1
Близько дев’ятої вечора хвора на застуду Ангеліна лежала вдома на дивані і чекала, поки після прийнятих ліків спаде температура. Їй було дуже зле: нежить, ломота у м’язах, лихоманка і «не своя» голова позбавляли шансів зайнятись чимось іншим, окрім перегляду телевізійних програм. Навіть заснути не виходило, хоча світло у кімнаті жінка навмисно вимкнула, сподіваючись, що це допоможе. Перед очима була одна світла пляма – екран Самсунга. Перемикаючи канали вона натрапила на фільм, який давно хотіла подивитись. «Хоча б щось приємне, а то одні шмарклі» – подумала жінка, зручніше влаштовуючись на подушці. Це не одразу вдалося, бо все тіло боліло, наче побите. Проте, як тільки комфортна поза була віднайдена, екран телевізора несподівано потух. Ангеліна трохи повитріщалась на чорний прямокутник, гіпнотизуючи його червоними опухлими очима та даремно чекаючи, що він знову запрацює, потім узяла до рук пульт і почала навмання натискати кнопки, сподіваючись виправити ситуацію, але марно. Жінка піднялася з дивану, підійшла до стіни і клацнула вимикачем, однак єдине, чого домоглася - переконалася, що у хаті зникло світло. Вона піднялася і пошвендяла до коридору, підійшла до запобіжників, навпомацки перевіряючи їхнє положення: все було у нормі. Значить, десь сталася аварія, і скільки піде часу на її усунення – невідомо. З останньою надією на порятунок від нудьги Ангеліна схопилася за телефон, що лежав на столику поруч з диваном. Проте смартфон теж не бажав працювати, адже хтось вчасно не поставив його на зарядку.
– От трясця! – Вилаялася жінка.
У квартирі стало зовсім темно і тихо. Ангеліна трохи почекала, сподіваючись, що трабл, причину якого була їй невідома, скоро минеться, та і через 20 хвилин нічого не змінилось. Що робити? Темрява і тиша оточили жінку з усіх боків. Вона подумала, що самотність з працюючим телевізором, смартфоном, книжкою і т.д. – виявляється, не зовсім і самотність. А от зараз… Навіть свічок у домі не було. Ангеліні захотілось випити чогось гарячого, але ж і плита у будинку теж електрична. Темрява висвітила (ха, ха) тотальну залежність сучасної людини від усіх звичних, таких буденних речей. Жінка беззвучно розплакалась, ловлячи себе на думці, що стримує себе, бо боїться порушити пануючу навколо тишу. Так, давлячись сльозами від жалю до себе, вона пошкандибала до дивану, знову вляглася, закрила очі й не зчулася, як повіки обважніли, і вона нарешті заснула.
Ангеліна бачила себе сплячою у власному ліжку разом з чоловіком, тільки будинок був іншим: не знайома багатоповерхівка, а красива приватна будівля з садочком. Жінка міцно спала, аж раптом у її сон увірвався наполегливий стукіт у двері, настільки сильний, що затремтіли стіни. Вона прокинулась уві сні, піднялася з постелі, намагаючись зрозуміти звідки доноситься той грюкіт. Усвідомивши, що це хтось надворі намагається привернути увагу, жінка потягнулася до дверей, дивним чином опинилась на вулиці, і побачила на ганку свою улюблену, померлу два місяці назад кішку, що з відчайдушною силою грюкала у двері. Саме від цих ударів будинок здригався так, що прокинувся Юрко. Ангеліна з розпачем "згадала", що залишила Зосю на вулиці під дощем!
– Кицю забули! – скрикнула вона, відкидаючи одіяло, і прямуючи до дверей (бо знову опинилася у ліжку).
Клацнула вимикачем і ганок залило яскравим світлом. Відчинивши настіж двері, жінка побачила кицьку, що тремтіла від переляку, і потягнулася до улюблениці:
– Дівчинко моя, прости, прости!
Кицька, намагаючись скоріше потрапити до господині в обійми, і відчайдушно забираючись нагору, дряпонула простягнуту руку так, що роздерла шкіру, залишаючи глибокий кривавий слід. Потім притиснулась до Ангеліни, тремтячи усім тілом.
