ЗАЛИШАЮЧИ ПО СОБІ СВІТЛИЙ ПРОМІНЬ ЖИТТЯ

Остання декада серпня 2014 року на Луганському напрямку була неймовірно напруженою. Позиції українських військ постійно підпадали під обстріли з різних артилерійських систем. Причому угрупування противника було представлене не бойовиками, а кадровими збройними силами Російської Федерації – біля чотирьох батальйонно-тактичних груп і двох танкових рот.

Саме з 31 серпня по 3 вересня українські військові підрозділи здійснювали відхід з ряду населених пунктів: Хрящуватого, Новосвітлівки, Луганського аеропорту, Лутугіного, Георгіївки і закріплювалися на новому рубежі оборони – берег річки Сіверський Донець. 9 та 12 гсабатри 26 артилерійської бригади, які протягом липня-серпня здійснювали вогневу підтримку українських підрозділів в секторі «А», розташувалися у базовому таборі поблизу населеного пункту Весела Гора.

7 гарматна самохідно-артилерійська батарея 2С5 «Гіацинт-С» 3 ГСАДн, що весь серпень була задіяна в обороні Луганського аеропорту та Лутугіного, також прямувала до району зосередження 9 і 12 батарей. Саме 31 серпня, коли Весела Гора вже перебувала у прямій видимості колони, о 14 годині дня артилеристам довелося спостерігати, як поле, де був обладнаний табір 26 артбригади, піддалося ураженню з російських реактивних систем залпового вогню «Ураган». Протягом декількох десятків секунд це місце перетворилося на суцільну вогняну фантасмагорію.

Командир гармати старший солдат Олексій Богуш встиг вже пройти випробування війною і міцно засвоїв, що не мають страху тільки шаленці та брехуни. Коли він побачив, як перший залп «Ураганів» ліг перед табором – серце у нього зайшло у недоброму передчутті. Другий залп ліг дещо ближче, однак Богуш вже падав на землю, щоб уламки від реактивних снарядів мали менше шансів в нього поцілити. Третій же залп прийшовся якраз по місцю розташування його 12 батареї…

Богуш встав на ноги, струшуючи з себе землю та намагаючись не чути дзвін, що стояв чи то в голові, чи то у вухах. Озирнувся навколо і побачив позаду себе вирву, у якій заживо палав його механік-водій Василь Малянівський. Кинувся рятувати товариша, намагаючись збити з одягу полум’я. Він не знав, що у грудях побратима вже поселився уламок від реактивного снаряду... Олексій намагався подолати вогонь і водночас кликав на допомогу: «Хлопці, допоможіть! Хоч хтось, допоможіть загасити!». Відчув, що сили, чомусь, занадто швидко полишають його і важко опустився на спекотну від літнього сонця та вогневого ураження землю…

Василя Малянівського, якого вважали непритомним, на ношах завантажували у бувалу «таблетку». Побита роками та воєнними дорогами швидка ще могла виконувати свою пряму функцію на ближні відстані – доправляти поранених і вбитих українських бійців до шпиталю. Олексій Богуш кинувся було допомогти евакуювати побратима, але відчув ріжучий біль у животі і, зігнувшись майже вдвоє, присів навпочіпки. Хтось торкнувся його плеча, запитуючи: «Леха, з тобою все добре?». І тут же прокричав: «Док, поспішай сюди! Лешка кров’ю сходить!».

Богуш спробував було пручатися вимогливим обмацуванням фельдшера, але вже не залишалося ні сил, ні бажання рухатися. Тіло набувало млявості і вимагало всепоглинаючого спокою. В животі різко заболіло знову. Він відчув, що йому щось вкололи і фельдшер промовив: «Зараз відпустить, потерпи дещицю часу». Його обмякле тіло тримали попідруки два побратима – самостійно стояти він був вже не в змозі, – а «Док», тим часом, бинтував рану. Білосніжна марлева стрічка зловісною гадюкою обвивалася навколо тулуба. Затим його обережно, як китайську порцелянову вазу, доправили у задушливе нутро швидкої, де вже перебував Малянівський.

«Таблетка» не поспіхом рушила і, перевалюючись на вибоїнах, почала набирати швидкість. Перед тим, як втратити свідомість, Олексій встиг ще почути, як «Док», комусь сказав: «Цьому ми вже нічим не допоможемо, а цього потрібно доправити в шпиталь на операцію. Уламок пройшов зі спіни у живіт, в стані афекту він навіть не відчув цього. Багато втратив крові, але шанси ще мають бути».

Рівно ще два тижні життя відпустила доля Олексію Богушу, які він провів на лікарняному ліжку. Матір пускали у палату, перевідати сина, тільки на лічені хвилини. Олексій повеселішав, навіть пробував жартувати. Чоловік переконав себе, що виборсався з обіймів кістлявої і повернеться до рідних.

На щоденні благальні запитання матері лікарі тільки розводили руки зі словами:

– Далі надія лише на Бога, ми зробили все, що змогли.

І посивіла ненька пошепки молила Бога:

– Господі, всемогутній та всеблагій, ти бачиш моє материнське горе, ти знаєш, як стискається моє серце у передчутті непоправного. Я знаю, все в Твоїй волі – забери моє життя, замість життя сина.

Однак 14 вересня 2014 року душа Олексія Богуша відлетіла від тіла – захисник України пішов у Вирій. Закрилися навік очі сина, втратила сутність буття його ненька.

Згадує сина матінка Тоня,

На цвинтар з квітами знову їде.

Чорна хустина на білих скронях,

Мабуть, чорнішої немає ніде.

Очі не плачуть, – сльози згоріли,

Сум залишився і гірке життя.

Квіти найкращі кладе до могили,

Аби потішити рідне дитя .

Перед самим початком війни з Росією Олексій встиг посадити неподалік обійстя, обіч сільської вулиці, саджанці молодих дубків. Антоніні Андріївні чомусь запали у пам’ять його слова: «Мама, побачиш, які могутні дуби виростуть». Вона тоді ще подумала: «Чому я побачу? Ти побачиш, адже молодший за мене». Саме до цих дубочків почала приходити матір, щоб вилити невимовне горе втрати, розмовляючи з деревцями, як з сином.

Дубочкам – сто весен стрічати.

А сам дуже мало прожив,

Як і побратими солдати.

Пливуть над Іршею зірки,

Дуби розмовляють з вітрами.

Вишневе село Старики –

Вам весни стрічати з дубами .

Але, одного разу, доля послала матері втіху – звісточку, що у її сина Олексія виявляється є донька. Однак, то вже інша історія…

Він не дізнався про малятко –

В бою жорстокому поліг.

Дитина знає – її татко

Для неї – Янгол-оберіг .

* Вірші Анатолія Пантуса: «Матінка Тоня», «Дубочки», «Солдата дівчина любила».