Голод Знання

Знання – двигун людського прогресу. Аналіз навколишнього оточення завжди необхідний для руху вперед. І хоч, найочевидніше, лінь виступає більшим еволюційним рушієм, та навчання не дуже відстає у цьому. А що ж як не книги в усі часи виступали носієм того знання? Паперові королеви людського серця міцно закріпили за собою право зберігання здобутків усіх рас. Звісно, люди та інші розумні істоти надають перевагу пліткам та новинним листкам, але з плином часу ситуація стає трохи кращою. Нічого смертельного в дешевому вуличному чтиві та його байках ви не знайдете, проте, гарна книга має більшу тривалість життя і який не який шарм. А запах свіжонадрукованого екземпляру завжди п’янить, особливо, самотніми вечорами під щось смачненьке.

І що люди робили раніше, в часи коли дістати гарну книгу можна було лише викравши ту в магів, чи з королівського двору? Зараз все простіше. По-перше в книгах частіше стали описувати не лише потрібні чарівникам та науковцям знання, а буденне, веселе та розважальне. По-друге, Академія біля Діамантової башти відкрила людям двері власної бібліотеки. Нас все ще не пускають в більшість відділів, та невеличкий передпокій акуратно обставили пригодницькими оповідками і легкими брошурками по господарству. Яка не яка, а розвага. Купити гарну книгу додому досі нечувано дорого, але алхіміки стараються, тож тепер маленькі історії друкувалися не за всі гроші світу і були доступними простому люду.

Увесь цей прогрес породжував в мені віру, що колись глибокі знання та наукові відкриття покинуть стіни академій та навчальних закладів і хвилею понесуться на вулиці простих міст. Чи мало у Фолкхарті знань та наукових відкриттів? Та не сказати. Просто всі вони були сирими, породжувалися експериментами і вибухами, лишаючись в розумах одиниць. А ними вартувало ділитися.

Саме з цими думками я наштовхнувся на чутки про нову бібліотеку у місті. Невже хтось почав думати про таких як я? Невже спраглим до читання душам тепер є куди потикатися? Можливо, навіть вдасться знайти там однодумців. Нехай пробачить мене рідний Фолкхартський інститут з його полицями, та варто спробувати щось нове.

Дочекавшись вихідного від навчання дня та склавши невеличкий перекус, я летів крізь переповнені вулички на зустріч відкриттям. Фасад бібліотеки сильно виділявся на фоні навколишніх будинків. Поцяткована дірками цегла давно вицвіла на сонці, ховаючись під переплетеннями плющу та моху. Оточуючі дерев’яні трактири здавалися бідними та недолугими поряд з цим приміщенням. Або ж бібліотека кидалася в очі, не пасуючи до всієї вулиці. Та в цьому місті можна очікувати будинки будь-яких форм, тож я не звернув уваги.

Внутрішнє обрамлення теж не далеко втекло від зовнішнього. Тяжкі дубові столи, величезні ряди полиць та різьблені крісла так і пашіли досвідом пережитих століть.

Хоч я був не місцевим, та здавалося, з часу вступу до інституту, вивчив вулички Фолкхарту. Тож сильно здивувався, що пропустив таку старовину, всього в декількох кварталах від центру. Не могла ж схожа будівля взятися нізвідки! Скоріше хтось викупив ці хороми та заставив вживаними меблями, купленими в якихось збіднілих дворян.

Привітна жіночка достатньо похилого, на мій погляд, віку зустрічала широкою посмішкою. Це зразу додавало трохи спокою, а також з’являлося відчуття, що ти прийшов сюди не даремно.

– Добрий день, вітаємо в нашій бібліотеці, – працівниця зробила крок мені на зустріч. Її тихий, лагідний голос неначе спонукав поринути у книжковий рай.

– Добридень! – не встиг я привітатися, як бібліотекарка, впевнено і по-доброму перебила мене.

– Вам треба зареєструватись, ходімте за мною.

Ми повільно підійшли до столу. Хазяйка робочого місця дещо дисонувала з таким віковим представником меблів, бо виглядала на пару століть молодше.

У мої руки передали невеликий папірець та вишукане перо. Всього через декілька простих питань, лист був заповненим і прикрашеним моїм власним підписом.

– Ось, будь ласка! – я простягнув заповнену форму, і вже очікував отримати рекомендації до прочитання. А особливо очікував заборону на вхід в певні зони закладу. Але стандартне запитання «Що будете читати?» не прозвучало. Жодних правил теж не розказали.

– В нашому закладі ви самі обираєте що читати, тому, ласкаво просимо, до вивчення полиць! – пані певно помітила моє занепокоєння, тож давши настанову, поважно поправила свої окуляри. Після чого вона присіла на стілець і прийнялась перебирати якісь папери.

Діватися нікуди і я почимчикував між стелажів. Звичайно, поведінка здавалася трохи незвичною, проте я ж прийшов сюди, так би мовити, заради нових знань та емоцій. То ось вони!