– Яка ж ти мокра та брудна! Пішли, я тебе трохи помию і підсушу. Не бійся, тепер ти вдома.
Жалість боляче кольнула серце, і жінка прокинулась від власного стогону. Через пануючу навколо темряву не одразу зрозуміла, де знаходиться, покрутилась на подушці, наволочка якої просякла потом. Схопила себе за руку – ніякої рани, звичайно ж, не було. Проте, перед її очима стояла картина тремтячої і мокрої кішки на яскраво освітленому ганку. Жінка покрутилася на постелі, і сон знову охопив її. Та через мить вона здригнулась усім тілом, бо до свідомості пробивався гучний скрегіт пазурів, що дряпали щось тверде. Ангеліна крізь сон сказала:
– Зоська, перестань! Іди до мене і лягай спати.
Після цих слів диван враз прогнувся і, голосно муркочучи, кішка вляглася, як зазвичай, уздовж тіла господарки. Це було настільки реальним, що прокинувшись через якийсь час жінка здивувалась, коли біля неї нікого не виявилося. І засмутилася. Ангеліна відкрила очі: навкруги та ж сама тиша і темрява. Жінка стулила важкі повіки і заснула.
Та майже одразу із тенет сну і лихоманки її знову висмикнув звук тканини, що розривалась під пазурами розлюченої тварини. Розплющивши від переляку очі, жінка розмірковувала, сон це чи ні. Вона лежала на дивані у геть темній кімнаті, бо штори були щільно завішені. Відчуваючи панічний переляк Ангеліна вдивлялася у край дивана, на який, з великими потугами, видряпувалось щось кошлате. Коли істоті це нарешті вдалося, дряпання пазурів припинилося, після чого чітко почулося, як хтось інтенсивно чешеться. Диван відгукнувся легким погойдуванням. Ангеліна не могла поворухнутися від переляку, і подумки звернулася до істоти:
– Зося? Як це може бути?
– Якби ти знала, як важко мені це далося. Навіщо ти мене залишила у лісі? Там страшно і самотньо.
– Але ж… в мене не було вибору. Ти ж померла.
На свій подив, Ангеліна могла чітко роздивитись улюбленицю, яка з великим трудом пересуваючи лапи, підбиралася до подушки. Її морда подекуди була поїдена черв’яками, підгнила шкіра місцями звисала шматками.
– Не треба лякатися. Я не така гарна, як раніше, але це ж я, – наближаючись до обличчя господині «промовляла» кішка.
Ангеліні стало моторошно, вона відчула, що її зараз знудить.
– Навіщо ти це робиш? Я дуже люблю тебе, але бачити такою – вище моїх сил. Прохаю, не лякай, залишися у пам’яті якою була колись!
Пересилюючи себе, жінка доторкнулася до кішки рукою, чи то намагаючись переконатись, що це лише сон, чи щоб не підпустити її ближче, чи сподіваючись, що це дійсно Зося і приголубити її.
Пролунало жахливе виття і знову почулося дряпання кігтів об тканину. Жінка відчула, як щось тягне з-під неї простирадло і, розуміючи, що більше не витримає напруження, змусила себе скинути заціпеніння, промовляючи як закляття:
– Уходь, уходь, уходь…
Ангеліна одночасно молилась, щоб з’явилося світло, і жахалася цього, несвідомо побоюючись отримати доказ того, що події відбуваються у реальності, а не в нічному кошмарі. А потім знову задрімала, цього разу оповита чимось неймовірно приємним. Вона раптом усвідомила, що боятися більше нічого, їй нічого не загрожує. Жінка опинилася біля невисокого вишневого дерева, гілки якого гнулися під вагою стиглих ягід. Вони були такими крупними і спокусливими, що Ангеліна не втрималась, нахилила до себе одну з гілок, і почала ласувати соковитими плодами. Одна з ягід, здавлена зубами, приснула червоним соком на її одяг. Яскраве сонце, що пробивалось крізь гілля, засліпило очі, на вії щось посипалося, і навкруги Ангеліни закружляло безліч великих пелюсток, почувся аромат півоній. Скрізь заліплені білими пелюстками очі Ангеліна побачила жінку у білій одежі, що йшла їй на зустріч і усміхалась.
– Мама, – щасливо сказала Ангеліна, і остаточно прокинулась.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!