ПО ТОЙ БІК ДОПОВІДІ

14.08.2014 року під час мінометного обстрілу та відбиття танкової атаки противника з 18 год. 15 хв. до 21 год. 00 хв. на рубежі поблизу н. п. Амвросіївка Донецької області, загинули військовослужбовці 1-ї протитанкової артилерійської батареї ПТАДн: номер обслуги молодший сержант Дубик Петро Борисович та водій автомобільного відділення солдат Сокорчук Олександр Вікторович. Троє військовослужбовців цього підрозділу отримали поранення. У зв’язку зі значними пошкодженнями не евакуйовані з вогневого рубежу 2 протитанкові гармати МТ-12Р та 1 автомобіль Урал-4320. Знищено 2 одиниці тягачів – МТ-ЛБ, автомобіль Урал-4320, боєприпаси до МТ-12, стрілецька зброя та боєприпаси до неї, матеріально-технічні засоби.

Доповідь командира 1 птабатр 26 артилерійської бригади.

Саме 14 серпня у рядового Андрія Козаченко народилася старшенька донечка і – саме в цей день 2014 року його протитанкова батарея потрапила під такий обстріл, що міни сипалися з неба, як злива. Це були смертоносні подарунки від російського агресора надіслані мінометами 2Б9 з квітковою назвою «Васильок». Позицію його підрозділу засипали снарядами настільки щільно, як свого часу засипало гарячим вулканічним попілом Везувію стародавні римські міста Помпею та Геркуланум.

Десь о шостій вечора москальський озброєний набрід почав вичавлювати укрів від самої Савур-Могили і батареї з трьох 100-мм гармат МТ-12 «Рапіра» довелося переміститися до Амвросіївки. Задачею протитанкістів 26 артбригади було вогневе прикриття відходу великокаліберної артилерії. Якраз вздовж їх позиції відгуркотіли 152-мм самохідні артилерійські установки, коли це колабораціоністи розпочали мінометне ураження.

Поки розрахунки стримували артилерійським вогнем наступ ворога, потрібно було виводити з під обстрілу колісну техніку. Солдат Олександр Сокорчук розумів: якщо хоч одна з мін потрапить у його вантажівку, у якій перебували залишки резервного боєкомплекту для гармат, то відбудеться детонація снарядів, і, як казали у селі, «буде біда» – уламки українських боєприпасів можуть посікти українських же військових. Він зумів відігнати свій автомобіль і заховати його у вимоїну. Внутрішньо набравшись мужності, повернувся на вогневу позицію, щоб допомогти вести бій товаришам, і тут яскраво-білий спалах у чорній обгортці обірвав його життя.

Артилерійський обстріл не вщухав, давив на психіку і віднімав, як вуличний злодій забирає гаманець, у Андрія Козаченко надію, що вдасться залишитися живим. Солдат подумки попрощався з сім’єю і всю свою увагу переключив на бій. На відстані прямого пострілу гармати напроти них виповз російський танк Т-72. Андрій побачив, як в бік його позиції повертається прикрашена плиткою відбиваючих елементів динамічного захисту башта. Долаючи поглядом відстань між собою та завмерлим панцерником, він спостерігав, як 125-мм гладкоствольна гармата плавно здригнулася і почала вишукувати ціль – саме їх «Рапіру». Андрію здалося, що серед безперервних розривів мін утворилася секундна пауза, під час якої він виразно почув наповнений лютою злістю голос Петра Дубика: «Гармата, вогонь!». Андрій якимось дивом одночасно бачив, як бронебійний снаряд їх гармати поцілив у башту панцирника і рикошетом пішов убік, та, як з казенника гармати, що короп з води, вискочила гаряча гільза, а сама «МТшка», під час відкату, підстрибнула жабкою. Танк здригнувся, як звір, якого вкусила муха, дульний зріз ствола спалахнув полум’ям і снаряд точно поцілив в їх вогневу позицію. Вибухом тіло Козаченка підкинуло доверху і зневажливо так швякнуло о суху та тверду донбаську землю.