Не зважаючи на ранню годину поміж рядами вже ходили люди. Досить своєрідні люди, але зараз не до них. Я на всіх парах летів у обійми наукових термінів і одкровень. Старі шафки вміщали в себе сотні найменувань які впевнено тягнули мене до себе. Праці з некромантії, алхімії, інженерні креслення і купа чого ще. Різноманітні обкладинки від яких паморочиться в голові. А головне купа книжок, яких я раніше не бачив. А може навіть про існування яких і не знав. Невже все це ховають від нас в бібліотеках Магічної Академії та Фолкхартського інституту?

Пальці швидко перебирали корінці підручників, а ноги носили рядами. Якби була можливість я б виніс з собою все. Але потрібно вибирати обачно і ефективно. Тому вже за десять хвилин я взяв парочку книг і пішов до рецепції, щоб оформити їхню «оренду».

– Здраствуйте, ще раз. Я хотів би взяти ось ці книги, – моя рука витягнулася, протягуючи купку до столу.

– Вибачте, але ми не надаємо книги у користування за межами бібліотеки. Пройдіть в зал для читання, там є місця, напої та інші приємності, – вона не дивлячись вказала пальцем за спину і продовжила перебирати свої папірці.

Ну, я ж тут для отримання знань. Через велику кількість незвичних речей доводилося часто собі нагадувати ту дрібничку. Та можливо, такі правила в цьому місці. Саме тому тут дають доступ до книжок, які ховають в інших найближчих бібліотеках. Люди ж іноді не повертають ті книжки які беруть з собою. А якщо кожен так зробить то ніяких бібліотек та ексклюзивних видань не напасешся. Тому досить логічні правила. Не хочеш забороняти – то контролюй.

І ось мене зустрічав просторий зал. Читацький рай, заставлений довгими столами та стільцями, кріслами та невеличкими диванами. Атмосфера відчутно налаштовувала на поповнення знань, тому я не встиг дійти до напоїв, хоч і хотів.

Прийнявши рішення відсторонитися від присутніх читачів, я попрямував в кут і зручно вмостився. Старе, але м’яке крісло швидко огорнуло мене собою, додавши небувалого комфорту. Так як усе, що я взяв здавалося бажаним, вибір робився навпомацки і я прийнявся читати.

Вперше в житті мене охопили такі почуття під час читання. Я неначе занурився всередину. Здавалося, що я прожив книгу, всотуючи кожне слово. Зазвичай нехудожні книги на мене такого ефекту не мали, але цю я проковтнув з неймовірною швидкістю. Рядок за рядком поглинався з превеликим задоволенням, не зважаючи на час та інші навколишні фактори. Мене охопило відчуття неймовірного читацького задоволення. А нові знання роїлись в голові додаючи впевненості в необхідності продовжити читання.

Як тільки я дочитав першу книгу руки зразу потягнулись до другої. Важко було контролювати власні дії. Організм неначе відокремився від мене в читацькому екстазі. Я розумів, що вже не піднімусь доки не дочитаю те, що нагріб з собою.

Через силу вдалося дійти до столика і зробити каву. Але навіть так я не припиняв читати. Погляд прикувало до сторінок, а інформація з кожного рядка вражала уяву.

Взяті книжки дуже швидко закінчилися, тож ноги вже несли мене за новими. Усе відбувалося немов без моєї участі та в обхід волі. Бажання отримати нову порцію інформації одержало верх і я сліпо слідував за ним.

Ідучи за новою порцією, я нарешті вирішив звернути увагу на відвідувачів. Згорблені шукачі нових знань бродили рядами, закручуючись в невідомому пошуковому танці. Збивало те, що не вдавалося розгледіти їхні обличчя. Лиця губилися в дивному мішкуватому одязі, котрий, прямо кажучи, знаходився не в найкращому стані. Навіть, щоб помітити ті дрібнички доводилося напружити всі сили, бо ноги досі неслися до полиць.

Набравши нових книг я і не помітив, як повернувся в той куток, в якому і почав. Мозок чітко сигналізував про небезпеку яку не вдавалося помітити. Хотілося взнати скільки провів тут. Пейзаж за вікнами ніяк не натякав скільки часу пройшло. Усе нутро било тривогу, та тіло переставало реагувати. Жага знання захоплювала, робила мене підвладним собі. Я блукав рядами, набираючи все нові і нові фоліанти. Я прийшов сюди за знаннями і опинився захопленим ними в полон. Здавалося, що вони розчавлять мене під власною вагою.

Я перетворився на заручника програми дій. Не міг йти їй наперекір. Куток став моїм місцем. Ні їжа, ні питво не могли мене відволікти. Весь маршрут лежав між місцем для читання і книжковими полицями. Я втрачав лік хвилинам, а можливо і дням. Кожен рух поза алгоритмом давався все важче. Треба щось робити. Треба задіяти внутрішній резерв на супротив.

Рухи давалися важко, а кожне скорочення м’язів ставало тортурою. У середині невпинно змагалося свідоме і підсвідоме. Крок за кроком я боровся, рухаючись в сторону виходу. Та спочатку вартувало пройти повз бібліотекарку.

