живий…

Але все інакше по-справжньому. Ми стоятимемо десь поруч – а ти навіть не помітиш нас, доки не стане надто пізно. Доки не впадуть стіни. А потім ти зможеш лише кричати і втікати. Якщо, звісно, встигнеш зрозуміти, що ти тут не один.

Ми чекали цілий рік, мій маленький. Ми збирались поруч з вами, поодинці, або групами, ми проводжали вас до школи, додому, до гостей. Ми супроводжували вас в метро, в заповнених маршрутках, на людних тротуарах жвавих вулиць і порожніх провулків. Ми йшли до ваших осель, чекали в напівтемних під’їздах, заходили з вами в ліфти, заглядали у вікна.

Це на нас шиплять ваші бридкі коти, це від нашої присутності тужливо скавчать ваші дурні пси. Це наші тіні ви іноді помічаєте краєм ока і, здригнувшись від раптового страху, говорите: «Здалося».

Не здалося…

Але ви в безпеці, мій маленький пухнастий зайчику! Доки між нашим світом і вашим стоять непорушні стіни – ви в безпеці. Ми можемо лише спостерігати, мов відвідувачі зоопарку, як ви живете життям, що скінчилося для нас. Ми можемо лише змінювати локації в цьому дивному реаліті-шоу, що ми дивимось триста шістдесят три дні на рік. Ми можемо обирати, що саме переглядатимемо цього дня: ток-шоу «В Марічки на кухні» – скандали, розслідування, плітки. Чи денс-паті «Микола в нічному клубі», що може перетворитись на «Бійцівський клуб», якщо герой хильне зайвого. А, можливо, і влаштуємо обряд ініціації, якщо тому ж Миколі таки розкроять череп у п’яній бійці.

І тоді він стане одним із нас…

Але це більше схоже на перегляд меню, мій маленький… Довгий-довгий перегляд меню. Ти бував у ресторанах з акваріумом? Знаєш, такий великий акваріум, де напхом напхано риб різних видів і розмірів? І ти маєш обрати рибину, або іншого морського гада, якого шеф-кухар випатрає і приготує при тобі. Знаєш… Так от, ми – відвідувачі такого ресторану.

А ви – наші риби…

Так, мій маленький! Ми дивимось веселе реаліті-шоу, в кінці якого маємо обрати свою власну рибу. От тільки немає шеф-кухаря, ми патраємо їх самі!

І пожираємо ще теплими, напівживими…

Я обрав таку рибину, мій солоденький…

Цією рибкою будеш ти!

Денис ліниво дригав ногою, лежачи горілиць на дивані замість того, аби готуватись до заліку з літератури. Він точно знав, що завалить, тож не хотів напружуватись, аби якось виправити майбутні невтішні перспективи. Він пробайдикував цілі канікули, хоча обіцяв батькові підтягти «хвости» по всім предметам. І хоч з математикою було більш-менш терпимо, так само, як з історією – дякувати адекватним каналам в Тік-Тоці, на які він підсів, здивувавши всіх, і себе в першу чергу – а клята література продовжувала навіювати нудьгу. Денис не хотів зубрити дати з життя давно померлих письменників, йому більш цікаво було слідкувати за їхніми живими колегами. Але вчителька мови та літератури була невблаганна – і Денис раз-по-раз отримував невтішні бали і красномовні написи «Не виконав домашнє завдання» в щоденник.

Доля невблаганна, так думав Денис. Хоча, радше, втішав себе, виправдовуючи всього лиш двома словами майбутню свою двійку. І водночас шукав переконливі аргументи на свій захист для чергової розмови з батьками. Аргументів не знаходилось. Можливо, якби Сосиска – Денисів рудий кіт – менше шипів на порожнечу в кутку, то аргументи б і відшукались, але котячий психоз діяв Денисові на нерви. Нарешті терпець увірвався, і в бік Сосиски полетів спочатку підручник з літератури, а потім – «Вечори на хуторі біля Диканьки» в твердій палітурці, що його намагався читати Денис, коли ще боровся з власними лінощами.

Сосиска, обурено вимахуючи хвостом, нарешті припинив шипіти, натомість підібрався, ніби для стрибка, і протяжно занявкав на одній ноті, так, наче перед ним сидів сусідський котяра, з яким Сосиска часто бився в під’їзді, відстоюючи право володарювати всіма навколишніми смітниками і кішками.

-Сосиска! – ламким голосом крикнув Денис, викликавши в пухнастого новий вокаліз. – Бісова звірюка! Ану замовкни!

Сосиска, як і очікувалось, на оклик господаря не зреагував, тож Денис мусив перервати свої страждання і скотитися таки з дивану, аби витягти кота з кутка і заспокоїти єдиним можливим способом – тарілкою вареної риби, що діяла безвідмовно і завжди. Та цього разу перспектива поласувати не викликала в Сосиски ентузіазму – він вивернувся з рук господаря, нагородивши його розкішними глибокими подряпинами на усю щоку, і забився під диван, звідки продовжив свої тужливі співи, зрідка переходячи на загрозливе шипіння.