З чотирьох протитанкістів найменше пощастило молодшому сержанту Петру Дубику – він загинув миттєво, а тому безболісно. Номер обслуги, старший солдат Олександр Бортницький отримав закриту черепно-мозкову травму або, говорячи звичайною мовою, контузію. Солдату Андрію Хрущу осколок пошкодив поперек.

Андрій Козаченко оглянув себе: один осколок поцілив у бронежилет і був зупинений титановою пластиною, другий же уразив стегно і, скоріше за все, перебив артерію (кров занадто жваво залишала тіло) та роздробив кістку (тут було зрозуміло відразу і без лікарського огляду – відкритий перелом). Все це він визначив візуально та обмацавши місце поранення, так як внаслідок травматичного шоку болі не відчував. Міни продовжували лягати навкруги, однак його уваги вони вже не привертали. Дістав джгут з індивідуальної аптечки та перемотав ногу вище місця кровотечи. Переконавшись, що втрату крові зупинив, озирнувся навколо себе. Вибух поклав гармату набік, майже догори дригом. В голові гуділо і міркувала вона з натугою. Андрій подумав: «Потрібно дістатися до хлопців другої гармати, покликати на допомогу побратимам». Лежачі горілиць на землі, він чув, як товариші продовжують вести вогонь. Спробував повзти, але кожне зусилля потребувало занадто багато сил. Тоді витягнув з піхов ножа та, втикаючи лезо у суху і спраглу без дощів землю, продовжив рух. Звідкись взялася шорстка, як наждачний папір спрага. Почало вважатися, що якщо не змочить горло водою, то воно звузиться і перестане пропускати повітря. Поповз назад і відшукав почату півтора літрову пластикову пляшку. Вода виявилася занадто теплою, але такою живлющою, що здавалося, життя погодилося втриматися в знесиленому тілі тільки завдяки їй. Зрозумів, що рухатися більше не зможе, просто немає сил. Пересилюючи слабкість, щоб попередити хвилю болі від поранення, коли минеться травматичний шок, дістав з аптечки шприц з буторфанолом та вколов в здорове стегно, прямо через штанину.

Так і залишився лежати. Сонце палало нещадно і було занадто спекотно, піт вкрив все тіло, а потім прийшло відчуття легкості і ейфорії. Бій тривав, міни так само лягали навкруги нього і Андрій усвідомлював, що допомоги в такій ситуації чекати не варто. Почав вдивлятися у небо, подумки прощаючись із життям. У прозорій небесній далечині проступили обличчя дітей, він їм посміхнувся і закрив повіки.

Андрій Козаченко прийшов до тями у лікарняній палаті. Звичайне пружинне металеве ліжко з бильцями – ще з совдеповських часів, пофарбована масляною фарбою з патьоками приліжкова тумбочка з фанери, білі стіни та витерта ногами підлога. То була місцева лікарня в Амвросіївці, в якій отримували заробітну платню від української державі лікарі з українськими паспортами і які саботували лікування українських воїнів. Хірург навіть не оглянув доправленого пораненого, тому артерія так і залишилася перебитою, і кровообіг в нозі не було поновлено.

До лікарні завітали побратими, щоб перевідати товариша, взнати чи все у нього гаразд, чи виклигає з пазурів кістлявої. До них підійшла медична сестричка і пошепки проказала: «Забирайте хлопця звідси, інакше помре без лікарської допомоги».

Андрій знову надовго втратив свідомість і прокинувся тільки через дві доби вже у Дніпропетровському шпиталі, підключений до апаратів життєзабезпечення. Військовий хірург присів на табурет біля його ліжка і повідомив:

– Будеш жити, солдате, але без ноги. Поки тебе доправили до нас, вона просто відмерла без надходження крові, хоча, якщо б відразу зашили артерію, то шанс врятувати її був би величезним.

– Дякую, док, і на тому, – вимучено всміхнувся протитанкіст. – Не знаєте, Савурку ми відстояли?

– Так, відстояли, як і всю Україну втримаємо. За це ти не хвилюйся, братику, однак війна для тебе скінчилася. Одужуй, захиснику.