За столом більше не було приємної похилої жіночки. Докладаючи зусиль, напружуючи очі та мозок, я бачив чіткішу картину. Пані, котра здавалася приємною та заклопотаною, тепер відображалася в моїх очах, як незрозуміла потвора. Довгі шаблеподібні зуби рясно прикрашали пащеку, а жовті зіниці зловісно виблискували в світлі ламп. Така картина не на жарт могла ввести у заціпеніння, але моє тіло і так перебувало в цьому стані.

Один лише погляд створіння в мій бік давав усе зрозуміти. На її обличчі блищало чітке «Тобі не вибратися звідси!». Та я не здавався і з усіх сил тягнувся до потрібних дверей. Моя завзятість дуже здивувала монстра. Створіння не очікувало супротиву, або не звикло до нього.

Спочатку за мною пильно наглядали, супроводжуючи голодними очиськами кожен рух. Рішучість жертви не входила в порядок денний та існуючі плани. Мені заступили шлях. І от, з-під її одягу відкрилися світу непропорційні кінцівки. Пташині лапи з довгими кігтями впевнено стояли на землі, слугуючи надійною опорою для майбутнього нападу. А руки лише віддалено нагадували людські. Спотворені та вкриті струпами, вони увінчувались чимось, що нагадувало котячий манікюр і виступало грізною зброєю.

Погрозливий оскал вказував на мою майбутню участь. Та не час відступати. Я так само волочу ноги в потрібному напрямку. Аж тут створіння підняло лапу і незрозуміло клацнуло пальцями.

– Ти мене заінтригуфаф…Побафимо фо ти зробиф, – ілюзія нормальності давно розтанула, через великі зуби та відсутність нормальних щік її слова звучали не так чітко, як при нашому знайомстві.

Раптово, тіло знову почало слухатись. Тепер не треба зусиль, щоб змусити його робити найпростіші речі. Це давало шанс на втечу. Бібліотекарка чомусь давала шанс на це. Але часу на роздуми не лишалося, варто скористатися можливістю.

Від свободи відділяла лише пара десятків кроків і страшна, величезна почвара. У голові промайнули всі уявні сцени, котрі кожен, поважаючий себе молодик, вибудовував за своє життя, уявляючи себе героєм. Досить коротким тепер здавалося те життя, якщо вдуматися. Тим паче, вище згадане життя, скоро могло обірватися.

Різким рухом я відштовхнувся від підлоги і побіг до дверей. Опонентка грізним риком сповістила про намір рухатись на зустріч. Виставивши кігті вона понеслася на мене усією масою. Я не знав чого очікувати і щось підказувало, що мої дії пахнуть самогубством. У якийсь момент, знання отримані з дешевих пригодницьких романів дали свої плоди і я увійшов у підкат. Гострі кігті потвори зімкнулися над головою. Здавалося, що ще хвилина і можна було з нею попрощатися. Місцева підлога зіграла на руку і я заковзав до дверей. Неповоротка жіночка з усіх сил старалася відповісти на мої дії, переслідуючи мене крок за кроком.

Ось вони, довгоочікувані двері, стоять лиш протягни руку. Рішучий ривок і вони піддалися, даючи час на втечу. За секунду до трагедії я з гуркотом зачинив їх, розгнівавши монстра. Вона сильно билася в них зсередини, та я опинився ззовні, маючи час залишити бібліотекарку далеко позаду. Я так вважав.

Поворот у бік спасіння ледь не вартував падіння до безодні. Звичні вулиці відсутні повністю. Жодної доріжки, або навіть іншого будинку не було видно. Навколо темніла лиш пустота. Чорна, непроглядна пустота, що забирала останні крихти надії. Лише бібліотека, яка явно відділилася від останнього місця розташування здавалася єдиним, що існувало.

Холодна лапа схопила мене. Одним помахом створіння я знову опинився всередині. Вона жбурнула мене в полиці. Болючий удар був не останнім, що мене очікувало, хоч і сильно понівечив моє тіло. Горбаті прислужники кинулись в мій бік. Тепер і дивні відвідувачі стали проти мене. Не встиг я підвестися, як ці зомбі оточили мене. Удар слідував за ударом. Читачі рвали мій одяг та трощили моє тіло, на поталу своїй королеві.

– Чаф здафатися, – після цих слів її посіпаки розбіглися, лишивши нас тет-а-тет.

– Пішла ти! – ледь стоячи на ногах, я не збирався відступати, хоч і не мав розуміння куди це приведе.

Один необережний доторк до мого обличчя і розум знову затуманився. Контроль зникав з неймовірною швидкістю. І я, як, певно, всі до мене, перетворювався на ходячий труп. Думки тепер остаточно складались з бажання поглинати книги та навчатися. Я був ходячим холодильником для потвори, що харчувалася тягою до знань. Став одним з тих, що спокусилися бенкетом з самоосвіти. Я залишений блукати у лабіринтах стелажів до кінця віків.

То були останні осмислені думки в голові. Далі лише пітьма. Та раз за разом десь вдалині лунало знайоме: «Добрий день, вітаємо в нашій бібліотеці…»