-Дурко! – сердито констатував Денис, і пішов до ванної, бо щока палала і кровила. Він знав, що мама саме там тримає перекис, і в свої дванадцять спокійно міг сам обробити подряпини, хай би які глибокі вони не були.

Тож Денис стояв собі біля умивальника, старанно витираючи кров з обличчя, коли…

Він і сам не міг пояснити, що саме сталося. Що саме він побачив у відображенні – запітніле від випарів гарячої води дзеркало навіть його ховало за туманною пеленою. Але точно знав – що б то він не побачив, цього просто не могло бути в порожній білосніжній ванній кімнаті.

Чи могло? Він не знав, не хотів знати, похапцем, не обертаючись, вистрибнувши в коридор. В грудях калатало, серце гупало, мов навіжене, а повітря гарячим клубком загускло в горлі – ні вдихнути, не видихнути. А з-під дивану надривався перелякано кіт, і крім цього звуку в квартирі не було чутно абсолютно нічого. В’язка, густа тиша – і котяче знавісніле нявкання.

Телефон вибухнув популярною пісенькою – і все відступило. Незрозумілий гнітючий страх вимкнувся, ніби хтось натиснув на пульті кнопку. Навіть Сосиска замовк.

Денис надто життєрадісно гаркнув в трубку своє: «Слухаю». Щось незрозуміле, що підійшло впритул, відступило, але лишило слід в підсвідомості, тож Денис спішив прогнати навіть згадку про нього, чимось звичним і безпечним, і, головне, нормальним, таким, як телефонна розмова з другом, чиє ім’я висвітилось на екрані телефону.

-Ден, ну ти відпросився? – загудів в трубці Сашко, з паралельного класу. – Бро, ти обіцяв!

-В мене засада, літру завалю – під домашній арешт до кінця світу посадять, батя дав супер-мега останній шанс, а я його провтикав, бро. Завтра мені точняк гаплик. Так що то без толку – не пустять, бо літра завтра, а Геловін – післязавтра.

-Але ти сам казав, що твої предки – принципові, як відпросишся зараз – то арешт буде після Геловіну! Давай, не затягуй, бо таки правда – завтра літра, а без тебе мене не пустять, бро!

Денис важко зітхнув і закотив очі. Сашко був правий – принципові батьки не змінювали свої рішення, і коли дозволяли щось – то дозвіл залишався в силі, яку б дурню не вчудив Денис потім. Тож варто було спробувати, тим більше, що і в іншому друг не помилявся: без Дениса Сашка – шибайголова і пройдисвіта – просто не відпустили б на стилізовану вечірку, що планувалась в шкільному актовому залі після уроків. Причому, планували її старшокласники за сценаріями святкувань США – з маскарадними костюмами, страхітливими декораціями та обов'яз’овим бродінням вулицями з вимогою: «Цукерки або смерть». В шафі Дениса вже з місяць висів костюм кельтського друїда – навіть з бородою і величезним посохом, на верхній кінець якого було приклеєно чималеньку скляну кулю, старанно обколоту аж до втрати форми. А Сашко мав бути мумією – його мама працювала в лікарні, тож величезна кількість бинтів вдома автоматично зняла питання про костюм.

-Добре, поговорю. Але нічого не обіцяю! – не давши другові навіть рота відкрити, додав Денис. – Все, бувай, предки прийшли!

Батьки і справді прийшли – за дверима почулись голоси, клацнув, відмикаючись, замок.

-Сину, ми вдома! – з порогу заявив батько, пропускаючи дружину вперед.

Денис кинув телефон і пішов вітатись, внутрішньо налаштовуючись на важку розмову.

Але його побоювання не виправдались. Після вечері, коли він наважився запитати дозволу лишитись після уроків на святкування Геловіну, батько лише поставив одне-єдине питання, підтвердивши попередній дозвіл.

-От скажи мені, сину. А чому саме Геловін? Це ж наче американське свято. Не те, щоб я був проти традицій США, але мені цікаво – чому?

-Ну, по-перше, це кельтське свято, тату. – не прогавив нагоди сяйнути знаннями Денис. – Справжня назва – Самайн, а після прийняття християнства язичницьке свято перейменували на День усіх Святих. А Геловін – це англійська назва вечора у переддень всіх Святих. Ну, ніби скорочена до одного слова. – і ніяково посміхнувся. – Але традиції лишились незмінними тисячі років. – дочекавшись схвальної посмішки на батьковому обличчі, продовжив з новим приступом ентузіазму. – От тільки значення змінилось. Древні кельти вірили, що в цей день стіни між світом живих людей і святом мертвих зникали, і всілякі там духи і вся інша нечисть могли вийти в наш світ. Тому люди надягали маски і розмальовували себе у всякі страховидла, щоб духи подумали, що то такі самі, як вони, а не живі люди, от!

-А цукерки? – із сміхом запитала мама, прибираючи тарілки зі столу. – Для чого цукерки випрошувати?

-Мам, таке скажеш! Які цукерки у древніх кельтів? Росили пожертву, щоб від духів відкупитись! Це в наш час цукерки, а тоді – що є їстівного!

-А ми яким боком до кельтів? – не вгавав тато.

-А наче в нас нечисті мало? – питанням на питання відповів Денис і, хитро примружачись, додав. – Чи ти думаєш, що слов’янська нечисть чемно стояла на тому світі, доки кельтська в нашому світі гуляла?

-О, я просто уявляю ці переклички нечисті в черзі на вихід з того світу в цей. – вголос розсміялась мама. – Шановні духи і демони, мерці і інші потойбічні істоти! Шикуємось у дві черги. Кельти – готовність номер один, ваша черга ліворуч. Слов’яни шикуються праворуч і чемно чекають до Івана Купайла!

Тут вже розреготався і тато, кивнув, приймаючи спільні аргументи сина та дружини.

-Добре, підеш на те свято, але будь на зв’язку і подзвони, щоб я вийшов тебе зустрів. Ні, ну ви уявляєте, Геловін!

Сашко невимовно зрадів, дізнавшись, що Дениса відпустили на свято. Хлопці домовились перевдягатись просто в школі, адже костюм Сашка вимагав певних зусиль, аби виглядати так, як заплановано, та й намотати на себе всі ті бинти – справа довга. Роздягалка спортзалу підходила для цих цілей ідеально. Решту вечора і весь наступний день в школі вони детально розплановували свої дії та список необхідного, аби нічого не зіпсувало веселощі.

За підготовкою час минув швидко. Літературу Денис, очікувано, завалив, але не надто переймався тим фактом. Твір-роздум про враження від прочитаних «Вечорів на хуторі біля Диканьки» вийшов довгий, багатослівний і ні про що.

-Був би Гоголь живий – придушив би тебе власноруч! – сухо констатувала вчителька української мови та літератури. – Зізнаюсь, я би виступила свідком на його захист. – майже нечутно додала, вимальовуючи в журналі трійку «авансом» за гарні очі та по доброті душевній.

- Завтра в нього буде такий шанс. – вдало, як йому здалося, пожартував Денис і повернувся до своїх справ.

В п’ятницю уроки для Дениса і Сашка проминули, мов в тумані. Розведені по паралельних класах, вони зустрічались лише на перервах, і розмови були лише про святкування. Останній урок ледь відсиділи, хоча була інформатика, і молодий вчитель, що теж вирішив приєднатись до учнів задля видимості підтримання порядку, вже сидів в розкішному гримі монстра Франкенштейна, що його малювали на веснянкуватому обличчі всією вчительською. Звичайно, ніхто не працював за програмою – Вадим Ярославович дозволив просто пограти в ігри, але навіть це не могло відволікти дітей. Тож дзвінок чекали, аж підстрибуючи на стільцях.

Щойно він пролунав – Денис прожогом кинувся в роздягалку, ледь не зваливши з ніг Сашка, що вже заходив з цілим пакетом бинтів. Костюм друїда – широкий балахон зі старого пожовтілого простирадла і нового джутового мішка – він накинув поверх одягу, а потім заходився стрибати навколо Сашка, обмотуючи його шарами марлі та бинтів, доки сам майбутній мумія розмазував по білому сіро-зелену фарбу, імітуючи віковий пил та бруд.

-А там вже збираються! А ми тут! – бідкався Сашко, розмазуючи фарбу вже по обличчю. – Ну от як воно? Страшно?

Денис щось невиразно мугикнув – він приклеював на двосторонній скотч власну друїдську бороду. Оглянувши результат своїх старань в дзеркалі, він підхопив саморобний посох і повернувся до друга.

-Готово! – констатував той і захихотів.

Хлопці вийшли з роздягалки в майже порожній коридор, в самому кінці якого з-за відчинених дверей актового залу вже лунала моторошна музика і заклично миготіли різнобарвні лампочки. Повз них повільно і велично в бік туалету пройшов хтось в довгому накидному плащі, з довгим, гарно виліпленим фальшивим носом і темним волоссям на косий проділ.

-Ой, диви, Гоголь! – вигукнув Сашко і чемно привітався. – Доброго дня, Миколо Васильовичу! Ой, тобто грррр! – і, дочекавшись манерного нахилу голови у знак вітання, зашепотів на вухо Денисові. – Зуб даю, то Марина Вікторівна спеціально для тебе вирядилась…

-Іди під три чорти! – фиркнув Денис, озираючись, та фальшивого Гоголя вже не було позаду, певно зайшов до якогось із кабінетів.

-Та точно вона! Вдало ти пожартував! Ой, глянь, яка краса!

Попереду стояв зомбі – як справжній, в подертому брудному одязі і з наліпками у вигляді трупних ран на обличчі. Такий, як в кіно, навіть темно-червона фарба навколо рота – ніби свіжа кров.

-Щось тут не так. – якось невпевнено промовив Денис. – Саню, щось не так…

Але Сашко не відповів. Його не було поруч.

Тільки на підлозі темніли масні блискучі краплі - кров…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.